Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Тенденції розвитку політики у ХІХ – поч. ХХ ст. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Тенденції розвитку політики у ХІХ – поч. ХХ ст. Реферат

Політична наука Нового часу пов'язана з іменами найвидатніших мислителів ряду країн, вона наче переміщується з однієї країни в іншу, слідуючи за бурхливими суспільними подіями

Подальший розвиток політичної теорії у західних країнах проходить на фоні буржуазних революцій XVІ - першої половини XІX ст. в Нідерландах (1566 - 1609 рр.), Англії (1640 - 1688 рр.), Франції (1789 - 1794 рр.), Америці (1775 - 1783 рр.).

Але було б дуже складно шукати межу між політичною думкою Відродження та Нового часу у власному змісті.

Політичні ідеї нового класу - буржуазії, які народжувалися у попередній епосі, отримають свою всебічну розробку у наступний, Новий час. На його початковому етапі основне значення набувають ідеї знищення обмежувань, які феодальна держава накладає на волю індивіда.

У наступному громадська концепція політики набуває свого логічного продовження у соціальній концепції, у якій акцент з індивіда переноситься на соціальні групи як суб'єкти політики.

Політична наука Нового часу пов'язана з іменами найвидатніших мислителів ряду країн, вона наче переміщується з однієї країни в іншу, слідуючи за бурхливими суспільними подіями.

Одним з таких мислителів є Томас Гоббс (1588 - 1679рр.), якого вважають батьком сучасної політології. Своє політичне вчення він виклав у філософській праці "Про громадянина" та трактаті "Левіафан".

Державу Гоббс розглядав як людське, а не божественне устаткування. На його думку вона виникла на засаді суспільного договору із істотного додержавного стану. У своїй роботі "Левіафан" Т. Гоббс описує хаос додержавного суспільства, у якому була війна усіх проти усіх. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Першим суспільним договором, на думку Гоббса, був заповіт (союз) між Богом та патріархом Авраамом, згідно з яким Бог обіцяв Аврааму свій захист, а Авраам зобов’язав себе та своє потомство підкоритися велінням, уставам та законам Бога.

Концепція суспільного договору була також центром побудов Джона Локка (1632 - 1704рр.), якого вважають засновником лібералізму. Лібералізм - це вчення та суспільно-політична течія, яка містить у собі установу на забезпечення волі особистості та інших громадянських та політичних прав індивіда та обмеження сфери діяльності держави.

Згідно з ідеями Дж. Локка, людина від народження має істотні невід'ємні права (життя, воля, власність). Безперечною заслугою Локка є висунення ідеї розподілу влади у державі між різними органами для того, щоб не припустити її деспотичного використання та зловживання нею.

Крім того, Локк вважав, що держава та суспільство - не одне і теж, і падіння держави не означає кінця суспільства. Суспільство може створити нову державу, якщо існуюча його не задовольняє, бо особа створена для держави, а не держава - для особи.

Суттєвий розвиток політичні ідеї набули у працях мислителів французької Просвіти, одним з яких був Шарль Луї Монтеск’є (1689 - 1755 рр.). Головним досягненням Ш. -Л. Монтеск’є стала теорія розподілу влади.

Аналізуючи британську політичну систему, де внаслідок стихійного розвитку був створений механізм розподілу влади, Монтеск’є теоретично усвідомив його. За теорією Монтеск’є панування права може бути забезпечено тільки розподілом влад на законодавчу, виконавчу та судову з тим, щоб вони взаємно стримували одна одну.

Ще одне досягнення Монтеск’є - теорія соціального та історичного детермінізму. Він вважав, що багато речей управляють людьми: клімат, релігії, закони, принципи, нрави. І як результат цього утворюється спільний дух народу.

Ідеї Монтеск’є про розподіл влад набули свого розвитку у працях "батьків-засновників" США. Вони пішли далеко уперед у розробці проблем політичної рівності та демократії порівняно з їхніми попередниками. Один з них - Джордж Медісон (1751 - 1836 рр.) - найвидатніший з теоретиків республіканізму. Він вважав, що народ - єдине джерело влади, а вибори - характерна риса республіканського правління. Медісон творчо підійшов до теорії розподілу влади. Він розробив таку систему стримок та противаг, згідно з якою кожна з трьох влад є відносно рівною.

Соціальна концепція політики, що прийшла на зміну громадянській - це реакція на достатню зрілість суверенної держави. У соціальній концепції змінюються акценти:

  • відправною крапкою є не індивід, а група (клас, нація, людство);
  • у з’ясуванні характеру держави увага перемикається з закону на історію, держава розглядається з точки зору розвитку;
  • головна увага приділяється економічним проблемам до яких держава стає причетною.

Найбільш відомим представником радикального, революційно-демократичного напрямку в рамках соціальної концепції політики був Жан-Жак Руссо (1712 - 1778 рр.).

Головне в концепції Руссо - егалітаризм, ідея майнової, соціальної і політичної рівності. Причини нерівності між людьми він бачив у приватній власності. Вважав, що шлях до ліквідації нерівності, до утворення справедливого суспільного устрою - наділення всіх людей відносно рівною приватною власністю, зрівняння у громадянських та політичних правах всіх громадян. На його думку - найкращий державний устрій - республіка, в якій верховний властитель - народ, участь в управлінні - громадянський обов’язок кожного, спільна воля виражається рішенням більшості громадян, верховна влада - неподільна.

Ідеї Руссо мали виключний вплив на діячів Великої французької революції, а також його прихильників в Росії та Америці.

Перемога буржуазних революцій в Європі і Північній Америці викликала відповідну реакцію з боку феодально-аристократичних верств та їх ідеологів. Їх політичні концепції являли собою принципово іншу течію політичної думки ХVІІІ - XІX ст. - консерватизм.

Одним із засновників консерватизму був Едмунд Берк (1729 - 1797рр.) Він критично ставиться до ідеї істотних прав людини. Для нього держава та суспільство - це результат природної еволюції, а не винахід людського розуму. Основна мета держави - охороняти порядок та закон. Берк не довіряв людській природі та сумнівався у здібностях розуму людей покращувати життя. Консервативне політичне вчення з'явилося у результаті дослідження ним Великої французької революції 1789р., супротивником якої він був.

Ще один супротивник французької революції - Алексіс Токвіль (1805 - 1859 рр.) Він створив зовсім іншу ліберальну політичну теорію. Її головним посиланням є те, що демократичні ідеї неухильно пробивають собі дорогу у багатьох країнах. Але демократії притаманні два небажаних наслідки:

  • демократія не дає народові самого вправного уряду;
  • демократія - це політична тиранія більшості.
  • А. Токвіль визначив також дві основних переваги демократії:
  • демократія сприяє добробуту найбільшої кількості громадян;
  • демократія забезпечує політичні свободи та широку участь мас у політичному житті.

Вивчаючи соціальну концепцію політики неможна не згадати Ієремію Бентама (1748-1832рр.), що розробив теорію утилітаризму (від utіlіtarіs - користь). Утилітаризм - це теорія, яка визнає корисність вчинку повним критерієм його моральності. На погляд Бентама людина у своїх вчинках керується принципами користі та особистої вигоди. Вільна реалізація особистих інтересів - це найвище благо та задача діяльності держави.

Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким мислителям Іммануілу Канту (1724 - 1804 рр.), Йоганну Готлібу Фіхте (1762 - 1814 рр.), Георгу Фрідріху Гегелю (1770 - 1831 рр.). І. Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. Держава, за Кантом - це об'єднання безлічі людей, які підлягають правовим законам. Держава діє трьома засобами:

  • видає закони;
  • здійснює виконавчу та розподільну діяльність;
  • виробляє юрисдикційні акти.

Звідси виникає функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову. У теорії Канта робиться спроба поєднання ліберальної, радикально-демократичної та авторитарної лінії розвитку політичної думки. По-перше, він вважав, що центральним інститутом прилюдного права є прерогатива народу приймати участь у встановленні правопорядку шляхом прийняття Конституції. По-друге, замість "рівноваги" влад Кант висуває принцип їх координації та взаємо доповнення, при якому законодавча влада зберігає певний пріоритет над владою виконавчою.

З цієї позиції Кант проводить чітке розмежування деспотичних та республіканських форм правління. Деспотичним правлінням може бути і абсолютна монархія і демократія, бо у обох випадках суб'єкти влади (монарх або народ) одночасно створює закони та сам їх виконує. Республіканським правленням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої. Кант вважав, що змінювати державний устрій можна тільки шляхом конституційних реформ.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 - 1831рр.) досліджував два головних поняття - громадянське суспільство та держава. Громадянське суспільство на думку Гегеля - це визначена сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. А громадянське суспільство - це безпосередньо неконтрольована державою сфера життєдіяльності індивідів.

Громадянське суспільство є сферою соціально-економічної діяльності. Держава - сфера політичної діяльності. Громадянське суспільство представляє свої інтереси та приймає участь у справах держави через законодавчі органи (парламент).

Поряд з політичними ідеями, які обґрунтовують виникнення та затвердження капіталістичних відносин (лібералізм) або відстоюють давні суспільні порядки (консерватизм), у XVІ - першій половині XІX ст. у Західній Європі розвивався напрямок суспільно-політичної думки, представники якого у своїх працях цілком заперечували як давній, феодальний, так і новий, буржуазний, соціально-політичний лад, виступаючи захисниками інтересів пригнічених народних низів.

У таких творах обґрунтовувалася необхідність принципово нових суспільних порядків, які засновані на рівності усіх членів суспільства, колективній власності, обов'язковій праці та суспільному самоврядуванні. Цей порядок отримав назву утопічного соціалізму. Його найвідомішими представниками є англієць Томас Мор (1478 - 1535 рр.), італієць Томмазо Кампанела (1568 - 1639 рр.), французи Жан Мельє (1664 - 1729 рр.), Анрі де Сен- Сімон (1760 - 1825 рр.), Шарль Фур’є (1772 - 1837 рр.) та англієць Роберт Оуен (1771 - 1858 рр.). У творах одних соціалістів-утопістів майбутнє суспільство пов'язується із народовладдям, із широкою участю трудящих у керуванні суспільними справами. Наприклад, в ідеальній державі, яка була описана Т. Мором у книзі "Утопія", усі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу та звітують перед ним.

На чолі Місця Сонця - ідеальної республіки, що була сконструйована Т. Кампанелою у його однойменній книзі, стоїть наймудріший та усе знаючий первосвященик Сонце (він же Метафізик), якому підлягають три співправителі: Міць, Мудрість та Любов. Вони обирають низових посадових осіб, носіїв істинного знання.

Соціалісти-утопісти вважали, що майбутня держава втратить насильницький характер, а головний зміст влади буде становити організація виробництва та споживання, розвиток науки та культури. Сен-Симон писав, що у подальшому політичне правління людьми повинно перетворитися у розпорядження речами та керівництво процесами виробництва.

Законним спадкоємцем та продовжувачем революційно-демократичних та соціалістичних традицій західноєвропейської соціально-політичної думки Нового часу стало вчення К. Маркса (1818 - 1883рр.) - марксизм.

Марксизм - не просте продовження попередніх соціально-політичних ідей. Він являє собою спробу дати відповіді на нові питання, які поставив хід історії у першій половині ХІХ ст. Найважливішим з них було питання про шляхи затвердження ідеалу вільної особистості, який був проголошений ще епохою Просвітництва.

У центрі уваги марксизму стало питання про сутність, тенденції розвитку та майбутнє буржуазного суспільства, усіх його інститутів з точки зору інтересів людської волі. У контексті цього аналізу марксизм виробив нові підходи до пояснення держави, політики та права. Сутність цього підходу полягає у діалектично-матеріалистичному розумінні держави, політики та права, у затвердженні того, що їх базою є сукупність пануючих у класовому суспільстві виробничих відносин, у розкритті характеру взаємодії бази та політичної надбудови. За Марксом, земні основи держави коріняться у матеріальних економічних відносинах.

Держава породжується не вільною волею людей, а є закономірним результатом розподілу праці та пов'язаного з ним утворення соціальних класів. Головним у марксистському аналізі політики як суспільного явища виступає положення про сутність класової боротьби як боротьби політичної, спрямованої на завоювання та утримання влади. Раніше буржуазні мислителі та соціалісти-утопісти також знали про існування класової боротьби, але вони не розглядали боротьбу класів як рушійну силу історії.

К. Маркс та Ф. Енгельс з класових позицій підходили до сутності політичної влади, визначаючи її так: "політична влада у власному розумінні слова - це організоване насильство одного класу для придушування іншого". (К. Маркс, Ф. Енгельс, Соч. 2-е изд., т. 4, с. 477).

Доля марксистської теорії величезна і трагічна. Вона мала і має прихильників практично в усіх країнах світу, які неодноразово намагались втілити її в життя. Керуючись цією теорією, російські більшовики захопили владу, утримували її протягом багатьох десятиріч, нав’язували свій "досвід" іншим країнам. Проте крах тоталітарного режиму в 90-х роках ХХ ст. потягнув за собою кризу марксизму.

Про значення теоретичної спадщини Маркса для сучасного наукового знання добре сказав Карл Поппер (1902- 1994 рр.), науковий критик марксизму: "Він (Маркс) багато на що відкрив нам очі та загострив наш зір, але повернення до домарксистскої суспільної науки вже неможливе. Усі сучасні дослідники проблем соціальної філософії зобов’язані Марксові, навіть якщо вони цього не усвідомлюють. Це особливо вірно для тих, хто не згоден з його теоріями, як, наприклад, я. І я з готовністю визнаю, що моє трактування Платона чи Гегеля носить на собі печатку Марксового впливу" (К. Поппер. Открытое общество и его враги. В 2-х т., т. 2, с. 98).

Таким чином, у творах західноєвропейських мислителів епохи Відродження та Нового Часу закладені засади та розроблені найважливіші положення політичної науки.

Література

  1. Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. - М., "Логос", 1997.
  2. Зеркин Д. П. Основи политологии. - Р-на/Д, "Феникс" 1996.
  3. Политология. Учебник. / Под ред. М. Н. Марченко, - М., Изд-во МУ, 1997.
  4. Мальцев В. А. Основы политологии. М., ИТРК РСПП, 1997.
  5. Політологія. / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - К.: Видавничий центр "Академия", 1998.
  6. Мельник В. А. Политология. - Мин., Вышейшая школа, 1996.
  7. Енциклопедичний політологічний словник. - К., Вища школа, 1997.
  8. Макарічев А. С. Постмодернизм и западная политическая наука. // Социально-политический журнал, 1996, №3.
  9. Фавр П. Политическая наука во Франции. // Полис, 1996, №6.


14.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!