Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Політична думка християнства. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політична думка християнства. Реферат

У середні віки (V-XVI ст.) філософсько-етична концепція політики, яка до того часу домінувала в Західній Європі, поступається релігійно-християнській концепції

Провідною темою політичних дискусій того часу стало питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). Але про це — пізніше. На початку дослідимо основні засади християнської політичної думки.

Християнство виникло в І ст. до н. е. в римській провінції Іудеї на базі іудаїзму.

Священні тексти іудаїзму писалися з XII по II ст. до н. є. Християнство додало до Старого Завіту іудеїв Новий Завіт Ісуса Христа (від грецьк. Christos — помазаник), що писався від середини І до середини II ст. н. є. Новий Завіт і став головним джерелом політичної думки раннього християнства.

У Римі, як і в Греції, держава зливалася із суспільством, контролюючи всі аспекти життя людини. Релігійна сфера була державною монополією. Тому цілком зрозуміло, що, відмовляючись поклонятися язичницьким богам, у тому числі імператорам, перші християни наражалися на небезпеку.

Однак нова релігія мала кілька переваг: була космополітична, декларувала нові морально-етичні цінності — спільність майна, загальну потребу працювати, розподіл благ за працею або потребою. Зазначені цінності дають нам змогу говорити про християнський комунізм.

Минав час, християнські громади обростали майном, землями, а церква перетворювалася на ієрархізовану та централізовану організацію, яка прагнула розширити свій вплив. Відтепер вона налагоджує відносини з державою, заявляє про необхідність покори владі (оскільки та — від Бога), що відкриває шлях для легітимізації.

Промине небагато часу — і християнство перетвориться з катакомбної (тепер сказали б неканонічної) на рівноправну, а потім і державну церкву (з 313 р. н. е.). Виникає союз трону та олтаря, а водночас актуалізується проблема співвідношення духовної та світської влади, яка стає провідною для політичної думки на багато століть.

Тільки-но припинилися переслідування за віру, як правлячі християни почали утискувати представників інших релігій та інакодумців (єретиків) у власному середовищі. Так закінчилась епоха переходу від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів.

395 р. після смерті імператора Феодосія І Римська держава розпадається на дві імперії — Східну (пізніше Візантійську) та Західну. Обидві зберігають у своїх назвах слово "римська".

Проте християнська церква й досі лишається єдиною, хоча й не дуже централізованою. Вона складається з п'яти церков і називається Кафолічною (Вселенською) Православною (Ортодоксальною) церквою. Керують нею п'ять патріархів. Кожен з них називається іменами, що склалися історично: Римський — папою, Константинопольський — архієпископом, Олександрійський — папою, Єрусалимський — архієпископом і лише Ан-тіохійський — патріархом. Жоден з них не може говорити від імені всієї Церкви, а лише після загального обговорення. (Сучасною мовою можна було б сказати, що рішення в них ухвалюється консенсусом).

Потерпаючи від візантійських монархів (у V ст. візантійський імператор Юстиніан просто "призначив" себе найвищим керівником не лише в державі, а й у церкві), римські папи з увагою і навіть співчуттям поставилися до нових державно-політичних утворень серед варварських народів. Вони навіть сприяли їх зміцненню на противагу візантійським імператорам. За це франкський король Піпін Короткий 754 р. започаткував світську владу пап, подарувавши їм відвойовану частину Равеннського екзархату. А невдовзі папа Лев III 800 р. коронував франкського короля Карла Великого як імператора Священної Римської імперії. Через це стався формальний розрив західної ієрархії Римської церкви з візантійськими імператорами.

Але до взаємних анафем дійшло лише 1054 p., коли стався Великий церковний розкол. У результаті сформувалися два головні напрями в християнстві: західна конфесія дістала назву "католицизм", а східна — "православ'я".

З погляду організаційної побудови Римська католицька церква є структурованою, у ній немає автокефалій, тобто більш-менш автономних церков. Вона більш внутрішньо керована, а після падіння Західної Римської імперії взагалі лишається єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу.

Отже, на території тодішніх західних римських провінцій тривалий час не існувало єдиного державного утворення, як у колишніх східних провінціях. Кілька імперій, які досить швидко змінили одна одну, перетворилися на національні держави. Ці процеси позначилися й на розвитку тогочасної політичної думки.

Зокрема, тут велася з перемінним успіхом боротьба між світською та духовною гілками влади. Слабкість королів підштовхувала папство до проголошення свого верховенства. Церква перемагала протягом VII-IX та ХII-ХIII ст., але після XIV ст. її політична сила почала слабшати, а християнський світ охопила криза феодальної системи.

Водночас, попри відсутність єдиної доктрини, можна виокремити такі загальні риси політико-правової думки Західної Європи:

  • панування з IV до XIII ст. доктрини Аврелія Августина (354-430), в якій держава та церква були відокремлені, але світська влада все-таки була підпорядкована церкві (твір "Про град божий");
  • надмірна централізація влади;
  • утвердження християнської церковної доктрини про верховенство папи римського (твір папи Григорія VII "Диктат папи", 1075); папство розглядало весь християнський світ як величезну державу, що керується намісником бога — папою;
  • боротьба за обмеження монаршої влади (англійська Велика хартія вольностей (1215), рейхстаг і Магдебурзьке право (1188) у Священній Римській імперії, парламенти й вищі судові інститути у Франції, Іспанії та інших країнах);
  • домінування з XIII до XX ст. доктрини відомого схоласта Фоми Аквінського (1225-1274), який на основі вчення Арістотеля створив християнську доктрину держави (трактати "Про правління правителів", "Сума проти язичників"). Відповідно до неї державна влада походить від бога й тому має бути підпорядкована духовній владі (церкві).

Метою держави є "загальне благо", забезпечення умов для пристойного життя, а сутність влади — у підпорядкуванні нижніх прошарків суспільства верхнім згідно з порядком, заведеним богом, — так званим вічним законом. Божественний, природний та людський закон, на думку Ф. Аквінського, мають ввести людину до сфери дії цього вічного закону.

Візантійська політична доктрина ґрунтувалася на ідеях римської державності, месіанізму, християнства та на антично-еллінських традиціях. Основні риси цієї доктрини:

  • абсолютний характер імператорської влади (з її безпомилковістю, перетворенням на "живий закон на землі", патерналізмом володаря як "батька підданих" і спадковою);
  • панівним становищем світської влади над релігійною (ідея тахісу була перетворена за вже згадуваного імператора Юстиніана на симфонію, що полягала в союзі держави та церкви за домінування держави в особі монарха);
  • високий рівень централізації;
  • поступова відмова від домінування універсалістських римських ідей та перехід до використання еллінських традицій (заміна латинських законів на грецькі), єдину мову (грецьку) і відповідну культурну спадщину.

Саме в Другому Римі лежать корені східного ортодоксального християнського православ'я, яке згодом укорінилось у східнослов'янському світі.

Організація Православної церкви була такою, як і до розколу.

Богословська думка на Сході, як і структура церкви, майже не змінилася. Православ'я по суті є децентралізованою асоціацією автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною системою. Це, зрештою, і зрозуміло: чи могла імператорська (світська) влада терпіти конкурента в особі влади духовної? Відповідь відома.

Напевно, це не могло не позначитися й на чисельності пастви. Централізована організація завжди має переваги в боротьбі за душі потенціальних прихильників. Відтак на початок 90-х років XX ст. кількість католиків становить понад 1,017 млрд. осіб, а православних — 307,9 млн. осіб.

Християнство домінувало в європейській політичній думці понад тисячу років. Під його прапором пройшла епоха феодалізму, була витіснена греко-римська раціоналістична традиція й утвердилася містика, ірраціональний компонент у суспільній свідомості.

До негативних наслідків панування християнства слід віднести втрату багатьох розробок грецьких і римських філософів та юристів з питань права, державного устрою та утвердження (повернення) релігійної міфології: усяка влада — від бога, держава — наслідок гріхів людства.

Та й альянс християнської церкви зі світською владою призвів до того, що її практична діяльність дуже мало була схожа на християнський ідеал.

Але були й позитивні ідеї: відокремлення церковної влади від світської і проголошення рівності всіх людей незалежно від походження та соціального стану, виховання поваги до фізичної праці.

Християнство, на відміну від греко-римської політичної традиції, дало право людині на безсмертя, відкрило їй шлях до неба не через державу.

Створення такої позадержавної автономії віруючих, по суті, започаткувало засади майбутнього громадянського суспільства, яке має протистояти державі. Постала й проблема політичних обов'язків у разі, коли розпорядження влади несправедливі: чи варто виконувати накази влади, що є незаконними або й злочинними?

Серед християнських мислителів варто насамперед назвати Тому (Фому) Аквінського, який розробив ґрунтовну доктрину ідеологічного обґрунтування могутності церкви — томізм. Його модернізований варіант — неотомізм і нині залишається офіційною філософією Римської церкви та християнської демократії, що є важливою політичною силою сучасності.

Проте всупереч своїй поміркованості та раціоналізмові Фома Аквінський, а з ним і вся католицька церква виявляли крайню нетерпимість до так званих єретиків.

Єресі (від грецьк. hairesis — відбір, переконання) — це вчення, що виникали як наслідок природних протестів проти монополії християнської церкви на ідеологію, політику та право. Гносеологічним (пізнавальним) корінням цих протестів, що мали релігійну оболонку, був античний раціоналізм, а соціально-політичним — експлуатація широких народних мас.

Усі єретичні вчення вбачали ідеал у ранньому християнстві, рівності всіх членів релігійної громади й суспільства загалом, але всі вони були задушені церковною машиною католицької церкви. Форми боротьби були найрізноманітнішими — християнські маси відвертали від єресі, створюючи ордени францисканців і домініканців (початок XIII ст.), організовуючи каральні експедиції та хрестові походи і, зрештою,... забороняючи мирянам читати Біблію (папа Григорій VII, 1231)!

Отож, можна було спалити чеського теолога Яна Гуса (1371-1415), розгромити таборитів Яна Жижки (1360-1424) і засудити англійського доктора богослов'я Джона Уікліфа (1324-1384), але знищити "неканонічну" думку було неможливо.

Так створювався ґрунт для суспільно-політичного руху XVI ст., що згодом дістав назву Реформації.

Реформація мала на меті модернізувати панівну католицьку церкву, яка володарювала в країнах Західної та Центральної Європи.

Одним із найвидатніпіих діячів Реформації був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546), який увійшов в історію Німеччини не лише як релігійний реформатор, а й як реформатор освіти, мови, музики та культури загалом.

Але найбільше його знають як засновника впливової (бюргерської) протестантської течії — лютеранства, яке відмовилося від тези католицизму про пріоритет духовної влади над світською, а водночас переконувало мирян у тому, що інститути влади створені Богом і невиконання їх вимог є більшим гріхом, аніж убивство, перелюбство чи брехня.

Реорганізація церкви на основі лютеранства створила об'єктивні умови для політичного об'єднання Німеччини та формування національної церкви. Ліквідація численних церковних свят (третина днів на рік) стимулювала підприємництво, а спрощення церковних обрядів (відмова від таїнств) вивільняло велику кількість чорного (монахів) і білого духовенства, спонукаючи його до праці. Зрештою, суспільство звільнялося від значної частки видатків на утримання церкви, що також позитивно впливало на розвиток суспільства.

Відокремивши боже царство від світського, Мартін Лютер звільнив також громадянське право від опіки права канонічного. На його думку, найважливіша роль у політичному житті суспільства повинна належати розумові, який має верховенство над законом.

Але поряд з бюргерською версією протестантизму була й більш радикальна плебейська течія, яку очолив Томас Мюнцер (1490-1525). Останній пішов далі свого вчителя М. Лютера, ставши знаменом Селянської війни в Німеччині. За концепцією Т. Мюнцера, наступний "рай земний" має бути суспільством, у якому все спільне — жодних приватних інтересів!

Ця концепція випередила свій час, започаткувавши республіканські ідеї, що полягали у визначенні народом напрямів державної політики та контролю над нею.

Послідовники Т. Мюнцера хотіли звільнитися від правління панів (зокрема, й насильницьким шляхом) і встановити справедливий суспільний устрій.

У ті самі часи виникає ще одна протестантська течія — кальвінізм. Француз Жан Кальвін (1509-1564) зрікся католицизму і виробив свою концепцію віри (книга "Настановлення в християнській вірі", 1536).

Вона полягала в необхідності бути не лише набожною та доброчинною людиною, а й працелюбним і підприємливим господарем.

Таким чином, він сформулював основні засади протестантської етики, яка в поєднанні з індивідуалізмом є характерною особливістю суспільної свідомості країн Заходу.

Ж. Кальвін провів радикальну реформу церкви. Визнаючи лише один авторитет — Святе Письмо (без папських булл і енциклік), він скасував духовенство як таке. Церковні громади почали очолювати пресвітери (старшини) з мирян, яким допомагали проповідники. Ця ідея, спроектована на державу, стала концептуальною базою республіканізму. Не відмовляючи монархії у праві на існування, Ж. Кальвін все-таки надавав перевагу республіці.

Але на відміну від М. Лютера женевський реформатор намагався поєднати церкву та державу під проводом духовної влади.

Будучи жорстким, а в питаннях вільнодумства та непідкорення владі — жорстоким керівником, Ж. Кальвін, який знищив у Женеві будь-яку особисту свободу, об'єктивно сприяв становленню індивідуалізму та ліберальних режимів.

Під прапорами кальвінізму в Голландії перемогла перша в історії буржуазна революція, у Шотландії та Англії з'явились пресвітеріанські церкви. Пуритани з армії Кромвеля привели до перемоги англійської буржуазної революції (переселившись до Нової Англії, вони започаткували країну, що стала згодом США).

Отже, Реформація створила духовну та правову базу для буржуазних революцій, які фінансувалися, насамперед, багатим єврейством, що набрало економічну вагу і прагнуло політичної влади.

Список літератури

  1. Алаев Э. Б. Страны, народы и государства // Федерализм. — 1977. —№2.
  2. Антология мировой философии. — М., 1969-1972.
  3. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К., 1996.
  4. Борисов В. К. Теория политических систем. — М., 1991.
  5. Брегеда А. Ю. Основи політології. — К., 1997.
  6. Бурдъе П. Социология политики. — М., 1993.
  7. Гаджиев К. С. Политическая наука. — М., 1995.
  8. Гаевский Б. Философия политики. — К., 1993.


05.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!