Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Ментальні особливості військової організації в Україні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Ментальні особливості військової організації в Україні. Реферат

Українська воєнна гуманітарна спадщина заклала демократичні засади в основи вітчизняного військового будівництва. Мілітарна практика збройних формувань нашої країни впродовж сотень років і гуманістична бойова мораль українських вояків створюють достатні умови для будівництва ефективної сучасної військової організації

Однією з важливіших проблем становлення української державності є будівництво сучасної воєнної організації суспільства. Вона привертає увагу не тільки військових теоретиків і практиків, а й широке коло громадськості. Це зумовлено тим, що проблема пов’язана з вирішенням загальнодержавних питань безпеки України як самостійної держави.

Системний підхід до вирішення проблеми будівництва воєнної організації передбачає урахування особливостей національної ментальності українського народу. Це дозволить створити теоретичну основу для всебічного розкриття воєнної організації як соціокультурного феномену, її розбудови відповідно до національного менталітету.

Воєнна організація сучасної держави дуже складна, багаторівнева та багатофункціональна система. Розглядаючи її, дослідники звичайно виділяють три основні підсистеми: по-перше, це – воєнна сила держави, до її складу входять Збройні Сили України, Служба безпеки України, внутрішні війська, органи та підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони України, інші збройні формування, створені згідно з Конституцією України; по-друге, це – матеріально-технічна база будівництва, підготовки та застосування воєнної сили, тобто сукупність елементів держави, що забезпечують функціонування та розвиток воєнної організації; по-третє, це духовний потенціал.

Він поєднує широкий спектр соціальних, психологічних, моральних, етичних явищ, котрі синтезуються в нормах суспільного життя, національному характері, традиціях народу, його історичній пам’яті, національній ментальності, у відношенні суспільства до військової служби, військовому обов’язку, військової професії, захисту своєї Батьківщини.

Спільна, скоординована діяльність усіх елементів військової організації спрямована на вирішення специфічного, надзвичайно важливого, необхідного для стабільності та прогресивного суспільного розвитку завдання – захисту національних інтересів держави.

Захист інтересів держави може здійснюватися на підставі певних закріплених за військовою організацією Конституцією України та Концепцією національної безпеки України функцій. Їх можна класифікувати на зовнішні та внутрішні, основні та неосновні, загальні та специфічні.

Зовнішні та внутрішні функції військової організації суспільства визначаються у відповідності до джерела загрози суспільству. До зовнішніх функцій належать: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості її кордонів, протидія іншим зовнішнім загрозам воєнного характеру, зміцнення воєнно-політичної стабільності в регіоні й у світі, захист законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб.

До внутрішніх функцій відносяться: захист конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, боротьба з організованою злочинністю та тероризмом, забезпечення захисту населення на випадок катастроф, стихійного лиха, небезпечних соціальних конфліктів, епідемій, забезпечення внутрішньої політичної стабільності в країні.

Основні та неосновні функції військової організації визначаються на підставі рівня повноважень військових формувань у справі захисту національних інтересів. Основними є такі функції, які визначають основне призначення того чи іншого формування і яким підпорядкована вся їх діяльність. Також до основних функцій Збройних Сил належать: зміцнення воєнно-політичної стабільності в регіоні і у світі, протидія іншим зовнішнім загрозам воєнного характеру.

Неосновні функції не визначають основного призначення військового формування, не регламентують його діяльність, носять другорядний характер: можуть виконуватись тільки в разі нагальної необхідності та надзвичайних ситуацій, у випадку, якщо вони не суперечать виконанню основних функцій або збігаються з ними.

Взагалі традиційно на Збройні Сили покладалися зовнішні функції, які завжди вважалися для них основними. Виконання Збройними Силами внутрішніх функцій розцінювалось як порушення демократичних принципів суспільства або засіб політичного панування та соціального пригноблення. Тому основні функції тих чи інших військових формувань закріплюються і чітко регламентуються вищими законодавчими актами держави. Наприклад, стаття 17 Конституції України визначає: "Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості покладається на Збройні Сили України".

Оскільки основна функція притаманна усім структурним підрозділам Збройних Сил, саме їй підпорядкована уся їхня діяльність, вона водночас є загальною. Разом з тим загальна функція не тотожна основній функції, оскільки вказує лише на спільність завдань, але не визначає основного призначення того чи іншого виду військового формування. Так, оборона України є загальною функцією для усіх видів військових формувань військової організації, але основною вона є тільки для Збройних Сил України. Загальна функція поєднує в собі взаємодію різних видів військової організації. Зміст основної функції виявляється через специфічні функції.

Специфічні функції Збройних Сил являють собою безпосередній механізм реалізації основної (загальної) функції, пов’язаної із захистом національних інтересів України.

До найбільш важливих відносять такі специфічні функції: ведення розвідки, прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, нагляд за повітряним і морським простором України, охорона кордонів країни, підтримка в готовності сил та засобів, виділених Україною для дій у складі міжнаціональних сил забезпечення колективної безпеки; участь у заходах щодо захисту населення України на випадок катастроф, стихійних лих, соціальних конфліктів.

Ми розглянули основні складові військової організації суспільства та її роль у забезпеченні життя. Але будівництво, а тим більш реформування будь-якої соціальної системи, якою безумовно є військова організація, неможливо успішно проводити без урахування особливостей оточуючого соціального середовища, етнонаціональних традицій.

Трансформаційні процеси нашого суспільства торкнулися й воєнної організації. Сьогодні дуже важливо в глобальних, загальних перетвореннях військової сфери не втратити ті елементи особливого, які характерні для національної ментальності.

Україна має багату та довгу історію розвитку поглядів на способи й форми ведення збройної боротьби, будівництво військової організації держави.

Дослідники Українського війська вказують, що перші відомості про зародження правил і традицій війни слід шукати у літописах ІХ століття, згідно з якими постає багатобарвність звичаїв і норм ведення збройних змагань українським народом на стадії становлення цивілізації. Це віддзеркалювало взаємопроникнення мілітарних звичаїв різних етносів, які утверджували себе боротьбою на теренах нашої сучасної держави. Збройна боротьба була звичайною формою життєдіяльності наших предків протягом століть.

Історичні джерела свідчать, що мілітарна практика, бойова мораль і закони війни наших предків мали перехідний характер від варварського стану до стану цивілізації.

На етапі національного становлення у мілітарній культурі спостерігаються значні зміни: відчутні тенденції "демілітаризації" суспільного буття, бо військові заняття стають справою професіоналів – основні зусилля країни спрямовані на захист кордонів від "варварів", воєнна сфера починає регулюватись не тільки стародавніми етичними регуляторами, а законами. Збіркою багатьох гуманних ідей загальносуспільного значення була "Руська правда" – перший кодекс давньоруського права. В цьому кодексі відзначено розрив з варварськими уявленнями про досягнення справедливості шляхом кривавої помсти, навіть не згадується про смертну кару, наголошено на людинолюбстві в мирні й воєнні часи.

У звичаєвому праві Давньої Русі віддзеркалювались уявлення українського народу про справедливість і чесність на війні та у мирні часи, людинолюбність і прагнення до незалежності.

В ХУ-ХУІІІ століттях внаслідок мілітарної практики козацької держави й війська Запорізького утворився новий воєнно-гуманітарний феномен. Нова доба в історії українського війська почалась з появою козаків, вільних людей – войовників. Війську запорізькому були властиві такі культурно-цивілізаційні елементи "як козацьке право, звичаї і традиції, система цінностей, самоврядування, військова структура".

Мотиви демократії пронизували всю систему регуляції збройної боротьби: від демократичного стилю керівництва й звичаєвої поведінки гетьманів козацької України до моральних настанов і особливих мілітарних чеснот козаків. Військо Запорізьке мало особливі морально-бойові гуманістичні чесноти, які в подальшому трансформувались в окремі норми. Серед них особливо відрізняються вірність підписаним угодам і домовленостям, турбота про дотримання миру, вшанування бойових товаришів та боротьба за їх визволення з полону, а також виведення з далекого чужинського полону цивільних бранців. Милосердне ставлення до бранців, військовополонених назавжди затаврувалось у свідомості українського народу як характерна риса мілітарної практики, а тому ніколи українським воякам не нарікали щодо негуманного ставлення до військовополонених.

Але водночас з позитивними рисами бойової вдачі необхідно вказати на негативні моменти у розвитку мілітарної складової української культури. По-перше, це недостатній рівень військової дисципліни, який не давав змоги керівництву простежити за дотриманням міжнародних угод і встановлених правил війни. По-друге, в етнонаціональному й соціокультурному аспектах загальновизнане протиправне, жорстоке ставлення запорожців до прибічників католицької віри й уніатів, а також до євреїв, які зазнавали утисків з їхнього боку, незважаючи на майже повну відстороненість останніх від збройної боротьби, що велась на території України.

Період ХІХ – початок ХХ століття став важливою віхою на історичному шляху становлення української воєнно-гуманітарної думки. Вчені-гуманісти, серед яких А. Байов, І. Бліох, П. Морозов, М. Драгомиров, розробляли національні підвалини вітчизняної воєнно-гуманітарної галузі знання.

У межах київської воєнно-гуманітарної школи існували такі напрямки: оригінальна гуманістична воєнна педагогіка М. Драгомирова, гуманістично-правовий підхід до дослідження наслідків війни П. Морозова; фундаментальне дослідження наслідків війни І. Блоха. Кожний напрямок – багата спадщина воєнно-теоретичної думки українського народу, використання якої необхідно в трансформаційних перетвореннях суспільства.

Перша половина ХХ століття, період підготовки та самі визвольні змагання за незалежність держави – це самостійний етап у розвитку української воєнної думки. Цей період характеризувався загостренням суперечності між безкомпромісною політичною метою війни та гуманістичною традицією ведення збройної боротьби українськими вояками. Особливо велику шкоду гуманітарним традиціям завдала практика "надзвичайного судочинства" у 1918-1919 роках.

Саме в цей період суперечливо переплітались як гуманні правила ведення боротьби, так і надзвичайне право. Період початку ХХ століття має привернути особливу увагу дослідників української воєнно-гуманітарної традиції, а також усіх, хто безпосередньо займається розробкою проблем реформування воєнної організації суспільства.

Сучасний етап розвитку української воєнної думки характеризується пошуком варіантів гармонізації поглядів на структуру та зміст воєнної організації українського суспільства із загальними, світовими тенденціями.

Українська воєнна гуманітарна спадщина заклала демократичні засади в основи вітчизняного військового будівництва. Мілітарна практика збройних формувань нашої країни впродовж сотень років і гуманістична бойова мораль українських вояків створюють достатні умови для будівництва ефективної сучасної військової організації.


14.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!