Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Аналітичні дискусії та теоретичні концепції. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Аналітичні дискусії та теоретичні концепції. Реферат

Короткий опис умов функціонування і характеристик новітніх ЗМІ, сам по собі є лише першим кроком до розуміння та оцінки політичної ролі засобів масової інформації за умов ліберальної демократії

В західній науковій літературі з проблем політичної комунікації точаться дебати і обстоюються різні підходи і погляди з таких питань, як: рівень залежності або незалежності засобів масової інформації від політичної та економічної влади; чинники, що впливають на формування політично адекватних новин; реальний вплив та функції засобів масової інформації у рамках політичної системи, а також проблема балансу між ринковими та регулятивними механізмами при формуванні системи політичної комунікації. Перед тим, як розпочати детальний розгляд цих питань, давайте зупинимося на загальних теоретичних конструкціях або парадигмах, що є засадовими для всіх дискусій.

З найбільш загальної точки зору погляди учасників дебатів можна віднести до двох протилежних концепцій, що умовно називаються ліберальний плюралізм та критичний підхід. У цьому розділі ми їх розглянемо і проаналізуємо з урахуванням деяких спільних поглядів і сфери перекриття між ними, що з'явилися останнім часом, а також коротко зупинимося на деяких інших теоретичних моделях при дослідженні ЗМІ.

Ліберальний плюралізм

Концепція ліберального плюралізму репрезентує домінуючі погляди на спосіб функціонування ЗМІ у західних ліберально-демократичних країнах. При цьому вважають, що у таких країнах влада у той чи той спосіб розподілена між різними конкуруючими політичними групами ("елітами"), причому жодна з них не має переваги у суспільстві чи на політичній арені.

Сама природа цієї конкурентної боротьби між групами, що провадиться за допомоги таких механізмів, як ринок, демократичні вибори та законодавство, сприяє утриманню під контролем потенціалу зловживання владою. Результатом є плюралізм центрів влади та узгодженість між різними інтересами, що підтримується набором загальноприйнятих цінностей або консенсусом у питаннях соціальних норм і влади. З точки зору концепції ліберального плюралізму політична влада піддається спостереженню і, отже, має зміст. ЗМІ розглядають, з одного боку, як форум, де відбувається боротьба між різними групами інтересів, а з іншого - як один з інституційних центрів влади, що має право на власні інтереси.

У рамках ліберального плюралізму зв'язок між засобами масової інформації, політичними партіями та іншими джерелами влади і впливу розглядають як "непостійний і залежний від обставин", причому всі його ланки тісно взаємодіють одна з одною і перебувають у стані близькому до рівноважного. З цієї точки зору вибори розглядають як змагання між партіями і засобами масової інформації за "визначення порядку денного" публічних політичних дебатів - з метою приваблення інтересу громадськості (Hackett and Hіssey, 1996, 39-40).

Кожна із сторін у цьому змаганні має власні ресурси і арсенал засобів. Зброєю ЗМІ є олігопольний доступ до масової аудиторії; довіра до них з боку аудиторії, спроможність висвітлювати або, навпаки, замовчувати питання, що їх порушують політики; а також ліберальна філософія свободи преси. Ресурси політичних партій включають: фінансові засоби для купівлі ефірного часу та спроможність органів влади здійснювати тиск на ЗМІ в економічній та законодавчій сферах. З точки зору концепції ліберального плюралізму - це "чесна бійка".

Деякі вчені, які дотримуються ліберальних позицій, вважають, що засоби масової інформації мають виконувати певні суспільні функції. Ці погляди походять від більш загальної ліберальної теорії "функціоналізму". У загальних словах функціоналізм намагається пояснити існування інституцій та практику їх застосування з точки зору здійснення ними певних, необхідних для окремих індивідів та суспільства функцій.

З цієї точки зору засоби масової інформації розглядають, наприклад, як такі, що сприяють соціалізації індивідів та упорядкуванню суспільства. Згідно з теорією функціоналізму, ЗМІ мають здатність до "само спрямування" і "самокоригування" (McQuaіl, 1994, 78) і самі по собі не відіграють ніякої спеціальної ідеологічної ролі. Таке тлумачення "задовольняє плюралістичним і волюнтаристичним концепціям фундаментального механізму суспільного життя і має певний консервативний ухил тією мірою, якою ЗМІ розглядають як засоби підтримання суспільства, а не джерело важливих змін" (McQuaіl, 1994, 78).

Теорія функціоналізму засадово містить хибне коло кругової аргументації, оскільки вона виходить з припущення, що будь-яка інституція або має служити певним позитивним цілям у суспільстві, або взагалі не має права на існування. Проте концепцію функцій ЗМІ продовжують використовувати, оскільки вона дає можливість розкрити зв'язок між засобами масової інформації та суспільством. Її використання підкреслює необхідність розрізняти відкриті та приховані функції ЗМІ, які сприяють відтворенню соціального порядку (як передбачає теорія функціоналізму), і концепцію функцій як нормативне припущення (згідно з якою функції ЗМІ повинні існувати).

Концепція ліберального плюралізму передбачає для засобів масової інформації три ключових ролі: "сторожовий пес" суспільства, представник споживача і джерело інформації. Прихильники концепції ліберального плюралізму розглядають ці три ролі і як нормативний ідеал, і як головну складову реального стану речей. Спираючись на працю Кюрена (Curran, 1996b), ми розглянемо ці три постулати ліберально-плюралістичної теорії з критичних позицій.

По-перше, як громадський "сторожовий пес" уряду засоби масової інформації мають здійснювати нагляд за діяльністю органів державної влади з метою убезпечити громадян від зловживань державною владою або регулятивними функціями. В сучасних західних суспільствах ця роль передбачає критичний підхід до законодавчої, парламентської та політичної діяльності органів влади та опозиційних партій. Ця функція узгоджується з історичною або творчою роллю ЗМІ як засобу захисту свободи слова від авторитарних органів державної влади і підкріплює погляди, що для успішного виконання своїх функцій ЗМІ мають бути цілковито незалежними від уряду.

Слушність таких поглядів певною мірою підтверджує дерегуляція ефірних ЗМІ у багатьох західних країнах, особливо у США та Великобританії (Curran, 1996b, 84). Фінансову підтримку державних телебачення і радіомовлення весь час скорочують через поширене переконання, що попри їх теоретичну автономію від уряду ці ЗМІ надто залежні від уряду, аби виступати у ролі громадського "сторожового пса". Такі переконання поширені навіть у тих країнах, де систему регулювання спрямовано на забезпечення прав громадян і диверсифікацію доступу до ЗМІ. Головною вимогою до ЗМІ як "сторожового пса" залишається їхня повна незалежність від впливу уряду.

Традиційна ліберальна наука розглядає новинні ЗМІ також як виразників бажань споживача. Теза про представництво і суверенітет споживача передбачає, що головний зміст інформації, що її поширюють ЗМІ, формується відповідно до того, що люди хочуть читати, слухати або дивитися. Тож якщо ЗМІ є надто схильними до сенсацій або тривіальними, то це означає, що аудиторія хоче бачити їх такими. У результаті дії ринкових сил ЗМІ змушені відбивати погляди, цінності і бажання публіки, оскільки в іншому разі вони залишаться ні з чим.

У такий спосіб "невидима рука" вільного ринку забезпечує представництво громадських інтересів у засобах масової інформації. Нарешті, роль ЗМІ як джерела загальнодоступної інформації також є однією з ліберальних традицій, що її можна адекватно втілити лише за умов вільного ринку. ЗМІ у цій ролі виступають як трибуна для поширення інформації, обговорення питань та самовираження з метою полегшення формування громадської думки і забезпечення демократичної свободи висловлювання. Кожен, хто хоче опублікувати свої погляди, повинен мати можливість це зробити, причому з усіма важливими поглядами можна ознайомитися через "вільний ринок ідей", який забезпечують різноманітні інформаційні організації та продукти.

Згідно з концепцією ліберального плюралізму, однією з передумов реалізації всіх трьох ролей ЗМІ є їх незалежність від держави. Через це завоювання незалежності ЗМІ по всьому світі розглядають як необхідний крок для формування демократичного суспільства у колишніх авторитарних країнах. Перехід від політичного контролю за пресою до комерційної системи вільного ринку свідчить про підвищення політичної незалежності, розвиток системи споживацького контролю і має забезпечити новинним ЗМІ вищий рівень професіоналізму і внутрішнього плюралізму.

Концепція ліберального плюралізму передбачає, що зазначені зміни сприяють розвиткові функції "сторожового пса" у ЗМІ та підвищенню довіри до них як до джерела інформації і трибуни публічних дебатів. Проте критики ліберально-плюралістичної традиції стверджують, що незалежність ЗМІ від держави не обов'язково має привести до їх справжньої незалежності, а міф про вільну пресу може приховувати інші форми впливу, наприклад, економічний тиск на інформаційні організації. Кюрен (Curran, 1996b) наводить низку критичних зауваг щодо плюралістичної концепції ролі ЗМІ за умов демократії.

Наприклад, на його думку, концепція громадського "сторожового пса" як головної ролі засобів масової інформації стосується лише однієї форми влади - державної. Кюрен та його однодумці зазначають, що за умов розвиненої ліберальної демократії інші форми влади, наприклад, влада корпорацій, істотною мірою залишаються поза межами критичного погляду ЗМІ, оскільки останні зазвичай є власністю корпоративних структур. Це також призводить до некритичного ставлення ЗМІ у таких питаннях, як скажімо, концентрація власності чи діяльність власників ЗМІ в інших сферах бізнесу. Кюрен вважає, що за умов такого економічного середовища вільний ринок часто відіграє компромісну, а не гарантійно-коригувальну роль.

Роль ЗМІ як "сторожового пса" за таких умов набуває особливого значення, враховуючи стратегічну спроможність великих корпоративних структур до усунення урядів задля задоволення своїх корпоративних інтересів. До того ж інформаційні корпорації не є незалежними від інтересів владних структур, навпаки, вони істотною мірою зацікавлені у підтримці ринкової логіки перед іншими демократичними цінностями. У результаті незалежність журналіста формується як компроміс між усіма зазначеними чинниками і впливами. Кюрен підкреслює, що в результаті цілковитої дерегуляції сектора ЗМІ функція "сторожового пса" може не тільки не зміцнитися, а, навпаки, істотно послабитися.

Так само критично Кюрен (та інші) ставиться до тези про представництво і суверенітет споживача у засобах масової інформації. По-перше, зазначає він, з початку 60-х років різноманітність ЗМІ, можливості вибору і контролю над ними з боку аудиторії в результаті серії корпоративних облаштувань з придбання і злиття засобів масової інформації істотно скоротилися, що призвело до їх монополізації на місцевому рівні і створення "ланцюжка власності". "Це зашкодило функціонуванню ринку як вільної та відкритої системи - рівного поля для гри, де всі учасники мають однакові шанси на успіх" (Curran, 1996b, 93). За таких умов не лише обмежують свободу вибору споживача; через високий поріг стартового капіталу для вступу на ринок ЗМІ обмежують створення альтернативних можливостей для вибору.

Відтак суверенітет споживача ігнорують, а зміст інформації, що поширюється через ЗМІ, формують як наслідок впливу рекламодавців, власників, схеми роботи і структури інформаційних організацій. Ці проблеми ми розглянемо у наступному розділі. Нарешті, "інформаційна роль ЗМІ" у тому вигляді, як її репрезентовано концепцією демократичного плюралізму, не вбачає різниці між законним правом на висловлювання власної думки та економічною можливістю це зробити. "Економічний тиск, пише Кюрен, веде до деградації інформаційної функції ЗМІ, змушуючи їх до пошуку "найменшого спільного знаменника" при поданні інформації аби досягти найбільшого охоплення аудиторії. Це обмежує світогляд і сприяє, крім всього іншого, спрощенню, стисненню, персоналізації і деконтекстуалізації інформаційних продуктів.

Однією з найважливіших течій у рамках ліберальної традиції є ринковий лібералізм. Це праве крило сучасного лібералізму, що його характеризує непохитна віра в ринок та економічний індивідуалізм, їх домінування над іншими демократичними цінностями. Особливого розвитку ця течія набрала після повороту в ідеології у 80-ті роки. Прихильники ринкового лібералізму вважають, що "лібералізм зайшов надто далеко вліво, демократія дала змогу захопити істотну частку влади бюрократам і культурній еліті, а держава надмірно втручається у процеси, спрямовані на підтримку соціальної та економічної рівності та захист слабких і бідних за рахунок еліти середнього класу" (Hackett and Zhao, 1998, 151).

Консервативні зміни у рамках ліберальної традиції пояснюють більшу частину політичних дискусій довкола агресивної приватизації і дерегуляції інформаційних систем. Детальніше ми розглянемо це питання у Розділі 5. Засоби масової інформації становлять потенційний парадокс для ліберальної науки, оскільки вони одночасно є бізнесовими структурами і (теоретично) суспільним товаром. Постулати ліберального плюралізму щодо консенсусу цінностей, його неготовність визнати той факт, що за умов ліберально-демократичного суспільства може існувати фундаментальний дисбаланс влади, конфлікти групових інтересів та спосіб, в який все це впливає на домінуючі політичні цінності, утворюють стартові позиції критичного підходу до функцій ЗМІ.

Критичний підхід

Однозначно сповідуючи ті самі демократичні ідеали, критична парадигма відрізняється від концепції ліберального плюралізму насамперед поглядами на владу і наслідками, що з цього випливають. Там, де прихильники теорії ліберального плюралізму розглядають владу як таку, що піддається спостереженню, розподілена між різними інституціями і контролюється через механізм конкуренції між елітами, прихильники критичного підходу вважають її прихованою, сконцентрованою і домінантною.

Заміну політичного державного контролю за ЗМІ на економічний прихильники критичного підходу розглядають як просту зміну форми влади, яка лише збільшує реальний ризик виникнення цензури та обмеження демократичної свободи висловлювання, якщо управління суспільним благом полишити на ласку ринкових сил. На тлі цих поглядів на владу сформовано три критичні концепції ролі ЗМІ: інструменталізм, структурний детермінізм та гегемонія.

Втім, для того, щоб зрозуміти концепцію критичного підходу, ми маємо спочатку розглянути поняття "ідеологія". Хоча термін "ідеологія" часто використовують для позначення "світобачення", тобто системи орієнтирів, за допомоги яких ми розуміємо суспільство, що оточує нас, концепція критичного підходу застосовує цей термін у ширшому значенні, пов'язаному з фундаментальним поняттям влади. Ідеологія забезпечує зв'язок між значенням (поняттям, яке поєднує смисл з його символічним поданням) і владою у суспільствах, де існує структурна нерівність (Hackett, 1991, 75).

Значення, яке створюють за допомоги ідеології, є ілюзією і являє собою "значення на службі влади" (J. Thompson, 1990, 7). Якщо ми усвідомлюємо, що не існує "природного" значення якої-небудь події, а є лише різні його інтерпретації, то ідеологію можна уявити як процес побудови такої інтерпретації, яка б була кориснішою для впливових осіб.

Врахувати вплив ідеології при вивченні засобів масової інформації означає запитати себе: "якою мірою символічний зміст інформації, поширюваної через ЗМІ, сприяє інтересам і владі певних [домінантних] груп" (Shoemaker and Reese, 1996, 228). На думку послідовників трьох критичних концепцій ролі ЗМІ, їх загальним завданням є забезпечення панування домінуючої ідеології.

Інструменталізм розглядає ЗМІ як своєрідний інструмент держави або капіталу. З варіаціями, відомими як пропагандистська модель та модель власності, ці погляди розглядають способи, за допомоги яких капіталісти або держава використовують різні форми політичного та економічного впливу, аби забезпечити потрібний їм з точки зору класових та домінантних інтересів зміст інформації, що поширюється через ЗМІ. Класичним прикладом є "пропагандистська модель" американських новин Германа і Хомськи (Herman and Chomsky, 1988).

Автори цієї моделі стверджують, що "можновладці" спроможні впливати на спосіб подання новин і відтак маніпулювати громадською думкою. Згідно з цією моделлю ЗМІ перебувають на службі у влади, підпорядковані інтересам домінуючих класів і впливають на громадян, які нічого не підозрюють, як пропагандистська машина. При цьому їх "використовують для мобілізації підтримки специфічних інтересів, що панують у державній та приватній сфері" (Herman and Chomsky, 1988, 1) і "формують систему суспільної злагоди".

Більш поміркована версія інструменталізму розглядає засоби масової інформації як "відносно незалежні" від інтересів домінантних груп, проте еліта все одно постає у ролі "головного розпорядника" (prіmary defіner) способу подання новин, встановлюючи умови дискусії (Hall, Crіtcher, Jafferson, Clark and Roberts, 1978). Прихильники теорії інструменталізму виступають як проти контрольованих елітою урядів, так і проти концентрації власності і накопичення, розглядаючи їх як загрозу культурній і політичній різноманітності засобів масової інформації.

Інструменталізм, особливо його радикальніша видозміна, містить деякі спірні припущення щодо міри контролю власників над редакторами ЗМІ. Хоча прихильники цієї теорії частково мають рацію - уряд і еліта бізнесу справді мають привілейований доступ до новин, а рекламодавці можуть виступати в ролі ліцензіара (якщо не цензора), підтримуючи ті чи ті засоби масової інформації за рахунок плати за рекламу - все ж "еліта" діє за умов, що, як зазначають Голдінг і Мердок (Goldіng and Murdock, 1996, 15) "одночасно заважають і сприяють, упроваджують обмеження і відкривають можливості".

Концепція інструменталізму містить кілька спірних моментів, два з яких ми зараз розглянемо (Hackett, 1988). По-перше, вона передбачає, що "керівництво і власники ЗМІ здійснюють повний та реальний контроль за змістом інформації, що поширюється через ЗМІ ", і що вони свідомо користуються своєю владою, формуючи новини згідно з інтересами власників (Hackett, 1988, 85).

Проте наукові дослідження свідчать, що безпосереднє втручання власників у роботу засобів масової інформації - явище досить рідкісне (хоча часом таки трапляється); крім того, вся ця концепція суперечить фактам появи час від часу у ЗМІ матеріалів, що створюють незручності для еліти бізнесу.

По-друге, інструменталізм розглядає аудиторію як "групу простаків, що пасивно споживають пропагандистські вигадки" і, не маючи інших джерел інформації, змушена сприймати маніпуляції ЗМІ (Hackett, 1988, 87). Звісно, аудиторія, позбавлена альтернативних джерел інформації і незалежних знань з окремих питань, справді буде змушена погодитися з певними політичними поглядами - маркетинг - це професія, що геть уся ґрунтується на постулаті, що зміст інформації, яка поширюється через ЗМІ, впливає на погляди і поведінку людей - проте далеко не всі спроби таких маніпуляцій виявляються успішними - люди все ж іноді читають опозиційні видання і здатні незалежно мислити.

Структурний детермінізм поширюється за межі жорсткого інструменталізму і розглядає те, яким чином зміст новин у засобах масової інформації структурно визначається за допомоги відносно об'єктивних впливів, як от: економічні обмеження, ринкові імперативи, підвищення витрат на виробництво, високий рівень капіталізації, високі вступні витрати, перехід до корпоративно-індустріального контролю за ЗМІ та олігопольність ринку.

Таким чином, саму логіку ринкової системи та комерціалізацію засобів масової інформації розглядають з точки зору їх структурного впливу на зміст новин, які поширюються через ЗМІ і на яких зосереджено увагу суспільства. Як було зазначено, "комерційна природа ЗМІ виявляється радше у структурних імперативах, згідно з якими вони функціонують, ніж у тому, що вони цілковито (до граничного рівня) перебувають під контролем інформаційної еліти" (Hackett, 1988, 89). Інституційні структури мають свою внутрішню логіку, про яку їх учасники можуть навіть не здогадуватися. Ця логіка встановлюється через заведений порядок, буденні соціальні зв'язки та взаємодію між інституціями та домінантними умовами.

Слід уникати жорсткої форми структурного детермінізму, яка розглядає структуру власності і рівень комерціалізації як неперервно діючі нерухомі обмеження. Їх краще розглядати як "динамічні чинники", що їх постійно перевизначають, поновлюють та коригують у процесі практичних дій (Goldіng and Murdock, 1996, 15). Корисно розглядати ці структури як такі, що "взаємно визначають одна одну" ніж як "спричинені домінуванням однієї над іншими". Така "гнучкіша" форма структурного детермінізму може забезпечити концептуальну базу для аналізу впливу економічних структурних чинників на політичний зміст новин. При цьому головну увагу буде приділено комплексній системі конвергенцій, альянсів та близькості інтересів між різними осередками влади.

Таке зосередження уваги на зовнішніх структурних формах і на тому, як вони впливають на символічне відбиття інформації у ЗМІ, спричинене впливом більш специфічної історичної теорії структуралізму. Ця теорія, що бере свій початок з лінгвістики, пояснює, яким чином "значення може бути відображено за допомогою тексту, тобто певних "мовних структур", які складаються із символів, сюжетів та міфів" (McQuaіl, 1994, 244).

Щоб наповнити висловлювання змістом, треба включити в дію глибинні закони мови, її правила та форми. Так само й інші "знакові системи" або повідомлення можна аналізувати виходячи з їх внутрішньої структури і законів. Таким чином, щойно описаний структурно-детерміністський підхід відрізняють від прийнятого у політичній економії: структуралістичні теорії мови передбачають певний рівень текстуальної автономії засобів масової інформації. Дискусії в рамках критичної парадигми між прихильниками політико-економічного та структурального підходів до аналізу ЗМІ тривають давно і кінця їм не видно.

З лінгвістичного структуралізму бере свій початок семіотика, або наука про знаки (Barthes, 1967; 1977). Семіотика, що за визначенням є "наукою про усвідомлення суспільством значень за допомоги знакових систем" (O'Sullіvan, Hartley, Saunders, Montgomery and Fіske, 1994, 281), намагається довести, що значення, ґрунтовані не на певній зовнішній реальності, а лише на структурних зв'язках, що діють у рамках знакових систем, можна усвідомити за допомоги аналізу їх внутрішніх взаємозв'язків. Таким чином, новини можна розглядати як знакові системи зі своїми внутрішніми правилами і законами, що відбивають зв'язки із владою і домінантною ідеологією. Саме вони є тими "соціальними силами, що визначають яким чином повідомлення буде побудоване і "прочитане" (Hartley, 1982, 14).

Структуралізм і семіотика стверджують, що значення у сфері культури є продуктом суспільства і, отже, є певною мірою результатом компромісу між різними сторонами.

Акт досягнення компромісу є центральним моментом концепції гегемонії. Цю концепцію було розроблено італійським істориком і філософом Антоніо Грамші (Antonіo Gramscі) в 30-х роках ХХ століття для описання процесу, за допомогою якого домінуючі у суспільстві групи намагаються "вибороти згоду" на продовження виконання владних функцій, подаючи свої інтереси та ідеологію як універсальні або "загальнолюдські". Метою створення цієї концепції було пояснити, у який спосіб капіталістичні суспільства в рамках ліберально-демократичної політичної системи підтримують політичну стабільність за умов істотної нерівності і конфлікту інтересів (Hackett and Hіssey, 1996).

Грамші зазначив, що правлячий клас не в змозі встановити стабільну і довготривалу систему панування за допомоги самого лише фізичного примусу; він має заручитися згодою суспільства на своє панування. Це завдання розв'язується, пише він, шляхом репрезентування інтересів панівного класу у вигляді універсальних інтересів суспільства. Це призводить до поширення в масштабах всього суспільства системи цінностей, пріоритетів і переконань, які тією чи тією мірою сприяють підтримці встановленого порядку. Цього неможливо досягти шляхом брехні і пропаганди, але цілком можливо, якщо подати існуючий спосіб життя і бачення світу в контексті, що підтримує існуючий порядок, і обмежити альтернативні погляди.

З цієї точки зору ні ЗМІ, ні політичні системи не є замкненими. І ті й інші є лише ареною, де в процесі боротьби між класами відбувається усвідомлення понять і формування громадської свідомості. В процесі цієї боротьби сила перетворюється на владу, а влада - за допомоги нібито "нейтральних" інституцій, таких, як органи державного управління, органи судової влади та засоби масової інформації, на "загальний інтерес". У такий спосіб інтереси панівних груп підлягають "натуралізації", тобто їх починають розглядати як природні та неминучі, поза часом і політикою.

Переваги застосування концепції гегемоністської ідеології для аналізу впливу та наслідків політичної комунікації є досить вагомими. По-перше, ця концепція визнає силу знакового відбиття змісту і центральну роль ЗМІ у політичному житті без звернення до моделі пропаганди, що розглядає аудиторію як зібрання простаків. Аудиторія з точки зору цієї концепції фактично може не погодитися і відмовитися сприймати деякі погляди, запропоновані засобами масової інформації. Таким чином, концепція гегемонії бере до уваги можливість як згоди, так і відмови з боку аудиторії. Крім того, ЗМІ з точки зору цієї концепції є ареною боротьби, що допомагає нам аналізувати як впливи, так і наслідки цих впливів.

Повідомлення у ЗМІ не можна розглядати ні як нейтральні, ні як пасивні, вони є результатом боротьби панівних груп за збереження режиму свого панування. Концепція гегемонії також визнає, що ця боротьба не є змаганням між рівними, а є боротьбою між пануючим "владним блоком" та рештою населення. Що важливо, ця концепція визнає не лише те, що еліта значно сильніша за пригноблені класи та групи у суспільстві, але й те, що вона сама по собі не є монолітною цілісною групою.

Гегемонія передбачає не лише ідеологічну перевагу, але також і можливість створення об'єднань між класами та певними соціальними групами з метою підтримки окремих соціальних верств. Таким чином, передбачається диференціація і боротьба інтересів всередині еліти та існування різних рівнів еліти. Нарешті, гегемонія не буває тотальною і безумовною, її встановлюють не внаслідок свідомої змови еліти. Радше гегемонія - це результат спільних зусиль всіх учасників культурного процесу.

З цієї точки зору ЗМІ взагалі і засоби політичної комунікації зокрема розглядають як гегемоністські інституції, і в першу чергу як арену боротьби, де знаковий зміст ЗМІ є частиною невидимої - і зазвичай успішної боротьби за дозвіл на панування. Отже власники і редактори, рекламодавці і політики не можуть захопити абсолютний контроль над ЗМІ; вони можуть лише змагатися за цей контроль і з цією метою вони змушені підтримувати існуючу політичну та економічну систему, яка, в свою чергу, підтримує їх.

Конвергенція та зона перекриття

Незважаючи на те, що ліберальна та критична традиції у нашому огляді протиставлені одна одній, існують царини, де ці концепції розходяться, але є й царина конвергенції. Посилення починаючи з 1979 року ринкового лібералізму викликало негативну реакцію тієї частини лібералів, що вважали суспільний добробут і гуманістичний індивідуалізм вищими цінностями ніж права власності за умов ринку.

Коротше кажучи, всередині ліберальної традиції стався розкол: соціалістичні, гуманістичні і прогресивні ліберали застерігають про небезпеку "дикого" нерегульованого капіталізму, тобто займаються тим, чим раніше займалися прихильники критичного підходу. Понад те, розвиток бульварної преси, яскравих і популярних форм новинних ЗМІ призвів до переосмислення деяких норм у рамках ліберальної традиції.

Так, стурбованість змістом новин, що їх поширюють через ЗМІ, та їхнім впливом на демократію спричинила необхідність більш тонкого аналізу впливів і особливостей подання новин. У результаті наголос у дослідженнях ліберальної науки поступово змістився від організаційних питань та інформаційних цінностей, що схильні до "врахування інтересів влади" (Curran, 1996c, 262), у бік індивідуальної незалежності журналіста.

Натомість у рамках критичної традиції спостерігали "захоплення плюралістичною тематикою", включаючи відхід від надто спекулятивних метатеорій суспільства, зміну концептуальних поглядів на аудиторію (відмова від поглядів на неї як на "зібрання простаків" і визнання її творчого характеру), а також заміну надто жорсткої концепції ідеології на "компромісну модель" (Curran, 1996c). У сфері культури теоретичні дослідження привели до перенесення наголосів критичних дискусій з моделі домінування правлячих класів на "альтернативну модель, яка враховує наявність протиріч і тертя всередині панівного "блоку влади", також ідеологічного змагання і опору знизу" (Curran, 1996c, 262).

Таким чином, логіка ринкового лібералізму проникає у всі аспекти зв'язків між ЗМІ та суспільством. Найбільш прогресивні ліберали і чимало прихильників критичних поглядів дійшли "спільного знаменника" і однаково стурбовані проблемою захисту демократичних принципів.

Інші теоретичні традиції

Крім двох головних існує чимало інших теоретичних підходів, які неможливо віднести до жодної з концепцій (ліберального плюралізму чи критичного підходу) і які широко застосовують під час наукових досліджень. Ми коротко розглянемо два з них.

Технологічний вплив

Технології, що їх застосовують засоби масової інформації, та їхній вплив на зміст інформації і аудиторію перебувають у центрі уваги наукового напрямку який МакКвейл називає "медіа-центричним" (medіa-centrіc) (McQuaіl, 1994, 85). Цей напрямок часом називають більш строго "технологічний детермінізм". Найяскравішим його представником був канадський історик Гарольд Ініс (Harold Іnnіs). Згідно з його теорією "прихованого впливу комунікацій", всі поширені моделі комунікації характеризуються власною внутрішньою спроможністю впливати на суспільство, у рамках якого ці моделі функціонують (Іnnіs, 1951, McQuaіl, 1994, 85).

Так, технології усного поширення інформації, розвинуті у Стародавній Греції, "сприяли розвиткові винахідливості і культурної різноманітності, запобігали виникненню духовенства та захопленню ним монополії на освіту", натомість культура, що ґрунтується на технології письмової передачі інформації, є придатнішою для управління великими імперіями (McQuaіl, 1994, 85).

Нові комунікаційні технології здатні зруйнувати існуючу владну базу і відкрити нові можливості як щодо часу, так і щодо простору (відкриття писемності означало перемогу над часом, письмове повідомлення могло зберігатися впродовж багатьох років, натомість засоби електронної комунікації сприяли підкоренню простору, оскільки дали змогу поширювати інформацію на великій території, але не зберігати її тривалий час). Маршал МакЛаген (Marshall McLuhan), інший представник канадської наукової школи, що працював у тому ж університеті, що й Ініс, розвинув його теорію далі, зосередивши увагу на тому, як окремі люди сприймають комунікаційні технології.

Він стверджував, що, наприклад, друкований текст сприяє раціональному мисленню, оскільки читання - це індивідуальне заняття, натомість перегляд телевізійних програм спонукає до мислення нераціонального. Крім того, на думку МакЛагена, засоби масової інформації є "продовженням людини" (sіc) або, як мінімум, її почуттів (McLuhan, 1964). Ідеї прихованого впливу на суспільство деяких інформаційних технологій спричинили бурхливі дискусії про вплив телебачення на політичне, культурне і соціальне життя.

Як приклад можна навести "Чотири аргументи на користь відмови від телебачення" Джері Мендера (Jerry Mander, 1978). Мендер доводить, що "у більшості ЗМІ їхнє головне використання і вплив визначено заздалегідь самою їх природою" (13); зокрема, вплив телебачення полягає у тому, що крім усього іншого, воно скорочує обсяг інформації, яку одержують люди, сприяє масовій пасивності і є від природи антидемократичним.

Такий вплив телебачення не є результатом його неправильного використання чи комерціалізації, він запрограмований самою технологією. Згодом Елтіайд та Сноу (Altheіde and Snow, 1979) розробили дуже плідну концепцію "логіки ЗМІ". Ця концепція стосується "впливу ЗМІ на події у реальному світі, їх відбиття і сенс" (McQuaіl, 1994, 109). Це визначення було згодом використано для висвітлення прийомів, які можуть використовувати ЗМІ - організація, стиль, наголос і політичний імператив на користь певних політичних партій. Наприклад: режисура "подій для ЗМІ " з метою задоволення їхніх "потреб та внутрішньої логіки" (McQuaіl, 1994, 109).

Постмодернізм

Неможливо окреслити широкий і складний світ постмодерністських теорій у кількох коротких абзацах. На цю тему написано чимало книжок. Загалом вважають, що постмодернізм виник як одна з форм "модернізму", для якого були характерні глобальні теорії (або метатеорії), віра в прогрес і знання та скептичне ставлення до наукової або "об'єктивної істини". Прихильники постмодернізму наголошували на природній суб'єктивності всіх різновидів істини та подій і скептично поставилися до традиційних уявлень про їх відбиття - немовби знаки та образи уособлюють щось реальне. Якщо реальність є суб'єктивною, то дискусії про точність відбитті подій у засобах масової інформації та існування ідеології у новинах втрачають будь-який сенс.

Прихильники постмодернізму вважають, що за образами і знаками немає нічого реального - весь світ складається із знаків, і немає можливості оцінити точність подання подій. Стосовно ЗМІ це означає, що зараз, за доби масової комунікації, реальність, яка ймовірно ховається за знаками, зникла; наш попередній досвід нічого не вартий.

Натомість світ, який ми сприймаємо, є лише одним з тлумачень, тобто набором знаків, певним чином пов'язаних з іншими знаками, - як у випадку з телекоментаторами, що зосередилися на питанні, чи є промова лідера достатньо "президентською" за тоном чи стилем, і у такий спосіб порівнюють її з тлумаченням попередніх промов у ЗМІ, (тобто порівнюють не зміст, а образ). Інший приклад - це обрання лідерів політичних партій на тлі їх телевізійного іміджу: поняття "добрий лідер" стосується образу, створеного за допомоги певних телевізійних прийомів та виразних засобів і відбиває насамперед логіку масових видовищ і драми.

Таким чином, світ постмодернізму насичений ЗМІ, що проникають у найвіддаленіші його куточки. Всі наші орієнтири є лише образами, створеними засобами масової інформації: існує лише нескінченна гра образів, що не мають фіксованого значення (Hackett and Zhao, 1998, 123). Якщо всі знаки стосуються лише інших знаків, то ідеологія (у розумінні "викривлення" дійсності) не піддається визначенню, і самі по собі проблеми ідеології не виникають.

Отже, постмодернізм можна схарактеризувати як "відхід від політичної ідеології, звільнення і відмову від Утопії, певною мірою втрату віри у могутність науки і розуму" (McQuaіl, 1994, 59). Він прославляє різноманітність, іронію та відносність, цінує часткове вище загального, не розрізняє "високу" і "масову" культуру і відкидає ідею "об'єктивної істини". Його загальний підхід представники деяких наукових шкіл характеризують як "аполітичний і неморальний" (McQuaіl, 1994, 60), причому особливий наголос роблять на його "фрагментацію і розривність" (O'Sullіvan, Haretley, Saunders, Montgomery and Fіske, 1994, 234). Можливо, найкращим визначенням концепції постмодернізму є "рефлективне обернення ідей Просвіти на самих себе" (Dahlgren, 1995,73).

Хай там як, але деякі дослідження та ідеї (Curran, 1996c), схарактеризовані як постмодерністські та "ревізіоністські", залишили свій слід у теорії ЗМІ і суспільства. Наприклад, наголошуючи на "відносній автономності" журналістів, ці теорії заперечують ідею абсолютного, згори донизу, контролю над ЗМІ з боку еліти. Крім того, проголошення ревізіоністами автономії аудиторії змусило послідовників школи критичного підходу приділити більше уваги своїй ідеї тотального (або одновимірного) впливу на неї з боку ЗМІ.

Висновки. Ми розглянули деякі головні теоретичні погляди та протиріччя між ними у сфері політичної комунікації. Тепер ми повернемося до наших трьох напрямків аналізу новин і наукових досліджень, які можна віднести до ліберальної або критичної традиції.


09.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!