Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Поняття державності за Аристотелем. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Поняття державності за Аристотелем. Реферат

Політична доктрина Аристотеля частково неузгоджена. Він жив у період глибоких політичних зрушень, коли традиційні невеликі міста-держави, які ревно ставилися до своєї автономії й об’єднувалися тільки під час криз, поступово відходили до величезної Македонської імперії

Аристотель (384–322 рр. до н. е.) - грецький філософ. Аристотель народився в місті Стагірі, що на півночі Греції. Мати його була заможною. Батько був лікарем царя Македонії. 367 року він переїхав до Афін і вступив до академії Платона, де й залишався до самої його смерті в 347 році. Декілька років по тому його запросили до македонського двору в Пеллі, що в східній Егеї, де він став наставником молодого Олександра Великого. Через вісім років, 335 року, він повернувся до Афін і заснував власну школу філософії. Після смерті Олександра в 322 році в Афінах запанували анти македонські настрої. Аристотель завбачливо виїхав з міста. Помер він через декілька місяців.

Він був багатогранним генієм, і перелік його творів вражає своїм обсягом і розмаїтістю. Дуже багато він писав на політичні теми. Найкращі з цих праць вміщені в збірці "Політії" (історичний і дескриптивний аналіз політичних інституцій понад 150 грецьких держав), з яких до нас дійшла тільки "Афінська політія"; найвідоміша його праця – "Політика".

Вісім книг, з яких складається "Політика", поділяються на три групи: у книгах І–ІІІ розглядається держава – її корені, природа, основні відмінності – у відносно абстрактних термінах; у книгах ІV–VІ подано детальні характеристики різних типів "державного устрою"; книги VІІ–VІІІ є уривком з утраченої або незавершеної праці про ідеальну державу. Ці три частини не складають – та й не мають складати – єдиного цілого і далеко не завжди виглядають відшліфованими, бо "Політика" не є основним підручником з політичної теорії.

Політологія має справу з державою або полісом. Підхід Аристотеля до цієї теми – це свідоме поєднання теоретичного, емпіричного і нормативного аспектів. Він аналізує та відшліфовує концепції, якими повинна оперувати політична думка. Він прикладає ці концепції до історичного досвіду, зібраного в його "Політіях". Він засуджує певні політичні інституції та хвалить інші. "Політика" – аналітична, описова і (врешті-решт за визначенням) практична книга.

Аристотель починає з доведення того, що держава – це природна реальність. Включення природи тут не випадкове: цим просякнута вся його політична думка. Люди – як бджоли або слони – природно гуртуються: індивіди об’єднуються в домашні господарства, з домашніх господарств утворюються поселення, з поселень формуються держави. Виникнення держави є кульмінацією природного розвитку. (Аристотель категорично заперечує ту думку, що державна влада ґрунтується на якомусь "суспільному договорі".

Держава – це найвища форма об’єднання людської спільноти; оскільки за своєю природою ми є "тваринами політичними", то й процвітати або "добре жити" ми можемо тільки тоді, коли ми є громадянами держави. Ми наділені певними можливостями (зокрема й здатністю розмірковувати з приводу справедливості і несправедливості), які можуть бути доконечно проявлені лише в контексті держави і які мають бути проявлені, якщо ми хочемо процвітати. Для Аристотеля люди на відміну від бджіл є більшою мірою політичними, ніж суспільними істотами: суспільна взаємодія потребує політичної організації. Анархізм же є неприродним.

Держава є самодостатньою в тому сенсі, що в рамках держави громадяни знайдуть усе, що їм потрібно для хорошого життя. Домашні господарства й поселення не є настільки самодостатніми утвореннями. Національні держави самодостатні, але в їхніх рамках хороше життя неможливе: не може існувати держави, що має 100 тис. громадян, так само як і судна в 5 миль завдовжки. (Отже, кожна сучасна держава – можливо, за винятком Сан-Марино – є неприродною.)

Держава – це об’єднання громадян, а громадянин – це той, хто може бути обраний на державну посаду (ІІІ, і) (див. Громадянство). (Аристотель дуже широко тлумачить слово "посада": бути членом суду присяжних – також обіймати посаду.) Є дуже багато різних форм держави, відмінності між якими визначаються різними типами "державного устрою" (polіteіa) чи способами управління та механізмами розподілу посад. Аристотель багато уваги приділяє виявленню структури державного устрою. Він починає з простої схеми. Державою може управляти:

  • одна особа;
  • маленька група;
  • велика група.

Державці, у свою чергу, можуть управляти:

  • в інтересах усіх громадян;
  • заради своєї власної користі.

Таким чином, ми маємо шість основних форм державного устрою – три "правильних" і три "хибних":

  • монархія;
  • аристократія;
  • конституційний уряд;
  • тиранія;
  • олігархія;
  • демократія.

Ця схема чітка, але недостатня; згодом (у книгах ІV та VІ) Аристотель розширив цю класифікацію, а насамкінець віддав перевагу змальовуванню характерних рис державного устрою, а не його форм, таких як аристократична, демократична і т. п. Оскільки будь-яка держава має численні органи, то одна й та само форма державного устрою може мати, наприклад, і риси демократії (якщо кожен громадянин має право бути обраним до складу суду), і риси монархії (якщо збройні сили знаходяться в руках однієї людини).

Багато уваги Аристотель приділяє умовам, за яких правильні й хибні держави можуть зберігати свою стабільність. Він вважає, що найголовніша причина політичного протистояння (stasіs), а отже, й революції, – це нерівність. Як і багатьом пересічним речам – наприклад сварці коханців, – може передувати stasіs, так і революціонери завжди борються за рівність і справедливість.

Рівність означає різні речі для різних людей і це не є суто економічне поняття; та основний складник stasіs’у – це гроші: революції завжди спалахують тоді, коли бідні повстають проти багатих. Державному діячеві незалежно від його політичного забарвлення дається порада, яким саме чином можна забезпечити рівність або її видимість і як приборкати або відвернути спалах гніву нерівних. Аристотель не розглядає всі політичні зміни як погані, однак він вважає, що найпершим обов’язком державного діяча є збереження суспільного устрою своєї держави.

Такі міркування пояснюють прихильність Аристотеля до "середніх" і "мішаних" форм державного устрою. Найкращою виявляється така держава, яка має конституційний уряд і всі громадяни якої отримують доступ щонайменше до деяких посад, і таким чином "вони правлять і ними правлять навзамін". Монархія може бути непоганою формою державного устрою за певних можливих умов; але на практиці краще віддавати перевагу такій формі державного ладу, яка поєднує демократичні й олігархічні риси і якою керує "середній" клас.

Що ж до "середнього" класу, тобто тих, хто не є багатим і не є бідним, то він достатньо чисельний для того, щоб утримувати владу в рівновазі, тож тоді й суспільство буде насолоджуватися більшою стабільністю. Понад те, колективні рішення з більшою вірогідністю будуть правильними: як бенкет, куди кожен гість приносить свою оригінальну страву, буде кращим за той, що влаштовується одним господарем, так і колективне рішення буде кращим за рішення однієї особи. Кожен член спільноти матиме свою точку зору, і колективне судження всотуватиме в себе багато індивідуальних думок. Це здається надто оптимістичною оцінкою: чому ми не можемо припустити, що індивідуальна думка буде поглинута загальною некомпетентністю? Та насправді Аристотель визнає, що колективні рішення можуть бути найкращими тільки за певних обставин.

Державний устрій забезпечує формальну основу, в рамках якої ідеальний громадянин керує і є керованим. Що ж є суттю держави? Незавершеність книг VІІ–VІІІ означає, що ми в змозі відповісти на це питання лише частково. Аристотель говорить дещо про розмір держави, про її географію, про її матеріальний образ та національний характер – громадяни мають бути сміливими й розумними, якими від природи є греки, а ось іноземці – ні.

Він також торкається міжнародних відносин: держава має бути здатна захищати себе від військових нападів, однак це не повинно викохувати імперські амбіції або змушувати її вдаватися до агресивних воєнних дій; тому що люди мають добре життя тільки за умов миру, а імперська політика буде чимдалі посилюватися і таким чином зруйнує державу. Так само держава, будучи самодостатньою, не потуратиме і широкому торговельному та культурному обміну.

Громадяни обійматимуть різні державні посади, але в юності вони служитимуть у війську. Вони також будуть одноосібними землевласниками. (Аристотель виступає категорично проти комунізму, запропонованого Платоном: він дотримується тієї думки, що власність має бути приватною, але використовувати її можуть усі – тобто власники повинні проявляти таку чесноту, як щедрість). Громадяни є єдиними справжніми складовими держави, але населення включатиме і багато негромадян – дітей, жінок, рабів, чужоземців тощо, – від яких громадяни залежатимуть. Самі громадяни не працюватимуть: сільськогосподарське і промислове виробництво буде зосереджено в руках васалів або, ще краще, рабів.

Для деяких людей бути рабами "природно". Це люди, яким бракує певних розумових здібностей: вони можуть виконувати накази і навіть давати поради, але самостійно практично не в змозі піклуватися про себе, тому що не мають дару "мислення". В інтересах саме таких людей бути рабами, і це природно і правильно, що вони мають бути поневолені. Уже в тогочасну добу Аристотелева концепція рабства була дискусійною, та і його докази були достатньо непереконливі. Навіть якщо деяким людям і справді цілковито бракує здатності мислити, з цього зовсім не витікає, що їх слід поневолювати або ж до них слід ставитися як до "живого майна".

Жінки також є розумово відсталими: хоча вони й мають здатність мислити, вони не є "самостійними", тому що легко можуть бути охоплені пристрастями. Аристотель погоджується з тим, що жінкам, які становлять половину вільного населення, слід давати освіту і що їх роль в економіці домашнього господарства є важливою; але він завжди виступав проти того, що їх слід вважати громадянами або ж надавати їм якісь політичні права.

Держава регулюватиме шлюби і народжуваність і, що найважливіше, вона має визначати систему виховання і навчання малюків, дітей та молоді. Вона має керувати всією системою освіти, і всі громадяни повинні отримувати однакову освіту. Значна частина книги VІІІ присвячена дослідженню музичної освіти. Чи потрібно навчати дітей музиці, і якщо потрібно, то чому саме? Яку саме музику їм слід вивчати? Мають вони стати виконавцями чи слухачами? Якщо виконавцями, то на яких інструментах їм слід грати? – і тому подібне.

Пильна зацікавленість музичною освітою яскраво відображає провідну характерну рису політичної думки Аристотеля. Він був прихильником авторитарної влади. Його держава буде визначати, чи буду я грати на флейті або коли я матиму змогу грати на цьому інструменті. Вона встановить у мистецтві сувору цензуру. Державні службовці будуть вирішувати, які оповідання можна читати дітям. І це не є поверховим явищем: воно глибоко закорінене в політичній думці Аристотеля.

По-перше, держава існує заради добробуту – її метою або кінцевою метою (telos) є процвітання її громадян. Звідси дуже легко зробити висновок стосовно того, що уряд має приймати закони задля достойного життя і що добробут усіх громадян повинен бути гарантований державним правлінням. (Цей висновок хибний. Сказати, що кінцевою метою держави є добре життя – це просто сказати, що люди можуть процвітати лише або найбільшою мірою в рамках держави.

Однак далі нічого не сказано про особисту свободу і роль уряду в забезпеченні гідного життя.) По-друге, люди, будучи тваринами політичними, визначаються через терміни державності: таким чином, вони є складовими держави і належать їй. Особисті інтереси громадян підкоряються цілям суспільного процвітання. Знову ж таки, з цього не витікає, що саме законодавець уповноважений визначати будь-яку діяльність громадянина. І знову легко зрозуміти, що такий висновок має витікати.

Звичайно, громадяни, за Аристотелем, є вільними людьми. Але їхня свобода – це не демократичний ідеал "робити все, що хочеш". До цього ідеалу Аристотель не був прихильним. Аристотелева свобода – це просто щось протилежне рабству: громадяни не є рабами, вони не можуть бути поневоленими (навіть державою), вони вільні. Чи сумісне добре життя з такою штучною свободою? Лаконічні описи людського блаженства в "Політиці" безпосередньо отримують подальший розвиток в Аристотелевій "Етиці". Але і в "Евдемовій етиці", і в "Нікомаховій етиці" Аристотель наполягає на тому, що хороша людина повинна бути самостійною, вона має сама обирати свій спосіб дії і діяти згідно з власним вибором. Неясно лише, яким чином це щедре поняття узгоджується з авторитаризмом "Політики".

Політична доктрина Аристотеля частково неузгоджена, а іноді й дивна. Більше того, в деяких аспектах вона спантеличує. Він жив у період глибоких політичних зрушень, коли традиційні невеликі міста-держава, які ревно ставилися до своєї автономії й об’єднувалися тільки під час криз, поступово відходили до величезної Македонської імперії. Аристотель мав тісні зв’язки з македонським двором.

До того ж насправді він був людиною без держави: більшу частину свого життя він прожив як чужинець або "метек", не маючи жодного права брати участь у політичному житті держав, де він мешкав. Знаючи, що таке бути чужинцем, він наполягає на тому, що найкраще життя для людини – це життя громадянина. Знайомий з монархами, він розглядає монархію як небажаний державний устрій. Ставши свідком зростання македонської держави, він засуджує імперію як вироджену форму державного об’єднання. Якщо політична теорія Аристотеля була створена – а також обмежена – тогочасними історичними умовами, то все ж вона не була жорстко детермінована його власним політичним становищем.

Включені в "Політику" емпіричні та історичні праці означають, що вона все ще залишається основним джерелом для студентів, які вивчають давню історію. Аналітичні й теоретичні розвідки, особливо ті, що стосуються форм державного устрою, роблять "Політику" класичною працею з політичної теорії. І як не парадоксально, але погляд з позиції іноземця, відображений у більшості Аристотелевих текстів, гарантує, що "Політика" залишиться захоплюючим і живим твором.


09.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!