Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт. Реферат

Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є етнос, нація, націоналізм, національна меншина

Етнонаціональна політика за складних і неоднозначних умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Багатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утворилися внаслідок поневолення інших народів та реалізації імперської політики "поділяй і владарюй", не витримали випробування часом і розвалилися під тиском національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюдських цінностей, який став головним принципом у діяльності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до національного питання.

Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики держави стосовно етносів. Прихильники першої точки зору А. Степен, Й.  Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й реалізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ресурсів, створення сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючися в їх національну самобутність.

Інші дослідники — М. Леві, М. Хехтер та ін. — твердять, що держава стосовно етносів є відносно автономною силою, а політична її еліта має на меті власні корпоративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна). Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Сміт та ін. Вони характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. Наявність цих різних точок зору, з одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проблем у різних державах, а з іншого — ускладнює розуміння цих проблем, сприяючи пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання (Ю. Римаренко).

В українській політологічній думці періоду колоніальної залежності найважливішою умовою пробудження народу була, писав М. Грушевський, державницька ідея як символ боротьби українського народу за національну свободу, за створення незалежної держави. Провідним стрижнем ідеї було проголошення невід'ємного права українського народу на самовизначення та пошук його оптимальних форм. З часів Переяславської ради 1654 р. такою була вимога автономії України, що в XIX ст. була доповнена ідеєю автономії України у федерації вільних слов'янських народів, а на початку XX ст. — гаслом "Вільна Україна у складі демократичної федерації вільних народів Росії".

Та небажання Тимчасового уряду (1917 р.) надати Україні навіть такого статусу (імперські сили не хотіли визнавати українців за самостійну націю) і неприхована агресія більшовиків проти УНР зумовили необхідність проголошення повної незалежності й суверенітету Української Народної Республіки (Г/ універсал, 1918 р.). Як за часів Центральної Ради, так і нині, український уряд має за завдання вільний розвиток усіх громадян будь-якої національності, - що мешкають в Україні. М. Грушевський у книзі "Хто такі українці і чого вони хочуть?" писав: "З ними (етносами) українці будуть порозуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні.

Спільно з ними постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих українців, але й для всіх інших народностей, які історична доля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами, разом з українцями".

Таким чином, зміст етнополітики бажано розглядати з урахуванням того, що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях, зокрема в стосунках між титульною нацією й іншими національностями, які живуть у певній державі, між етносами з приводу участі у владних структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх питань задоволення специфічно національних потреб, з другого боку, з питань взаємодії державних націй у федеративній і конфедеративній державі, а також на міжнародному рівні у світових спільнотах.

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перспектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У процесі формування територіальної, соціально-економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних факторів посилюється процес само ідентифікації й консолідації людей у спільноти типу етносу, нації.

Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними, філософськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися в усіх сферах життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність таких вимог і поглядів становить етнополітичну свідомість.

Сутність етнополітичної свідомості полягає у зіставленні власних інтересів із запитами інших етносуб'єктів, а також у з'ясуванні засобів і ступеня державного втручання у процес погодження й реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозволяє вичленувати з них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, а також те, що стимулює участь етногруп у діалозі з іншими суб'єктами політики та інститутами влади.

Етноси, які не здатні піднятися до рівня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюються на об'єкт маніпуляцій або на засіб досягнення інтересів інших політичних суб'єктів (американські індійці, народи колоній та ін.). В етносів, що усвідомили свої інтереси як політичні, виникає потреба в їх самовиявленні через певні інститути — національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.

Що ж ми розуміємо під етнонаціональною політикою? Дж. Мейс визначає етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп в межах держави.

В. Євтух уважає, що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зокрема, правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність держави й етносів (або їх представників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання національних інтересів і вимог.

Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною політикою.

Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв'язків етносів між собою й інститутами влади. У змістовному плані вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й багатонаціонального електорату, національних рухів і партій та ін. Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних інтересів — свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт, стабільність чи криза поліетнічного суспільства.

Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим, як безперервним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм і настанов, механізмом рекрутування національних еліт.

Етнополітична організація як частина організаційних структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає визначеної спрямованості процесові міжетнічних відносин. Наявність і взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві.

Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, традицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду й міжетнічний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації з арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань.

Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, які регулюють стосунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи реалізації національних інтересів, етнополітика забезпечує моделювання і прогнозування етнополітичних ситуацій, що можуть виникнути як у стосунках між етносами, так і у відносинах етносів з державою.

Інноваційність має базуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації й спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології населення, традицій тощо.

Одним із найважливіших завдань етнополітики є захист прав людини. Національні права належать до невід'ємних прав особи. Однак вони не індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язане з тим, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише через певну етнічну спільноту. До таких прав, зафіксованих у документах міжнародного співтовариства і реалізовуваних демократичними державами, належать:

  • право на етнічну ідентичність, збереження і розвиток власної етнічної самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною мовою, віросповідання традиційної релігії, задоволення національних звичаїв, обрядів та ін.;
  • право нації, народу на самовизначення, яке, залежно від конкретних умов, може бути реалізоване в різних формах: утворення незалежних держав; територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть на власній етнічній території); національно-культурна автономія (переважно для національних груп, етнічна батьківщина яких міститься за межами країни проживання). Представники інонаціональної людності зберігають право на рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини або до інших країн;
  • право на захист від дискримінації за національною ознакою. Нікого не можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І окрема особа, і весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави мають право на повну реабілітацію й компенсацію від наслідків цих антигуманних дій.

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім фактором розвитку цивілізації. У переддень нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв.

Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномена у Всесвіті.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування Ното заріепх, тобто як природний феномен.

Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Природознавчий підхід виводить на аналіз впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності. Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посилене тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети.

За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної інерційності й занепаду.

Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний потяг до діяльності заради ідеалу, суспільне значущої мети, заради досягнення якої нерідко доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила прискорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси.

Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й само ідентифікація є відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Само ідентифікація з певним етносом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоємності, тобто в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Л. Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічне стоїть нижче виду, а сам етнічний поділ людства — як один із способів адаптації у ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Феномен етносу належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть себе до даного етносу. І при цьому не має значення, чи говорять ці особи мовою своїх предків, чи додержують їх обрядів, чи шанують свої древні пам'ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства — неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових етнічних спільнот означає, що завдяки здатності до мінливості трансформувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова традиція або сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка докорінно відрізняється від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі — обов'язкова умова її буття. А оскільки саме характер поведінки визначає етнічну приналежність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення (етногенезу).

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то етнічний — дискретний, хвилеподібний і локальний. Збіг між суспільними та етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини Римської імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси (це переконливо засвідчує історія етнічного розвитку в Україні), стає їх каталізатором.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової популяції до так званої "зверхнапруги", яка виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-державній, торговій та іншій діяльності. Майже всі відомі етноси згруповані у своєрідні конструкції — "культури", або "суперетнічні цілісності". Спочатку етнос займає район, де він з'явився і контактує, не завжди мирно, із своїми "однолітками".

Згодом, набравши сили, він мігрує, залишивши на батьківщині частину свого складу. При цьому він обов'язково втрачає частину, і досить значну, свого первісного запасу енергії. Деякі етнічні групи гинуть, а інші, опинившись в ізоляції від могутніх сусідів, перетворюються на ізольовані, реліктові етноси, які не мають ні приросту населення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифікації відбуваються лише за впливу сусідів.

Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію великої кількості етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає. Спостерігається не саморозвиток, а вплив своєрідних поштовхів, після яких інерція поступово згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера і етногенез є фоном.

Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв'язки не випадкові й залежать від характеру адаптації і рівня розвитку продуктивних сил. Отже, етнос не випадкове зібрання людей, а явище розвитку географічної оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з геологічними переворотами. Це особлива система із соціальних і природних одиниць з притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища, етнічного оточення і ступеня пасіонарності.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Ця теза має основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у соціальному, економічному, культурному та політичному аспектах. І якщо один етнос намагається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень активності, або, що ще гірше, нав'язати іншому народові свої стереотипи етнічного розвитку, то це спричиняється до негативних наслідків, адже порушує природний розвиток етносу.

В цьому зв'язку особливої актуальності набуває думка Л. М. Гумільова про необхідність збереження етносом свого досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне перенесення в умови Росії західноєвропейських традицій поведінки дало мало доброго, і це не дивно. Адже російський суперетнос виник на 500 років пізніше. І ми, і західноєвропейці завжди цю різницю відчували, усвідомлювали і за "своїх" один одного не вважали.

Оскільки ми на 500 років молодші, то, як би ми не вивчали європейський досвід, ми не зможемо зараз домогтися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік, наш рівень пасіонарності передбачають зовсім інші імперативи поведінки... Звичайно, можна спробувати "увійти в коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос. Але, на жаль, ніщо не дається дарма. Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії із Західною Європою в будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизняних традицій і наступна асиміляція".

Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку етносів. Специфічні ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду факторів — як соціально-економічних, політичних, так і культурно-психологічних.

Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот зумовлені також соціально-економічними факторами, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, культурних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня "зрілості" тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й умоглядні. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот — племені, народу, нації.

Зміни у складі й способі життя певного етносу або навколо нього і зв'язку з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у стосунках із сусідами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динамічному смислі етнічні процеси розвиваються в двох різновидах — етноеволюційному й етнотрансформаційному.

Ці різновиди мають різну сутнісну диференціацію по широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямованості розгортання, системності взаємозв'язків, результативності. Обидва різновиди етнічних процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.

Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціально-економічними і політико-культурними чинниками, контактно-дисконтактними відносинами одного чи декількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці процеси — і за першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за сутністю — синтез багаторівневої взаємодії різних чинників — економічно-господарських, історико-політичних, природно-географічних, геополітичних тощо.

Це, наприклад, процесні явища тимчасової міграції цілих етносів або їх частин на нові території (сезонні переміщення); договірно-господарські, погоджені між державами і внутрідержавними інстанціями, тимчасові переміщення груп населення (скажімо, освоєння якогось краю); адміністративні — з політичним і культурно-історичним "обґрунтуванням" — депортації; анексіоністськи-насильственне приєднання однією державою частини чужої території з переміщенням туди свого населення. В результаті змінюються склад даного етносу чи їх групи, структурна організація елементів матеріальної, духовної і моральної культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп.

Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні процеси. Вони зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частин, включення периферійних його груп і елементів до складу інших етносів і навіть припинення існування одних етносів та виникнення на історичній арені інших.

Виявами такої взаємодії етносів можуть бути: еміграція істотних масивів якогось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із збереженням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад поліетнічних державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє перекроювання кордонів проживання етносів (створення Московського царства, три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні конфлікти, що завершуються анексією чужих територій і перекроюванням прикордонних обрисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.

Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація і етнічна асиміляція. Причинами консолідації можна вважати:

  • господарський розвиток регіонів певної країни;
  • інтенсивну урбанізацію і відповідно ослаблення почуття етнічної приналежності;
  • зростання соціально-економічних, політичних і культурних зв'язків між народами;
  • мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо;
  • особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік, областей, округів не збігаються з етнічними кордонами.

Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:

  • економічні, коли посилення господарських зв'язків між різними етнічними групами в районах їх спільного проживання призводить до стирання суттєвих етнічних ознак;
  • внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище;
  • етнічно змішані шлюби;
  • мовна асиміляція, коли народи втрачають колишню мову і вважають рідною мову іншого етносу;
  • посилення духовної і культурної взаємодії народів;
  • урбанізація.

Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне змішування населення внаслідок зростання числа міжетнічних шлюбів. Чисельність одних етносів збільшується (наприклад, росіян), інших — зменшується (карелів, мордви та ін.).

Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як "етнічна група", "нація", "народ", "національність" та ін.

Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір, обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей). Тут важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані статус етнічної групи визначається трьома основними параметрами:

  • частини, компоненти цього умовно взятого "етнічного цілого" живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації;
  • не мають єдиного державного утворення, що суверенізує їх політичну волю і забезпечує їх правове самовизначення;
  • покинувши родову етноплаценту і власну етноойкумену, далеко за межами батьківщини створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (у всіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (у всіх країнах світу, є навіть угандійські, "чорні" євреї).

Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурного життя сучасного взаємозалежного і суперечливого єдиного людства об'єктивно зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а вже існуючі етнічні групи консолідує у мегаєдності — надетнічні спільності.

Використання поняття "народність" слід розуміти як наслідок формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй.

За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю території, економічного життя, мови, особливостями психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність. Це було закамуфльованим обґрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду народів, "незаконності" їх справедливих вимог щодо національного самовизначення, створення самостійних державних утворень.

Сучасна західна концепція нації ґрунтується на найважливішій ознаці — національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної ідентичності, за Смітом, є:

  • історична територія, або рідний край;
  • спільні міфи та історична пам'ять;
  • спільна масова, громадська культура;
  • єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;
  • спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Отже, націю західна етнополітологія визначає як "сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів".

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільності історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із само ідентифікацією нації.

Тут не лише етнічна самосвідомість, що полягає з усвідомленні етносом себе як спільноти на базі характерологічних рис, за ознакою порівняльного протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило, поліетнічна само ідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної і національно-територіальної автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного, громадянського суспільства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогресу, основою національного руху. Національна ідея становить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, — "ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації", "політична ідеологія з культурною доктриною в центрі".

Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націоналізм", його негативну зафарбованість у радянському суспільствознавстві, необхідно визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний, формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній творчості нації.

Слід погодитися із слушними висновками західних політологів щодо націоналізму. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом, який передбачає, що "політичне і національне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політичного суверенітету в новий час, народжується з націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не інтернаціоналізму.

Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну складову сучасних політичних процесів, найвпливовішу ідейну течію, один з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної мобілізації і соціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а нині відомо декілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та деформацій на ґрунті націоналізму, які в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному — міжнаціональних конфліктів.

Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Вона має стати адекватною сучасним національним і світовим процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою скоригованою. Відтак національна ідея має визначити і водночас відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.


14.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!