Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Основи національної політики, її значення. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Основи національної політики, її значення. Реферат

Етнос, нація, народ: визначення та розмежування понять. Націоналізм: роль у політичному житті та форми. Інтернаціоналізм. Космополітизм. Нація як суб’єкт політики. Право нації на самовизначення. Сепаратизм. Етнополітика, її суб’єкти, цілі та принципи

Етнос, нація, народ: визначення та розмежування понять. Етнос — усталена спільнота людей, що склалася а результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості і поведінки. Етнос існує як стійка система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом "ми — не ми", "свої — чужі".

Етноси завжди мають спільність поведінкових рис, які передаються від покоління до покоління і виробляються в процесі адаптації людей в етнічному і ландшафтному середовищі, утворюючи стереотип поведінки етносу. Цей стереотип є фундаментом етнічної традиції, яка включає світоглядні й культурні засади, форми співжиття та господарства — неповторні у кожному етносі.

Є дві найпоширеніші концепції нації: західна (територіальна) і незахідна (етнічна).

Відповідно до західної концепції нація — сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну мову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів. Основною ознакою нації за цією концепцією є національна держава на певній території або змагання до неї. При чому в західній концепції нація і народ ототожнюються.

Прихильники незахідної або етнічної концепції нації розділились на два табори: одні вважають, що термін "нація" — вживається у двох значеннях. Нація — 1. історична соціоетнічна, політична, духовна спільнота людей з певною психологією, самосвідомістю, спільною територією, економічним життям, культурою, мовою; або 2. сукупність громадян певної держави.

Тоді як народ визначається як населення, людність певної країни (всі етнічні, соціальні групи та прошарки) або окремого регіону. Народ, як і нація, на думку цих вчених, полі етнічний феномен. Але саме поняття зосереджене не на етнічності, а на соціальності. Воно фіксує розселення людей на певній території, в державі, місцевості (наприклад можна сказати: "народ України", "народ Криму", "народи Півночі"), а також сукупність соціальних груп, прошарків чи окремих осіб ("багато народу зібралося").

Тоді як інша частина прихильників етнічної концепції нації визначає термін "нація" тільки в одному, першому значенні. А сукупність громадян певної країни позначають терміном "народ". Зокрема така точка зору викладена в Декларації "Про державний суверенітет України" від 16.07. 1990 р., де зазначається, що "громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України".

Важливою і неодмінною ознакою нації у всіх значеннях необхідно вважати національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї належності до нації, спільності історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно культурної і національно-територіальної автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного, громадянського суспільства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній ідеї.

Націоналізм: роль у політичному житті та форми. Інтернаціоналізм. Космополітизм

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж 7 десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на буржуазні та соціалістичні, націоналізм кваліфікували як буржуазний, а отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації.

Тоді як насправді, на думку багатьох вчених, національна ідея стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогресу, основою національного руху. Вона визначає і водночас відображає національні інтереси, мету, пріоритети, згуртовує, об’єднує довкола себе націю, заставляє рухатись і працювати в одному напрямку. На кожному історичному етапі вона може бути різною. (приклад Україна. Спочатку: ідея незалежності, потім державотворення. Ідея має бути реальною, досяжною).

Національна ідея становить платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, це "ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності, ідентичності нації". Необхідно визнати прогресивний зміст націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний, формотворчий, тобто націотворчий потенціал, мобілізуючу роль у соціальній творчості нації. На думку Гелнера, концепція "своєї" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом, який передбачає, що "політичне і національне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політичного суверенітету, народжується з націоналізму, а не навпаки.

Більше того, правильна оцінка націоналізму (а нині відомо кілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну етнополітику, що обов’язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та деформацій на ґрунті націоналізму, які в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному — міжнаціональних конфліктів.

Проте не слід забувати, що націоналізм, на жаль, може мати різні вияви або форми:

  • творчий націоналізм, прогресивний, який здатний створити спрятливі умови для суспільного поступу.
  • агресивний націоналізм, руйнівний, зоологічний, що переростає у шовінізм (фашизм, нацизм, расизм).

Для того, щоб здоровий націоналізм не переростав у збочені форми, у національній політиці, слід збалансовувати націоналізм з інтернаціоналізмом та космополітизмом.

Інтернаціоналізм — це система поглядів та відповідна політика, що виражає збіг корінних інтересів або прагнення до поєднання зусиль різних держав, націй чи соціальних груп і верств. Об’єктивна основа інтернаціоналізму — процес інтеграції у галузі виробництва, інформаційного обміну, науково-технічного, культурного розвитку. Інтернаціоналізм зумовлює поступовий глобальний поворот від національного розбрату до міжнаціональної співпраці. Розробка і реалізація ідей інтернаціоналізму як ідейно-політичної основи взаємодії, необхідної для виживання людства, потребують балансу інтересів нації, етносів, соціальних груп.

Космополітизм — (від лат. громадянин світу) теорія, яка обґрунтовує відмову від національного начала в політиці заради єдності людського роду, ідеї "світового громадянства" під лозунгом "людина — громадянин світу". За змістом космополітизм відображає провідну тенденцію світового розвитку — інтегрування (політичне, економічне, соціально-культурне), створення світового наднаціонального уряду, планування і розвитку за єдиними показниками цілих континентів, формування міжнародної правосуб’єктності особистості, світового права.

Нація як суб’єкт політики. Право нації на самовизначення і сепаратизм

Нація виступає як суб’єкт політики у двох аспектах:

  • кожна нація має право на самовизначення, тобто утворення своєї власної держави;
  • нація (якщо держава одно національна) або народ (як сукупність декількох націй) є єдиним джерелом державної влади.

Світова практика визнає за націями певний правовий статус, для забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізації їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизначення.

Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов’язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та творення своєї державності, свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус, на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Право нації на самовизначення означає:

  • вільний вибір нацією державного устрою аж до відокремлення і формування своєї самостійної держави, що передбачає свободу вибирати інститути і символи державності;
  • самостійність у розв’язанні економічних та інших питань свого розвитку, якщо нація перебуває в добровільному об’єднанні з іншими націями в одну державу.

Тут, навіть теоретично, складається наступна ситуація, коли бажаною, але політично неможливою умовою розвитку цивілізації є абсолютна реалізація права кожної нації на самовизначення, або "добровільне", з великим наголосом на цьому слові, входження або перебування нації в складі багатонаціональної держави.

Практично, при реалізації своїх політичних прав на самовизначення бездержавні нації наштовхуються на звинувачення у сепаратизмі та діях на порушення суверенітету і цілісності держави, на території якої вони знаходяться або претендують, оскільки вся територія планети Земля вже поділена. Як свідчить світова історія багатьом націям вдалося реалізувати своє право на самовизначення, хоча дуже малій частині з них шляхом мирного вирішення конфлікту (СРСР), а дуже великій кількості ще не вдалось це зробити (ірландці у складі Великої Британії, численним націям у складі Російської Федерації тощо).

Тобто самовизначення націй неможливе без розв’язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийняті форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання.

Таким чином є дві форми реалізації права на самовизначення:

  • відокремлення, тобто вихід з багатонаціональних об’єднань внаслідок волевиявлення народу на основі державно-національного самовизначення;
  • об’єднання однієї нації з іншою (іншими) в межах однієї держави на федеративній (конфедеративній) основі або автономізації в умовах унітарної держави.

В кримінальному законі практично кожної країни визнаються злочином дії, що призводять до порушення територіально цілісності держави. Проте слід чітко відрізняти сепаратизм, що цілком виправдано вважається злочином, від утворення нацією своєї власної держави.

Тут, в кожному конкретному випадку, слід вивчити та проаналізувати, етнічний склад населення, що бажає відокремитись, чи володіє воно ознаками нації, ті причини, які спонукають їх вийти зі складу багатонаціональної держави (наприклад, тотальне порушення етнічних прав, проведення дискримінаційної національної політики або неможливість вільно розвиватись, загроза асиміляції тощо). На жаль, міжнародне співтовариство не витворило жодного міжнародно-правового акту, який би дав чітке поняття "нації", її ознаки, а також порядок врегулювання конфлікту, що виник на основі реалізації права нації на самовизначення.

Етнополітика, її суб’єкти, цілі та принципи

Етнополітика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Суб’єктами національної політики є держава (її органи), політичні партії, громадські організації тощо. Об’єктами національної політики є нації, етнаціональні групи, міжнаціональні відносини. Головна мета національної політики: узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв’язання міжнаціональних суперечностей і конфліктів.

Принципи національної політики: демократизм, рівність націй, національна єдність, взаємо довір'я між націями, толерантність у стосунках між різними націями, повага до національних традицій, звичаїв, віросповідання, самовизначення націй.

Національна політика має враховувати:

  • географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності;
  • національний склад населення;
  • співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Політична практика засвідчує, що важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів та методів вирішення міжнаціональних конфліктів. Доведення етнічних суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки намагання кожної сторони до "перемоги" неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони, прикладом чого є події в Югославії, на Кавказі тощо.


17.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!