Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Євростратегічні пріоритети російського уряду. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Євростратегічні пріоритети російського уряду. Реферат

Суть плану полягає в європеїзації Росії і вихід її першою на європейський простір через Білорусію, Польщу до Німеччини з одночасною максимальною політичною та економічною ізоляцією України від Європи

Боротьба і єдність трьох складових української політичної системи. За постійними щоденними клопотами, більшість з нас перестали адекватно реагувати та таку банальну істину, як російська загроза українським інтересам. Проте, російські політики усіх рівнів зовсім не вбачають, в своєму бажанні перетворити Україну в сучасну російську колонію, якоїсь загрози українським інтересам, навпаки, вони вбачають загрозу інтересам Росії в бажанні України розвивати власну самодостатню економіку, укладати договори із іншими країнами чи військовими блоками, провадити політику на європейську інтеграцію і т. п.

Довший час Росія, очевидно, не мала чіткої програми повернення України назад до рівня союзної республіки, яка би, як раніше, володіла формальною незалежністю, а по правді була повністю підпорядкована Москві, а на місцях керувалася російськими посадженими чиновниками. Але, якщо реально дивитися на ситуацію, то в Росії, до приходу до влади Путіна, і не було такої можливості, приділяти Україні достатньо уваги, оскільки тоді ще йшла війна в Чечні, чи вирішувалися власні економічні проблеми пов'язані із інфляцією, тому Росії приходилося обмежуватися старою агентурною мережею КГБ, яка без сумніву з великим відсотком спів падіння, відповідає складу нинішньої СБУ.

Робота цієї мережі зводилася в основному до саботажу будь-яких позитивних змін в Україні, діючи за принципом - "чим гірше Україні, тим краще Росії". Але останній рік, після виборів на новий термін президентом Кучми, якось особливо відчутним став натиск Росії на всіх напрямках господарської та політичної діяльності в України. Стала відчутною усвідомлена і добре організована діяльність не тільки з боку Москви, але і зустрічна політика з боку нашого президента та його адміністрації на зближення із Росією.

Якщо, згадати зленківську концепцію багатовекторності в зовнішній політиці, то хотілося би зробити спробу проаналізувати фізичні характеристики того вектора "drang nach Moskov", який за силою свого стремління зовсім зменшив значення інших багатообіцяючих векторів, також хотілося би встановити істину, чи зближення із Москвою є реальне закулісне прагнення нашого президента, який гріє далі в своїй душі мрію бути по життєвим "президентом", чи може це є тільки гра на нервах Заходу із неминучою при цьому платою українськими інтересами на користь Росії, що Захід, власне, потім мав би в значно більшій мірі відшкодувати.

Спробуємо схематично відтворити напередодні останніх президентських виборів політичну ситуацію в Україні. Микола Томенко показує політичну ситуацію в Україні, як боротьбу і взаємодію трьох політичних складових: кланової, адміністративної, громадської. Розвиваючи далі цю думку, можна сказати, що кожна складова втілює свою політичну волю через політичні, фінансові чи державні структури, які перебувають під їх контролем. До президентських виборів 1999 року ситуація в більшій мірі контролювалася кланами ніж адміністративним апаратом, а громадська складова була ще надто слабкою, щоб мати якусь мінімально суттєву вагу.

На цей час кланами вже фактично були поділені сфери впливу, а відсилка Лазаренка у вміло підготовлену пастку, переконала інших, що краще мирно уживатися в Україні, ніж випробовувати долю у вигнанні. Нафта, газ, електроенергія, вугілля, метали, труби, військове майно, флот, податок на добавлену вартість, зерно та насіння соняшника стали джерелом неймовірно швидкого збагачення кланів, які діяли заодно згідно єдиного принципу - "державі ні копійки - все до власної кишені".

Президент України Кучма, під чиїм невсипним оком відбувався безжальний грабунок його держави, звичайно не міг би так просто всього зносити, коли б не бажання стати президентом вдруге. Навіть, виходячи з чистої заздрості, він міг би через контрольовані ним силові відомства без труднощів обмежувати апетити кланів. Але в його плани входило інше - здійснення передвиборних стягнень для оплати власної виборчої кампанії. Клани не мали яскравої особистості на кандидатуру президента, тому неминуче змушені були включитися в передвиборну боротьбу за Кучму президента, сподіваючись, що після перемоги, як заведено, Україну їм віддадуть для мародерства. Союз двох складових кланової та адміністративної проти незрілої громадської складової завершився великою перемогою сильніших.

В перші два місяці після перемоги на виборах, новий президент здобув ще одну перемогу в сфері адмінресурсу, де були поміняні всі чиновники, які виявилися запідозрені в симпатіях іншим кандидатам. З цього моменту адміністративна складова стала контролювати складову кланову, а Україна отримала виразні ознаки поліцейської держави. Першою пробою сили такого режиму став референдум. Посилення адміністративної складової неминуче вступило в конфлікти і складовою клановою, яка не тільки не отримала очікуваної винагороди, але і зазнала жорстокого обмеження своїх можливостей в безкарному пограбуванні країни.

Може це і був обіцяний нам "зовсім новий президент", який в попередні роки лише "вчився на президента" - нікому не відомо, але достеменно відомо, що призначення головою уряду Віктора Ющенка, а потім затвердження його заступником Юлії Тимошенко зменшили тіньові прибутки кланів з 400% до 100%. Такий удар заледве можна пережити. Але було би наївно вважати, що такі союзи розпадаються, просто боротьба всередині за ведучу роль дає виняткові права переможцям на перерозподіл матеріальних цінностей надбаних всім суспільством і сприймається, як належне.

Тут слід звернути увагу на дуже важливий момент, що на кінець 1999 року практично всі наші лідери кланів стали невиїздними в бік заходу, де вже на багатьох були заведені кримінальні справи, або щонайменше слідчі органи воліли б їм зробити дізнання. А тут ще "прозахідний уряд", який швидко почав вести унезалежнену економічну політику від Москви - цієї "духовної кааби" українських фінансово-політичних угрупувань, кланів. Та й не тільки духовної, але й конкретно матеріальної, бо практично весь бізнес українських кланів є тісно пов'язаний з кланами в Росії. Одним словом, українські клани побачили перед собою реальну загрозу бути відрізаними від світу, а отже попасти в повну залежність від адміністративної складової, а прогресуюче впровадження урядом Ющенка демократичних механізмів в реальне життя країни, вже не виглядало інакше для них, як смертельна загроза.

Політика нового уряду сильно зменшувала перспективи російських кланів на ринку "української нерухомості", а потужності цих структур є значно більшими від подібних українських. За даними групи фінансових операцій країн Великої сімки FATF (Financial Action Task Force), опублікованими торік, з Росії тільки після 1998 року на офшорні банківські рахунки в Науру переведено $70 млрд. Це свідчить, що величезний потенціал цих сил легко здатен вирішити "проблему Україна".

Рішення не потрібно було шукати довго - воно лежало на поверхні - поміч могла прийти тільки із сходу. Очевидно, що наша кланова складова виступила з ініціативою перед російськими спецслужбами, а може це було навпаки, але з цього моменту проросійські інтереси перестали виявлятися в якомусь хаотичному саботажі всього, що виявляло ознаки руху в Україні, а прийняло чіткий прагматичний підхід. Очевидно, що десь в літом 2000 року на високому московському рівні був розроблений проект, який ми умовно назвемо "Євростратегічний план Путіна", втілення якого доручено мобілізованим силам російського філіалу спецслужб в Україні, чисельну оцінку якого наш уряд, на відміну від американського, не проводив. Представники уряду США впевнені, що на їх території сьогодні діє близько 450 російських агентів. Виходячи із наших українських умов, кількість російських агентів в Україні потрібно збільшити в один, або два порядки.

"Євростратегічний план Путіна"

Щоб зрозуміти величину загрози, яка насувається на Україну, необхідно вернутися до недалекої історії і очима сторонньої людини поглянути на роль України для Росії, які саме втрати зазнала Росія з відходом України від неї. Найкраще про це говорить Збігнєв Бжезінський: "Не лише криза у внутрішньому становищі Росії і втрата міжнародного статусу були нестерпно принизливими, особливо для російської політичної еліти, але й геополітична ситуація Росії також була сильно уражена... Найболючішою була втрата України. Поява незалежної держави не тільки змусила всіх росіян іще раз обдумати природу своєї політичної та етнічної тотожності, але й стала істотною геополітичною невдачею для російської держави...

Незалежність України, крім того, позбавила Росію її домінантної позиції в Чорному морі, де Одеса служила Росії життєво важливою брамою для торгівлі на Середземномор'ї і поза ним... Втрата України стала геополітично вирішальною, оскільки це обмежило геостратегічні можливості Росії. Навіть без прибалтійських держав і Польщі Росія, зберігаючи контроль над Україною, могла б намагатися стати лідером упевненої в своїх силах євразійської імперії... Втрата України була не тільки геополітично вирішальною, але і геополітично каталітичною".

Росіяни не хотіли і не хочуть розуміти, що ці геополітичні втрати є наслідком їхньої віроломства і расової дискримінації українців, Після 1917 року коли росіяни черговий раз обманом заволоділи Україною і "скориставшись своєю чисельною перевагою і панівним становищем, росіяни зосередили в своїх руках політичну владу і були впевнені, що інші нації погодяться з їх керівною роллю не лише в політичній, а й в економічній, культурній, мовній сферах. Залученими до структури влади виявлялися лише ті представники інших національностей, які визнавали таку зверхність і працювали в напрямку створення "нової радянської людини" на кшталт росіянина" (Богдан Гаврилишин).

Для українця очевидним є те, що чергове повернення росіян до влади в Україні, може супроводжуватися більш страхітливими репресіями, ніж наш народ вже пережив в 20-му столітті. Сам факт, що в 1991 році 92 відсотки населення України висловилися за від'єднання від всяких союзів з Росією свідчить, що владу в Україні Росія може повернути тільки шляхом підступу, обману та віроломства. Час правління Бориса Єльцина в Росії, можна вважати золотим віком українсько-російських відносин, який втрачений безповоротно. Тільки з причина саботажницької діяльності кланів, цей час не вдалося використати в повній мірі на користь незалежності України.

Прагнення українського народу до незалежності, на жаль для багатьох світових держав та їх політиків є неочевидним і не знаходить серед них належної підтримки. Ось зовсім свіже висловлювання на цю тему старшого наукового співробітника Центру сприяння європейським реформам в Лондоні Стівена Евертса, на думку якого, посилена в останній час дружба Росії і України частково пояснюється політикою силового тиску Путіна у всіх відношеннях: "Ми бачимо, - в крайньому випадку, я так вважаю, - сильне бажання Путіна укріпити зовнішню політику Росії після застою часів правління Єльцина і надати відносинам з іншими державами відтінок меркантилізму.

І я гадаю, що спроби здійснити тиск (на Україну) та зблизитися (з Україною) повинні розглядатися в цьому контексті. Не думаю, що намагання відродити імперію - щось ганебне". Це зайвого разу нагадує кожному українцеві, що сподіватися можна тільки на власні сили, коли "вони" відродження російської імперії вважають цілком зрозумілим процесом.

Недавні заяви, що в Україні реалізовується "план Бжезінського", скоріше всього випущена російськими спецслужбами спотворена інформація, яка повинна би була повністю дискредитувати саму ідею європейського вибору України, як чогось аморального та віроломного по відношенню до Росії. Попри безліч повідомлень, які гуляють в засобах масової інформації, не вдалося відшукати жодного, яке би мало посилання на автора чи джерело. Те, що мало би називатися "планом Бжезінського" є в його книзі "Велика шахівниця" і скоріше виглядає, як прогнозні рекомендації спрямовані на забезпечення стабільної Європи на рік 2010. Автор на карті Європи виділяє групу з чотирьох найбільших держав, які повинні сформувати критичне ядро безпеки в Європі: це Франція, Німеччина, Польща і Україна. Очевидно, що такі рекомендації зовсім не вбачають особливих симпатій Збіґнєва Бжезінського до України, а скоріше дбають про безпеку Польщі та відображають націоналістичні устремління поляків "od morza do morza".

Рік 2001 виявився дуже інтенсивним роком на співпрацю із Польщею. Наразі Україну, з відомих причин, не запрошують до тісної співпраці із Веймарським трикутником (Франція, Німеччина, Польща), але консультації здійснюються переважно через Польщу. І не дивно, бо Збіґнєв Бжезінський прогнозує, що таке поєднання України з Польщею та Європою може відбутися не раніше ніж між 2005 і 2010 роками, при умові, що вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської країни. Але ми бачимо також, як нерішуче розробляється цей напрямок вже десять років з боку України, так що не має впевненості, чи він буде взагалі втілений в життя.

Цілком зрозуміло, що тісна, тривала, договірна взаємодія цих країн дійсно знімає напруженість у Європі через справедливі відносини між цими країнами, які ще зберігають в пам'яті безумовно спогади про кровопролитні територіальні претензії, що мали місце між ними. Це з погляду безпеки. Але є і інші взаємовигідні, чисто економічні, переваги. Особливо в світлі розвитку ще однієї осі під назвою ГУУАМ. Сам факт існування цих двох проектів виводить Україну на важливу геостратегічну позицію у всьому Євразійському континенті.

В кожному випадку Росія могла би приєднатися до цих проектів і, очевидно, що ніхто не буде заперечувати проти цього, але Росії роль учасника на чужому святі психологічно важко перенести, а першість їй може забезпечити в цих проектах тільки повне поглинання України на карті Європи, як самостійної політичної та економічної одиниці. В нинішній Європі найбільш очевидним шляхом є втягнення України в союз, де Україна втрачала би свою політичну та економічну незалежність. Зовсім недавно Віктор Чорномирдін заявив, що для України залишатися нейтральною є надто дороге задоволення, хоча по правді він мав на думці інше, що нейтралітет України унеможливлює втілення союзницьких планів через меркантилізм космополітичних лідерів кланової та адміністративної складової.

В чому ж полягає віроломство українців стосовно росіян. В першу чергу це загроза, яка лежить перед Росією втратити свій статус слов'янської держави і перетворитися за 20 років в етнічну азіатську державу, оскільки жовта раса має значно вищі темпи народжуваності, ніж біла раса. Саме цю, та ряд інших проблем і намагається розв'язати "євростратегічний план Путіна".

Суть цього плану полягає в європеїзації Росії і вихід її першою на європейський простір через Білорусію, Польщу до Німеччини з одночасною максимальною політичною та економічною ізоляцією України від Європи. Якщо Україну не можна втягнути в союз, то її потрібно ізолювати. Цей "план Путіна" і є противагою до "плану Бжезінського", суть якого полягає в створенні критичного ядра безпеки Європи: Франція-Німеччина-Польща-Україна.

Сам план реалізовується в двох напрямках на внутрішньо українському та європейському і судячи з всього детально розписаний та доведений до виконавців.

Цей "план Путіна" є надто прозорий, щоб його не розуміли в деталях в Європі, та й, очевидно, що Путін в теплих зустрічах із Шредером неодноразово висловлювався про стремління Росії до Європи, але наразі крім тієї обхідної газової труби, російська сторона нічим більше не може схилити на свою сторону Європу. Тому, крім намагання провести Росію в Європу, він має також інше завдання - унеможливити чи створити хоча б перешкоди на шляху України в Європу.

Цієї весни українська зовнішня політика пережила кілька тяжких моментів, один з них із Радою Європи. Марек Чіхоцкі з Центру міжнародних зв'язків у Варшаві в квітні цього року застерігав: "Рішення Страсбурга з великим занепокоєнням очікують передовсім у Польщі, яка межує з Україною. Виключення України з Ради Європи відштовхне її в зворотному напрямку. Тісніший зв'язок України з Росією відповідає інтересам російських енергетичних компаній, і якнайліпше пасує до планів самого Путіна зміцнити позицію Росії в світі. До цього додається той факт, що росіяни становлять більш як п'яту частину населення країни. Вони радітимуть, якщо Україна долучиться до союзу Росії з Білорусією".

І незабарилися перші негативні результати українських ґейтів: 10 липня Ґоран Петерсон, прем'єр-міністр Швеції виступив у тижневику ALICE LAGNADO із оглядом серйозних звершень, якими позначено строк його головування в Європейському Союзі. Серед головних досягнень було названо європейське розширення і поглиблення співпраці з Москвою та Києвом. І якщо РФ адресовано переважно компліменти - "також ми інтенсифікували політичний та економічний діалог з Росією, участь Президента Путіна у зустрічі верхівки в Стокгольмі є найкращим прикладом цього. Діалог з Росією був прямим і відкритим" - то щодо України тон виступу був менш компліментарним: "Ще залишається багато чого, що треба покращити в Україні.

Важливо, щоб інтеграція включала в себе як економіку, так і основні демократичні цінності. Без цього ми не зможемо побудувати економічну співпрацю, яка була б тісною та всебічною". І далі: "Немає причин приховувати: дотепер ЄС не приділив Україні уваги, на яку вона заслуговує. Можна стверджувати, що співробітництво з Росією відтягло забагато ресурсів країн союзу і Комісії. Можливо, також необхідно було б мати кращий діалог з Україною. А тоді ж, 12 липня, Асамблея ОБСЄ ухвалила спеціальну резолюцію стосовно України, у якій, зокрема, сказано: "Стосовно ситуації в Україні Асамблея виявила стурбованість у зв'язку з потенційною втратою моменту для прийняття економічних та політичних реформ в Україні внаслідок розпуску реформістського уряду Віктора Ющенка". Таких прикладів на зовнішньополітичному рівні є дуже багато.

Почали проявлятися і інші тенденції - перед світовою публікою у Financial Times Віктор Чорномирдін висловлює своє незадоволення діями Генерального секретаря НАТО Лорда Робертсона в Україні, оскільки Київ належить до сфери впливу Росії і не має чого йому пробувати "дистанціюватися від російського впливу".

Але найдоленосніші події, пов'язані із реалізацією плану Путіна все ж таки відбуваються в Україні.

Пропущений удар

Громадсько-політичні організації в Україні, вже звиклися з тим, що між Україною та Росією, постійно має місце якась боротьба за відстоювання національних інтересів. Тема широкомасштабної російської експансії у внутрішні справи України не піднімається особливо голосно, оскільки склалася думка, що вона має надто націоналістичне звучання і може спричинити до певного дискомфорту російської національної меншини.

З цієї причини, в українських засобах масової інформації відкрито не прозвучала жодного разу думка про причетність до ґонгадзеґейту та кучмоґейту російських спецслужб. Натомість, були лише натяки про можливу причетність до ґейтів сусідньої держави. Єдиний, хто в пресі відкрито заявив про організацію Росією ґейтів в Україні, дуже скоро після озвучення плівок п. Морозом у Верховній Раді, це був журналіст і політичний оглядач із Берліна Михайло Осадчук. З боку офіційної Росії не було жодних заперечень чи спростувань і так є до сьогоднішнього дня. Росія чи не єдина країна, з країн Великої сімки, яка не виявила в ґейтах нічого поганого.

Також, як виявилося, в перші дні набуваючих розмаху скандалів, вона була набагато краще підготовлена до них, ніж українська влада, більше того, Кремль моментально оцінив роль і важливе місце ґейтів в своїх планах політичної ізоляції України. Для цього потрібно було додатково прикласти зовсім небагато зусиль, щоб отримати на користь Росії максимальні вигоди.

Українська, ні зовнішня ні внутрішня, політична ситуація не може стабілізуватися після нанесених ґейтами ударів. Але є і позитивні наслідки - в політичній системі країни відбулися структурні зміни, кланова складова виглядає ослабленою, адміністративна складова теж достатньо є ослаблена, союз між ними триває далі, як і раніше очолюється президентом, але на радість всього суспільства зросла і зміцніла громадська складова. Лідер адміністративної складової - президент Кучма вистояв, але став очевидно слабшим, проекти про запровадження тотального режиму в країні прийшлося відкласти на невизначений час, союз із клановою складовою значно послабився, принаймні по тих напрямках, які видавалися ще недавно досить міцними.

Президент вирішує змінити оточення, яке не змогло загарантувати його від скандалів. Ставка ним ймовірно робиться в напрямку посилення ролі його родинних зв'язків на внутрішнє політичне середовище. Але дуже вже очевидною стала його запобігливість перед російськими інтересами, можливо Кучма шукав шляхів для покращення відносин з Росією, але це виглядає малоймовірним, оскільки політика Кремля до Кучми є дуже поблажливою, одночасно з тим до України є, як ніколи, надто жорсткою.

Кучма особистою вказівкою, ігноруючи будь-які національні інтереси, розпоряджається продати Запоріжський алюмінієвий комбінат на $32 млн. дешевше, поспішно підписує меморандум про об'єднання енергетичних систем, недавно появилася в ЗМІ інформація про наміри продати російським компаніям "Укртелеком", який в минулому році був чи не найприбутковішим державним підприємством із своїми 78 відсотками прибутку, а що він там наобіцяв Росії в ході останніх зустрічей з Путіним, ми скоро дізнаємося, але для інтересів України не варто сподіватися нічого хорошого.

Першим тривогу забив Борис Тарасюк, може вже запізніло, дипломат із 25-річним стажем, який був усунутий з посади міністра закордонних справ. Доступу до великих трибун п. Тарасюк не має, тому його застереження були майже не почуті. Одну із зустрічей він мав в "Центрі політичного прогнозування" у Львові де сказав про існування списку високих українських службовців (його прізвище стояло там на першому місці), звільнення яких з їх посад було б бажаним для Кремля, наступним кроком був протест Росії проти призначення Тарасюка Верховним комісаром ОБСЄ з питань національних меншин. Як він каже, це є один із прикладів здачі інтересів нашої держави під тиском сусідньої країни, і готовий навести чимало подібних фактів.

Якщо спробувати зрозуміти механізм Кучмівської запобігливості, то такий список повинен був прийти не нижче, ніж з адміністрації президента Путіна, а може і безпосередньо був ним погоджений чи складений. Тарасюк переконаний, що керівництво країни (вважай Кучма) повинен відповісти, чому він приймає такі умови (іншої країни) і погоджується з ними.

Сам процес усунення Ющенка, теж відбувався під неперервний акомпонемент збоку Росії. Бо навіть, від поміркованого у висловлюваннях прем'єра, через його прес-секретаря Наталю Зарудну, прозвучало, що проти уряду та прем'єра ведеться інформаційна війна на "замовлення з боку іноземної держави". Очевидно, що і Ющенко перебував в тому списку осіб, яких Путін вимагав усунути від влади в Україні. Дискредитований ґейтами Кучма вдавав перед Заходом, що він непричетний до усунення прем'єра-реформатора, що це все є тиск місцевих кланів і Росії, яким він не може протистояти.

Очевидно, що так, але, згідно тієї інформації, що була в квітні оприлюднена Анатолієм Матвієнком від імені Інституту Відкритої Політики, виглядає, що Кучма свідомо і самостійно пішов назустріч Росії, у відповідь на неконфіденційні вимоги Заходу відмовитися від влади за "російським варіантом". Кучма тоді попросив тайм-аут до завершення виборів в США, але час використав на зближення із Росією. Таким чином, Кучма, як об'єкт "плану Путіна" найкраще підходить для політичної ізоляції України, а політична ізоляція України в певній мірі влаштовує і Кучму.

Зростання і посилення в українській політиці, колись зовсім мізерної російської складової, свідчить, що Кучма вже не бачить в непопулярній на Заході клановій складовій тієї сили, яка би його могла тримати наплаву ще кілька термінів. Намагання Ющенка схилити Кучму в сторону національних інтересів та переконати його в тому, що він, як достатньо популярний серед народу прем'єр, здатен гарантувати Кучмі високий рівень пожиттєвої безпеки, не привело до успіхів.

Кучма вірить тільки в силу влади, повірити у власний народ він психологічно не здатен. Цей, як заявив Анатолій Матвієнко - "закулісний таємний поділ нашої держави на різні сфери впливу", може привести до "нової версії пакту Молотова-Ріббентропа щодо України". Не менш насторожуючим є наближення Кучмою до себе таких українофобів, як Малінкович. В березні він видав "на гора" від імені Центру політичних досліджень і конфліктології (очевидно спеціалізується на провокуванні конфліктів) "дослідження", що в Україні "майже 91% бажає як мінімум особливих відносин з Росією", а 36% бажає жити з Росією в єдиній державі. Початок, скажемо відверто, зухвалий і авантюрний.

Спільність політичних інтересів кланової складової і проросійських сил, як в країні, так і поза нею, веде до повного їх злиття, хоча, наразі, деякі із олігархів стоятимуть осторонь, вичікуючи "чия візьме", а інші можуть навіть перейти в табір противників проросійського курсу, якщо побачать, що їхні інтереси можуть зазнати втрат. Хоча, це зовсім не зменшить напору економічної експансії Росії в Україну. Не уникло від поглядів журналістів і те, що Тигипко неодноразово їздив консультуватися в Москву і сьогодні його "Трудова Україна" очевидно претендуватиме на роль головного представника російських інтересів на вищих політичних та бізнесових рівнях.

Як сказав Борис Тарасюк:" Саме Сергій Тигипко, був ініціатором висунення ультимативних заяв проти Прем'єр-міністра Ющенка", тому не дивно, що саме на базі "Трудової України" в квітні було створене між фракційне депутатське об'єднання "До Європи разом з Росією". Йому передувало створення в січні міжпарламентського об'єднання "ЗУБР" - за союз України, Білорусії та Росії. А в липні відбулося створення ще однієї організації - виборчого "Руського блоку", тобто на території України формуються політичні структури, які спираються на чисто російський електорат, а отже і відстоюватимуть в Україні винятково російські інтереси.

Цей новий виборчий "Руський блок", створений на основі Російського руху України і двох політичних партій - "За Русь єдину" і "Російсько-український союз", крім інших, традиційних для російських товариств питань, блокуватиме можливі спроби під час перепису населення у грудні 2001 року "насильницьким або обманним шляхом змінити пропорційний склад населення" у регіонах України, де мешкають представники російського та російськомовного населення. Не має сумніву, в тому, що такі організації добре оплачуються, бо важко повірити, що свободі росіян в Україні хтось чи щось загрожує. Схоже, що провокація національних конфліктів теж входить в "план Путіна". Оскільки національні конфлікти є досить сильною негативною ознакою суспільства, з точки зору потенційних інвестицій, кредитів чи політичної підтримки збоку західних країн. Як обіцяв нам, українцям, Михайло Горбачов в останній день свого президентства: "Немає? Ну, тоді будуть... Обов'язково, я думаю, будуть".

Недоведи, Господи, бо поки вдасться усунути Кучму, він принесе Україні ще немало лиха, а з іншого боку, усувати Кучму, коли він спирається на підтримку Росії та власних кланів, рівнозначно, що провадити Україну до повного розвалу. Тому, єдиний шлях - не руйнувати, а будувати, будувати на нових засадах і єдності всього українського народу нашу Україну.

Україна переживає нокаут, нанесений без попереджень і було би хибно думати, що він відбивається негативно тільки на Кучмі чи на режимі взагалі. Ми є такими ж акторами цього режиму, як він і перед світом, як українці, ми не маємо що сказати в своє оправдання, бо відповідаємо в цьому випадку не кожен за себе окремо, а разом за всю Україну.

Загальмувати ці загрозливі процеси неперервного скочування, заманювання а подеколи насильного затягування, в сферу інтересів російської держави не під силу одній людині чи кільком партіям, це може зробити тільки український народ, організований окремими лідерами та партіями. Тільки зростання громадської складової в суспільстві до рівня переважаючої чисельної більшості, може стати перешкодою для втілення "плану Путіна", а також будь-яких інших внутрішніх чи зовнішніх загроз.


03.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!