Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Політична культура як соціальний феномен. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політична культура як соціальний феномен. Реферат

Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона детермінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політичному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура – це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, пов‘язані з суспільно-політичними процесами

Поняття "політична культура". Термін "політична культура" був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером (1744 – 1803). З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в американській політології у 19501960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що політичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття "політична культура" було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пауеллом у їх праці "Порівняльна політика".

Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це – суб‘єктивна сфера, що лежить у підґрунті політичних дій і надає їм значення.

Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного боку, субсистему політичної системи суспільства, а з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трактується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політичних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства.

Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона детермінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політичному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура – це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, пов‘язані з суспільно-політичними процесами. Вона активно взаємодіє з іншими видами суспільної культури – економічною, правовою, релігійною тощо.

Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя. Важливу роль в ній відіграє політична свідомість – сукупність уявлень, цінностей, переконань, установок і т. п., які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні інтереси громадян. Але їх ототожнювати не можна.

Поняття "політична культура", по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.

По-друге, поняття "політична культура" охоплює не всю політичну свідомість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.

По-третє, поняття "політична культура" відбиває не просто сукупність політичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути політична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення ціле спрямовують діяльність людей у царині політики.

По-четверте, поняття "політична культура", окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.

Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття "політична культура". Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура – один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

Політична культура – це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об‘єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємостосунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільством та державою.

Можна сказати, що політична культура – це єдність об‘єктивних соціально нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб‘єктивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Елементи політичної культури обумовлені соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються відносно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспільному житті.

Структура політичної культури

У вітчизняній політології до найбільш розповсюджених структурних компонентів політичної культури відносять елементи політичної свідомості, світогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну участь, поведінський аспект. У складній структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.

Культура політичної свідомості являє собою типовий для тієї або іншої соціальної спільноти комплекс політичних уявлень, цінностей, переконань, традицій, установок та орієнтацій, які є включеними в політичну діяльність. Політичні уявлення – то образи політичних об‘єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть ґрунтуватися на об‘єктивному політичному знанні або існувати у вигляді політичних почуттів і настроїв, можуть бути справжніми або помилковими.

Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики. Важливу роль у формуванні політичних переконань грають політичні цінності – моральні принципи, норми і ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивидів та соціальних груп. Стійкість політичній свідомості надають політичні традиції – нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, передаються з генерації в генерацію та збігаються на протязі тривалого часу.

Політичні традиції можуть бути старими і новими, національними та світовими, динамічними і статичними, з високою та слабкою стійкістю. Кожен тип традицій має свій сильний та слабкий бік. Перевага старих традицій у їх спроможності стримувати швидкі зміни, слабкість – у схильності перед минулим досвідом, у запереченні нових підходів. Нові традиції в одних випадках відбивають високий динамізм культури, а в інших  дають можливість відмови від них під тягарем обставин.

Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схильність суб‘єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтацій. Політичні орієнтації – то установки, які ґрунтуються на системному уявленні об‘єкта про цілі, план та засоби здійснення політичних дій, які він має виконати або вже виконує.

Культуру політичної поведінки можна визначити як сукупність типових для тієї або іншої соціальної спільноти форм, зразків та норм політичної участі та політичної діяльності. Політична участь у біхевіоральній політології визначається як дії приватних осіб, що намагаються вплинути на функціонування політичної системи. Це активність громадянського суспільства щодо політичних інститутів.

Культура політичної поведінки проявляється у ступені, формах і способах участі громадян у електоральному процесі, у масових політичних акціях (мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, страйках тощо), у діяльності політичних партій та політизованих громадських організацій, у роботі представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Вона залежить від рівня освіти особи, статі, віку, належності до тієї чи іншої верстви суспільства, професії, рівня доходів, релігійних переконань тощо.

Політична діяльність – це категорія, яка характеризує активність політичних інститутів. Індивід настільки може займатися політичною діяльністю, настільки може займатися політичною діяльністю, настільки він є включеним у структуру того або іншого політичного інституту. Культура політичної діяльності проявляється у традиціях і стереотипах ухвалення та реалізації політичних рішень, політичного управління та адміністрування, сприйняття та розв‘язання соціальнополітичних конфліктів.

Типологія політичних культур.

Політична культура будь-якого суспільства є унікальною. Разом з тим, у політичних культурах різних суспільств є чимало спільних рис, що дає підставу для їх об‘єднання в певні типи. Існує декілька підходів до типологізації політичних культур. Найбільш розповсюдженими є історичний, функціональний, структурний і комунікативний.

У контексті історичного підходу тип політичної культури суспільства визначається ступенем розвитку громадянськості його членів. Засновниками цього підходу були американські політологи Габріель А. Алмонд та Сідней Вебра. Здійснивши у 19591960х рр. широкомасштабні дослідження позицій, орієнтацій та активності у політиці населення п‘яти країн –Англії, Італії, ФРН, США, Мексики, – вчені вирізнили три "чистих типи політичної культури": парафіяльний, підданський та учасницький.

Парафіяльна культура характеризується індиферентним або негативним ставленням членів суспільства до політичної влади взагалі, відсутністю інтересу до політики та, внаслідок цього, небажанням брати в ній особисту участь. У цій культурі індивіди усвідомлюють себе в якості членів малої соціальної спільності (парафії), але не громадянами держави.

Підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Хоча в цій культурі громадяни вже усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але їх роль у політичній системі зводиться до ролі підданих (об‘єкту), які лише підкоряються владі.

Учасницька культура характеризується великим або значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, готовністю брати особисту участь у політичному житті.

Але політичні культури сучасних суспільств, за думкою Алмонда і Верби, не можна віднести до жодного з цих типів. Вони являють собою один із змішаних типів, в якому співіснують і перехрещуються різні культурні елементи. Дослідження домінант політичної поведінки дозволили вченим вирізнити наступні змішані типи політичної культури: парафіяльно-підданський, парафіяльно-учасницький та піддансько-учасницький.

Парафіяльно-підданський тип політичної культури притаманний сьогодні багатьом постколоніальним країнам Африки та Азії, які, долаючи трайбалізм і місцевий сепаратизм, будують суверенні централізовані держави на ґрунті авторитарної влади. Парафіяльно-учасницький тип характерний для тих країн, що розвиваються, які йдуть шляхом демократичного розвитку.

Такий характер має, наприклад, політична культура Індії. Піддансько-учасницький тип розповсюджений у стабільних демократіях. Одним з різновидів цього типу можна вважати громадянську культуру сучасних цивілізованих суспільств. В ній зустрічаються фрагменти парафіяльної культури. У певної частини членів суспільства продовжує зберігатися підданське ставлення до політичної влади. Хоча постійну політичну активність демонструє не більше 15% населення, але основна його маса психологічно спрямована на участь у політичному житті, являє собою потенційно активних громадян.

Типологія Алмонда та Верби була першою спробою типологізації політичних культур. Відбиваючи історичний аспект формування політичної культури сучасних суспільств, вона в той же час не враховувала багатьох інших істотних моментів політико культурного феномену.

Функціональний підхід до типології політичних культур було запропоновано польським політологом Єжи Вятром у його книзі "Соціологія політичних стосунків". Методологія Вятра ґрунтувалася на тім, що політична культура як компонент політичної системи, з одного боку, багато в чому визначає якості політичного режиму, а з іншого боку, сама постійно зазнає на собі його вплив. У відповідності з трьома базовими типами політичного режиму в межах функціонального підходу вирізняються три основні типи політичної культури: тоталітарний. Авторитарний та демократичний.

Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною заангажованістю політичної свідомості та політичної поведінки членів суспільства, бо в тоталітарних системах має право на існування тільки одна, офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися усіма. Тоталітарній культурі притаманні культ вождя, міфологізація свідомості, активнопідданське ставлення до влади.

Тоталітарна влада вимагає від членів суспільства не тільки свого визнання як законної, але й постійного виявлення активності по її підтримці. Аполістичність розцінюється як прояв нелояльності до режиму. У тоталітарних системах діє принцип "Хто не з нами, той проти нас". Політична активність в умовах тоталітаризму часто має примусовий характер, бо її спонукальним мотивом є страх.

Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполістичністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну активність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудований на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивнопідданське ставлення до влади. Головне –щоб не заважали правити. У авторитарних системах діє принцип: "Хто не проти нас, той з нами".

Демократична політична культура характеризується толерантним ставленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. Оскільки в демократичних суспільствах громадяни вільні у виборі – брати чи не брати участі в політиці, то реальна політична активність є середньою. При цьому більшість членів суспільства внутрішньо готові до політичної участі.

Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підходу вирізняють також проміжні та перехідні типи.

Проміжні типи політичної культури характерні для країн, політичні режими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам. Так, політичні режими Польщі в часи Владіслава Гомулки та Угорщини в часи Яноша Кадара не можна з повним правом віднести ані до тоталітарного, ані до авторитарного типів. То були тоталітарноавторитарні режими. Вони втратили вже багато тоталітарних властивостей, але не стали в повній мірі авторитарними. Тоталітарноавторитарні режими формували й відповідний тип політичної культури. Політична культура Франції в період президентства Шарля де Голля також мала проміжний, авторитарно демократичний характер. В ній було чимало елементів авторитаризму, але зберігалося демократичне підґрунтя.

Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знаходяться в процесі трансформації – цілеспрямованого переходу від однієї якості до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. В політичній культурі посткомуністичних суспільств зберігаються ще багато тоталітарних нашарувань, але набирають силу паростки нової, демократичної культури, виникають також рецидиви авторитаризму. Політична культура перехідного суспільства має гетерогенну структуру.

Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які знаходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які властиві окремим соціально класовим, етнонаціональним, релігійно конфесійним, статево віковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних суспільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших – перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.

Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які складають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підґрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підґрунтя –домінуючої культури.

Домінуюча культура – це комплекс політико культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-культурні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, визначаються як контркультури. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додержуються принципів домінуючої культури, розглядаються як анти системні. Наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомогенний (цільний) характер.

Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підґрунтя, політичні культури різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соціальні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти. Вона народжує тенденції дестабілізації політичної влади, дезінтеграції політичної системи суспільства.

Комунікативний підхід до типологізації політичних культур багато в чому був визначений працею англійського політичного мислителя Карла Поппера "Відкрите суспільство та його вороги". У ній автор протиставив "закритим суспільствам", культура яких консервативна, ґрунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і звичаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прогресу, "відкриті суспільства", де право прийняття особистих рішень, особиста свобода та особиста відповідальність громадян визначають динамізм розвитку та відкритість їх культури. Методологія Поппера дала підставу для вирізнення в подальшому закритого та відкритого типів політичної культури.

Закрита політична культура – то замкнутий, зорієнтований тільки на власні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний традиціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закриті політичні культури не спроможні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими політико культурними системами. Закритий тип політичної культури притаманний для патріархальних та тоталітарних суспільств.

Відкрита політична культура характеризується спроможністю до комунікації. Відкриті культури порівняно легко вбирають у себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократичних суспільств, що обумовлює динамічність і еволюційність їх розвитку.

Багатоманітність методологічних підходів до типологізації політичної культури та множинність її типів відбивають усю складність політико культурного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, політична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів. Як людина поводить себе в політиці, які особливості мають її політична свідомість і поведінка – це багато в чому визначається процесом політичної соціалізації.


15.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!