Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Погляд Ф. А. фон Хайєка на соціалізм за працею "Дорога до рабства". Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Погляд Ф. А. фон Хайєка на соціалізм за працею "Дорога до рабства". Реферат

Причиною появи тоталітаризму в Європі Хайєк вважає нехтування фундаментальними цінностями на яких побудована європейська цивілізація. Він пише: "Впродовж двадцяти п'яти років, поки примара тоталітаризму не перетворилася в реальну загрозу, ми неухильно віддалялися від фундаментальних ідей, на яких було побудовано будинок європейської цивілізації…"

Фрідріх Август фон Хайєк (1899-1992), англійський економіст і філософ, представник економічного лібералізму, що розвивав традиції австрійської школи. Народився в Австрії, працював у Великобританії, США, Німеччині й Австрії. Основні напрямки наукових досліджень: грошова теорія, методологічні проблеми економічної науки; полемізував з кейнсіанцями. Критикував ідеї і практику соціалізму. Автор праць "Дорога до рабства" (1944), "Закон, законодавство і воля" (т. 1-3, 1973-79), "Пагубна самовпевненість. Помилки соціалізму" (1988) та ін. Один з натхненників (поряд з М. Фрідманом) неоконсервативного повороту в економічній політиці країн Заходу. Нобелівський лауреат (1974, разом з Г. Мюрдалем).

Причиною появи тоталітаризму в Європі Хайєк вважає нехтування фундаментальними цінностями на яких побудована європейська цивілізація. Він пише: "Впродовж двадцяти п'яти років, поки примара тоталітаризму не перетворилася в реальну загрозу, ми неухильно віддалялися від фундаментальних ідей, на яких було побудовано будинок європейської цивілізації. Шлях розвитку, на який ми ступили із самими райдужними надіями, привів нас прямо до жахів тоталітаризму. І це було жорстоким ударом для цілого покоління, представники якого дотепер відмовляються вбачати зв'язок між двома цими фактами" (цит. 1, ст. 344).

Як зауважує вчений, про ймовірність такої трансформації застерігали фундатори лібералізму: "Це, - пише Хайєк, - підтверджує правоту основоположників філософії лібералізму, послідовниками яких ми усе ще схильні себе вважати. Ми послідовно відмовилися від економічної волі, без якої свобода особи і політична в минулому ніколи не існували. І хоча найбільші політичні мислителі XІХ ст. –Де Токвіль і лорд Ектон –зовсім недвозначно стверджували, що соціалізм означає рабство, ми повільно, але вірно просувалися в напрямку до соціалізму. Тепер же, коли буквально в нас на очах з'явилися нові форми рабства, виявилося, що ми так міцно забули ці застереження, що не можемо побачити зв'язку між цими двома речами." (цит. 2, ст. 344).

І далі: "Ми демонструємо дивну готовність розстатися не тільки з поглядами Сміта і Юма чи навіть Локка і Мільтона, але і з фундаментальними цінностями нашої цивілізації, що сягають до античності і християнства. Разом з лібералізмом XVІІІ -XІХ ст. ми відкидаємо принципи індивідуалізму, успадковані від Еразма Ротердамського і Монтеня, Цицерона і Тацита, Перикла і Фукідіда". (цит. 3, ст. 344-345).

Хайєк погоджується з думкою нацистського лідера, який назвав націонал-соціалістичну революцію у Німеччині "контрренесансом", адже "це був рішучий крок на шляху руйнування цивілізації, що створювалася починаючи з епохи Відродження і заснованої насамперед на принципах індивідуалізму." (жит. 4, ст. 345).

Європейська цивілізація понад усе цінувала принцип індивідуалізму, який означав повагу до людини, віру у її мудрість і силу. "... Індивідуалізм, - як пише Хайєк, - який має своїм корінням християнство й античну філософію, вперше одержав повне вираження в період Ренесансу і поклав початок тієї цілісності, що ми називаємо тепер західною цивілізацією. Його основною рисою є повага до особистості як така, тобто визнання абсолютного суверенітету поглядів і нахилів людини в сфері її

Життєдіяльності, яка б специфічна вона не була, і переконання в тому, що кожна людина повинна розвивати властиві їй таланти." (цит. 5, ст. 345).

Що стало причиною трансформації суворої ієрархічної системи Середньовіччя у систему де цінувалася людина, її свобода, право самостійно будувати своє життя і вести пошук найкращих форм життєдіяльності? "... така трансформація тісно зв'язана з розвитком комерції. Новий світогляд, що зародився в торгових містах Північної Італії, поширився потім по торгових шляхах на захід і на північ, через Францію і Південно-Західну Німеччину в Нідерланди і на Британські острови, міцно укореняючись усюди, де не було політичної деспотії, здатної його задушити.

У Нідерландах і Британії він розцвів пишним цвітом і вперше зміг розвиватися вільно протягом довгого часу, стаючи поступово наріжним каменем суспільного і політичного життя цих країн. Саме звідси наприкінці XVІІ - XVІІІ в. він почав поширюватися знову, вже в більш розвинутих формах, на захід і на схід: у Новий Світ, в Центральну Європу, де спустошливі війни і політичний гніт не дали у свій час розвиватися паросткам цієї нової ідеології." (цит. 6, ст. 345-346).

Отже, розвиток економіки обґрунтував принцип економічної свободи, а той, у свою чергу –цінність політичної свободи. Хайєк у зв’язку зі сказаним пише: "Почало зростати розуміння того, що спонтанні і неконтрольовані зусилля індивідів можуть скласти фундамент складної системи економічної діяльності. Обґрунтування принципів економічної волі слідувало, таким чином, за розвитком економічної діяльності, ставшої незапланованим і несподіваним побічним продуктом волі політичної." (цит. 7, ст. 346).

Опора на спонтанні сили суспільства –ось основна ідея лібералізму. "Сама природа принципів лібералізму не дозволяє перетворити його в догматичну систему. Тут немає однозначних, раз і назавжди встановлених норм і правил. Основний принцип полягає в тому, що, організовуючи ту чи іншу область життєдіяльності, ми повинні максимально спиратися на спонтанні сили суспільства і якнайменше прибігати до примусу. Принцип цей застосуємо в незліченній кількості ситуацій. Одна діло, наприклад, цілеспрямовано створювати системи, що передбачають механізм конкуренції, і зовсім інше –приймати соціальні інститути такими, які вони є." (цит. 8, ст. 346).

І далі: "Ліберал ставиться до суспільства, як садівник, якому треба знати якомога більше про життя рослини, за якою він доглядає." (цит. 9, ст. 346).

Що ж сталося у Європі на межі ХІХ і ХХ ст.? Певні суспільні сили почали ставити під сумнів причини спонтанності суспільного розвитку та індивідуалізму. "Слово "індивідуалізм", - пише Хайєк, - набрало сьогодні негативний відтінок і асоціюється з егоїзмом і самозакоханістю. Але, протиставляючи індивідуалізм соціалізму й іншим формам колективізму, ми говоримо зовсім про іншу якість..." (цит. 10, ст. 345).

І далі: "Мабуть, ніщо так не нашкодило лібералізму, як наполегливість деяких його прихильників, що твердолобо захищали які-небудь емпіричні правила, насамперед "laіssez faіre". (цит. 11, ст. 346).

Чому ж соціалізм витіснив лібералізм і став домінуючою доктриною? "Парадокс полягає у тому, - зазначає Хайєк, - що той самий соціалізм, котрий завжди сприймався як загроза волі і відкрито виявив себе в якості реакційної сили, спрямованої проти лібералізму Французької революції, завоював загальне визнання саме під прапором свободи." (цит. 12, ст. 346-347).

Хоч соціалізм підняв прапор свободи, але він завжди в теорії дотримувався ідеї примусу. "Французькі мислителі, які заклали основи сучасного соціалізму, - підкреслює Хайєк, - ні на мить не сумнівалися, що їхні ідеї можна втілити тільки за допомогою диктатури. Соціалізм був для них спробою "довести революцію до кінця" шляхом свідомої реорганізації суспільства на ієрархічній основі і насильницькому встановленні "духовної влади".

Що ж стосується волі, то засновники соціалізму висловлювалися про неї зовсім недвозначно. Коренем усіх зол суспільства дев'ятнадцятого сторіччя вони вважали свободу думки. А предтеча нинішніх адептів планування Сен-Симон пророкував, що з тими, хто не буде коритися вказівкам передбачених його теорією планових рад, стануть обходитися як з худобою." (цит. 13, ст. 347).

Що ж спонукало творців соціалістичної ідеології прийти до ідеї свободи і народовладдя? Хайєк вважає, що тут вирішальну роль відіграли потужні демократичні рухи напередодні революції 1848р. "Лише під впливом могутніх демократичних рухів, що передували революції 1848 р., соціалізм почав шукати союзу з волелюбними силами." (цит. 14, ст. 347).

Однак, це був неприродний, штучний альянс соціалізму з демократією та лібералізмом. "Демократія, - пише Хайєк, - будучи по своїй суті індивідуалістичним інститутом, знаходилася із соціалізмом у непримиренному протиріччі. Краще усіх зумів розгледіти це де Токвіль. "Демократія розширює сферу індивідуальної свободи, - говорив він у 1848 р., - соціалізм її обмежує. Демократія затверджує найвищу цінність кожної людини, соціалізм перетворює людину в простий засіб, у цифру. Демократія і соціалізм не мають між собою нічого спільного, крім одного слова: рівність. Але подивіться, яка різниця: якщо демократія прагне до рівності у волі; то соціалізм - до рівності в рабстві і примусі". (цит. 15, ст. 347).

Висновок Хайєка такий: "Обіцянка свободи стала, безсумнівно, одним з найсильніших знарядь соціалістичної пропаганди, що посіяло в людях впевненість, що соціалізм принесе звільнення. Тим більш жорстокою буде трагедія, якщо виявиться, що обіцяний нам Шлях до Волі є в дійсності Дорога до Рабства. Саме обіцянка волі не дає побачити непримиренного протиріччя між фундаментальними принципами соціалізму і лібералізму.

Саме вона змушує все менше число лібералів переходити на шлях соціалізму і нерідко дозволяє соціалістам привласнювати собі саму назву старої партії свободи. В результаті, велика частина інтелігенції прийняла соціалізм тому, що побачила в ньому продовження ліберальної традиції." (цит. 16, ст. 347).

Для заглиблення у суть явища трансформації суспільства до "несвободи" за умов соціалізму, філософ звертає увагу на суть соціалізму. "Це слово, - пише він, - часто використовують для позначення ідеалів соціальної справедливості, більшої рівності, соціальної захищеності, тобто кінцевих цілей соціалізму. Але соціалізм - це ж ще й особливі методи, за допомогою яких більшість прихильників цієї доктрини сподіваються цих цілей досягти, причому, як вважають багато компетентних людей, методи ефективні і незамінні.

Соціалізм в цій якості означає скасування приватного підприємництва і створення системи "планової економіки", де замість підприємця, що працює для досягнення прибутку, будуть створені централізовані планувальні органи." (цит. 17, ст. 349).

Отже, одним із принципів і методів соціалізму є централізоване планування. "Популярність ідеї планування, - зауважує Хайєк, - пов’язана насамперед із цілком зрозумілим прагненням вирішувати наші загальні проблеми по можливості раціонально, щоб вдавалося передбачати наслідки наших дій." (цит. 18, ст. 350).

І далі: "Економіст, що внаслідок своєї професії покликаний вивчати людську діяльність, нерозривно зв'язану з плануванням, не може мати нічого проти цього поняття. Але справа полягає в тому, що наші ентузіасти планового суспільства використовували цей термін зовсім в іншому змісті. Вони не обмежуються твердженням, що, якщо ми хочемо розподіляти доходи чи блага відповідно до визначених стандартів, ми повинні прибігати до планування." (цит. 19, ст. 350).

"Але наші адепти планування вимагають централізованого керування всією економічною діяльністю, здійснюваної за таким єдиним планом, в якому однозначно розписано, як будуть "свідомо" використовуватися суспільні ресурси, щоб визначені цілі досягалися певним чином." (цит. 20, ст. 350).

Планування, як вважають соціалісти, має визначати і контролювати всю суспільну діяльність відповідно до фізіологічних і програмних засад щодо політичного руху. "Мова йде, - (у дискусії між прихильниками лібералізму і соціалізму), - тільки про те, як здійснювати все це щонайкраще: повинен суб'єкт, наділений величезною владою, піклуватися про створення умов, що мобілізують знання й ініціативу індивідів, що самі здійснюють планування своєї діяльності, чи ж раціональне використання наших ресурсів неможливе без централізованої організації і керування всіма процесами діяльності у відповідності з деякою свідомо сконструйованою програмою.

Соціалісти всіх партій вважають плануванням тільки планування другого типу, і це значення терміну є сьогодні домінуючим. Зрозуміло, це зовсім не означає, що такий спосіб раціонального керування економічним життям є єдиним. Але в цьому пункті прихильники планування різко розходяться з лібералами." (цит. 21, ст. 350-351).

"Демократичний устрій, - звертає увагу Хайєк, - вимагає, щоб свідомий контроль здійснювався тільки там, де досягнута справжня згода, в іншому ми змушені покладатися на волю випадку –така плата за демократію. Але в суспільстві, побудованому на центральному плануванні, такий контроль не можна поставити в залежність від того, чи знайдеться більшість, готова за нього проголосувати. В такому суспільстві меншість виявиться найчисленнішою групою, здатною досягти єдності в кожному питанні." (цит. 22, ст. 351).

Разом з тим Хайєк закликає не робити фетишу з демократії: "У нас не було наміру робити фетиш з демократії." (цит. 23, ст. 351).

"До демократії, - пише Хайєк, - не стосується те, що лорд Ектон сказав про волю: що вона "не засіб досягнення вищих політичних цілей. Вона сама по собі найвища політична мета. Вона потрібна не для хорошого керування державою, але як гарант, що забезпечує нам право безперешкодно прагнути до здійснення вищих ідеалів суспільного і приватного життя". Демократія по своїй суті - засіб, утилітарний пристрій для захисту соціального світу і свободи особистості. Як така вона ні бездоганна, ні надійна сама по собі. Не слід забувати і те, що часто в історії розквіт культурної і духовної волі приходився на періоди авторитарного правління, а не демократії і що правління однорідної, догматичної більшості може зробити демократію більш нестерпною, ніж найгірша з диктатур." (цит. 24, ст. 351).

Що ж хоче в кінці-кінців довести філософ? "Ми прагнули довести, - пише він, - не те, що диктатура веде до знищення свободи, а те, що планування приводить до диктатури, оскільки диктатура - ідеальний інструмент насильства і примусової ідеологізації і з необхідністю виникає там, де проводиться широкомасштабне планування. Конфлікт між демократією і плануванням виникає від того, що демократія перешкоджає обмеженню волі і стає, таким чином, головним каменем спотикання на шляху розвитку планової економіки." (цит. 25, ст. 351-352).

Є такі суспільні системи, в яких "демократія" перестає дбати про свободу особистості. "Коли демократія відмовиться від своєї ролі гаранта особистої волі, вона може спокійно існувати і при тоталітарних режимах. Справжня диктатура пролетаріату, демократична за формою, здійснюючи централізоване керування економікою, придушує і винищує особисті свободи не менш ефективно, ніж найгірші автократії." (цит. 26, ст. 352).

І далі: "Більшість прихильників планування, що серйозно вивчили практичні аспекти своєї задачі, не сумніваються, що керування економічним життям здійсненне тільки на шляху більш-менш жорсткої диктатури. Щоб керувати складною системою взаємозалежних дій багатьох людей, потрібна, з одного боку, постійна група експертів, а з іншого боку - деякий головнокомандуючий, не зв'язаний ніякими демократичними процедурами і наділений усією повнотою відповідальності і владою приймати рішення." (цит. 27, ст. 353).

Отже, соціалізм приводить суспільство до тоталітарного рабства у формі чи то сталінського соціалізму (радянського комунізму), чи то фашизму (нацизму). "Спостерігачі, - пише Хайєк, - один за одним почали відзначати разючу подібність умов, породжуваних фашизмом і комунізмом. Факт цей змушені були визнати навіть ті, хто спочатку виходив із прямо протилежних установок. І поки англійські та інші "прогресисти" продовжували переконувати себе в тому, що комунізм і фашизм - полярно протилежні явища, усе більше людей стали задумуватися, чи не ростуть ці новоявлені тиранії з одного кореня.

Висновки, до яких прийшов Макс Істмен, старий друг Леніна, приголомшили навіть самих комуністів: "Сталінізм, - пише він, - не тільки не краще, але гірше фашизму, тому що він набагато більш нещадний, твердий, несправедливий, аморальний, антидемократичний і не може бути виправданий ні надіями, на каяттям". І далі: "Було б правильно визначити його як надфашизм". Але ще більш широкого значення набувають висновки Істмена, коли ми читаємо, що "сталінізм - це і є соціалізм в тому змісті, що він являє собою неминучий, хоча і непередбачений результат націоналізації і колективізації, що є складовими частинами плану переходу до соціалістичного суспільства"." (цит. 28, ст. 348).

Для підтвердження свого висновку Хайєк наводить цікавий факт: це сувора боротьба між фашистами (нацистами) і комуністами в Італії до 1922р. та Німеччині до 1933р. "Вони, - пише філософ, - боролись за людей з визначеним типом свідомості і ненавиділи один одного так, як ненавидять єретиків. Але їхні справи показували, наскільки вони були в дійсності близькі.

Головним ворогом, з яким вони не могли мати нічого спільного і якого не наділялися переконати, була для обох партій людина старого типу, ліберал. Якщо для комуніста нацист, для нациста комуніст і для обох соціаліст були потенційними рекрутами, тобто людьми неправильно орієнтованими, але що володіють потрібними якостями, то з людиною, що по-справжньому вірить у свободу особистості, ні в кого з них не могло бути ніяких компромісів." (цит. 29, ст. 348).

Хайєк також дає моральну оцінку поведінці простих громадян і вищого керівництва у тоталітарній державі: "Громадяни тоталітарної держави, - зазначає він, - роблять аморальні дії з відданості ідеалу. І хоча ідеал цей здається нам огидним, проте, їхні дії є цілком безкорисливими. Цього, однак, не можна сказати про керівників такої держави. Щоб брати участь у керівництві тоталітарною системою, недостатньо просто приймати на віру підходящі пояснення непорядних дій.

Треба самому бути готовим переступити будь-які моральні закони, якщо цього вимагає вища мета. Оскільки мету встановлює лише верховний вождь, те будь-який функціонер, будучи інструментом у його руках, не може мати моральних переконань. Головне, що від нього потрібно, - це беззастережна особиста відданість, а слідом за цим повна безпринципність і готовність буквально на все." (цит. 30, ст. 353).

Література

  1. Хайєк Ф. А. Дорога к рабству //Политология: хрестоматия/ Сост. проф. М. А Василик, доц. М. С. Вершинин. – М., 2000, ст. 344-354.
  2. Хайєк Ф. А. Дорога к рабству// Вопросы философии. – 1990. -№10-11.
  3. Хайєк Ф. А. // Політологічний енциклопедичний словник, К., 1997. –Ст. 376.
  4. Рудакевич О. М. Політологія: Навчально-методичний посібник. -2-е вид., зі змінами. –Тернопіль: Астон, 2001. –ст. 88-92.


15.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!