Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період Першої світової війни. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період Першої світової війни. Реферат

Експансіоністські тенденції ставали домінуючими для дипломатії усіх країн, що брали участь у війні. Характерно, що забезпечення нейтралітету або залучення країн до існуючих блоків зумовлювалося в якості обов’язкового чинника наданням їм чужих територій. Це ставало ще одним яскравим показником реальних планів і намірів воюючих країн, імперіалістичного, загарбницького характеру самої війни

Виборювання союзників стало найважливішим напрямком дипломатії представників обох ворогуючих коаліцій під час війни. З цим пов’язувалось зміцнення існуючих і утворення нових фронтів, можливість досягнення реальних успіхів як при проведенні бойових операцій в період війни, так і щодо реалізації політичних намірів пере поділу світу у повоєнні роки. Антанті вдалося залучити на свою сторону Японію, Італію, Румунію, Грецію США, країнам австро-німецького блоку – Туреччину і Болгарію. Це відчутною мірою вплинуло на їх геостратегічні позиції, відбилось на характерові і часових вимірах війни.

Водночас приєднання кожної з названих країн до існуючих блоків – це окрема сторінка дипломаті, що відображає певну розстановку політичних й дипломатичних сил діючих угруповань, цілі, наміри у війні як провідних, так і підпорядкованих країн.

Вступ у війну Японії. Щодо виборювання союзників, то на здійснення цього завдання дипломатія обох сторін поклала немало зусиль. Самостійне бажання приєднатися до блоку Антанти виявила лише Японія, що вже в серпні 1914 р., після оголошення ультиматуму (15 серпня), а надалі й стану війни (23 серпня) розпочала воєнні дії проти Німеччини. Вона захопила ряд китайських територій (Кіао-Чао, залізницю Ціндао, Цзінань-фу), а також декілька островів на Тихому океані, які належали Німеччині.

Ці загарбання викликали незадоволення не тільки супротивної сторони, а й безпосередніх членів або можливих союзників Антанти – Великої Британії, США, англійських домініонів Австралії і Нової Зеландії, що справедливо побачили в діях Японії не стільки прагнення виконати союзницькі зобов’язання (Японія фактично не брала далі участі у війні проти Німеччини), скільки поширити у сприятливих для неї умовах експансію у Східну Азію. Дане знайшло підтвердження вже в січні 1915 р., коли Японія вручила Китайському уряду ноту на 21 вимогу, прийняття яких означало фактичне встановлення в Китаї японського протекторату.

7 травня 1915 р. до Китаю надійшов ультиматум з погрозою в разі відхилення японських вимог вжити до нього воєнних заходів. За умов, коли всі держави Старого світу були задіяні у збройній боротьбі на європейському континенті, а США, не бувши зацікавленими на той час у загостренні відносин з Японією, обмежились лише заявою, що не визнають угод між Китаєм і Японією, китайський уряд вимушений був визнати нав’язаний йому стан.

З держав Антанти тільки Росія винайшла в діях Японії певний, позитивний для себе зміст. Царський уряд мав намір використати виступ Японії проти Китаю задля реалізації подібних домагань на Північну Маньчжурію. З іншої сторони, інтереси в Китаї відволікали Японію від російських далекосхідних володінь, що упереджувало її можливу експансію в російському напрямку. Водночас зближення Росії і Японії (виникло через нейтралітет Росії щодо японських загарбань у Китаї) мало суперечливі наслідки: поставки японського військового спорядження в Росію не відповідали вимогам часу, а само співробітництво двох країн викликало підозріле ставлення до Росії союзних до неї Великої Британії і Сполучених Штатів.

Вступ у війну Туреччини. З перших днів війни супротивні сторони розгорнули гостру боротьбу за втягування в неї Туреччини. Младотурецький уряд схилявся до австро-німецького блоку, хоча в фінансовому відношенні залишався залежним від Антанти. Щодо самої Туреччини, то вона не могла очікувати нічого доброго від перемоги жодного з угруповань: Антанта загрожувала їй розчленуванням, Троїстий союз – перетворенням на васала.

Власні ж загарбницькі пантюркістські устремління младотурків пов’язувались з російськими і англійськими територіями, і це в кінцевому результаті зумовило пронімецькі орієнтації країни. Втім, рішення було прийнято не без вагань і не без боротьби. В младотурецькому триумвіраті – Енвер, Талаат, Джемаль – перші двоє вважались германофілами, а останній – прихильником Антанти. Кінець кінцем 22 липня 1914 р. військовий міністр Енвер-паша без відома більшої частини уряду заявив німецькому послу про намір Туреччини вступити з Німеччиною в союз.

2 серпня 1914 р. було підписано німецько-турецький союзний договір, який передбачав, що в разі втручання Росії в австро-сербський конфлікт і підтримки Німеччиною Австрії Туреччина також повинна оголосити війну Росії. Договір віддавав турецьку армію в цілковите розпорядження Німеччини, що, у свою чергу, передбачало перебування на турецькій території німецької військової місії. Того ж дня, 2 серпня, в Туреччині було оголошено мобілізацію. На виконання союзного договору Німеччина надіслала до Туреччини два воєнних кораблі "Гелен" і "Бреслау", які 10 серпня 1914 р. увійшли до Дарданелл.

Щоб відстрочити, а може й запобігти виступові Туреччини, російське Міністерство закордонних справ в особі її голови – Сазонова запропонувало союзним державам гарантувати Туреччині територіальну недоторканість і до того ж повернути їй грецький острів Лемнос. Ця пропозиція не була підтримана країнами Антанти, і насамперед Великою Британією, що прагнула зберегти доброзичливі стосунки з Грецією.

Відносини по лінії Туреччина - країни Антанти загострювались, а з 9 вересня 1914 р. набули відверто загрозливого характеру із проголошенням турецьким урядом заяви про скасування з 1 жовтня 1914 р. режиму капітуляцій. Спроби Туреччини визволитись від імперіалістичної кабали мали негайний дипломатичний результат: посли усіх держав вручили турецькому урядові ноти з протестом як передумови оголошення війни..

Німеччина починає наполягати на вступ Туреччини у війну. Проте навіть за таких обставин младотурецький уряд вагається, враховуючи, з одного боку, поразки Німеччини на Західному і Східному фронтах, а з іншого – певні пропозиції з боку Антанти щодо обговорення питання про капітуляції.

Ситуація розв’язується не очікувано швидко, коли Енвер-паша у згоді з німецьким командуванням вирішив поставити свою країну перед доконаним фактом. 29 і 30 жовтня 1914 р. турецький флот під командуванням німецького адмірала Сушона обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію, Новоросійськ. Того ж дня, 29 жовтня російський посол у Константинополі дістав розпорядження забрати свої паспорти. 2 листопада 1914 р. Росія оголосила Туреччині війну, а 5 і 6 листопада у війну з Туреччиною вступили відповідно Велика Британія і Франція.

Вступ Туреччини у війну відтягнув частину сил Росії і Англії від німецьких фронтів. Другим наслідком участі Туреччини у війні було закриття проток не тільки для воєнних, а й торгових суден. Це перервало морський зв’язок між Росією і її союзниками через Чорне й Середземне моря.

На Балтиці панував німецький флот. Крім довгого шляху на Владивосток з його незначною пропускною спроможністю, зв’язок з Англією й Францією можна було підтримувати тільки через Архангельськ, однак залізниць на Мурманськ на той час ще не було. Шляхи через Румунію, Сербію, Грецію були дуже ненадійними, навіть у перший період війни. В кінці 1915 р. цей зв’язок був зовсім перерваний австро-німецьким наступом на Сербію. Отже, вступ Туреччини у війну відчутно послабив позиції Антанти. Сили двох коаліцій по суті зрівнялись. Війна почала набувати позиційного характеру, виснажуючи фінансові й матеріальні можливості обох сторін.

Вступ у війну Італії. 3 серпня 1914 р. Італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. У своєму повідомленні про це Вільгельму ІІ король Італії заявляв, що, з точки зору італійського уряду, виникнення війни (розпочатої Австрією) не підходить під формулювання casus foederis у тексті договору про Троїстий союз, і це звільняє країну від союзницьких зобов’язань.

Така позиція італійського керівництва зумовлювалася при цьому не стільки прагненням зберегти мир чи відмовитись від імперіалістичного поділу світу, скільки намаганням з’ясувати більш чітко для себе розстановку сил у війні і приєднатись до тієї сторони, яка отримуватиме більше шансів на перемогу. Італійський "шакал", як одного разу назвав Італію Бісмарк, завжди намагався йти за тим з великих хижаків, у якого з більшою впевненістю можна було пожвавитись куском здобичі. Тож, заявивши про нейтралітет, італійський уряд одразу ініціює переговори з представниками обох коаліцій щодо можливої компенсації за нейтралітет або вступ у війну на боці однієї з двох сторін.

Починається тривалий торг. Вже в серпні уряди Антанти запропонували італійцям Трентіно, Трієст і Валону. Антанті було легше набавляти ціну: домагання Італії в першу чергу поширювалися на австрійські території, на Албанію і Туреччину. Становище Німеччини було складніше: для Італії найціннішими здобутками були б саме австрійські володіння, передача яких натрапляла на опір союзного австро-угорського уряду.

Німеччина могла зате щедро роздавати землі в Північній Африці за рахунок Франції. Крім того, вона обіцяла Ніццу, Корсіку й Савойю. Поки відбувалися всі ці переговори, італійський уряд почав самостійно реалізовувати деякі експансіоністські наміри. В жовтні 1914 р. Італія захопила острів Сасено, що лежить при вході у Валонську затоку. У грудні вона окупувала Валону.

Підтримавши загарбницькі дії Італії, країни Антанти не тільки не обмежували її у подальших намірах, а й готові були надати значну фінансову допомогу задля реалізації експансіоністських планів, спрямованих проти Австро-Угорщини. Це, в кінцевому результаті, зумовило геостратегічні орієнтації Італії. 26 квітня 1915 р. в Лондоні було підписано договір, згідно якого Італія зобов’язувалась через місяць почату війну проти своїх колишніх союзників.

3 травня 1915 р. італійський уряд розірвав договір про Троїстий союз. 20 травня італійський Парламент (не без внутрішньої боротьби) проголосував за воєнні кредити. 23 травня Італія оголосила війну Австрії. Водночас, навіть за таких обставин, Італія продовжувала грати подвійну гру. Вичікуючи слушного для себе моменту вступу у війну, Італія до кінця серпня 1916 р. формально продовжувала знаходитись у стані миру з Німеччиною. Це відігравало на користь австро-німецькому блоку, який, враховуючи невизначеність Італії, активно виборював союзників на Балканах.

Дипломатична боротьба за союзників на Балканах. Одночасно з боротьбою за політичні орієнтації Туреччини і Італії розгорнулась боротьба за союзників на Балканах. Особливу цінність для воюючих блоків набула в цьому регіоні Болгарія. Це пояснювалося, по-перше, найпотужнішою серед інших балканських країн армією Болгарії, а, по-друге, географічним положенням країни як можливим плацдармом нападу, з одного боку, на Сербію і Румунію, а з іншого – на Грецію. Так, приєднання Болгарії до центральних держав (Німеччини і Австро-Угорщини) надзвичайно ускладнювало б становище Сербії і, як наслідок, унеможливлювало приєднання до Антанти Румунії. Навпаки, приєднання Болгарії до Антанти спонукало б зробити це ж саме як Румунію, так і Грецію.

Вагомість Болгарії на Балканському півострові зумовлювала активні дипломатичні дії щодо неї з боку обох угруповань. Однак, позиції центральних держав в Софії були набагато сильнішими, ніж позиції країн Антанти. Так, залучення болгарського уряду до союзу з Антантою могло б пов’язуватись дипломатією лише з поверненням Болгарії областей, відібраних у неї протягом Другої балканської війни Сербією і Грецією, а це категорично не сприймалось обома названими державами. Зі свого боку, Німеччина та її союзники обіцяли Болгарії не тільки території, за які суперничали Болгарія, Сербія, Греція (зокрема, Македонію), а й частину Старої Сербії. Крім того, в разі приєднання до Антанти Румунії, Болгарії обіцяли передати не тільки південну Добруджу, а й північну частину цього краю.

Єдине, на що могла б сподіватись дипломатія Антанти, це спроба підкупу болгарської буржуазії і болгарських урядових кіл. З другої половини 1914 до другої половини 1915 р. ті отримали від англійських і французьких банків фінансову допомогу на суму 200 млн. франків золотом. Отже, влітку 1915 р. переговори Антанти з Болгарією ще тривали.

Остаточно визначила результат боротьби за Болгарію зміна обстановки на фронті, пов’язана, з одного боку, з відступом російської армії з Галичини, російської Польщі, Литви, частини Білорусії, а з іншого – концентрацією німецьких військ проти Сербії. 3 вересня 1915 р. була підписана турецько-болгарська угода, а 6 вересня – союзний договір між Болгарією, Німеччиною, Австро-Угорщиною Так створився Четверний союз.

Проте, навіть за таких обставин, дипломатичні зусилля країн Антанти щодо Балкан зберігали шанси на успіх. Цьому сприяли, зокрема, вибори до грецького Парламенту, що привели в серпні 1915 р. до влади прихильника Антанти Венізелоса. Коли у вересні виникла безпосередня загроза нападу Болгарії на Сербію, він заявив посланникам Антанти, що готовий виконати зобов’язання Греції, передбачені греко-сербським союзним договором 1913 р., якщо союзники допоможуть Греції і висадять у Салоніках 150-тисячну армію.

Ця пропозиція була прийнята на дипломатичному рівні, хоча практично її реалізувати не вдалося. В жовтні в Салоніках було всього 80 тис. союзних військ. Так, забарність Англії і Франції немало сприяла тому, що вночі з 13 на 14 жовтня 1915 р. Болгарія напала на Сербію, розпочавши воєнні дії. Одночасно наступ на Сербію з півночі розпочали австро-німецькі війська, що діяли на балканському півострові. В кінцевому результаті це привело не тільки до поразки Сербії, а й до встановлення територіального зв’язку між Німеччиною і Туреччиною. Щодо Греції, то вона виступила на стороні Антанти лише навесні 1917 р., але серйозних впливів на хід бойових дій це вже не мало.

Вступ у війну Румунії. Від самого початку війни в Бухаресті відбувалась дипломатична боротьба на зразок тієї, що точилась в Константинополі, Римі, Софії і Афінах. Обидва воюючі блоки прагнули залучити Румунію на свою сторону, пропонуючи їй територіальні надбання за рахунок своїх ворогів.

Союзний договір 1883 р., що зв’язував Румунію з Троїстим союзом, на початок війни встиг утратити свою дієвість через румуно-угорську боротьбу за Трансільванію. Спроби ж як Відня, так і Берліна вплинути на Будапешт, щоб домогтися від угорців поступок трансільванським румунам, не мали реальних результатів. Однак німецькі дипломатичні кола спробували досягти успіху через обіцянки віддати Румунії Бессарабію, що належала на той час Росії.

Румунський прем’єр Братіану, однак, міг погодитись на передачу йому Бессарабії тільки за умов остаточного розгрому Росії та здійснення захоплень російської території з боку Австрії. Тільки за таких обставин Румунія могла б сподіватись на збереження своєї цілісності та упередження агресивних дій проти неї з боку Росії.

У свою чергу, Братіану не відкидав можливості дістати Бессарабію від самої Росії як плату за румунський нейтралітет. Це знаходило підтримку в Парижі і в Лондоні, де вважали цілком нормальним задовольнити Румунію за рахунок Росії. Однак, ці домагання категорично не сприймались самою Росією. Більш успішними виявилися спроби домогтися у Росії компенсацій за рахунок Австро-Угорщини. 1 жовтня 1914 р. була укладена російсько-румунська угода, за якою Росія гарантувала територіальну недоторканість Румунії і визнавала за нею право на австро-угорські території з румунським населенням. Водночас румунському урядові вдалося добитися за свій нейтралітет значної позики від Лондону. Характерно, що платив Румунії й Берлін: як за нейтралітет, так і за пропуск спорядження в Туреччину.

Навесні 1915 р. румуни висунули нові вимоги до Антанти щодо визнання за ними австро-угорських територій до Прута й Тісси. Росія і Сербія заперечували. Однак за умов надзвичайно тяжкого стану російської армії на фронті, а також спроб Франції і Великобританії перекласти свої союзницькі зобов’язання щодо допомоги Росії на Румунію через відкриття румунського фронту, царський уряд дає погодження на них. Водночас, навіть за цих обставин, Румунії вдається ухилитись від участі у війні. Передумовою відкриття румунського фронту Братіану вважав наступ російської армії в Галичині і Буковині, хоча реалізувати це влітку і восени 1915 р. було неможливо.

Суттєві зрушення щодо встановлення союзницьких відносин Румунії і країн Антанти почали відбуватись лише в другій половині 1916 р. після поразки німців під Верденом та грандіозного наступу російських військ під командуванням Брусилова на Східному фронті. 17 серпня 1916 р. було укладено договір між Румунією і чотирма державами Антанти. Румунія брала зобов’язання оголосити війну Австро-Угорщини, отримуючи за це Трансільванію, частину Буковини і Банат. 28 серпня 1916 р. Румунія оголосила Австрії війну. Але вже на початку жовтня до російської ставки прибули уповноважені румунського короля, які благали про допомогу. Росія вимушена була взяти на себе румунській фронт, в той час як армія союзників в Салоніках залишилась незайманою. Отже, як справедливо визначили в ставці російського верховного командування, вступ Румунії у війну не тільки не допоміг, а ускладнив позиції Росії у війні.

Вступ у війну США. Від початку війни Сполучені Штати проголосили про свій нейтралітет. Згідно заяв президента США В. Вільсона, така позиція відповідала пацифістським орієнтаціям американської адміністрації, прагненням забезпечити примирення воюючих блоків у Європі. Водночас можна стверджувати й про більш прагматичне підґрунтя політики Сполучених Штатів: для них була невигідна повна перемога жодного з воюючих угруповань. Так, збереження Європи розколотою більш відповідало інтересам американської адміністрації, і насамперед щодо здійснення експансіоністської політики самих США.

Воєнно-політична обстановка, однак, внесла свої корективи до позиції Вільсона. Вже наприкінці 1914 – початку 1915 рр. очевидними стали два факти. По-перше, що війна затягується, і, по друге, що вона вимагає надзвичайних обсягів військового спорядження і боєприпасів. Перед американським підприємництвом відкривалися ринки величезних масштабів. В листопаді 1914 р. представник Моргана виїхав до Лондону для переговорів з британським урядом про фінансування військових замовлень, які почали розміщуватись у США у великій кількості вже протягом наступних місяців.

Щодо Німеччини, то таких замовлень вона розмістити не могла з тієї простої причини, що в Німеччину нічого не можна було провезти. Англійська блокада припинила всякий доступ до німецьких портів американських товарів. Це мало не тільки економічні, а й політичні наслідки. Англійська морська першість, спрямувавши весь потік американської військової продукції, продовольства й сировини в порти Антанти, залучила США до союзництва з її членами міцними зв’язками. Так, інтереси американського підприємництва зумовили фактичну відмову США від нейтралітету вже з першого періоду війни.

Водночас зростання економічної і фінансової залежності країн Антанти від Сполучених Штатів висувало за об’єктивне й вступ США у війну на їх боці. Поразка Антанти завдала б дуже великої економічної шкоди американському підприємництву, а також удару по політичному престижу правлячої адміністрації. Допустити цього керівні кола Сполучених Штатів не могли.

Протягом 1914-1915 рр. преса, що обслуговувала військові монополії, а також "яструби" у Конгресі розгорнули кампанію під гаслом "Будьмо готові!" (до війни). До цих виступів приєднувались й керівники деяких профспілок, висловлюючи позиції певної частини робітництва і громадськості. Так, сприйняттю ідеї війни слугувала кампанія проти нещадної підводної війни, що її проводила Німеччина, намагаючись припинити потік американських товарів до портів Антанти. Потоплення американських кораблів "Лузітанія" і "Сассекс" викликало енергійні протести США. З травня 1916 р. німецьке командування навіть прийняло рішення щодо послаблення підводної війни з тим, щоб не штовхнути США в ряди противників Німеччини.

Однак, крім дій німецьких підводних човнів, свою роль відіграли і побоювання щодо можливого майбутнього нападу Німеччини на США. Німці самі давали більше ніж досить приводів для подібних висновків. Так, англійська розвідка, наприклад, перехопила телеграму адресовану німецькому посланникові в Мексиці, де мексиканському урядові пропонувалося приєднатися до Німеччини і напасти на Сполучені Штати. Злочини німецьких шпигунів і диверсантів не могли не вплинути на американську громадськість

Наприкінці 1916 р. Вільсон, бувши обраним президентом на другий строк, здійснив "мирний наступ". 18 грудня він надіслав ноту воюючим країнам з пропозиціями припинити війну та укласти мир без анексій і контрибуцій. До цього додавались пропозиції щодо посередництва та формулювалися підходи щодо "миру без перемоги".

Нота Вільсон викликала невдоволення як з боку країн Антанти, так і з боку австро-німецького блоку, хоча дипломатія двох угруповань виявила різну ступінь маневреності і пристосовуваності до потреб своєї політики. Так, Німеччина, побоюючись, що Вільсон хоче виступити як міжнародний арбітр і нав’язати їй вигідний для США мир, відповіла 26 грудня 1916 р. Вільсонові, що мир має бути досягнутий через безпосередні переговори учасників війни. Такої ж думки дотримувались і країни Антанти.

Однак, довідавшись про негативну відповідь Німеччини, вони спробували використати це у своїх цілях, звинувативши німецький уряд у зриві мирного посередництва американського президента. 10 січня 1917 р. Вільсонові була надіслана нота союзних держав, де ідея миру розглядалась у взаємозв’язку з тими позиціями, які відповідали насамперед країнам Антанти.

Тимчасом німецька дипломатія проявляла вражаючу нетямучість. 31 січня 1916 р. Німеччина повідомила США про відновлення необмеженої підводної війни. А 3 січня 1917 р. Вільсон виступив з посланням до Конгресу, в якому звинуватив Німеччину в порушення урочисто взятих нею на себе зобов’язань та заявив про розрив дипломатичних відносин між Німеччиною і США.

Наступним кроком стало оголошення Сполученими Штатами війни Німеччині. Це сталося 6 квітня 1917 р. за умов значного погіршення воєнних позицій Антанти на європейських фронтах бойових дій. Дане зумовлювалось, з одного боку, відчутними наслідками підводної війни, а з іншого – розкладом російської армії після лютневої 1917 р. буржуазно-демократичної революції. Отже, намірами США ставало забезпечення сприятливого для її союзників по Антанті розвитку подій. З погляду прагматичних інтересів Сполучених Штатів, це мало зберегти американські фінансові потоки у Європу під час війни, ствердити за США статус лідера країни-переможниці при перерозподілі територій у повоєнні роки.

Так, експансіоністські тенденції ставали домінуючими для дипломатії усіх країн, що брали участь у війні. Характерно, що забезпечення нейтралітету або залучення країн до існуючих блоків зумовлювалося в якості обов’язкового чинника наданням їм чужих територій. Це ставало ще одним яскравим показником реальних планів і намірів воюючих країн, імперіалістичного, загарбницького характеру самої війни.


17.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!