Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія В'ячеслав Чорновіл - громадський діяч та політик. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

В'ячеслав Чорновіл - громадський діяч та політик. Реферат

У рефераті подано відомості про великий внесок В'ячеслава Чорновола в політичне життя України

В’ячеслав Чорновіл завжди був настільки живою людиною і жив у реальному часі, настільки реально реагував на ті події, які були, і настільки серйозно своєю активністю їх трансформував, що нині важко відповісти, як би він діяв у тій чи іншій ситуації. Крім того, він серйозно змінювався впродовж усього часу.

В’ячеслав Чорновіл 1990 року – це не Чорновіл 60-х, Чорновіл 1994-го – це ще інший рівень позиції. У всі ці періоди була інша ситуація, і він завжди знаходив свій шлях для її вирішення. В’ячеслав Чорновіл 1999-го – ще інший: вирішив відмовитися від політики конструктивної опозиції, натомість схилися до рівня абсолютно непримиренної опозиції.

Дитинство та юність В’ячеслава Чорновола. Умови, в яких формувався український громадський діяч та політик

В’ячеслав Максимович Чорновіл — відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст — народився 24 грудня 1937 року (за документами 1 січня 1938 р.) у с. Єрки Звенигородського району Черкаської області у родині сільських учителів. Мати Килина Харитонівна (1909—1985) — учителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909—1987) — викладач української мови й літератури.

У радянські часи сім’я зазнала переслідувань. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра, який не повернувся з ув’язнення. Зазнавав переслідувань і батько. Сім'ї Чорноволів доводилося переїжджати з села в село, міняючи місця роботи.

Під час війни вони жили в селі Гусакове, а після війни батьків Чорновола з трьома малими дітьми буквально вигнав звідти новопризначений директор школи – комуніст. Вигнав і з роботи, і з квартири. Досі в сімейному архіві зберігається записка з вимогою залишити село протягом 24 годин. Тоді вся переїхали в сусіднє село Вільхівці біля Звенигородки, бо там проживав батько матері В’ячеслава Чорновола Килини – Харитон Терещенко. У хаті діда вони й поселилися.

В’ячеслав Чорновіл пішов до школи 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Ще під час навчання в університеті в нього сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання.

У 1957 році був змушений на рік перервати навчання в університеті після публікації у факультетській газеті про "нестандартне мислення". Щоб не вилетіти з університету, поїхав на ударну будову до Маріуполя (на "перевиховання"), де працював у багатотиражці будівельників. Це вигнання для батьків було трагедією, бо вони були налаштовані на успішне навчання і майбутню кар'єру науковця, а тут раптом їх син опинився десь у Донбасі. Та все цього разу минулося. В’ячеслав привіз в університет підшивку газет з його статтями, був допущений до іспитів і протягом місяця здав їх екстерном за пропущений рік.

Закінчив університет з відзнакою, захистивши дипломну роботу на тему "Публіцистика Бориса Грінченка".

Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну.

З липня 1960 до травня 1963 років В’ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка.

У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.

1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але за публічний протест разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі "Україна" на прем'єрі фільму Параджанова "Тіні забутих предків" проти політичних арештів 4 вересня 1965 року, його було виключено з аспірантури, позбавлено роботи та можливості публікувати свої праці. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка. Але він улаштовується літ працівником у газеті "Друг читача".

Активна громадська діяльність В. Чорновола та її наслідки

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севрук та ін. В’ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики.

Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший. За звинуваченням у "наклепі на радянський суспільний і державний лад" йому було присуджено три роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В’ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти "злочинців"), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Звільнили його в 1969 році.

Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув’язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув´язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року В’ячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові.

1970 році Чорновіл починає випуск підпільного журналу "Український вісник", в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Під час відомої загальноукраїнської "зачистки" 1972 року його арештовують знову. "най об’єктивніший" радянський суд виніс вирок: 6 років таборів і три роки заслання за "антирадянську пропаганду й агітацію", що вважалося "особливо небезпечним державним злочином" (стаття 62 Карного Кодексу УРСР).

Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). "Зеківський генерал" — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец.

Разом з Борисом Пенсоном В’ячеслав Чорновіл написав книгу "Хроніка таборових буднів" (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі "Сучасність".

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977—1978) під назвою "Тільки один рік". Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного Пен-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української гельсінської групи.

У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді В’ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

У травні 1985 року В’ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність.

Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів. Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання "Українського вісника", редактором та автором якого був протягом двох років.

11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема "Декларації принципів Української гельсінської спілки", яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу.

В’ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо "Свобода", а також розповсюджувалися самвидавом.

Створення Народного Руху України та активна діяльність в НРУ

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам В’ячеслав Чорновіл:

"Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час "розвалу імперії", так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв´язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити.

Перша спроба створити у Львові "Демократичний фронт сприяння перебудові" була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ.

Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах."

У березні 1990 року В’ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради.

З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року В’ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).

У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді В’ячеслав а Чорновола обрано гетьманом українського козацтва.

З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети "Час/Time" (з січня 1995 до травня 1998) і "Час" (з жовтня 1998 до березня 1999).

Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики (у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські) — за збірку "Правосуддя чи рецидиви терору?", "Лихо з розуму", книгу "Хроніка таборових буднів", публіцистичні виступи в пресі.

Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Нагородженний орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997).

Смерть В. Чорновола та її наслідки для української політики

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 року присвоєно звання Героя України.

В’ячеслав Чорновіл не є і не був просто актуалізованим політиком партійної конкретики. А саме таким його зазвичай сприймали, саме за це з ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась В’ячеслав а Чорновола. Насправді він і донині залишається стратегічним генієм українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний "фундаменталіст".

Немає нічого випадкового в тому, що Чорноволів товариш по ув´язненню Михайло Хейфец, автор книжки "В’ячеслав Чорновил — зэковский генерал", ще там, у Мордовії, відзначаючи "дирижерские черты" Чорновола, записав:

"Наблюдая за ним со стороны, я сопоставлял его с Ганди, Неру, Кениатой, Нкрумой; это именно подобный им тип национального вожака".

Мова йде саме про масштаб. Щоб осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.

Він не став Президентом України. Але став її національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров´ям і життям.

Ця рана ніколи не загоїться. В’ячеслав а Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки. Убито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Убито, як убивали всіх її національних провідників — від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Убито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше — Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...

На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили плітками, погрожували. Напевне, ні про кого не наплела компартійна й пост компартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього. Найогидніше, що деякі з цих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав за своїх прихильників, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних боків. Спочатку це була система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це парадоксально, не поменшало, їх було безліч, мисливців:

  • від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів;
  • від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих "однодумців";
  • від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців;
  • від затятого бюрократа до амбітних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом виглядають хіба що політичною карикатурою.

Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, позаяк не бачили далі власної амбіції. "А велике й суттєве, — як писав сам В. Чорновіл, — видно тільки з історичної відстані". Між тим декого із захисників народних інтересів потягло — під виглядом нового бачення стратегії і тактики — на смачне й вигідне.

І залізо втомлюється, виправдовувалися вони, не можна ж розвивати рухівську ідею лише на ентузіазмі! Так і життя мине — за що ж тоді боролися? Один із них заявив, що не пошкодує й мільйона доларів, аби усунути Чорновола з Руху, а інший — інтеліґентно пояснював з трибуни з’їзду, що, на жаль, і знамена доводиться іноді топтати, війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, нічого не вдієш — "треба переступити через нього — і йти далі... " Так і не вдалося переконати цього любителя лунких афоризмів, що армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів...

Такою є зовнішня канва хроніки його життя. Чорновіл почав його як журналіст і з цього шляху не зійшов.

Висновок. Про В’ячеслава Чорновола та про його феномен ще напишуть десятки книжок. Вийдуть друком його статті, політичні звернення, есе та монографії, унікальне листування. Створено Фонд В’ячеслав а Чорновола, президентом якого обрано його дружину й соратницю — відому українську поетесу Атену Пашко. Фонд розпочав роботу над підготовкою зібрання творів, а це десяток томів.

Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І все одно найважливіше: він був не з бронзи і не з мармуру. Він був весела й жива людина, з усіма рисами живої людини; вони лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести...

Читаймо його, читаймо уважно, з олівцем, — і ми, сьогоднішні, багато що переосмислимо.

І в багатьох випадках знайдемо відповідь на те, як жити далі, куди прямувати, чого стерегтися. У нього про це сказано, треба тільки хотіти це побачити.

Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспівував; говорив, що думав, — думав, що говорив. Він був і залишився опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності України, до Моральної Людини, до Бога; і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності.

Отож, нехай Бог допоможе і нам з вами, славні наші побратими, — допоможе зрозуміти В’ячеслав а Чорновола.

Тобто зробити те, що нам не вдалося зробити за його життя.

Список літератури

  1. Кривдіна І. Б. Основні напрями журналістської діяльності В’ячеслава Чорновола // Вісник Одеського національного політехнічного університету. – Одеса, 2004.
  2. Чорновіл Т. В. В’ячеслав Чорновіл. Спогади. – Львів, 2005.
  3. Чорновіл В. У Новий рік – з новим ділом і новим словом! // Чорновіл В. Пульс української незалежності: Колонка редактора. – К.: Либідь, 2000. – С. 19, 21.
  4. Яременко В. Так починався В"ячеслав Чорновіл. // Чорновіл В. Твори у 10-ти т. Т. 1. - С. 27.


18.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!