Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Міжнародна політика і міжнародні відносини. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Міжнародна політика і міжнародні відносини. Реферат

Міжнародна політика — це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами

Міжнародна політика як спосіб взаємодії та відносин різних великих соціальних угруповань (племен, племінних об'єднань, народів, держав, блоків держав) має прадавню історію.

З писемних джерел, датованих IV—III тис. до н. е., дійшли відомості про різноманітні союзи, військово-політичні об'єднання та блоки. Утворювалися вони переважно для спільного ведення воєн. Хоча були й випадки об'єднання держав на релігійно-політичних засадах (наприклад, у Стародавній Греції — дельфійська та делоська амфіктонії), які були створені для збереження храмового майна, підтримання миру і т. ін.

Проте ці об'єднання можуть вважатися поодинокими світлими плямами в історії людства, яке звикло розв'язувати міжнародні (міждержавні) конфлікти, вдаючись до військових дій.

Науковці стверджують, що за останні 5,5 тис. років людство жило в мирі не більше 300 років. Протягом цих 55 століть на нашій планеті відбулося 14,5 тис. воєн (з них дві світові — 1914-1918 і 1939-1945 pp.), в яких загинуло 3, 6млрд осіб.

За роки, що минули після закінчення Другої світової війни, у світі відбулося понад 250 воєн, в яких брали участь понад 90 держав (майже половина з наявних на планеті), а людські втрати становили понад 35 млн. осіб.

Що це, природна психологічна агресивність людини як соціальної істоти? Чи, можливо, спосіб регулювання чисельності людства як частини біосистеми?

Сумний афоризм щодо історії людства як історії воєн примушує нас серйозно замислитися над змістом і природою міжнародної політики та міжнародних відносин.

Як зазначалося, однією з ключових ознак держави є об'єднання людей за територіальним принципом. Процеси формування та існування держав упродовж історії людства супроводжувалися боротьбою за розширення їхніх територій, зміцнення та збереження встановлених раніше кордонів.

Ці процеси міжнародної взаємодії історично були провідними. Саме тому первісні уявлення про міжнародну політику, її зміст і цілі формувалися під впливом боротьби за перерозподіл території, збереження територіальної цілісності, недоторканності, суверенітету. Відповідно міжнародний звичай визнавав законним право на війну як спосіб розв'язання міжнародних проблем.

Проте поступово зароджується й практика досягнення угод, домовленостей щодо майнових, прикордонних питань, плавання в нейтральних водах, міжнародної торгівлі і т. ін.

У середні віки, коли почали утверджуватися феодальні держави, набули поширення ідеї суверенітету, рівноправ'я держав. Але вони не мали всеосяжного характеру, оскільки суверенітет держави розглядався як суверенітет монарха. Це був час приватної дипломатії феодалів.

Розвиток буржуазно-демократичних революцій XVIII-XIX ст. сприяв утворенню єдиного світового ринку, широкої мережі економічних, наукових, технічних, культурних зв'язків між країнами, народами, окремими людьми.

Цей процес, помножений на якісно нові комунікативні можливості суспільств, сприяв укладенню численних міжнародних угод з питань транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування тощо. Як приклад можна назвати утворення Міжнародного телеграфного союзу (1865), Всесвітнього поштового союзу (1874) тощо.

Незважаючи на перші паростки демократії в міжнародних відносинах — вільне судноплавство на міжнародних річках (Дунай, Рейн), використання міжнародного арбітражу, — практика міжнародних відносин усе ж відзначається боротьбою за території, сфери впливу, джерела сировини та ринки збуту.

Більше того, право на воєнне розв'язання конфліктів навіть закріплюється в ряді міжнародних угод. Наприклад, Віденський конгрес 1814-1815 pp. визнав законність колективної інтервенції на захист монархій та існуючих кордонів у Європі. З метою реалізації цієї угоди 1815 р. було створено Священний союз, до якого увійшли Австрія, Греція, Росія й Франція.

І лише із середини XX ст. під впливом наслідків Другої світової й загрози нової ядерної війни світова громадська думка, національні еліти почали розуміти, що в сучасних умовах війна ставить під загрозу біологічне існування людства взагалі.

Варто наголосити, що статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках:

  • для самооборони (ст. 51);
  • за рішенням Ради Безпеки ООН у разі загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (ст. 39 і 42).

Проте крах соціалістичної системи і встановлення гегемонії США та інших країн НАТО призвів до відродження методів силового вирішення конфліктних ситуацій у міжнародних відносинах.

Так, країни НАТО здійснили збройні напади на Югославію (1999) та Ірак (2003), тим самим зруйнувавши і так доволі хитку рівновагу в системі світових міжнародних відносин. Іще раніше СІЛА намагалися вмотивувати збройні акції в Лівії, Панамі, Гаїті, Гренаді, Аргентина — на Мальвінських (Фолклендських) островах тощо. Але наскільки "моральним" може бути насадження тих самих принципів демократії через штики вояків і бомбово-ракетні удари по мирному населенню?

Долучіть до цього екологічні проблеми, проблеми біженців та інші і ви переконаєтесь, що політологія міжнародних відносин має надзвичайно складний об'єкт дослідження — систему економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, військових, культурних та інших зв'язків і взаємодій суб'єктів світового співтовариства.

Ядром міжнародних відносин є міжнародна політика, під якою розуміють політичну діяльність суб'єктів міжнародного права (держав, груп держав, міжурядових організацій та міжнародних неурядових (громадських) організацій), пов'язану з питаннями війни та миру, загальної, техногенної, екологічної, епідеміологічної та іншої безпеки, подоланням голоду, зубожіння, відсталості тощо.

З цього й випливає розуміння міжнародної політики як важливого фактору стабільності, миру, розвитку рівноправних міжнародних відносин, розв'язання проблем виживання й прогресу людства, вироблення справедливих механізмів узгодження інтересів суб'єктів світової політики.

Сучасна політологія міжнародних відносин характеризується двома концептуальними напрямами дослідження й тлумачення сутності міжнародних відносин: традиціоналістським і модерністським.

Традиціоналістський напрям (Т. Моргенау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С Хофман) тлумачить сутність міжнародних відносин як взаємодію держав через головний засіб їх реалізації — дипломатію.

У межах цієї концепції міжнародні відносини розглядаються в контексті неодмінного суперництва, зумовленого природною схильністю суб'єктів політики до насильства та жагою влади.

З другої половини XX ст. формується модерністський напрям дослідження міжнародних відносин (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Сепін), який враховує не лише міждержавні відносини, а й неурядові громадські організації (NGO), приватні ініціативи та ін. "Модерністи" прагнуть використовувати формальні методи оцінювання та прогнозування, запозичивши їх з теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

Система міжнародних відносин регулюється сукупністю норм і принципів, які дістали назву міжнародне право.

Сучасні норми міжнародного права, які забезпечують регулювання взаємодії суб'єктів політики (тут йдеться про держави), базуються на таких принципах:

  • мирного співіснування;
  • незастосування сили або погроз силою в міжнародних відносинах;
  • суверенної рівності держав;
  • непорушності державних кордонів;
  • територіальної цілісності;
  • поваги прав людини тощо.

На жаль, не завжди вони реалізуються на практиці, але прагнути до їх запровадження конче потрібно.

Зовнішня та внутрішня політика держави: зв'язок і механізми формування й реалізації

Ще у XVI ст. Н. Макіавеллі помітив вплив на устрій держави та на політичне життя загалом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів.

Міжнародний фактор завжди відігравав важливу роль у внутрішньополітичних процесах. Особливо це стало помітним наприкінці XX ст., коли людство зіткнулося з рядом глобальних проблем, які можна розв'язати лише загалом. Проте і переоцінювати вплив міжнародного фактору не варто. Непоодинокими є факти, коли тиск міжнародного співтовариства на окрему країну призводив до протилежних наслідків.

Вплив суб'єктів міжнародних відносин на внутрішньополітичний розвиток може бути різним.

Наприклад, американські політологи Л. Уайтхед і Ф. Шміттер виокремили чотири способи такого впливу:

  • контроль — встановлення демократії силою через зовнішній тиск та відкрите застосування санкцій;
  • дифузія — вплив однієї держави на іншу через "нейтральні" та міжнародні канали;
  • злагода — сукупність взаємодій груп країн, які породжують нові демократичні норми шляхом приєднання до регіонального блоку (наприклад, до ЄС — Греції, Іспанії, Португалії чи до НАТО — Польщі, Угорщини, Чехії) або до економічної й політичної системи іншої держави (наприклад, возз'єднання НДР і ФРН в межах єдиної держави або утворення союзу Росії й Білорусі);
  • пов'язування умовами — свідоме примушування з боку міжнародних організацій через встановлення певних умов розподілу фінансових або інших ресурсів.

На наш погляд, цей перелік варто було б доповнити ще й таким засобом впливу, як використання методів спецслужб (звичайно, нелегальних) для зміни політики певного уряду. Спектр цих не правових методів може бути дуже широким — від тиску на діючих політиків аж до зміни або знищення ключових постатей, від яких залежить напрям дій правлячої еліти суспільства.

Сучасна політична думка продемонструвала наявність принаймні трьох точок зору на проблему співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики:

  • сутність внутрішньої політики ідентична політиці зовнішній (Т. Моргенау). І внутрішня, і зовнішня політика є боротьбою за панування, верховенство, яка залежить лише від різних умов внутрішньо- і зовнішньополітичного життя;
  • зовнішня політика визначає внутрішню (Л. Гумплович, 1833-1909). Боротьба за існування — найважливіший чинник соціального життя.

Це визначає основні закони міжнародної політики:

  • закон постійної боротьби між сусідніми державами за прикордонну лінію;
  • закон необхідності перешкоджати посиленню могутності сусіда та турбуватися про політичну рівновагу;
  • внутрішня політика визначає зовнішню (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін).

Це зумовлено панівними в суспільстві економічними відносинами та інтересами правлячих класів.

Порівнюючи ці підходи, варто зауважити, що реальне співвідношення зовнішньої та внутрішньої політики, напевно, більшою мірою залежить від конкретних обставин, хоча кожна з цих концепцій має право на існування.

По-різному науковці тлумачать і природу міжнародної політики:

  • психологічний ("силовий") підхід полягає в розгляданні політики в контексті боротьби за панування, владу, що органічно випливає із внутрішньої природи людини (Т. Моргенау);
  • біологічний підхід характеризує "неминучість" політичної агресивності держав генетичною агресивністю людини, яка має "природний інстинкт" вбивати (Г. Бутуль);
  • суспільний підхід зумовлений розумінням природи міжнародної політики, яка залежить від ряду економічних, соціальних, культурних та інших чинників.

Якщо у внутрішній політиці переважно реалізуються загальнозначущі та групові інтереси, то в міжнародній політиці на перший план виходять переважно національні інтереси.

Національний інтерес полягає в усвідомленні політичною та правлячою елітою корінних потреб національної держави.

Ці потреби реалізуються через забезпечення національної безпеки та умов для самозбереження й розвитку суспільства.

Національна безпека означає стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, здатність держави зберігати внутрішню стабільність, незалежність, територіальну цілісність і суверенітет.

У цьому плані національна безпека може розглядатися з економічної, військової, політичної, інформаційної, соціокультурної, етнічної та інших точок зору.

Відповідно до концепції національної безпеки реалізується і зовнішня політика держави. Про механізм формування й реалізації зовнішньої політики держави можна довідатися з рис. 1.

Наприклад, у нашій країні згідно з Конституцією України (ухвалена 28 червня 1996 р.) засади зовнішньої політики визначає парламент — Верховна Рада, яка дає згоду на обов'язковість міжнародних договорів або денонсує їх (ст. 85).

Представництво нашої держави в міжнародних відносинах, керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, проведення переговорів, укладення міжнародних договорів здійснює Президент України (ст. 106). Забезпечення здійснення зовнішньої політики держави, зокрема зовнішньоекономічної діяльності, покладено на уряд — Кабінет Міністрів України (ст. 116).

Геополітика

Розумінню того, що відбувається у міжнародних відносинах, найкраще сприяє використання методологічного інструментарію геополітики.

Термін геополітика етимологічно складається з двох грецьких слів geo — земля і politicas — те, що пов'язане з містом і державою, громадянином.

У науковому плані геополітика розглядається у двох аспектах: культурно-психологічному і концептуальному.

Культурно-психологічний аспект геополітики полягає в розгляді певних культурно-психологічних стереотипів, які домінують в суспільстві та його політичній еліті.

 

Рис. 1. Механізм формування та реалізації зовнішньої політики держави.

Ці стереотипи об'єднують людей на певних ідеологічних або релігійних засадах і ґрунтуються на базових міфах: "Москва — третій Рим", "євреї — обрана богом нація", "тисячолітній рейх" і т. ін.

Скажімо С. Хантінгтон (США) культурно-психологічний підхід піднімає на планетарний рівень, розглядаючи гіпотезу конфліктів між цивілізаціями. На його думку, головний розлом у сучасних світових конфліктах буде між Заходом і не-Заходом, між Заходом та ісламською цивілізацією, західним і православним християнством.

Кому вигідно? Напевно тим, хто хоче бути мавпою, яка споглядає за боротьбою тигрів (за Мао Цзедуном), щоб потім узяти контроль над світом. (Нагадуємо, що ці ідеї виношуються, зокрема, в іудео-масонських колах).

Концептуальний аспект геополітики розглядає геополітику як проблемну наукову галузь, що досліджує фіксацією і прогноз просторових кордонів силових полів (військових, економічних, політичних, цивілізаційних, екологічних) на глобальному рівні.

У результаті вивчається не просто політична карта світу, а геополітична структура світу — основний об'єкт дослідження геополітики.

Цей напрям геополітики розглядає ряд просторових моделей:

  • модель протистояння континентальної (телуричної) і морської (таласократичної) сил;
  • модель Серцевинної землі (хартленда);
  • модель "хартленд — римленд";
  • модель "континентального блоку";
  • модель "світового уніполя" та ін.

Основні фундаментальні поняття, якими оперує геополітика — геополітичні поля, геопростір і контроль над останнім, інтереси (національні, державні, міждержавні), геополітичні коди (набори політико-географічних передбачень, які лежать в основі зовнішньої політики), експансія (політична, військова, інформаційна, культурна, економічна, етнорелігійна тощо).

Історичним ядром геополітики є географія, яка досліджує прямі та зворотні зв'язки між властивостями простору Землі і балансом (суперництвом або співпрацею) світових силових полів.

У чому ж тоді різниця між політичною географією і геополітикою?

На думку російських дослідників В. Колосова і М. Мироненка, політична географія — це країнознавча наука, яка вивчає закономірності територіально-політичної організації суспільства на рівні держави та її районів.

А геополітика — наука, яка вивчає географічні, історичні, політичні та інші взаємопов'язані чинники, що впливають на стратегічний потенціал держави.

Отже, вимальовується така схема: геополітика — це політична географія, яка має справи з глобальним масштабом досліджень.

Академічна геополітика вивчає такі проблеми:

  • залежність стійкості геополітичних структур від функціональних особливостей поверхні землі;
  • залежність геополітичного балансу сил від характеру взаємодії силових полів великих держав;
  • залежність геополітичної структури світу від рівня розвитку і культури транспортних засобів;
  • причини виникнення і падіння великих держав;
  • циклічність геополітичних процесів і т. ін.

Практична геополітика є більш ідеологізована, досліджує вже згадані геополітичні коди держав, державні пріоритети та інтереси, ієрархію цих кодів (сильні держави нав'язують свої ідеї слабшим і т. ін.).

Серед найбільш відомих учених, які досліджували проблему геополітики, насамперед слід назвати німецького географа Фрідріха Ратцеля (1844-1904) та його праці: "Закони просторового зростання держав" (1896), "Політична географія" (1897), "Море як джерело могутності народів" (1900).

Власне, термін геополітика запровадив швед Рудольф Челен (1864-1922), серед основних праць якого: "Великі держави: нариси з галузі великої політики" (1914), "Держава як форма життя" (1916), "Основи системи політики" (1920).

Далі ці проблеми розвивали німці Й. Парч, Ф. Науманн, В. Шенк, які обґрунтовували німецьку експансію і прагнення до світового лідерства.

Згодом до цього підключилися американець Альфред Тайєр Мехен (1840-1914), який писав про переваги морських держав над континентальними, а також "латинської раси над слов'янською", британець Хелфорд Маккіндер (1861-1947), який дослідив світову історію як конфронтацію між континентальними і океанічними державами. Його теорія полягає в такому:

  • хто керує Східною Європою, керує хартлендом;
  • хто керує хартлендом, керує Світовим островом;
  • хто керує Світовим островом, керує усім світом.

Серед німецьких геополітиків виокремлюють Карла Хаусхофера (1869-1946), який висунув свій варіант "Євразійства" (гіпотеза континентального блоку Німеччина — Японія), що й було реалізовано в діяльності нацистського режиму.

К. Хаусхофер був засновником і редактором журналу "Zeit-schrift fur Geopolitik" (виходив протягом 1924-1941 pp.), дотримувався ідей соціал-дарвінізму, а геополітику вважав розумом держави. Ключовими поняттями для нього були "життєвий простір" (за Ф. Ратцелем) і "простір як чинник сили".

Наприкінці XX ст. геополітика стала досить "модною" наукою, до якої долучилися, насамперед, американці — Саул Коен, Айр Страус, Дж. Кеннан, 3. Бжезінський, Є. Хантінгтон, скандинав Йоганн Галтунг, бельгієць Жан Тіріар (проект "Європи до Владивостока" — на противагу США) і т. ін.

У принципі можна говорити про те, що відмінність національних шкіл геополітики полягає, перш за все, в обґрунтуванні права на експансію тих чи інших держав, які претендують на світове чи регіональне лідерство.

Тут варто згадати (окрім німецької) японську науково-практичну школу геополітики, в якій виокремлюють:

  • паназізм (С. Комакі — автор книги "Маніфест японської геополітики" (1907), Іккі Кіта — автор "Плану реконструкції Японії" (1923), Танака Гіїті — автор таємного "меморандуму Танака" (1927) про необхідність розширення життєвого простору Японії в Азії та світове панування цієї країни (після розгрому США) і т. ін.
  • японське євразійство (принц Коноє Фумімаро (1891-1945), екс-прем'єр-міністр), який свою практичну політику реалізовував протягом трьох термінів перебування на посаді глави кабінету міністрів — відповідно до своєї праці "Новий порядок у Східній Азії". Суть японської версії євразійства полягає у протистоянні атлантизму, цебто США і Великобританії.

Ця концепція була покладена в основу японської зовнішньої політики, яка привела до підписання пакту Німеччини, Італії і Японії.

Проблеми Європейського континенту досліджували П. Видаль де ла Блаш (1845-1918) з концепцією, яка нині реалізувалася в ідеї "Європа регіонів", Жак Апсель (1882-1943) — з рівністю націй (на противагу германській експансії), Альберт Деманжон (1872-1940) вважав, що занепад Європи можна подолати кооперацією європейських держав. Жан Готтманн, уродженець Харкова, який розпочав свою кар'єру у Франції і закінчив у США (1915-1994), критикував Ратцеля, Хаусхофера, Маккіндера, оскільки вважав, що їх розуміння геополітики є наукою про війну.

Його концепція іконографії полягає в тому, що картина навколишнього середовища само організованого простору складається під впливом релігійної, національної, культурної і соціальної історії даного простору. Сюди ж він відносив твори мистецтва, архітектури, міфи, символи і т. ін.

Взагалі, державу Ж. Готтманн розглядав насамперед з погляду комунікаційних потоків (руху людей, армій, капіталів, ідей тощо), а також відмінності морських (більш демократичних) і континентальних (більш абсолютистських) держав.

Після Другої світової війни найбільш активно розвивалася американська геополітична думка.

Ісайя Боумен (1878-1950) з ідеєю відмови від концепції американського ізоляціонізму, Ніколас Спікмен (1893-1944) — з моделлю "хартленд — римленд" (хто контролює рим-ленд — контролює Євразію, хто контролює Європу — контролює світ), Саул Коен — з моделлю полі центричності та ієрархічності, Айр Страус — з концепцією глобально уніполярного світу (з трьома силовими центрами: США, ЄЄ і Японія) та інші намагалися дивитися на світ з погляду нових політичних реалій планети.

Далі можна назвати таких політиків і дипломатів, як Дж. Кеннан (стримування СРСР шляхом інтеграції), Г. Кіссінджер (прагматична практика силової політики), З. Бжезінський та ін., які змінювали геополітичні коди США, а відповідно і науково-геополітичне обґрунтування практичної політики, що є предметом окремої розмови.

Замість резюме, до окресленого вище екскурсу в історію становлення геополітики як науки, можемо констатувати: вона відбулася і в сучасній політології зайняла свою унікальну нішу. Зафіксуємо цю тезу і підемо далі.

Глобальні процеси розвитку сучасної цивілізації

Сучасна геополітична структура світу почала формуватися майже п'ятсот років тому.

Історія дипломатії фіксує перший розподіл світу 1494 року (Тордесильяський договір) між Іспанією і Португалією.

Неєвропейський світ за сприяння папи римського Олександра VI був тоді поділений таким чином: території, які знаходилися на заході від 46° з. д., дісталися Іспанії, а на сході цієї лінії — Португалії.

Але 1581 р. іспанський король Філіп II приєднав португальську імперію до іспанської, проте з кінця XVI ст. розпочався занепад й іспанської могутності.

Європейська глобальна експансія була фундаментом асиметричної центропериферічної побудови світу, яка свого апогею досягла в період імперіалізму.

Згодом, протягом 1600-1800 pp. на авансцену виходять окрім Іспанії і Португалії (остання 1640 р. знову стала самостійною) Нідерланди, Великобританія, Франція і менш вагомо — Данія, Швеція і Пруссія.

Кінець XVIII-XIX ст. проходять під домінуванням Великобританії і Франції. Скажімо Великобританія 1876 р. мала площу колоній 22,5 млн. кв. км, а населення — понад 250 млн. Наприкінці XIX ст. Британська імперія захопила 70% усіх колоній світу. Проте з'явилися серед когорти імперіалістів і країни, які дещо "запізнилися" до розподілу світу: Бельгія, Німеччина, Італія, Японія і СІЛА.

Але поряд із заснуванням нових колоній паралельно йшов процес деколонізації. 1800 року в Америці (окрім СІЛА) з'явилося ще 18 республік і один домініон (Канада). В цей же час в Африці кількість держав скоротилася 1900 року з 42 до 6.

Наступний етап геополітичного перерозподілу відбувся після світової війни 1914-1918 pp., ще один вилився у світову війну 1939-1945 pp. А останній — пов'язують з розпадом Радянського Союзу та соціалістичної системи (1991 р.) і переходом до нової стадії міжнародного перерозподілу сил.

Взагалі вчені підрахували, що Перша світова війна породила ЗО нових держав, Друга світова війна — 25, деколонізація — 90, так звана перебудова — 27 нових незалежних держав.

Протягом XX ст. склався єдиний світовий ринок, який контролюється потужними транснаціональними корпораціями. Якщо раніше монополістичні групи були підпорядковані національним керівним групам, в яких об'єднувалися державні та приватновласницькі структури, то наприкінці XX ст. сформувалася могутня наднаціональна адміністративна система регулювання світового ринку.

Ця система спрямовується такими потужними фінансово-економічними та адміністративно-політичними структурами, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Світовий банк (СБ), Генеральне агентство по тарифах і торгівлі (ГАТТ), Організація Об'єднаних Націй (ООН) та ін.

За цих умов традиційні механізми державного регулювання національними сегментами світової економіки почали втрачати ефективність. І чим більша держава, чим строкатіше її територіальне, економічне, етнополітичне розмаїття, тим менше в неї можливостей реалізувати свою мобілізаційну функцію політико-адміністративними заходами.

У зв'язку з вищезгаданими змінами функцій держави (зростання тенденцій до створення єдиного світового економічного, екологічного, інформаційного простору) зросло значення ментальних, соціокультурних, психологічних чинників.

Особливого драматизму набула боротьба націй, які й досі не мають своєї державної оформленості, за утворення власних держав. У цьому контексті варто навести приклади боротьби за самовизначення курдів (Туреччина, Ірак), басків (Іспанія), ірландців (Великобританія), чеченців (Росія), палестинців (Ізраїль) та ін.

Ці та інші приклади свідчать про необхідність уважного вивчення проблем геополітики та етнополітики в руслі загальної глобалізації сучасної постіндустріальної цивілізації (рис. 2).

 

Рис. 2. Глобальні проблеми сучасності.

Криза техногенної цивілізації та побудова інформаційного суспільства диктують необхідність створення парадигми нового світового порядку.

Її можна реалізувати на основі таких принципів:

  • розуміння цілісності та взаємопов'язаності сучасного світу;
  • визнання миру вищою цінністю буття;
  • визнання ступеня розвитку людини мірилом прогресу;
  • відмови від використання сили шляхом створення системи всезагальної міжнародної безпеки;
  • безумовного й повного визнання свободи соціального та політичного вибору народу тієї чи іншої країни;
  • поглиблення співпраці країн і регіонів у вирішенні завдань збереження цивілізації;
  • відмови від ідеологізації міждержавних відносин і готовності до діалогу та компромісів.

Процес деколонізації наприкінці XX ст. дав поштовх висуванню нових проблем, насамперед так званих малих народів.

За свідченням прихильників теорії Четвертого світу на планеті існує близько 200 держав і більше 5000 народів. Ці держави є певною сукупністю імперій, що окупували більшість народів і намагаються зменшити рівень біологічного і культурного різноманіття світу.

В реальності 95% сучасних держав є багатонаціональними. Наприклад, в Нігерії проживає 450 народів, в Індії — 380, в Індонезії — 250 народів. Зрозуміло, що народи, які прагнуть незалежності, кваліфікуються титульними етносами як "терористичні". На думку прихильників теорії Четвертого світу, держави, які знищують "малі" народи, формують фундамент свого майбутнього розпаду.

Взагалі невід'ємним елементом світового геополітичного простору стали нині невизнані держави.

За підрахунками політичних географів у 90-х роках XX ст. 27 держав не контролювали повністю свою територію: Ліберія, Сомалі, Судан, М'янма, Афганістан, Азербайджан, Грузія, Молдова, Кіпр, Колумбія тощо.

У 1945-1990 pp. в 41 країні світу були розв'язані громадянські війни, в 15 країнах частина території була окупована іноземними військовими формуваннями.

Розпад СРСР і геополітичне зростання американської "супер імперії", яка відверто ігнорує міжнародне право, призвело до військової інтервенції НАТО в Югославії, Афганістані, Іраці вже на рубежі XXI сторіччя.

Всі ці дії кардинально міняють не тільки геополітичну конфігурацію міжнародних відносин, а й створюють нову політико-психологічну ситуацію в сучасному світі.

Зрозуміло, що зазначені проблеми сучасності не вичерпують повного переліку проблем людства. Але факт, що початку формування переліку проблем планети та її мислячих мешканців дає певні надії на майбутнє.

Список літератури

  1. Кон И. С. Позитивизм в социологии. — Л., 1964.
  2. Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития // ПОЛИС. — 1995. — № 4.
  3. Конт О. Курс позитивной философии // Сер. Родоначальники позитивизма. — СПб., 1914. — Вып. 4-5.
  4. Почепцов Г. Теорія комунікації. — К., 1996.
  5. Почепцов Г. Тоталитарный человек. — К., 1994.
  6. Правова держава / За ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 1996. — Вип. 7.
  7. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. — К., 1995.
  8. Психологические механизмы регуляции социального поведения // Под ред. М. Бобневой, Е. Шороховой. — М., 1979.
  9. Радзиховский С. Великий психолог // Психол. журн. — 1989. — Т. 10, №5.
  10. Соловьёв А. И. Политология. Политическая теория. Политические технологии. — М., 2000.
  11. Тавадов Г. Т. Политология. М., 2000.
  12. Теорія і практика політичного аналізу / За заг. ред. О. Л. Ва-левського і В. А. Ребкала. — К., 2003.
  13. Технология и организация выборных кампаний: Зарубежный и отечественный опыт. — М., 1993.


05.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!