Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Цілі та принципи політичної регіоналізації України. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Цілі та принципи політичної регіоналізації України. Реферат

Регіоналізація в геоекономічному сенсі - підхід сьогоднішніх глобалістів - це регіоналізація через інфраструктуру управління, яка надбудовується над державними інститутами. Тут потрібно розрізняти зони, охоплені тією чи іншою інфраструктурою, і зони поза нею

Регіони України - явище, породжене адміністративним управлінням територією країни. Регіони позбавлені суб'єктності, оскільки ними керує адміністративний апарат центральної влади, а регіональних громад, які тільки і можуть бути суб'єктами самоврядування, не існує в принципі. Як самостійні суб'єкти можна розглядати лише міські громади.

Усередині адміністративної традиції процеси регіоналізації і взаємодії регіонів розглядаються як базові для само відтворення адміністративного ресурсу, звідси постійний інтерес до регіональної теми. Разом з тим, регіональна тематика може бути побудована і на інших уявленнях про регіони - як більш масштабна просторова структура тих чи інших світових явищ.

Загальні зауваження щодо теорії регіоналізації

Регіоналізація в геополітичному (країнному) фокусі - підхід учорашнього дня, який може бути не зовсім коректним при обговоренні питань майбутнього. Розгляд країни з позицій різних її регіонів не враховує фактора внутрішньополітичної ситуації. Прогноз виходить з уявлення про те, що було б якби еліта нічого не робила.

Регіоналізація в геоекономічному сенсі - підхід сьогоднішніх глобалістів - це регіоналізація через інфраструктуру управління, яка надбудовується над державними інститутами. Тут потрібно розрізняти зони, охоплені тією чи іншою інфраструктурою, і зони поза нею. В геоекономічному фокусі регіони перестають бути просторовими, не мають більше однозначного співвіднесення з поділом світу на країни. З розвитком фінансової, транспортної, комунікаційної та інших інфраструктур світ стає мережним. В цьому сенсі можна говорити про вузли інфраструктури (наприклад - міста) та локуси (наприклад, зони охоплення залізницею, покриття мобільним зв'язком, зони дії тієї чи іншої банківської мережі). Через розвиток інфраструктур та зростання їхньої вирішальної ролі в світі відбувається поширення технологій через проникнення інфраструктур з боку найрозвиненіших країн світу.

На геокультурному рівні регіоналізація як реальне просторове уявлення взагалі зникає. У геокультурному фокусі глобалізація відбувається у віртуальному просторі, через інформаційні мережі. Головний ресурс - нові знання, а головне завдання геокультурного фокусу - пропозиція цивілізаційної парадигми, нових сенсів життя для людства. На особливу увагу заслуговують технології поширення мови, культури, етики. З розповсюдженням по світу комп'ютерних програм та появою Інтернет можливо говорити про поширення мов та культури у спосіб, що не прив'язаний до території.

Через грантові мережі, мережі освітнього обміну, системи профпідготовки та підвищення кваліфікації відбувається поширення не тільки англійської мови, але і пов'язаних з нею культури та технологій. Через рекламу відбувається поширення стандартів споживання. З розвитком у ХХ столітті світової індустрії кінематографу можливо говорити про поширення етики принципово новим способом - через поведінкові стереотипи в типологізованій сюжетній драматургії кінофільмів.

Отже в геополітичному фокусі відбувається конкуренція за природні ресурси - такі як територія (положення, вихід до морів і т. д.), корисні копалини, населення, та засоби роботи з ними (промислові об'єкти, машини, техноструктури).

В геоекономічному фокусі відбувається конкуренція за штучні ресурси, що мають мережний характер: транспортна, фінансова, комунікаційна, освітня (на відтворення ресурсів), наукова (прикладного характеру), інформаційна інфраструктури.

В геоекультурному фокусі відбувається конкуренція за цивілізаційні проекти: мову, релігію, культурні стереотипи поведінки (кінематограф, комп'ютерні ігри, реклама), культуру управління та організації, наукову (фундаментального характеру), освітню (розвитку ресурсів) інфраструктури.

Геополітичний, геоекомічний та геокультурний фокуси конкуренції існували завжди, але до ХХ століття домінував геополітичний. В ХХ столітті - панує геоекономічний, результати чого проявилися в кінці століття. А надалі все більше буде домінувати геокультурний фокус. Конкуренція в будь-якому з фокусів має передбачати наявність ресурсів попередніх типів - наприклад, щоб успішно конкурувати в геоекономічному фокусі, потрібно лідерство в геополітичному, а щоб успішно конкурувати в геокультурному, потрібно лідерство як в геополітичному, так і в геоекономічному.

Тип створення, відтворення та експансії у кожному з цих фокусів принципово різний. В геополітичному - матеріальний тип експансії, що жорстко пов'язаний з географічними умовами території. В геоекономічному - мережний тип експансії, що прив'язаний до поділу світу на держави. В геокультурному фокусі - мережний тип експансії у віртуальних просторах, що прив'язаний до культур цивілізаційного характеру.

Сьогоднішні вітчизняні дослідники дуже детально вивчають геополітичний фокус, який дозволяє більш-менш адекватно описувати історію до середини ХХ століття. Але далі розгляд подій в геополітичному фокусі не є адекватним. Накладення одна на одну регіональних структур різних фокусів: геополітичного, геоекономічного і геокультурного - дає можливість представникам кожного з фокусів інтерпретувати світ усередині своєї регіональної структури.

І вибір тієї або іншої структури пов'язаний з вибором онтологічної моделі поведінки в тій або іншій епосі: попередньої, теперішньої або майбутньої. В ідеалі, історичний суб'єкт повинен одночасно забезпечувати суб'єктність та лідерство в кожному фокусі. Однак слабкі за цілями, не рефлексивні і малокомпетентні еліти не здатні до складних уявлень. Вони, як правило, прагнуть до спрощень, результатом чого є одномірні доктрини і стратегії, зокрема що стосується регіонів.

Тому в геополітичному фокусі варто розрізняти глобальний рівень, регіональний (декілька країн), національний та субрегіональний. Те, що в нас називається регіонами країни, насправді є субрегіональним рівнем бачення світових геополітичних процесів. Необхідно оперувати зонами поширення інфраструктур (вузлами та локусами), якщо ми хочемо хоча б що-небудь зрозуміти відносно геоекономічного фокусу сьогодення. Більше того, необхідно оперувати цивілізаційними процесами взаємопов'язаного поширення мови-культури-технологій-етик у віртуальних просторах - через телебачення, радіо, Інтернет, комп'ютерні ігри та рекламу, - якщо ми хочемо зрозуміти, де формуються нові геокультурні реальності. При цьому слід пам'ятати, що домінуючим фактором регіоналізації сьогодні є не геополітичні умови, а геоекономічні - інфраструктурне зонування світу.

Таким чином, регіоналізація відбувається не тільки як об'єктивний процес, а, значною мірою, як суб'єктивний. Тобто регіоналізація залежить від того, носієм яких уявлень є національна еліта країни (в позиції регіональної, національної та субрегіональної), чи є у неї геоекономічні стратегії, чи розвиваються геокультурні уявлення.

Україна в процесах регіоналізації світу

У радянські часи Україна була менш провінцією, ніж зараз, оскільки ми були причетні до цивілізаційного проекту. Хоча й неуспішного, але загально цивілізаційного. Внутрішнє протистояння з радянським режимом у душі кожної людини породжувало опір і енергетику подолання бар'єрів. Сьогодні провінціалізм зведений у ранг державної політики суверенітету.

Проект "незалежність" виявився зведеним до трьох складових - росту добробуту окремих громадян (олігархізація), боротьби за українську мову (українізація) і торгівлі геополітичним положенням (гра на протиріччях між Європою, США і Росією).

Олігархізація була наслідком того способу і тих мотивів, завдяки яким незалежність України відбулася. Ніякого свідомого вибору державного проекту для більшості української еліти не було. Була примітивна оптова угода по утилізації збиткового підприємства "Україна", коли його здобувають цілком, поділяють на частини і збувають. Якби в тодішньої бюрократичної навколо бізнесової еліти цього мотиву не було, незалежність не відбулася б. Те, що ідеалісти-політики цього не розуміють, намагаючись приписати заслугу здобуття незалежності собі, - проблема, з якою їм ще доведеться зіштовхнутися, якщо їхній представник стане президентом.

Кілька родин, побачивши можливість отримати оптом політичний контроль над територією, протягом десяти років по тому зберігали цей контроль над збитковою в економічному плані територією. Для самозбереження на продаж пішов спочатку ядерний статус, потім стратегічні бомбардувальники, інфраструктура, далі - стратегічні підприємства південних і східних регіонів, потім пішла здача частин території. У формі ЄЕП поставлене питання про часткову здачу в оренду суверенітету країни. І тут немає ніякої змови або зрадництва - усе відбувається гласно, привселюдно, при повній нездатності що-небудь змінити з боку ідеалістів-політиків та суспільства. В цьому контексті поділ держави на регіони сьогодні - лише спосіб передпродажної підготовки країни.

Разом з тим у загально цивілізаційному плані в української мови немає майбутнього. Існують такі ніші для мов - китайської (ієрогліфічна мова), санскриту (ідеально логічно і структурно побудована мова), англійської (мова міжнаціонального спілкування). Можливо збережуться спеціальні мови - латина для медиків, французька для кулінарів і т. п. У російської й української немає ніш, і носії цих мов їх не створюють.

З точки зору мовних процесів, нинішня національна еліта вирішує проблеми попередніх історичних періодів, тому українська мова не спирається на жодну з сильних основ - ні на розвинуту технологію, ні на потужну культуру, ні на привабливу етику. Національна еліта є технологічно відсталою і не має на меті технологічного прориву. Культурополітика національної еліти є вторинна на онтологічному рівні. Національна еліта є носієм маргінальної етики (здирництво, корупція, кумівство, дріб'язковість). Національна еліта формує наступне покоління еліти винятково в ідеологічному, а не в цільовому аспекті, оскільки не готує його до нових світових викликів, до нових глобальних процесів. Підготовлені нею наступники змушені будуть відмовитися від її старих цілей та цінностей.

Торгівля геополітичним положенням України зумовлена її стратегічним програшем в інших фокусах - її виштовхнули в минуле, і вона не робить зусиль, щоб опинитися принаймні в теперішньому. Україна має непогані ресурси геополітичного типу. Її еліта декларує всередині країни геокультурні аспекти конкуренції, а щодо геоекономічних - повністю намагається використати більш розвинені країни Європи. Тобто, не створюючи свої управлінські інфраструктури, хоче зробити це, долучившись до інфраструктур Європи. Всередині такої стратегії неможливе не тільки геокультурне лідерство чи, природно, геоекономічне, але і геополітичне, бо геополітичні ресурси в такому разі виступатимуть саме тією платою, яку еліта має заплатити за своє збереження. Власне, це "стратегія глухого кута" - стратегія спрямована на знищення України як окремого культурного явища.

В такій стратегії ми маємо асимілюватися в інші культури, зокрема в англомовне середовище, в американську технологічну культуру та європейські інфраструктури. Власних носіїв власної культури у нас практично не залишиться. І, схоже, національна еліта навіть не розуміє того, що бере на себе відповідальність за майбутню геокультурну поразку. Олігархи неефективні не тим, що поглинають геополітичні ресурси, не даючи ефективної віддачі для країни, а тим, що не здатні створювати та розвивати інфраструктури в геоекономічному фокусі. Тобто наша згода з тим, що олігархи неефективні ще не означає стратегічну єдність з іншою частиною еліти, бо ми всі розуміємо цю неефективність по-різному.

Україні потрібно зробити дуже важкий вибір: або змінити тип управління - перейти від господарського галузевого управління до інфраструктурного, що означає нищівну поразку нинішнього чиновництва, так званої "партії адміністративної влади", та ліквідувати олігополію. Або ж відмовитися від культурної ідентифікації українства, що означатиме поразку національного проекту. У загально цивілізаційному ж аспекті проект "Україна" поки що веде до її розчинення в інших культурах. Хоча, звичайно, ніхто цього не говорить, оскільки так далеко і не заглядає.

Регіоналізація еліти

Еліта людства набула багаторівневого характеру в геополітичному фокусі - світова, регіональна, національна та субрегіональна еліта. Стратову еліту (політичну, бізнес-еліту, наукову, мистецьку, духовну) варто розрізняти уже в геоекономічому фокусі. Мережна еліта віртуальних просторів, яка створює вузли та локуси змістовної комунікації, з'являється в геокультурному фокусі. Всі ці типи еліт існують одночасно і конкурують одна з одною, намагаючись покласти інші фокуси в свій фокус управління. (Тут та далі щодо еліти використано думки Володимира Нікітіна з його виступу на семінарі).

У старому розумінні геополітична еліта - це група, що лідирує ментально і впроваджує програми розвитку суспільства та територіальної експансії. Нинішнє розуміння геоекономічної еліти принципово нове, це - позиція лідерства в геоекономічному фокусі через управляючі інфраструктури. Ще одне розуміння еліти щодо геокультурного фокусу - як позиції тимчасового (ad-hoc) лідерства в мережі змістовної комунікації інформаційного суспільства, де всі процеси (виробництво, обмін та споживання) відбуваються через інформацію. Позиції ad-hoc лідерства створюються не за національною, а за культурною ознакою, де культура має поза національні ознаки, - винятково змістовні, навіть парадигмальні.

Еліта в геоекономічному фокусі - це не група, не місце, не статус. Еліта - це позиція. Ця позиція вже фактично не має просторового характеру віднесення на глобальному рівні, однак має регіоналізований (віднесений до території) характер на регіональному, національному та субрегіональному рівні винятково в геополітичному фокусі. США та Європа конкурують за позицію світової еліти в геокультурному фокусі, маючи позиції еліт в інших фокусах. Китай та Росія конкурують за позицію регіональної еліти в геополітичному та частково за право бути елітою в геоекономічному фокусі.

Решта країн конкурують за право мати національну та субрегіональну еліту в геополітичному фокусі. Причому на національних рівнях конкурують не національні еліти, а субрегіональні (донецька, дніпропетровська, західно-українська) та стратові (політична, бізнесова, наукова і т. д.) еліти. Наприклад, Франція має національну еліту як регіональну, а Україна не має такої, хоча постійно веде дискусії про її необхідність. В Україні національна еліта знаходиться на позиціях субрегіональних та стратових, що не достатньо для масштабів геоекономічного фокусу.

І коли найкрупніші мізкові центри України на круглих столах та в статтях "досліджують" вчорашні уявлення про еліти, змішуючи фокуси, визначення груп та позицій, віднесення до різних дійсностей, доводиться констатувати, що у нас бракує принципового розуміння, що мова йде про нижню та в кращому разі середню ланку управлінського геополітичного фокусу. Немає усвідомлення, що конкуренція за право бути політичною, бізнесовою чи науковою елітою сьогодні в геоекономічному фокусі сучасної домінуючої конкуренції - це конкуренція просто за право бути посередником чи інструментом глобалістських процесів на своїй національній території.

Трагедія так званої української еліти полягає в тому, що вона вирішує завдання минулого. Протягом попередніх століть еліта мала мрії - державну незалежність, розвиток власної мови, розвиток культури як автентичної щодо інших культур. Але всьому цьому сьогодні опирається не стільки Росія, Європа чи США, скільки світові тенденції, тобто світ, що змінився.

Мрії минулого українська еліта не встигла втілити у відповідні історичні періоди, коли це було актуально і природно для інших націй. Тепер, щоб втілити ці мрії, українській еліті необхідна ізоляція від світових процесів. Можна боротися за українську книгу, але весь світ вже читає в Інтернеті, дивиться телебачення і кіно. Ми можемо вважати, що це погано, але ці процеси динамічно наростають, проходять крізь нас. У розвитку мови книги вже давно нічого не вирішують.

Можна боротися за українську культуру через розвиток книговидання, але культура, яка відстала технологічно, яка не лобіює перед Майкрософт свої стандарти (наприклад, в українській комп'ютерній розкладці клавіатури є російська буква "ё" і нема апострофа), яка не здатна примусити електронну пошту говорити українською, така культура приречена на знищення навіть за умови, що всі книги в країні будуть видані українською.

Наша трагедія у тому, що на світ майбутнього українська еліта дивиться через продовження геополітичних процесів, а не геоекономічних чи геокультурних. В інфраструктурі геоекономічного світу Україна може бути лише як сегмент цих інфраструктур, але не за правилами своєї культури, бо впливати на принципи управляючих інфраструктур ми вже спізнилися. України не буде в мережній структурі геокультурного світу, бо її мовних та культурних структур у світовій мережі нема, а унікальної цивілізаційної парадигми вона світові не пропонує. Мусульманський світ, наприклад, відстоює свою цивілізаційну парадигму з мінімальними ресурсами. І у нього є шанс.

Національна еліта не може бути національною елітою, залишаючись тільки національною елітою. Поки вона боролася за державність, виявилося, що державність уже не є основним ресурсом управління територією, і позиція управління країнами у світі перейшла вже на рівень наддержавних утворень. Тобто позиція еліти стосовно країни не знаходиться усередині країни. Історично попередні типи еліти - політична, бізнес і духовна еліти - не більш, ніж інструменти або засоби управління з боку світової еліти (позиції, а не групи). Це означає, що вирішальні засоби управління процесами всередині країни - силові, нормотворчі та ідеологічні - не знаходяться більше в руках національних еліт. Щоб реально управляти країною, представники національної еліти мають знаходитися в позиції світової еліти, а не входити в неї як в якусь групу.

Місце Україні як регіону в майбутній цивілізації

Україна залишається об'єктом геоекономічної експансії Росії, США, Євросоюзу, можливо в майбутньому ще й Китаю, а разом з Росією є об'єктом геокультурної експансії США та Європи. При цьому вітчизняна еліта розглядає цю експансію в геополітичному фокусі, тобто вона навіть не розуміє, як саме її завойовують. В мовному аспекті частина національної еліти намагається українізувати та англізувати країну.

Демократичні принципи, які намагається прищепити Європа та США, вихолощуються правлячою верхівкою. Українська еліта неоднорідна за регіональною орієнтацією та має протиріччя на субрегіональному рівні. Якщо для найпотужніших світових країн та Євросоюзу регіональна політика - це політика інфраструктурної або культурної експансії, то для решти - це політика регіонального підпорядкування. Регіональний вибір України це не вибір експансії, а вибір регіональної підпорядкованості: євразійської, панєвропейської чи проамериканської.

Спроби окремих консультантів чи управлінців перейти до інфраструктурного управління в геоекономічному фокусі залишаються поки що фрагментарними і не мають реального попиту в української бізнесової і політичної еліти. Українська еліта продовжує ділити геополітичний ресурс і не концентрується на геоекономічному ресурсі та декларативно сподівається на геокультурний, для якого нема реального підґрунтя.

Як було показано вище, регіональне домінування національної еліти можливе лише за умов наявності довгострокових стратегій в сфері економіки, територіальної експансії, культури, мови, релігії. Причому ці довгострокові стратегії передаються від одного покоління національної еліти до наступного. Нинішня українська національна еліта, яка намагається скористатися плодами державної незалежності, знову буде останньою елітою, тобто не матиме нащадків, не зможе передати їм свої цілі, бо не має їх - ні в територіальному аспекті, ні в культурному, ні в технологічному. Можна користуватися знаннями нинішньої національної еліти, але її цілі ні на що не придатні, і мають бути відкинуті наступним поколінням.

Проблема не в тому, що ми не можемо перейти в позитивний виклад цивілізаційної парадигми країни і залишаємося цільовими нігілістами. Проблема в тому, що позитивний виклад не може бути індивідуальним чи вузькогруповим підприємством, бо це проектна чи управлінська позиція іншого типу. Тобто цільовий нігілізм і якомога більш послідовна ілюстрація профанації нинішнього проекту "незалежності" країни - окремий етап роботи для більшості національної еліти, яка досі знаходиться всередині старих геополітичних проектів.

Отже потрібно чітко і прагматично зафіксувати нашу проектну позицію -- стати розвинутим інфраструктурним регіоном геоекономічного світу.


04.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!