Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Політична система та шляхи її розвитку. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політична система та шляхи її розвитку. Реферат

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася

Поняття та типологія політичних систем. Сучасні політологічні дослідження свідчать, що сфера політичного життя не обмежується відносинами "держава — суспільство". Отже, і терміни "держава", "уряд", "нація" набувають вужчого й інституціонального змісту, оскільки належать до конкретних інститутів, характерних для сучасних західних суспільств.

У середині XX ст. характер дослідження проблем державного управління радикально змінився після введення до наукового вжитку поняття "політична система", яке набуло значного поширення завдяки тому, що охоплює всю політичну сферу суспільства. Інакше кажучи, поняття "політична система" є ширшим, аніж поняття "державне управління", оскільки стосується всіх осіб і всіх інститутів, які беруть участь у політичному процесі, а також неформальних і неурядових чинників, що впливають на механізми виявлення й поставлення проблем, на генерування та реалізацію рішень у сфері державних відносин.

Проте спочатку — про суспільну систему.

Більшість суспільствознавців сходяться на тому, що суспільну систему становлять основні стани, прошарки та інші суспільні групи, створені ними інститути та механізми, що гарантують реалізацію групових інтересів і потреб, їх зв'язки та залежності, які об'єднують зазначені компоненти в суспільство, зорганізоване в державу.

Під політичною системою розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності й свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, дозволяють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби й суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення.

Згідно з Г. Алмондом і Д. Пауеллом, спільним для всіх визначень терміна "політична система" є асоціація її з фізичним примусом у суспільстві, яке конституйоване законодавчо. Розвиваючи ці ідеї, Д. Істон писав про авторитарний розподіл цінностей, Р. Дал — про владу, управління й авторитет. Ці визначення передбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує "правил гри", встановлених у суспільстві.

Хоча політична система не побудована виключно на силових засадах, однак її ставлення до насильства є важливою характеристикою системи. Вони визначають "політичний" компонент поняття. А "система" передбачає взаємозв'язок її складових, а також певні кордони між нею й зовнішнім середовищем. Кордони політичних систем можуть змінюватися. Наприклад, вони розширюються під час війни, коли великі маси населення мобілізуються, а вплив держави на галузі, що в мирний час практично не регулюються, значно посилюється.

Структура політичної системи будь-якого суспільства включає в себе державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об'єднання громадян у поєднанні з нормативно-правовою основою й політичною ідеологією.

Кожний з названих компонентів реалізує свої цілі, завдання й функції, використовуючи власні специфічні методи, форми і засоби.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Остання створює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формування та функціонування. Саме вона визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості розв'язання на рівні політики основних проблем суспільного життя.

Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) суспільних відносин та інститутів сприяють перетворенням у політичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, "правил гри".

Проте й елементи політичної системи впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонування суспільної системи.

Політична система певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільного цілого як такого.

Основним обмеженням автономії політичної системи є економіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно враховувати в діяльності суб'єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи.

Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та економічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові суспільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню нових суспільних норм оцінки та поведінки.

Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії політичної системи — суперечності між напрямами діяльності окремих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.

У надрах політичної системи формуються нові суспільні рішення, мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, створення інститутів, що впливають на постійне перетворення елементів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскільки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини та взаємообмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Найбільший внесок у розвиток цього напряму політології зробили Т. Парсонс, який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон, який застосував загальну теорію систем в аналізі політики. Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав вимоги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відносини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.

У. Мітчелл вважав, що вхід політичної системи не має обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.

Політична система повинна мати "петлю зворотного зв'язку", оскільки без цього механізму коригування поведінки політичної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Арістотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли — у власних інтересах. У першому випадку він виокремив монархію, аристократію та "політику", у другому — тиранію, олігархію та демократію.

М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітимізму.

Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен — конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер — диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.

К. Гаджієв запропонував враховувати однолінійну типологію систем на кшталт:

  • рабовласницькі — феодальні — капіталістичні;
  • патріархальні, традиціоналістські — раціоналістські;
  • колективістські — індивідуалістські;
  • диктаторські — ліберальні;
  • тоталітарні — демократичні політичні.

Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації:

  • демократія — унітаризм;
  • тоталітаризм — федералізм;
  • демократія — федералізм.

У першому випадку він говорить про типи політичних систем, у другому — про типи політичних режимів, у третьому — про форми державно-адміністративного устрою.

Функції політичної системи

Для політології політична система є важливою не стільки сама собою, скільки через суспільні функції, які вона виконує. Йдеться про те, що має робити політична система і як (за допомогою яких структур, з якою ефективністю) це робиться?

Погоджуючись з Д. Істоном, пов'язують політичну систему із суспільством уже згадувані Г. Алмонд і Д. Пауелл, які виокремлюють у функціонуванні політичної системи три аналітичних рівні: розглядування системи у взаємодії останньої із зовнішнім середовищем, її внутрішньому функціонуванні, збереженні та адаптації.

Ці автори поділяють функції політичної системи на вхідні та вихідні.

Функціонування політичної системи відбувається на двох рівнях:

  • як елемента суспільства;
  • усередині політичної системи.

У першому випадку розглядають дії політичної системи виходячи з чотирьох основних її цінностей: регулювальної, видобувної, розподільної, реагуючої та символізуючої здатностей.

Регулювальна здатність полягає в управлінні, координації поведінки індивідів і груп. Ця здатність може бути реалізована введенням юридичних та інших норм, адміністративного впливу і т. ін. У тоталітарних суспільствах регламентація є більшою, у ліберальних — меншою, однак загалом без неї неможливо обійтися.

Видобувна здатність полягає у спроможності здобувати необхідні для функціонування економічні, фінансові, політичні (у вигляді підтримки) ресурси, які можуть братися з внутрішнього або зовнішнього середовища.

Розподільна здатність пов'язана з розподіленням через політичну систему благ, послуг між окремими особами (дотації, фінансування, пільги, нагороди тощо) або соціальними групами. Ці блага й послуги перерозподіляються після їх отримання із зовнішнього середовища. Наприклад, податкова система, що є видобувним механізмом, може, по-перше, розподіляти податкові пільги, а по-друге, і сама споживати частину тих самих фінансових ресурсів, що витрачаються на оплату персоналу, оренду приміщень, придбання й експлуатацію техніки і т. ін.

Реагуюча здатність покликана "відповідати" на імпульси (вимоги, побажання, очікування), які надходять на вхід політичної системи. Одні системи можуть бути гнучкими й динамічними в цьому контексті, інші — досить жорсткими та консервативними. Зрозуміло, що перевагу мають ті політичні системи, що можуть швидко адаптуватись і адекватно реагувати на суспільні потреби.

Розрізняють також символізуючу здатність політичної системи, що пов'язана з потребами легітимності та суспільної підтримки, зі здатністю системи формулювати популярні символи й гасла, переконання, погляди, соціальні міфи, маніпулюванням суспільною свідомістю з метою підтримки та підсилення легітимності влади задля ефективного здійснення своїх функцій.

Оцінка політичної системи за цими параметрами (регулююча, видобувна, розподільна, реагуюча та символізуюча здатності), яка дає змогу оцінити владу уряду над суспільством, ступінь впливу на суспільну свідомість і поведінку людей в інтересах досягнення цілей уряду, є дуже важливим компонентом функціонального аналізу політичної системи суспільства.

Другий рівень функціонування політичної системи віддзеркалює те, що відбувається в ній самій. Ідеться про функції перетворення вхідних імпульсів на вихідні, до яких належать нормотворчість, застосування правил, контроль за виконанням норм, політична комунікація, збереження та адаптація системи. Конкретизуємо кожну з цих функцій.

Функція нормотворчості полягає в підготовці правових документів, що визначають поведінку людей та груп у суспільстві. У демократичних суспільствах термін "нормотворчість" практично збігається з терміном "законотворчість", що перебуває в компетенції парламенту й значно меншою мірою — виконавчих органів та інституцій — президента, уряду та ін. А в більшості авторитарних, тим паче тоталітарних, систем нормотворчістю займаються виконавчі органи.

Як правило, процес прийняття рішень складається з кількох етапів: вироблення політики, вибір загальних цілей і стратегії їх реалізації, розробка й реалізація рішень — конкретних правил, спрямованих на реалізацію стратегічних цілей.

Функція застосування правил передбачає приведення розроблених правил або законів у дію. Ця функція є надзвичайно важливою, оскільки часто прекрасні з погляду права закони й постанови просто не виконуються.

Слід зауважити, що в багатьох політичних системах реалізація цієї функції стимулює діяльність не лише виконавчої влади, а й законодавчих структур. Отже, чітких кордонів між виробленням правил та їх виконанням немає.

Функція контролю за виконанням норм охоплює тлумачення законів і постанов, а також дії щодо запобігання їх невиконанню. Хоча контроль переважно перебуває в компетенції судових органів, ця функція має посісти відповідне місце в діяльності законодавчої та виконавчої гілок влади.

Зазначимо, що ця функція може тісно пов'язуватись із функцією законодавчою. Наприклад, Верховний суд США завдяки своєму праву інтерпретувати Конституцію цієї країни відіграє важливу роль і в законотворчості, оскільки має право скасовувати, коригувати й ратифікувати закони та постанови, ухвалені законодавчими та виконавчими органами на конституційній основі.

Функція політичної комунікації забезпечує розповсюдження й передавання політичної інформації між різними елементами політичної системи, між правителями й тими, ким керують.

У принципі функція політичної комунікації діє у двох напрямах і забезпечує двосторонній зв'язок, взаємообмін інформацією, хоча й класифікується здебільшого як функція виходу політичної системи.

Особливе значення мають функції збереження та адаптації системи, тобто політичне рекрутування та політична соціалізація. Перша полягає в реалізації процесів підготовки та селекції персоналу, який візьме на себе функції управління політичною системою, друга сприяє засвоєнню індивідами соціальних, правових і психологічних норм, прийнятих у суспільстві (детальніше про це йдеться в розділах, присвячених еліті та політичній соціалізації).

Політичні режими

Нормою організації й функціонування політичної системи є політичний режим, який визначає конкретні процедури та способи організації установ влади та врядування, стиль ухвалення громадських рішень, відносини між державою та громадянами. По суті це поняття означає, як уряд користується владою, контролює й управляє процесами в суспільстві.

Політичні режими розрізняються за такими критеріями:

  • способом формування органів влади;
  • співвідношенням між гілками законодавчої, виконавчої й судової влади;
  • співвідношенням між центральною й регіональною гілками влади та місцевим самоврядуванням;
  • становищем і роллю елементів і структур громадянського суспільства (громадян, їхніх груп, громадських організацій та партій);
  • встановленою правовою системою, її особливостями й характером;
  • співвідношенням між правовими, соціальними та психічними регуляторами суспільного життя;
  • рівнем соціально-економічного розвитку;
  • політико-психологічною культурою;
  • рівнем політичної стабільності суспільства;
  • характером реалізації силових функцій держави та ін. Інакше кажучи, політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави та громадянського суспільства.

За типологією розрізняють демократичні, авторитарні та тоталітарні режими. Різновиди — фашистський, комуністичний, теократичний, ліберально-демократичний та ін.

Порівнюючи політичні режими, застосовують такий критерій, як місце керівника країни, що символізує суверенітет і велич держави. Цей керівник може носити офіційний титул короля або королеви в конституційних монархіях (Швеція, Норвегія, Данія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди) або президента в республіках президентській (США, Франція, Росія, Польща, Україна) чи парламентській (Німеччина, Італія, Туреччина, Індія та ін.).

У парламентській республіці президент країни обирається парламентом і залежить від нього, хоча його представницькі повноваження та функції, які не є політично вагомими в контексті реалізації влади, здебільшого не стають предметом гострих суперечок між згаданими суб'єктами політики. Основну владу в парламентській республіці має голова уряду, який може називатися прем'єр-міністром (Великобританія, Туреччина, Індія), канцлером (Німеччина, Австрія), головою ради міністрів (Італія) тощо. Уряд у такому разі формується політичною партією чи партійними коаліціями, які мають більшість у парламенті.

У президентській республіці глава держави обирається всім населенням. Після перемоги на виборах глава держави за власним розсудом формує уряд і апарат президентської адміністрації. Проте ключові посади уряду, як правило, затверджуються парламентом. До таких посад, зазвичай, належать посади прем'єр-міністра, міністрів оборони, внутрішніх і закордонних справ, економіки й фінансів тощо.

Розрізняють два види президентської республіки виходячи з критеріїв внутрішньої структури виконавчої влади. Тут ідеться про відсутність або існування посади прем'єр-міністра у президентській республіці. Наприклад, у США президент є водночас головою уряду, а у Франції, Росії, Україні, Болгарії головою уряду є прем'єр-міністр.

Другий тип президентства має певні переваги й недоліки з погляду забезпечення стабільності політичної системи та функціонування різних гілок влади у державі: переваги полягають у тому, що в умовах певної нестабільності президент може змінювати прем'єр-міністра і уряд, у такий спосіб "випускаючи пару" невдоволення людей розвитком ситуації в країні; недоліки — у тому, що президент і прем'єр-міністр (особливо коли останній має певні політичні амбіції) та апарати адміністрації й уряду об'єктивно змушені конкурувати між собою у боротьбі за владу під впливом груп тиску, а також враховувати можливі наслідки відповідальності за свої дії перед виборцями та парламентом.

Якщо президент сам очолює уряд, така конкуренція всередині виконавчої вертикалі відсутня. Проте в умовах реалізації такого політичного режиму, коли в суспільстві зростає невдоволення й ситуація виходить з-під контролю уряду, президент змушений подавати у відставку, що неминуче призводить до дострокових загальних виборів. А це, зрозуміло, пов'язано з витрачанням значних коштів на проведення виборчої кампанії, не активністю уряду, який знає, що навряд чи залишиться на робочому місці. Як наслідок, керованість суспільними процесами у цей період значно зменшується.

Але коли суспільство розвивається стабільно, державні інституції та політична система взагалі функціонують більш-менш нормально, однорідна структурованість виконавчої гілки влади, безперечно, сприяє еволюційному, спокійному розвитку ситуації.

Проте зазначені недоліки суто президентського політичного режиму не означають, що він не має змоги враховувати розвиток ситуації й не має власних засобів для того, щоб "випускати пару". Коли існують відповідні політичні традиції й стереотипи громадської думки, президент, не відправляючи прем'єр-міністра у відставку, може враховувати (або робити вигляд, що враховує) вплив громадської думки на дії урядової команди. У цьому разі той самий президент США може відправити у відставку міністрів або відповідальних працівників апарату адміністрації, які піддаються найбільшій критиці громадськістю через пресу, парламентаріїв чи впливових і численних соціальних груп виборців.

Раніше ми вже переконалися, що політичне життя є набагато складнішим за прості, а часом і спрощені форми й моделі політичних режимів. Скажімо, існування чи відсутність того чи іншого суспільного інституту або окремої посади не є загальним критерієм в оцінюванні суб'єктів політики. Саме тому багато політологів говорять про президентсько-парламентські чи парламентсько-президентські політичні режими, в яких керівні виконавчі функції є прерогативою і президента, і уряду, який відповідальний перед парламентом.

Згідно з Конституцією України, яку було ухвалено 1996 р., у нашій країні реалізовано президентсько-парламентський політичний режим.

Водночас варто зазначити, що навіть якщо поділ влади й здійснено в межах конституційного поля, це абсолютно не означає, що в подальшому не буде боротьби між гілками влади за розширення своїх владних повноважень. Це нормальний політичний процес, і головне тут, щоб він відбувався у правовому полі, демократично і не супроводжувався загостренням ситуації в суспільстві, загальносистемні цілі якого спрямовані на стабільний та еволюційний розвиток.

Насамкінець повернемося до понять демократичного, авторитарного й тоталітарного режимів.

Раніше йшлося про те, що політичний режим визначається на основі взаємодії держави та громадянського суспільства.

Загалом демократія є певним політичним ідеалом, який виходить з визнання таких концептуальних засад:

  • особистої свободи та права громадян на участь у формуванні органів державної влади;
  • необхідності контролю за діяльністю влади;
  • впливу на ухвалення спільних для всіх рішень на основі загального рівного виборчого права через вибори, референдуми.

Демократичний режим характеризується гармонійним поєднанням правової соціальної держави та розвиненого громадянського суспільства, де реалізовано демократичні принципи.

Авторитарний режим тримається на значному зосередженні влади в руках однієї особи чи обмеженої групи людей, "звуженні" громадянського суспільства (тобто політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інституцій) і жорсткого примушування до додержання, можливо, непопулярних, але формально легальних вимог (законів). За авторитаризму досить характерним є патерналізм (від лат. pater — батько), який виходить з того, що держава, влада має по-батьківськи піклуватися про народ. Як наслідок, вона примушує людей до певних дій "для їхнього ж блага".

Деякі вчені вважають авторитаризм необхідним засобом формування громадянського суспільства під час переходу від тоталітаризму до демократії.

Тоталітарний режим характеризується майже повним поглинанням державою громадянського суспільства, всеохоплюючим контролем і репресивним примушуванням громадян до виконання владної волі. Такий режим намагається контролювати всі сфери суспільного життя адміністративно. Він фактично ліквідує або вихолощує конституційні права та свободи громадян і реалізує домінування однієї політичної партії та ідеології.

У межах тоталітаризму виокремлюють більшовицький, нацистський і фашистський режими.

Отже, зазначимо, що політична система, яка, по суті, складається із сукупності взаємопов’язаних політичних інституцій і політичних відносин, є надзвичайно складною й потребує стабільності та еволюційного розвитку, оскільки різкі зміни руйнують її, розбалансовують діяльність, призводять до значних людських, матеріальних і духовних втрат суспільства.

Література

  1. Локк Дж. Избранные философские произведения. — М., 1960.
  2. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії. — К., 1999.
  3. Макаренков Е. В., Сушков В. И. Политология. Альбом схем. — М., 1998.
  4. Макиавелли Н. Избранные произведения. — М., 1982.
  5. Максиженко С. Д. Генетическая психология. — М. — К., 2000.
  6. Мальцев В. А. Философия политики. — М., 1997.
  7. Мамут Л. С. Этатизм и анархизм как типы политического сознания. — М., 1989.
  8. Мангейм Дж. Б., Рич Р. К. Политология. Методы исследования. — М., 1997.
  9. Марченко М. Н. Политическая теория и политическая практика развитых капиталистических стран. — М., 1992.
  10. Мас-медіа України: Досвід. — К., 1995.
  11. Матвеев Р. Ф. Теоретическая и практическая политология. — М., 1994.
  12. Матвиенко В. Я. Прогностика. — К., 2000.
  13. Методы сбора информации в социологических исследованиях. Кн. 1,2. — М., 1990.
  14. Миннибаев В. Политическая карьера провинциалов. — Казань, 1991.
  15. Мироненко О. М. Права і свободи людини у доробку українських мислителів XIX — початку XX ст. — К., 1995.


04.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!