Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Зовнішня політика держави як вияв національних пріоритетів. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Зовнішня політика держави як вияв національних пріоритетів. Реферат

Україна, котра завжди перебувала й перебуває на перехресті геополітичних осей Європейського континенту, зобов'язана вийти із туманної концепції багатовекторності і обрати єдиний шлях, єдину долю

Проблема геополітичного вибору виявилася для України завданням, яке від століття до століття, від одного покоління до наступного передається без розв'язку, хоча і з достатньою кількістю спроб його відшукати. У найближчий до нас період історії незалежності української держави, тобто понад дванадцять останніх років, вершителі її не тільки не знайшли оптимального, продиктованого державними і національними інтересами рішення, а й додали свіжих невизначеностей до спадщини поколінь. Глобальна, гуманна та утопічна ідея "бути другом усім" не знайшла реальних відгуків у жодної із сторін - потенційних друзів, якщо йдеться про стратегію і рівноправне партнерство.

В умовах зміни короткочасного періоду мультиполярного балансу на монополярний світ (з точки зору переваги сили) не сприйняття, а інколи - і відверте ігнорування позиції та інтересів України підсилилося свого часу недалекоглядним рішенням її керівництва вийти із клубу ядерних держав, позбутися усіх видів цієї зброї, в тому числі й тактичних. Закони політики, вдосконалюючись у деталях і адаптуючись до відповідного часового проміжку, в корені своєму залишаються незмінними, вони ґрунтуються на проголошеному ще в доісторичні часи принципі: "Сильний робить, що хоче, а слабкий - що повинен".

Декларування багатовекторності чи навіть двовекторності стратегії зовнішньої політики швидше свідчить про відсутність позиції української верхівки щодо геополітичного вибору, ніж про далекоглядність і вдале маневрування. Зрозуміло, що значний вплив на такий стан справ має географічне положення України, не сформованість єдиної нації та складна внутрішньополітична ситуація, економічна криза й сировинно-енергетична залежність. Проте кожна проблема може мати свої позитивні риси, коли розглядати політику як мистецтво можливого. Отже, які наші можливості?

Протяжність кордону із Російською Федерацією є найбільшою з усіх українських кордонів, понад 54 відсотки експорту нашої держави зорієнтовано на російський ринок. Враховуючи складнощі політичного характеру така ситуація становить неабияку загрозу національній безпеці України.

Після розвалу Радянського Союзу більшість підприємств перейшли до власності української держави із незамкненим виробничим циклом, потрапивши, таким чином, у пряму економічну залежність від суміжних чи постачальних підприємств т. зв. "близького зарубіжжя". Для компенсації чи ліквідації такої залежності знадобилося чимало часу і значні економічні затрати. Крім того, на території Росії залишилася левова частка енергоресурсів, котрі раніше надходили в усі республіки СРСР, а на сьогодні і впродовж найближчих років є і будуть незаперечним аргументом зовнішньої політики Російської Федерації. Як і ядерна зброя, енергоносії допомагають Росії утримувати позицію жандарма субрегіону Східної Європи і постійно нагадувати світовому співтовариству, що вона є спадкоємицею супердержави, і претендувати на цю роль і надалі.

Географічне положення, великодержавна ідеологія і традиція, енергетичний та військовий потенціал дозволяє північно-східному сусідові України, на відміну від неї, мати власну, не раз особливу точку зору на процеси світової політики, домагатися активної участі в них. Яскравим прикладом може бути російська співучасть у миротворчій місії НАТО та ООН у післявоєнному Косові за явного провалу російських ініціатив під час активної фази війни. Водночас Україна, котра першою подала на розгляд Ради Безпеки свої миротворчі пропозиції, майже демонстративно була позбавлена можливостей приєднатися до дій міжнародних сил в Югославії і отримала принизливий статус спостерігача.

Знову ж таки, на противагу Україні, Російська Федерація обрала військову доктрину, в основі якої є національні інтереси, підкріплені явно не оборонним ядерним потенціалом. Ці інтереси стосуються як найближчого оточення Росії, так і віддалених від неї субрегіонів і не раз входять у конфлікт із міжнародно визнаними правилами мирного співіснування та добросусідства.

Для зміцнення обороноздатності і в пошуках альтернативної до військово-політичної структури Західної, а тепер вже й Центральної Європи, Російська Федерація домоглася створення на основі деяких колишніх радянських республік т. зв. Ташкентського пакту і через цю структуру принаймні, здатна реально впливати на забезпечення власних інтересів у Середній Азії. [Свого часу неабиякий переполох у світовій політиці викликала спроба Росії створити своєрідний "троїстий союз" із Китаєм та Індією, що могло б фактично повернути світ до біполярної системи, причому з явною перевагою на боці такого союзу.

Значно менший ефект дала експлуатація ідеї панславізму на фоні Косовської кризи і символічне приєднання Югославії, проте і цей крок став важелем у руках російських політиків, з допомогою якого було здобуто чимало в напрямку визнання за Росією права на активну участь у світовій політиці в субрегіоні Балкан. ]9 Можливо, цих прикладів достатньо для розуміння генеральної лінії зовнішньої політики Російської Федерації: вона ніколи не погодиться на статус нижчий, ніж супердержави, і для досягнення мети повернення собі цього статусу застосовуватиме всі наявні резерви і весь арсенал засобів.

Чіткій визначеності національних пріоритетів сприяє глибока монархічна і великодержавна традиція, втілена у міцній президентській владі, концентрації ключових функцій в його руках. Навіть у порівнянні із значно зміцненою президентською владою в Україні владні можливості російського президента є ширшими і десь навіть ближчими до можливостей пострадянських середньоазіатських президентів.

Безперечно, як політичний чи економічний партнер Росія є дуже важливою, проте складною державою. Одним із факторів, що ускладнюють співпрацю, є не прогнозованість зовнішньополітичних дій, їх не раз надмірна радикальність. Іншою проблемою є стійкість федеративного устрою багатонаціональної Росії в умовах економічної кризи. Як твердить світовий досвід, навіть при відносному демократичному федералізмі економічний фактор здатний відіграти досить значну роль у розвитку сепаратистської ідеї. На прикладі Чечні видно, що ефективного механізму нейтралізації таких віянь у арсеналі внутрішньої політики Росії немає.

Підсумовуючи сказане, можна зробити певні висновки. Сучасна Росія, будучи напівдемократичною країною із великодержавними ідеями, не розглядає поки що Україну як рівноправного політичного чи економічного партнера, а швидше - як сферу власних інтересів (про що, до речі, неодноразово відверто заявляли як ліво-, так і право орієнтовані російські політики). Якщо економічне співробітництво з Росією є частиною об'єктивної необхідності в політиці України, то втягнення її у відкритий інтеграційний простір сучасної Росії загрожує втратою суверенітету української держави з усіма подальшими наслідками. Навіть зі стратегічної точки зору значна вага Росії на Євразійському континенті навряд чи допустить рівноправність взаємин з нею інших держав, а надмірна орієнтація українських експортно-імпортних операцій у російському напрямку може становити загрозу національній безпеці України.

Що ж до українсько-польських взаємин, то вони були і залишаються одними із найскладніших та заплутаних. Хоч би скільки приймалося гарних постанов, підписувалося угод чи договорів, історична пам'ять про взаємні кривди здебільшого останнього періоду історії, тобто XX ст., не лише не приглушується необхідністю змін - вона дивним чином воскресає у наступних поколіннях. Це особливо відчутно у західному регіоні України та в прилеглих до нього польських землях, де ще є чимало живих свідків трагічної історії. "Цвинтарна" війна, взаємні територіальні претензії, постійні нагадування про геноцид "Вісли" та "волинську трагедію" - ось лише частина переліку взаємних кривд, котрі вагомо впливають на перебіг формування сучасних цивілізованих відносин між обома державами та їх народами.

На щастя, крім негативного, у польсько-українських відносинах є і немало позитивного досвіду, пошук шляхів до порозуміння, примирення та взаємодії. Наприкінці минулого і на початку цього століття, та навіть в роки збройного протистояння двох сусідніх держав, у кожній з них виникали теорії можливостей замінити протистояння у вузлі перетину геополітичної горизонталі та вертикалі Європи на зразок для відносин центральноєвропейського субрегіону. Взяти хоча б теорію федералізму Пілсудського чи подібну до неї ідею Петлюри, концепцію "Міжмор'я" Мочульського чи прототип моделі балтійсько-чорноморського співробітництва Ю. Липи. Неодноразово саме Польща ставала ініціатором формування в Україні усвідомлення її центральноєвропейської приналежності; саме Польща серед європейської спільноти держав бачила можливість вберегти її суверенітет.

Після розпаду Варшавського пакту досить швидкому економічному реформуванню посприяло те, що навіть за часів комуністичного правління в Польщі не було повністю ліквідовано приватну власність, отже, не довелося відновлювати інститут власності як структурну одиницю економічної схеми.

Поряд з економічними кроками у внутрішній політиці керівництво Польщі активно провадило спрямовану на європейську інтеграцію зовнішню політику. У пошуках гарантування власної національної безпеки поміж пострадянським та північноатлантичним просторами вона, як і інші країни Східної, недавно соціалістичної Європи, увійшла до Вишеградської групи та Центральноєвропейської Ініціативи, водночас налагоджуючи власні дво- і багатосторонні зв'язки з іншими країнами як безпосереднього оточення (Балто-Чорноморське співробітництво), так і через території країн-сусідів (Веймарський трикутник). Значну допомогу в європейському інтегруванні Польщі надали ЄС та США через свої фінансові та допоміжні структури. Поступово набуваючи асоційованого та повноправного членства в європейських інтеграційних структурах, Польща логічно підійшла до створення власної державної програми інтеграції, яка передбачала вступ країни в НАТО у 1999 р. та членство в ЄС у 2004 р. Перша частина цієї програми уже виконана, а друга близька до виконання.

Поступ Польщі в напрямку європейської інтеграції цілком очевидний і невідворотний. Уже тепер, як повноправний член Північноатлантичного альянсу, Польща займає провідне місце в системі європейської безпеки як форпост НАТО на сході континенту. І в цьому контексті польсько-українські відносини набирають першочергової ваги. Налагодивши добрі стосунки з об'єднаною Німеччиною на заході та дійшовши згоди із загальних питань з Росією на північному сході, Польща проголосила Україну стратегічним партнером і взяла на себе зобов'язання відстоювати її інтереси в інтеграційних структурах Європи.

Регулярними і плідними стали зустрічі обох президентів, з'явилися цікаві моделі співпраці в різних галузях, переважно в сфері малого та середнього бізнесу. З огляду на членство Польщі в НАТО оригінальною і потрібною формою співробітництва в галузі безпеки є Українсько-польський батальйон - миротворча двонаціональна військова одиниця під спільним командуванням. Проте, незважаючи на загалом непогане підґрунтя для всебічної і взаємовигідної кооперації, існують проблеми, які невдовзі можуть стати нездоланним бар'єром для України в її інтенціях до західного, європейського шляху інтеграції. Водночас із розширенням можливостей транскордонних комунікацій всередині Європейського Союзу його зовнішні кордони стають дедалі непроникнішими. В такий спосіб ЄС намагається захистити себе від небажаної нелегальної міграції, проникнення чи транзиту зброї, наркотиків і т. п.

У повному обсязі це правило Євросоюзу незабаром почне стосуватися і держав - кандидатів у члени ЄС, а за його виконанням "новачками" Брюссель і Страсбург стежитимуть з особливою увагою. Зайвим є пояснювати, чому новий кордон ЄС може стати спадкоємцем сумнозвісної "залізної завіси", як і те, які це матиме наслідки для обох нинішніх стратегічних партнерів. А недотримання вимог ЄС автоматично пересуне країну в кінець черги до дверей об'єднаної Європи, а обмеження східного ринку для власних товарів при жорсткій конкуренції та протекціонізмі у Західній Європі неминуче поставить економіку на коліна і зробить її цілком кредитозалежною.

У цьому випадку навіть найбільш компромісний варіант співпраці - через транскордонне співробітництво і формування первинних інтеграційних зон-єврорегіонів - втратить своє значення, стане малоефективним, а навіть - шкідливим, оскільки в умовах великої різниці в рівнях економічного зростання обох країн та відносно низького податкового тиску ці зони стануть місцем відмивання грошей "тіньовиками". Крім того, не виключена також втрата необхідної для існування таких зон чи регіонів узгодженої законодавчої бази обох сторін - тоді їхня доцільність взагалі зводиться до нуля.

Таким чином, найбільш природний і прийнятний для України західний вектор, вектор інтегрування в Європу, може впертися у новітній аналог колишньої залізної завіси, якщо ЄС не підійде до проблеми свого східного кордону та східної окраїни з належним розумінням усіх її аспектів і якщо в нашій державі виникнуть передумови для переваги східного напрямку інтеграції. За таких умов про європейську приналежність України можна буде говорити здебільшого лише в суто географічному розумінні.

Свого часу концепція співпраці за схемою "Північ - Південь" досить активно експлуатувалася українськими політологами та геополітиками, як найбільш давня - уздовж шляху "із варяг в греки". На межі XVII та XVIII ст. цим напрямком із стратегічних міркувань спробували скористатися шведський король Карл XII та гетьман Мазепа. У першій половині нашого століття, в епоху відродження політичної та суспільної думки, на засадах відстоювання європейської геополітичної вертикалі, як єдиного успішного вибору України стояла еліта українського політичного мислення - Ю. Липа, С. Рудницький, частково -Д. Донцов. Витоки таких міркувань цілком зрозумілі: весь період новітньої історії Україна, не маючи державного статусу (за винятком дуже короткого проміжку відносного суверенітету й соборності) перебувала між двома світовими потугами. Спершу це були Австро-Угорська та Російська імперії, згодом фашистська Німеччина та Радянський Союз.

Тоді ж, на ґрунті відносної лібералізації та із розумінням прихованої імперської логіки Заходу, знаючи неприховані плани Росії і проголошуючи висловлений свого часу М. Хвильовим принцип "Геть від Москви", політичні еліти України посилено шукали для неї її власний, оригінальний шлях. І альтернативний до поздовжнього, західно-східного, вертикальний північно-південний напрям цілком логічно видавався ще до середини XX ст. єдиним стратегічним для України, бо ж вона посідала чільне місце у поясі держав поміж Балтійським і Чорним морем. Проте науково-технічний прогрес, розвиток технологій позбавили Чорне море його стратегічного значення і перевели його в статус європейської внутрішньої водойми.

Ще однією спробою реанімувати попереднє значення Чорного моря став його фактор у стратегії створеної в період пост тоталітаризму Організації Балто-Чорноморського співробітництва. Тоді, зважаючи на все ще наявну, хоч і в диференційованій формі, біполярність на континенті, кожна із новостворених формацій Центральної і Східної Європи намагалася відкинути від субрегіону статус буфера і облаштувати своєрідний пояс безпеки. Під таке формування Балто-Чорноморське співробітництво підходило майже ідеально, проте із входженням Польщі до НАТО та свідомими і задекларованими у цьому ж напрямку намірами Латвії, Литви, Естонії та Румунії фактор безпеки поясу автоматично перейшов до активу Північноатлантичного альянсу.

Водночас саме цей напрям набув досі небувалого стратегічного значення на сьогодні як основна комунікаційна артерія європейської вертикалі. На фоні політичного маніпулювання Росії навколо транспортування її енергоносіїв до Європи, нафтогазоносний шлях із Близького Сходу та басейну Чорного моря через Україну на північ і захід Старого континенту є буквально обеззброюючою альтернативою. Як показує сучасний досвід, саме уздовж таких шляхів розміщуються оази економічного процвітання. Тож для України в цьому контексті головне - не втратити, не віддати нікому свій шанс. Що ж до інтеграційних можливостей у рамках геополітичної осі "Північ - Південь", то з південного боку їх обмежує природний і, до певної міри, цивілізований бар'єр, а з північного - уже знайома проблема з інтеграційним простором ЄС.

Навіть для досягнення цілей у "близькому зарубіжжі" державі знадобляться добрі відносини із такими світовими потугами, як США, Китай, Індія, Японія, "нафтовими королівствами" ОАЕ, Іраном, Іраком, розвинутими країнами Латинської Америки (Чилі, Аргентина, Бразилія). Показовим у цьому плані негативним прикладом для України є відмова під тиском США від Іранського проекту ядерного реактора, що віддало вигідний контракт конкурентам і водночас створило негативний імідж державі як ненадійному міжнародному партнерові. Проте про будь-які варіанти інтеграції бути й мови взагалі не може через цілком об'єктивні географічні та цивілізаційні фактори.

Підсумовуючи сказане, можна ствердити, що Україна, котра завжди перебувала й перебуває на перехресті геополітичних осей Європейського континенту, зобов'язана вийти із туманної концепції багатовекторності і обрати єдиний шлях, єдину долю. Яким буде цей вибір - це, на жаль, не завжди залежить від людей, котрі проблему достатньою мірою усвідомлюють. Звичайно, що природним напрямком інтеграції для України може бути лише розвиток у європейській спільноті. Це диктується реаліями сучасного світу, потребами континентальної та світової безпеки. А коли й далі в Україні залишиться проблема вибору зовнішньополітичної орієнтації поміж багатьма напрямками і націоналізм не стане стержнем національного інтересу, суб'єкт міжнародної політики має всі шанси перетворитися на об'єкт.


03.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!