Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Націоналізм як ідея державницького патріотизму. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Націоналізм як ідея державницького патріотизму. Реферат

Проблема реалізації національного самовизначення досі залишається відкритою. З одного боку, цей принцип визнається всіма суб'єктами міжнародного права. З іншого - на заваді його реалізації стоять прагматичні геополітичні інтереси найбільш потужних держав світу

Історія розвитку націоналізму та його доктрини. Націоналізм є політичною силою, яка визначала особливості європейської та світової історії протягом останніх двох століть значно більшою мірою, ніж ідеї свободи та парламентської демократії чи ідеї комунізму. Сучасний націоналізм виник наприкінці XVIII століття у Західній Європі та у Північній Америці. Потім він поширився на всю Європу та на весь світ. Поряд із соціалізмом він став однією з двох найважливіших ідейних течій XIX століття. У XX столітті націоналізм досяг незрівнянного успіху, стрибками нарощуючи свою роль в Європі напередодні та після Першої світової війни, а потім в Азії та Африці переважно після Другої світової війни.

Націоналізм засвідчував та засвідчує, що він може бути складником як імперіалізму, так і анти імперіалізму. Він може бути поєднаним як з прагненнями до політичної, суспільної, економічної та культурної емансипації, так і з відповідними формами гноблення. У ХІХ-ХХ століттях заклик націоналізму привів до того, що такі історично сформовані багатонаціональні великі держави як Османська імперія та Габсбурзька монархія розпалися на велику кількість малих держав.

Під заклик націоналізму протягом останніх півтораста літ з'явилися такі нові держави як Греція, Італія, Німеччина, Чехія, Словаччина й Польща. У XIX столітті націоналістичні спонуки підштовхнули європейські держави до колоніальної експансії - до створення заморських імперій в Азії, Африці та інших частинах землі. У міжвоєнний період та під час Другої світової війни націоналізм став синонімом нетерпимості, не людяності й насильства. Під гаслом націоналізму вели війни та чинили страхітливі злочини.

З одного боку, до націоналізму зверталися, щоб виправдати як насильне вигнання людей із їхніх постійних місць проживання, так і завоювання нових територій. З другого ж боку, з ним пов'язували сподівання на встановлення вільного й справедливого суспільного ладу. Часто націоналізм означав для народів і особистостей звільнення від політичної та суспільної дискримінації. Отож, націоналізм приховує у собі крайні протилежності й суперечності. Він може означати як звільнення, так і гноблення; він, очевидно, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози.

Націоналізм може набувати настільки різних форм та "національних" різновидів, що можна засумніватися, чи справді в кожному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем. Мабуть, тільки врахування конкретних історичних обставин дає можливість зрозуміти, що позначає чи має позначати в тому чи тому випадку цей термін. Але поки що сказане вище уможливлює тільки один висновок: націоналізм не існує як щось єдине, існують тільки різноманітні форми його проявів. Ось чому було б правильніше говорити про націоналізми, а не застосовувати слово "націоналізм" в однині.

Слово "націоналізм", що його вперше застосував Йоган Ґотфрід Гердер у 1774 році в одному зі своїх творів, набуло поширення у повсякденній мові тільки від середини XIX століття. Але до наших днів триває суперечки навколо того, що таке націоналізм. Протягом десятиліть дослідники так і не прийшли до загальноприйнятого визначення націоналізму, це стосується також поняття нації та національності. Кількість наявних сьогодні визначень націоналізму відповідає кількості різних його проявів, що їх містить історично-політична дійсність, починаючи від XVIII століття.

Оскільки дослідники весь час наштовхуються на все нові різновиди націоналізму, то у визначенні та дослідженні націоналізму внесок будь-якого дослідника оцінюють залежно від того, наскільки він у своєму дослідженні врахував ті нові складники якого-небудь націоналізму, які обов'язково мають бути враховані. Такими складниками чи ознаками націоналізму є, наприклад, усвідомлення своєї самобутності, що ґрунтується передусім на етнічній, мовній і конфесійній гомогенності, наголос на спільності соціокультурних настанов та історичних спогадів, месіанізм, зневага чи нетерпимість щодо інших народів.

Зауважимо, що найперше застереження стосовно властивих націоналістичній доктрині небезпек дав лорд Актон. У своєму нарисі про національність він проголосив: "Національність не опікується ні свободою, ні процвітанням; їх обох вона приносить в жертву заради імперативної необхідності перетворення нації на матрицю й мірку держави, її поступ позначатиметься матеріальною, а також моральною руїною заради того, щоб новий винахід спромігся переважити діяння Бога й інтереси людства".

Нова доктрина націоналізму є глибоко руйнівною щодо всього політичного ладу. Згідно з Кедурі, вона вводить у політику екстремістський стиль. Раніше конфлікти виникали через суперечності щодо території або династичне престолонаслідування; вони були конфліктами інтересів і тому підвладними компромісам. Тепер націоналізм змальовував політику як боротьбу за принципи, а не як нескінченну перекомбінацію конфліктуючих вимог.

Націоналізм змішує принципи з інтересами. Він спричинює конфлікти, що важче піддаються примиренню шляхом переговорів, бо люди звичайно не схильні поступатися принципами. Наслідки націоналізму здебільшого негативні: замість миру, процвітання й свободи "він створив нові конфлікти, посилив напругу та приніс лихо великій кількості людей, які стали невинними жертвами політики". Тому націоналізм не в силі дотримати того, що Кедурі вважає "єдиним критерієм, який заслуговує на громадський захист", а саме - "чи є нові правителі менш корумпованими й пожадливими або справедливішими й милосерднішими, чи ніяких таких змін взагалі не відбувалось".

Портрет націоналізму, намальований Кедурі, різко суперечить автопортретові націоналіста. Замість героїчного вчителя свого народу ми бачимо фанатика, нездатного порозумітися з корумпованим світом. На місці наділеного втаємниченою місією лідера, який, подібно до давніх пророків, звертається до заблудлої, приспаної нації та викриває психологічні деформації, спричинені звичним гнітом та передозуванням удаваного раціоналізму, ми зіштовхуємося зі світським послідовником месій тисячолітніх рухів, який прагне встановити на землі царство справедливості тільки заради того, щоб з'єднати докупи усі його лихоліття шляхом порушення ще більш нез'ясованих проблем

Другий критичний закид щодо зображення Кедурі наслідків націоналізму полягає у тому, що в ньому цілковито не помічені переваги і надбання націоналістичних відроджень. Якщо ми збираємося приписувати доктринам переваги й недоліки, то ми мусили б нагадати ту снагу, яку забезпечували у царині культури почуття патріотизму й націоналізму.

По-третє, Кедурі добирає ті риси націоналізму, руху й ідеології, які увиразнюють такі чинники як таємні змови, тероризм, методи жорстокої помсти соратникам та, понад усе, непогамовний нігілізм і тоталітаризм. Ніхто не заперечуватиме, що ці риси, дійсно, були властиві деяким різновидам націоналізму. Втім, заради справедливості варто лишень згадати про екстремальні обставини, в яких вони діяли.

Жорстокість дашнаків чи македонців або карбонаріїв в Італії блідне перед жорстокістю австрійської, османської чи царської поліції й бюрократії. Крім цього всього, Кедурі забуває про користь від націоналізму у країнах, що розвиваються, про той спосіб, яким вони можуть узаконити нові режими, налаштовані на підтримку політичної стабільності та згуртування роз'єднаного населення за допомогою єдиної і міцної вуздечки. Він також забуває про приклади націоналізму, який спонукає до конституційних реформ, як це сталося в Індії або Туреччині, не кажучи вже про його користь у наданні законної сили радикальним соціальним змінам і модернізації; за наочні приклади правлять Японія і Китай.

Підкреслимо, що Німеччина подає класичний приклад саме такого перебігу розробки й акцентування. Однією із засадничих ідей стрижневої доктрини націоналізму є ідея природності націй. Німецькі письменники наголошували на цьому аспекті, проводячи аналогію з організмами, доки не стало виглядати, ніби нації є частиною незмінного закону природної еволюції. Доведені до їхнього логічного завершення, ці детерміністські й еволюціоністські нашарування вступають у конфлікт з іншим аспектом початкової доктрини, а саме, - її волюнтаризмом, де життя нації - це постійна боротьба, та одного разу досягнувши суверенного стану державності, нація реалізує себе в усій своїй унікальності. Впевнена у власній історичній долі, вона може братися за здійснення історичної місії звільнення людства від рабства космополітичної тиранії. Лише в такому разі індивід стане справді вільним, оскільки його власна автономія є тільки виявом автономії його нації. Крім того, німецька органічна версія ґрунтується на принципі, згідно з яким нації володіють здатністю формувати долю шляхом історичних звершень національної волі.

Тобто, націоналізм є доктриною, винайденою в Європі на початку XIX століття. Вона претендує на те, щоб дати критерій з допомогою якого можна визначити одиницю населення, здатну мати виключно своє власне врядування задля законного здійснення влади у державі та для справедливої організації поєднання держав. Стисло кажучи, доктрина стверджує, що людство природно поділене на нації, що нації розпізнаються за певними характеристиками, які можливо підтвердити, і що єдино законним типом урядування є національне самоврядування.

Також і в соціологічному сенсі огляд чинників, які впливають на вимоги націоналістів, свідчить, що мова має свої обмеження. В ряді випадків, як-от в Греції, Ізраїлі, М'янмі, Пакистані та Індонезії, велику потугу у самовизначенні становила релігія, яка й забезпечила витонченішу й переконливішу основу для національної ідентичності. Назагал, лінгвістичний критерій набув соціальної ваги тільки в Європі й на Середньому Сході; це може прислужитися за підставу для плідного впливу в Африці й Індії більшою мірою Руссо й Мілля, аніж Гердера і Фіхте.

Для націоналістів воля і нація ґрунтуються на передіснуванні нації. Це не ваша воля і не мої прагнення; це воля нації, хоч би в якому зародковому стані вона була. Для Берка, Руссо, Ціммермана, Джефферсона, Болінґброка, Монтеск'є, а також німецьких романтиків і теперішніх африканських та азійських націоналістів нації становлять окремі природні сутності, які внаслідок цього втілюють колективну волю.

З другого боку, стрижнева націоналістична доктрина складається з кількох далекосяжних тверджень:

  • Людство природним чином поділяється на нації;
  • Кожна нація має свій самобутній характер;
  • Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;
  • Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;
  • Нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах;
  • Відданість нації-державі перевершує інші відданості;
  • Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.

Цій доктрині відповідають рухи з різними зацікавленнями. Ідентичність, чистота, відродження, ворог, історичне коріння, самозвільнення, формування нової людини й нової спільноти, колективний суверенітет та співучасть - це лише деякі з тем, що без кінця повторюються в літературі з націоналізму. Вони постачають провідний імпульс для конкретних проявів активності націоналістичних рухів: отих філологічних, антропологічних та історичних дослідів невеликих гуртків інтелектуалів, таємних товариств, які рішуче вимагали реформ і незалежності, довіри до переписів, турботи про символи єднання - прапори, гімни, кордони, воєнні паради, почесті загиблим героям, святині й музеї, підручники історії, главу держави, назву країни та її Конституцію, присяги й міфології, паспорти, каральні заходи проти зрад, навіть про квіткові й тваринні тотеми. Націоналізм є атакою і на традицію і на модерність в тій мірі, в якій вони притемнюють і спотворюють справжній взаємозв'язок людини з природою та зі своїми ближніми.

Таким чином, в очах націоналістів люди будуть готові до громадянства, стануть улюбленцями свого міста тільки тоді, коли вони очистяться від тиранії й корупції епох, за яких вони були позбавлені гідності й коріння. Братерство індивідів всередині нації має своїм наслідком братерство націй у світі.

Типологія націоналізму

Варто зазначити, що на сучасному етапі розвитку політологічної науки націоналізм ділиться на такі напрямки як анархічний, радикальний, ліберальний та консервативний.

Анархічний тип само ідентифікації є ірраціональним, тому що реалізується інтуїтивно через співпереживання, і є перервним, оскільки визнає унікальність нації і цілком байдуже ставиться до зовнішніх соціальних впливів.

Анархістську програму вперше особливо чітко виклав Вільям Ґодвін ("Розвідка про політичну справедливість", 1793) та П'єр-Жозеф Прудон ("Що таке власність?", 1840). На думку цих взірцевих анархістів, людська взаємодія природно відбувається в невеличких автономних спільнотах, які є репрезентативними ядрами етнічного спілкування. Анархізм - це форма мислення, пов'язана з давньою, ще від стоїків і кініків, традицією заперечення соціально-політичного авторитаризму. Ґодвін просто підсумував попередні ідеї, де подаються засадничі принципи анархізму: небажання коритися накинутій владі, зневага до егоїстичної приватновласницької жадібності, природна свобода й природні стосунки, пасивний опір.

Анархічний націоналізм, хоч і перебуває цілком поза сферою ліберального гуманізму Просвітництва, не може бути зведений до простого вияву романтичної ідеології правого крила, якій він передує. Не можна також прив'язувати його до комуністичної ідеології, чий знеособлений глобалізм він заперечує і чию надмірну одержимість питанням власності він осуджує. Іншими словами, анархічний націоналізм - це один із контраргументів проти радикалізованих описувань етноцентричного націоналізму.

Одним із найвідоміших представників радикального націоналізму є Микола Данилевський, праця якого "Росія та Європа. Дослідження культурних і політичних відносин між слов'янським і германо-латинським світами" обґрунтовує панславізм, заснований на глибинній ворожнечі між російською нацією (яка, мовляв, уособлює вищу расу, обраний народ, ведений єдиною правильною релігією - православ'ям) та Західною (германо-латинською) Європою. Ця ідея обраного народу, котрий начебто вивищується над усіма іншими й має здійснити божественну або історичну місію, аж ніяк не є монопольним винаходом слов'ян.

Вона входила до світогляду найпередовіших західних націй та імперій, - чи то була Мілтонова або Блейкова Англія ("новий Єрусалим") чи Німеччина, чи ті ж таки Сполучені Штати, чия рішучість стати лідером цивілізованого світу триває вже півтора століття. На зламі століть Вільям Джеймс, опанований гірким передчуттям, так писав про цю надмірну одержимість своєю високою місією: "Ми маємо справу з дуже дивним явищем, а саме, з вірою в те, що наша національна доля має бути великою хай там що, і, з якоїсь незбагненної причини, вважається ганебним не мати такої віри або відкинути її. Ми повинні, мовляв, стати місіонерами цивілізації та завдати собі на плечі тягар білої людини, хоч би яким він був нелегким. Ми повинні розповсюджувати наші ідеали, насаджувати наш порядок, накидати нашого Бога. Індивідуальне життя нічого не варте. Нас ведуть наш обов'язок і наше високе призначення, цивілізація повинна тривати".

Наступний вид націоналізму - ліберальний. Лібералізм поділяє з радикалізмом його раціональні й матеріалістичні нахили, проте шукає загальних законів і тенденцій, що визначають життя нації До того ж, ліберали не прагнуть революційних розв'язань. Вони віддають очевидну перевагу еволюційним змінам і прагнуть поступових реформ і тонкого настроювання суспільних і політичних інституцій. Слід зауважити, що хоча лібералізм, на перший погляд, є індивідуалістичним світоглядом, він постулює індивідуальні права винятково на підстав універсальної, освяченої законом суспільної взаємопов'язаності. В цьому лібералізм є прямою протилежністю екзистенціалізмові, в якому радикал прагне скасувати колишню й утвердити нову соціальну гомогенність суто індивідуальними, індивідуалістськими діями.

Якщо втягти ліберального націоналіста в дискусію, він не шукатиме доказів у минулому, а вдасться радше до логічних аргументів, опертих на реаліях теперішнього часу в їхніх інституціалізованих формах. Саме в таких термінах описує націоналізм Карл Шурц у своїй промові "Справжній американізм", виголошеній у Бостоні 1859 року: "Справжній американізм, себто толерантність і рівність прав, поглинув їхні забобони й мирно поглине все, що не відповідає переможному духові наших інституцій".

Остання форма націоналізму - консервативна. Як і лібералізм, консерватизм є формою поступової тяглості. Він обережно ставиться до змін, але не виступає проти них, якщо вони відбуваються природно. Консерватизм відкидає раціональні пояснення, оперті на матеріальні аспекти реальності. Натомість він покладається на інтуїтивно органічний розвиток суспільства, що мислиться як духовна цілісність, як трансцендентний порядок.

Органічну інтегральну природу нації годі пояснити як просту суму її частин, тут необхідно застосувати діалектику протилежних принципів, що сприймаються інтуїтивно, - цю переконаність консерватизм поділяє з анархізмом. Еволюція нації сприймається як природний ритм, як зростання, подібне до зростання рослини, яке не може бути запрограмоване і в яке не слід втручатися. Найкращим прикладом консервативного націоналізму є той, що його виклав Гердер у своїй теорії духу нації, котрий мислиться як органічне зростання й самоодкровення Божественного.

Цей короткий огляд чотирьох форм націоналізму дає підстави вважати, що просте бінарне протиставлення західного ліберального націоналізму етнічному східноєвропейському є не лише спрощеним, а й неточним описом і неправильною оцінкою реального стану речей. Він також спростовує поквапливі моральні судження, засновані на самих лише ідеологічних тропах. Неліберальні парадигми не повинні відкидатися апріорно. В кожній культурі є певні неліберальні дискурси національної ідентичності, які заслуговують на повагу й не обов'язково ведуть до ксенофобії.

Національне самовизначення як засіб стабілізації етнополітичної ситуації

І принцип національного самовизначення, і принцип територіальної цілісності е фундаментальними підвалинами міжнародного права. На перший погляд, їхнє співіснування є дивним: адже реалізація принципу національного самовизначення неминуче призводить до поділу території держави, з якої виділяється нова національна держава, а неухильне однозначне дотримання принципу територіальної цілісності держав призводить до неможливості утворення нової держави, оскільки останнє в будь-якому разі є порушенням чиєїсь територіальної цілісності.

Становище ускладнюється тим, що у світовій практиці справді немає єдиного загальновизнаного трактування співвідношення цих принципів. Вірніше, взагалі-то воно існує, але в політичній практиці до уваги береться не завжди, оскільки воно не влаштовує держави, що утримують у полі свого суверенітету нації, які борються за свою свободу. Позаяк ці держави є реальними, загальновизнаними суб'єктами права, чого не можна сказати про дані нації, то перші мають більше можливостей для нав'язування підпорядкованим націям своєї точки зору.

Тому деякі дослідники справді говорять про "два взаємовиключних принципи - територіальної цілісності держав і непорушності кордонів, з одного боку, і права на самовизначення народів - з другого". Притому цілком вірно оцінюється доволі плутана ситуація, за якої і центральні уряди, і сепаратисти мають вагомі юридичні доводи для обстоювання своєї позиції.

Принцип територіальної цілісності держав, звичайно, є вагомим досягненням у розвитку міжнародного права. Постульована в ньому повага до існуючих кордонів є великим внеском у збільшення міри цивілізованості міждержавних стосунків, збереження в них миру і стабільності. Проте невиправдане застосування цього принципу там, де йдеться не про міждержавні стосунки, а про право нації на самовизначення, не лише не цивілізує ті стосунки, а навпаки - нагнітає в них напругу. Закладена в цьому принципі абсолютизація недоторканості державних кордонів призвела до того, що він став дедалі ширше застосовуватися для юридичного обґрунтування відмови урядів поліетнічних держав надати можливість самовизначення меншинам, що мешкають у країні. Таким чином ці держави не розв'язували існуючі суперечності і проблеми, а, навпаки, мимоволі заохочували їх латентне розгортання і загострення.

Насправді ж питання співвідношення та ієрархії цих двох принципів давно розв'язане наукою. Це розв'язання цілком відповідає вимогам етнічної і соціальної справедливості і полягає у чіткому з'ясуванні царини компетенції кожного з принципів. Таке з'ясування дає змогу зробити висновок, що протиставлення принципу територіальної цілісності держави і непорушності її кордонів принципу самовизначення є просто некоректним, бо принципи ці, хоч і стикаються, є юридично непротиставними: кожному з них відведено свою роль у своїй сфері правових відносин.

Дія принципу територіальної цілісності поширюється на сферу міждержавних відносин і має на меті захист держави від зовнішніх зазіхань - однобічних територіальних претензій, що не ґрунтуються на міжнародному праві і пред'являються на порушення порядку, запровадженого для мирного врегулювання міжнародних суперечок. Тобто принцип територіальної цілісності держави виступає засобом зняття саме міждержавних суперечностей, суб'єктами яких є держави, що змагаються за право здійснення суверенітету над певного територією. У розв'язанні подібних суперечностей принцип національного самовизначення взагалі не зачіпається і не фігурує.

Суб'єктами ж права на самовизначення с народи-етноси, що обстоюють своє невід'ємне і непорушне право вільно визначати свою долю, у тому числі і політичний і правовий статус своєї території. Принцип самовизначення регулює не відносини між державами, а відносини між етносом, який є первинним носієм територіальних прав, та державою, якій народ делегує здійснення своїх прав. Ця формула логічно випливає з пріоритетності суспільства, соціуму над державою, виростання держави з суспільства та призначення держави як інституту, покликаного захищати і оформлювати це суспільство, користуючись для цього повноваженнями, якими її наділило те ж таки суспільство. Зокрема, територією держава володіє і розпоряджається від імені і в інтересах суспільства.

Оскільки ж нація є соціальним організмом, а сама територія є не просто етнічним ареалом, а й одним з найвагоміших чинників етногенезу, то стає зрозумілим, чому право на територію нації є первинним і вагомішим відносно права на територію держави. Принцип національного самовизначення в юридичній науці відтак є вищою правовою підставою володіння і розпорядження територією.

З огляду на те, що національне самовизначення полягає у зміні політичного статусу народу, принаймні, передбачає можливість, природність і правочинність такої зміни, логічним є висновок про те, що принцип національного самовизначення має пріоритет перед принципом територіальної цілісності. Отже, визначення нормативного змісту принципу територіальної цілісності можливе лише в межах принципу самовизначення.

За такої ситуації необхідною стає корекція розуміння поняття "територіальна цілісність". Зокрема, необхідно виокремити з нього поняття "державно-територіальна цілісність" і "цілісність національної території". Останнє якраз передбачає право на створення національної держави, що охоплює весь масив етнічної території певної нації, на об'єднання чи возз'єднання з незалежною частиною свого народу. Звичайно, цілісність національної території є також пріоритетною відносно цілісності держави.

Саме таке розуміння питання відбите у Декларації ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам. "Вирішуючи проблеми співвідношення територіальної цілісності держави, що здійснює національне гноблення, і національно-територіальної цілісності поневоленого народу, цей документ прямо зобов'язує всі держави поважати невід'ємне право всіх народів на цілісність їхньої національної території" (п. 4.)... Територіальна цілісність самих держав розглядається у цьому документі як вираження суверенних прав народів.

Еліти багатонаціональних країн, воліючи зберегти під своїм пануванням неосновні етноси, прагнуть перевести питання про національне самовизначення цих етносів у річище міждержавних територіальних суперечок, і саме тут і захована відповідь на питання про співвідношення двох міжнародно-правових принципів.

Таким чином, можна вважати доведеним твердження про те, що "право нації на самовизначення має пріоритет перед принципом територіальної цілісності багатонаціональної держави". Кровопролитні жорстокі війни, сотні тисяч вбитих, мільйони біженців, суцільна руїна внаслідок здійснення національного самовизначення є не більш ніж відвертою і великою неправдою тих, хто якраз і спричиняє - свідомо чи несвідомо - це, проводячи політику гегемонізму однієї нації над іншими в одній державі, потураючи нацистським амбіціям першої щодо других і водночас суворо та надзвичайно демократично відмовляючи цим другим у священному праві боротися за своє виживання тепер і гідне, нормальне життя в майбутньому.

Сучасна теорія права трактує право на самовизначення як одне з базових. Воно належить до колективних прав, тобто його дістає певна соціальна спільність. Право народів на самовизначення стоїть на основі індивідуальних прав, тобто прав, що надаються індивідові як такому.

В юриспруденції право на національне самовизначення чітко пов'язане з правом людини і виводиться з останнього. Саме тому принцип самовизначення зачіпає не лише права народів, а й відносини між державою та особою. Отже, перешкоджання здійсненню права національного самовизначення належить вважати не лише порушенням прав відповідної спільності, а і порушенням індивідуальних прав і свобод усіх її членів у масовому порядку, або масовим порушенням прав людини.

Притому застерігається, що дотримання права на самовизначення є обов'язковим для всіх без винятку держав без огляду на їх участь у певних міжнародних конвенціях, оскільки це право є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною нормою jus cogens.

Сторонами право відношення, що виникає при самовизначенні, є народ (нація), що прагне скористатися своїм невід'ємним правом, і держава, в кордонах якої перебуває такий народ. Притому саме від держави в даному разі залежить характер, а то й сама можливість здійснення цього права, тому і відповідальність за виконання приписів міжнародного права, пов'язаних із самовизначенням, лежить саме на ній. Головним обов'язком держави є шанувати виражену волю всього народу і не перешкоджати йому здійснювати і проводити цю волю в життя.

До держави також згідно із загальними нормами міжнародного права і відповідними міжнародно-правовими актами, що регламентують здійснення права на самовизначення, висувається мінімум вимог: утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх невід'ємного права на самовизначення, виявляти належну повагу до вільно вираженої волі зацікавлених народів. Повний же обсяг вимог включає обов'язок активно сприяти реалізації цього права. Коло держав, до яких звернена ця норма права, не вичерпується тими, від яких відокремлюються самовизначувані народи. Всі без винятку держави члени міжнародного співтовариства зобов'язані поважати право народу на самовизначення і сприяти його дотриманню навіть у тих випадках, коли мова йде про сторонній народ. Це випливає з імперативного характеру принципу самовизначення і зафіксовано в текстах відповідних міжнародно-правових актів, які прямо приписують усім державам активно заохочувати здійснення цього права, сприяти його реалізації.

Втім, залишається лише здогадуватися, якою була б міра дестабілізації геополітичного балансу у світі, якби всі держави кинулися заохочувати "здійснення самовизначення" на території інших держав, і яких масштабів фальсифікації і профанації зазнав би цей принцип.

Імперативність національного самовизначення як форми міжнародного права передбачає здійснення державного суверенітету над певною етнічною територією лише доти, доки народ згоджується з існуючим територіальним статусом. Лише тоді здійснення суверенітету буде право відповідним. Коли ж така згода перестає існувати внаслідок волевиявлення народу на користь відокремлення, здійснення державою суверенітету втрачає правову основу. Тоді ж, коли приєднання вчинене шляхом насильства і народ не згоден з накинутим йому статусом, територіальне володіння повинне вважатися протиправним від самого початку. Відповідно і територіальна цілісність держави, якщо вона не ґрунтується на вільному самовизначенні народу, не є право відповідною, оскільки право на самовизначення ніяк не може обмежуватися або призупинятися з метою збереження територіальної цілісності держави або існуючих державних кордонів. Коли ж держава застосовує репресії щодо народу, який вимагає самовизначення, останній має право чинити збройний опір і звертатися по допомогу до міжнародного співтовариства.

На сьогоднішній день, за словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі, у світі нараховується "близько 500 націй, що ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав". Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації не представлених народів. За прогнозами деяких аналітиків, "у найближчі 30 - 40 pp. на планеті утвориться ще близько 100 - 110 нових національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних покручів, які є перехідними утвореннями від імперій до самостійних національних держав".

Існування такої величезної маси людей, національні права яких щодня брутально зневажаються, свідчить лише про те, що до гармонізації етнополітичних відносин у світі ще надто далеко. Принцип національного самовизначення, що є єдиним способом дотримання інтересів усіх без винятку етносів, що населяють Землю, ще не має умов для належної своєї реалізації. На сьогодні принцип національного самовизначення, будучи всезагально визнаним, є однією з найчастіше порушуваних норм міжнародного права.

Принцип національного самовизначення є ключовою теоретичною підставою гуманістичної національної політики, основаної на принципах рівності онтологічних статусів всіх без винятку етнонаціональних спільностей, що заселяють Землю, і на праві кожної з них на реалізацію свого соціокультурного потенціалу. Поза цим принципом неможливий справжній демократизм і паритетність у міжнаціональних відносинах. Більше того, поза цим принципом неможливе здійснення суверенітету особистості, оскільки неможливе дотримання індивідуальних прав людини без дотримання колективних прав тієї етнокультурної спільності, до якої ця людина належить.

Принцип національного самовизначення повинен мати пріоритет перед принципом територіальної цілісності багатонаціональної імперіалістичної держави, до складу якої входять етнічні терени самовизначуваного етносу.

Проблема реалізації національного самовизначення досі залишається відкритою. З одного боку, цей принцип визнається всіма суб'єктами міжнародного права. З іншого - на заваді його реалізації стоять прагматичні геополітичні інтереси найбільш потужних держав світу. Тому людству ще належить винайти оптимальні шляхи поєднання національно-політичних прагнень народів І реальних можливостей трансформації світового політичного устрою.


03.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!