Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Природа політичної влади. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Природа політичної влади. Реферат

Під владою розуміють здатність і можливість реалізовувати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства

По суті влада — це вид суспільних відносин, що являє собою:

  • вираження потреб складної соціальної системи в організації та саморегуляції (незалежно від типу суспільства);
  • наслідок виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними.

Виокремлюють владу економічну, політичну, державну, сімейну та ін.

Політична влада є одним із найважливіших її видів. Під політичною владою вбачають реальну спроможність певного стану, групи, індивіда реалізовувати свою волю в політиці й правових нормах. Вона характеризується соціальним пануванням і керуванням тих чи інших станів, соціальних груп та ін. Останні мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного, психологічного примусу, санкціоновані системою ідеологічних і правових норм.

Основним видом політичної влади є державна влада, яку докладніше розглянемо нижче.

Воля та підтримка керівної групи є умовою й джерелом спроможності певних інститутів нав'язувати суспільству рішення, зразки поведінки і т. ін. і в такий спосіб здійснювати керування. Виходячи з цього стає зрозумілим, що правлячі стани є кінцевими суб'єктами влади.

У свою чергу безпосередніми суб'єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керування різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (координація, примус, контроль, насильство, репресії тощо), обирають цілі й способи їх використання.

Практично всі теорії та концепції політики побудовані на розумінні того, що саме відносини влади між великими суспільними групами, діяльність держави, боротьба за владу в державі, а також за спосіб її функціонування визначають характер політичної сфери суспільства. Проте представники різних наукових напрямів мають принципові відмінності щодо тлумачення суспільного змісту та суспільних коренів влади, інтерпретації процесу боротьби за владу.

Природа влади

Розрізняють такі основні підходи до тлумачення природи політичної влади:

1. Телеологічний підхід (з погляду досягнення певної мети) характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей, пов'язаних з міфами про владу, і намічених результатів (Б. Рассел).

Таке визначення тлумачить владу не тільки як відносини між людьми, а й у контексті взаємодії людини з довкіллям (влада над природою).

2. Соціологічний підхід базується на аналізі влади в контексті соціальних умов її виникнення й функціонування з урахуванням панівних у суспільстві цінностей, традицій, політичної культури і т. ін.

М. Вебер (Німеччина) розумів владу як здатність одного індивіда реалізовувати свою волю навіть у разі супротиву іншого.

Отже, в основі відносин влади лежать відносини панування та підкорення.

Засновник структурно-функціонального аналізу Т. Парсонс (США) у контексті теорії соціальної дії розглядав суспільство як цілісну систему, елементи якої інтегруються саме соціальною дією. Під останньою він розумів поведінку суб'єктів політики (людини, групи, організації тощо) залежно від природних (біологічна природа людини, клімат) і соціальних (соціум) чинників.

Згідно з функціональним принципом влада зобов'язує суб'єктів виконувати суспільні обов'язки та мобілізує ресурси задля досягнення загальних цілей.

У межах соціальної конфліктології (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) влада розглядалася в контексті відносин підкорення одного класу іншим. Природа такого панування з погляду марксистської концепції зумовлена економічною нерівністю. Але соціальна нерівність доповнюється ще й статевими, етнічними, віковими, культурними, регіональними та професійними відмінностями. Отже, логічним є висновок: влада є скрізь, де є нерівність. К. Маркс і Ф. Енгельс першими навели поняття "соціальна влада", а згодом зазначили, що основне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада.

М. Дюверже (Франція) розглядав владу в комплексі: на основі насильства (фізичного, економічного, морально-психологічного) і авторитету (добровільного підкорення). Це йому належить визначення влади як "дволикого Януса". Вона є інструментом панування одних груп над іншими, а водночас — засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.

3. Поведінковий (біхевіористичний) підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні командують, а інші — підкоряються.

Ця концепція влади пов'язана з іменами Ч. Мерріема, Г. Лассуелла (США) та Дж. Кетпліна (Великобританія). Вони виводили відносини влади з природи людини, відмовляючись від моральних оцінок політики. Основним мотивом політичної активності особистості вони вважали її бажання підкорити своїй волі інших. Баланс політичних сил має забезпечуватися системою політичних інститутів.

Однак правових (легальних) форм регулювання поведінки виявилося замало. Увага до несвідомих компонентів у політичній свідомості (а отже, і до політичної поведінки) зумовила розвиток психоаналітичних і неофреидистських концепцій влади в межах поведінкового підходу. Провідна теза цих концепцій полягає в розумінні влади як способу панування несвідомого над людською психікою.

Так, К. Хорні (США) виводив мотивацію політичної поведінки зі страху, що породжується ворожим для людини соціальним середовищем. Л. Дюгі (Франція) пов'язував владу одних людей над іншими з фізичним, моральним, релігійним, інтелектуальним та економічним домінуванням. Велич влади, на його думку, пов'язана з її обожненням (політичний міф традиційних суспільств) або "суспільною волею", яка мусить підкорятися "індивідуальній волі" "найсильніших" (у перед сучасних і сучасних суспільствах).

4. Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та підсвідомості людей. 3. Фрейд (Австрія) вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії, Г. Юнг (Німеччина) — психічної енергії взагалі. С. Московісі та Б. Едельман причинами психологічного підкорення вважають гіпнотизм у взаєминах вождя та юрби, а Ж. Лакан — в особливому підсвідомому сприйнятті символів, що висловлюються через мову.

5. Системний підхід характеризується розумінням влади як похідної від політичної системи, а не від індивідуальних відносин (біхевіористичний та психологічний підходи).

У межах системного підходу виокремлюються такі концепції:

  • макрорівень — влада як властивість або атрибут макросо-ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, умовою функціонування та засобом ухвалення рішень і розподілу цінностей;
  • мезорівень — влада на рівні конкретних систем — сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Крозье, К. Дойч, Н. Луман). Розглядається в контексті відносин з організаційними структурами суспільства;
  • мікро рівень — влада як взаємодія індивідів у межах специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). Отже, роллю індивіда в суспільстві, у мікросистемі визначається його влада, суб'єктом якої він є.

Проте існує й комунікативна версія системного підходу (К. Дойч, Н. Луман). Вона тлумачить владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дає змогу регулювати групові конфлікти та забезпечувати інтеграцію суспільства.

6. Реляціоністський підхід (від лат. relatio — донесення) розглядає владу як стосунки між особами, що дають змогу одному суб'єкту (індивіду або групі) змінювати поведінку іншого. Тут наголошується на рольових відносинах, асиметрії владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади.

У межах цього підходу виокремлюють такі теорії:

  • опору (Д. Картпрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен), яка аналізує форми та ступені опору в системі владних відносин;
  • обміну ресурсами (П. Блау, Д. Хіксон, Б. Рейвен), яка за основу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним, тобто влада розглядається як функція залежності індивіда від розподілу ресурсів;
  • розподілу зон впливу (Д. Ронг), яка стверджує, що особи в системі владних відносин постійно обмінюються ролями володаря влади та її об'єкта.

Дослідивши різні концепції політичної влади, перейдемо до поняття структури влади (рис. 1).

Загалом слід зазначити, що марксистська концепція влади тлумачить останню з погляду масових явищ і боротьби станів, залишаючи осторонь людину з її спрямованістю, волею, діяльністю.

Ліберальні та інші близькі до них концепції, навпаки, йдучи від особистості, екстраполюють внутрішні психічні особливості останньої на діяльність політичних інститутів і структур, забуваючи про системний ефект, що виникає під час взаємодії індивідів у процесі спільної діяльності у сфері політики.

На нашу думку, аналізуючи суспільні явища, бажано використовувати всі методологічні підходи з урахуванням конкретної специфіки суспільства, що вивчається, його політичної культури та ментальності.

Ступінь і сила політичного та суспільного впливу, форми діяльності та структури великою мірою визначаються суспільно-економічними чинниками. Вони впливають на зміст і форми реалізації політики центрами влади (президентом, парламентом, урядом) переважно опосередковано, хоча за певних умов можуть виходити на перший план.

 

Рис. 1. Структура влади.

Засоби політичної діяльності (зокрема, примус, оволодіння комунікаціями) пов’язані із суттєвими матеріальними витратами. Зрозуміло, що за таких умов суспільні групи, які можуть фінансувати політику, утримувати організаційну структуру, транспорт, зброю, засоби масової інформації, монополізують або принаймні максимізують свій політичний вплив у суспільстві.

Водночас влада має певну автономію, яка обмежується ще й такими чинниками:

  • об’єктивними довготерміновими інтересами панівного стану;
  • вимогами суспільної рівноваги, єдності суспільства, економічної та політичної систем і т. ін.;
  • масштабом і силою суспільної підтримки, рівнем опору владі, кількістю суспільних витрат, необхідних для форсування ухвалення певних рішень і т. ін.

Отже, завдання безпосередніх суб'єктів влади такі:

  • забезпечити панування правлячої еліти через оптимізацію форм управління та підвищення його ефективності;
  • гарантувати суспільну рівновагу та інтеграцію як наслідок погодження інтересів привілейованих суспільних груп з усім загалом громадян;
  • прогнозувати та розробити напрями, форми й методи дій.

Коли ці вимоги виконуються, гарантується еволюційний розвиток суспільства зі стабільним функціонуванням політичної, економічної, соціокультурної та інших сфер суспільства.

Ресурси влади

Термін "ресурси влади" використовують як у широкому, так і у вузькому розумінні.

У широкому розумінні ресурси влади є всім, що суб'єкт (індивід, група) може використати для впливу на ін.

У вузькому розумінні — це засоби, використання яких забезпечує вплив суб'єкта на об'єкт влади.

Ресурси влади можуть застосовуватися для примусу, заохочення або переконання. Відповідно до цих способів досягнення політичних цілей можна виокремити й такі антропологічні ресурси влади, як страх, інтерес, переконання.

Згідно з характером і сферою впливу розрізняють нормативні, примусові та утилітарні ресурси (А. Етціоні).

Нормативні ресурси — засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини.

Примусові ресурси — заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи "переконання" через так звані силові структури (суд, поліцію, армію тощо).

Утилітарні ресурси пов'язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей. За їх допомогою влада, особливо державна, може купувати не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватися й для покарання (наприклад, зменшенням заробітної плати недобросовісним працівникам).

Залежно від життєдіяльності ресурси влади поділяються на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні.

Економічні ресурси — матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні копалини.

Соціальні ресурси — соціальний статус (ранг), посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування.

Культурно-інформаційні ресурси — інформація, знання, що отримуються та поширюються через науково-освітні заклади, мас-медіа як з метою об'єктивної комунікації, так і маніпулювання суспільною свідомістю.

Визначаючи важливість перших двох видів ресурсів, останнім часом фахівці фіксують зростання впливу культурно-інформаційних ресурсів. Скажімо, соціолог-футуролог О. Тоф-флер (США) переконаний, що в постіндустріальних країнах знання вже підкорили силу й багатство, ставши визначальним чинником функціонування влади.

Силові (спонукальні) ресурси — інститути фізичного примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

Цей вид ресурсів традиційно вважається найефективнішим джерелом влади, оскільки його використання загрожує вищим цінностям людини — життю, свободі, майну.

Демографічні ресурси розглядаються в тому розумінні, що людина стає специфічним ресурсом влади лише тоді, коли є засобом реалізації чужої волі. Загалом вона, безперечно, є не тільки ресурсом влади, а й її суб'єктом та об'єктом.

Відповідно до зазначених ресурсів влади виокремлюють владу економічну, соціальну, культурно-інформаційну та спонукальну.

Проте нас найбільше цікавить політична влада, яка характеризується такими ознаками:

  • легальністю використання сили в межах держави;
  • верховенством щодо інших видів влади;
  • публічністю (звертанням за допомогою права від імені всього суспільства до всіх громадян);
  • моноцентричністю (наявністю єдиного центру ухвалення рішень);
  • використанням (окрім спонукальних) також економічних, соціальних і культурно-інформаційних ресурсів.

У цьому контексті слід згадати кумулятивний ефект влади, що полягає в її зростаючому нагромадженні: багатство збільшує шанси на входження до політичної еліти, доступ до освіти й мас-медіа; висока політична посада сприяє збільшенню багатства, доступу до знань і мас-медіа; інформаційний вплив сприяє політичній кар’єрі та підвищенню доходів.

Злиття політичної, економічної, соціальної та культурно-інформаційної влади за переважанням влади політичної характерне для тоталітаризму. Демократичний устрій передбачає легальний та неформальний поділ влади: державної - на законодавчу, виконавчу та судову; економічної - між центрами впливу; духовної - між мас-медіа, конфесіями.

Ось тут доречно розглянути типологію влади (рис. 2).

 Рис. 2. Типологія влади.

Легітимність влади

Розглядаючи проблему влади, неможливо обійти питання її легітимності. Якщо влада спирається лише на силові методи впливу, її можливості є доволі обмеженими. Набагато кращим з погляду ефективності влади є поєднання примусу з добровільною згодою населення підкорятися цій владі.

Легітимна влада сприймається громадянами як правомірна та справедлива. Легітимність пов'язана з консенсусом суспільства щодо основних політичних цінностей та наявністю у влади авторитету.

Найбільший внесок у теорію легітимності зробив згадуваний вже соціолог М. Вебер, який включав у неї визнання влади правителів і зобов'язання підлеглих підкорятися цій владі.

Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виокремлював традиційний та харизматичний типи легітимності влади.

Традиційна легітимність (влада вождів, королів, царів, султанів) ґрунтується на праві успадкування влади, яка спирається на божественний характер влади монарха. Така влада базується на традиціях підкорення та примушення суспільства монархом.

Цей тип легітимності зберігся й донині в таких країнах, як Бруней, Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт.

У більшості сучасних суспільств збереження королівської влади є більше символом, складовою ментальності цих суспільств, аніж реальним механізмом реалізації традиційної легітимності.

Потрібні приклади? Ось вони: Великобританія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія. Вас здивувало, що автор не назвав Бельгію, Монако, Люксембург чи, скажімо, Іспанію? Це зроблено цілком свідомо. У цих країнах інститут монархії має певні представницькі й навіть виконавчі функції. Скажімо, в Іспанії король за конституцією є верховним головнокомандувачем.

Повертаючись до М. Вебера, зазначимо, що він вважав за потрібне зберегти монархію, аби підкріпити демократію багатовіковими традиціями панування влади. Наскільки він був правий? Народи майже половини країн Європи так і зробили. Ось вона, велич вивіреної політичної думки!

Харизматична легітимність (від грецьк. charisma — божественний дар, благодать) базується на надзвичайно видатних якостях лідера. Якщо нова влада для визнання населення не може спиратися на авторитет традицій чи демократичне волевиявлення більшості, вона свідомо культивує велич самої особистості вождя. Це дає змогу використати його авторитет для освячення інститутів влади, сприяє їхньому визнанню населенням.

Очевидно, у перехідних, нестабільних суспільствах харизматична легітимність є виправданою. Проте з вивільненням суспільної свідомості від впливу релігії вірогідність і доцільність використання такого підґрунтя влади зменшуються.

М. Вебер носіями справжньої харизматичної влади вважав Мойсея, Давида, Мухаммеда, Будду. Осучаснити цей список можна, долучивши до нього В. Леніна та Й. Сталіна (СРСР), М. Ганді (Індія), К. Ататюрка (Туреччина), Хомейні (Іран), Г. Аліева (Азербайджан). Як бачимо, ці лідери є представниками країн з переважним східним типом політичної культури, що орієнтується насамперед на особистісні якості лідера, а не на міць політичних структур.

Раціонально-правова легітимність характерна для демократичних держав. її джерелом є віра громадян у правильність формальних правил, наприклад у необхідність формування влади на основі загальних і вільних виборів, верховенство закону, законослухняність.

У такій державі підкоряються не особистості керівника, а законам, у полі дії яких обираються та працюють представники влади.

Раціонально-правова легітимність є переважно структурною або інституціональною й базується на довірі громадян устрою держави, а не шануванні конкретних особистостей. Хоча в "молодих" демократіях легітимність влади може ґрунтуватися не стільки на повазі до обраних інституцій, скільки на авторитеті лідера. Але й у "старих" демократіях часто-густо трапляються випадки, коли рейтинг лідера перевищує рейтинг очолюваної ним політичної структури, тобто його особистість своїм персональним авторитетом збільшує рівень легітимності політичної структури в очах електорату.

Наприклад, колоритний німецький політик Гельмут Коль досить довгий час мав менший рейтинг порівняно з рейтингом очолюваного ним політичного блоку. (І це тому, що він на цей час був канцлером ФРН!) І лише після того як за активної участі цієї непересічної особистості відбулось об'єднання німецьких земель (1989), він отримав "бонус канцлера", внаслідок чого його власний рейтинг перевищив рейтинг блоку ХДС/ХСС.

Сучасна політична практика доповнила наробки М. Вебера іншими типами легітимності.

Зокрема, ідеальний тип раціонально-правової легітимності трансформувався в раціонально-бюрократично-правову легітимність.

Веберівський ідеальний тип поширюється на розвинені плюралістичні демократії. У них влада визнається більшістю населення легітимною через проведення вільних виборів уже протягом тривалого часу. Такий тип легітимності влади поширений у країнах Західної та Центральної Європи, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії.

Досить поширені також авторитарно-бюрократичні режими, де реалізовано раціонально-бюрократично-правовий тип легітимності.

Рівень легітимності в них значно нижчий, а влада має підтримку певних груп населення завдяки обіцянкам, адресній благодійності та лобіюванню інтересів певних верств, прошарків, етнічних і соціальних груп населення.

Якщо авторитет влади підтримується за допомогою ідеології, що втлумачується в суспільну свідомість, ми можемо говорити про ідеологічну легітимність. Цим типом підтримки користувалися тоталітарні режими у СРСР і країнах "соціалістичного табору" (комунізм), Італії та Німеччині (фашизм та націонал-соціалізм).

З певними зауваженнями до цієї ж групи легітимності влади можна зарахувати легітимність влади, яка ґрунтується на підтримці певних релігійних та етнічних кіл (Іран, Афганістан, деякі з балканських країн).

Насамкінець зазначимо, що в чистому вигляді наведена щойно типологія легітимності влади майже не існує. У кожному конкретному випадку влада намагається поєднувати ці типи з метою підвищення рівня підтримки населенням своєї діяльності. Звичайно, не всім це вдається зробити.

При цьому законність і легітимність далеко не завжди збігаються. Скажімо, російська конституція 1993 р. згідно з проведеним референдумом стала законною, але нелегітимною, не діставши підтримки більшості населення.

У Німеччині націонал-соціалісти на чолі з А. Гітлером законно прийшли до влади, вигравши парламентські вибори (1933).

Проте навряд чи можна вважати, що тотальний терор щодо інакодумців, розв'язаний ними пізніше, мав легітимну підтримку. Проте все це — тема окремої розмови.

Список літератури

  1. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К., 1996.
  2. Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. — М., 1992.
  3. Борисов В. К. Теория политических систем. — М., 1991.
  4. Брегеда А. Ю. Основи політології. — К., 1997.
  5. Бурдъе П. Социология политики. — М., 1993.
  6. Власть. Очерки современной политической философии Запада. — М., 1989.
  7. Волкова Н. Ф. Популизм и консерватизм. — М., 1992.
  8. Воронкова В. Г. Политическая антропология: Постмодернистская парадигма власти // Збірн. наук, праць Запорізької держ. інж. акад. — Запоріжжя, 1998.
  9. Воронин В., Тышковский А., Филиппов А. Организационно-психологическая модель проведения групповой дискуссии // Психол.


04.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!