Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Методологічна політологія та її основні принципи. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Методологічна політологія та її основні принципи. Реферат

Політологія є однією із суспільних наук. Отже, політичні феномени, події та явища вона вивчає в межах панівних у певному суспільстві суспільно-політичних і соціокультурних парадигм

На перший погляд, твердження про політологію як молоду науку виглядає дещо парадоксальним. Як це може бути: політичні аспекти суспільного життя досліджуються понад два тисячоліття, історія цих досліджень зафіксувала цілу галерею блискучих мислителів минулого, а сама наука існує, виявляється, близько 150 років? Втім, нічого дивного немає. Адже від античності до середини XIX ст. політичні знання нагромаджувалися та систематизувалися, передаючись від покоління до покоління.

Але слід, напевне, зауважити, що, на думку А. Саміта і Дж. Таннехауза, глибина й досконалість політологічного аналізу пояснюються не стільки віком політології, скільки її сучасним дослідницьким потенціалом і постійним удосконаленням її методологічного й методичного арсеналу.

Політологія є однією із суспільних наук. Отже, політичні феномени, події та явища вона вивчає в межах панівних у певному суспільстві суспільно-політичних і соціокультурних парадигм.

На першому етапі розвитку політології в методологічному сенсі переважав своєрідний універсальний підхід. Він характеризувався тим, що всі соціальні знання були єдині й неподільні, оскільки політичне із загальних суспільних явищ просто не виокремлювалося. Тому й не дивно, що понад два тисячоліття дослідники політичної сфери суспільства не називали себе політологами, хоча по суті вивчали й аналізували політичну проблематику.

Починаючи із середніх віків завдяки розширенню інформаційної бази про соціальний світ прискорюється сегментація наукових дисциплін, що поділяються на природничі та моральні. (Наприклад, засновник політекономії Адам Сміт був професором моральної філософії.) Відповідно оновлюється й методологічний апарат наук, що досліджують суспільство.

Згодом термін "моральні науки" стараннями позитивіста А. Сен-Сімона і соціолога О. Конта, які в своїх дослідженнях наголошують на відносинах між людьми у суспільстві, людиною й суспільством, трансформується в термін "соціальні науки". Об'єктом останніх, нарешті, стають суспільство та політична сфера в їх зв'язках і взаємозалежності.

Кінець XVIII і початок XIX ст. принесли не лише серію революцій і воєн за незалежність, а й створили передумови для практичної реалізації сформульованих раніше ідей конституціоналізму, республіканської та ліберально-демократичної форм правління. Саме звідси простежуються корені британської, американської та французької політологічних традицій розгляду республіканської й демократичної систем, що оптимально відповідають природі людини. Ці концептуальні й методологічні підходи стали підґрунтям політичних теорій, концепцій і доктрин сучасності.

Раціоналізм Нового часу, який уперше був сформульований Р. Декартом, у поєднанні з вірою в емпіризм Т. Гоббса зумовив виникнення уявлення про соціальний світ як чіткий механізм, що піддається абсолютно точному обчисленню математичними методами. У такий спосіб Т. Гоббс, розглядаючи державу як грандіозну штучну людину — Левіафана, синтезував раціоналізм і абсолютизм.

Керуючись подібними настановами, Д. Юм пішов іще далі у намаганні спрямувати політику на створення механізму розв'язання та пом'якшення політичних конфліктів.

Пояснення політичних феноменів і процесів з позиції раціоналізму з часом сприяло утвердженню методології аналізу суспільно-політичних явищ щодо можливості дослідити все і вся в політичній сфері суспільства з точністю, яка не поступається, скажімо, тій, що досягається в математиці чи фізиці.

Унаслідок цього в соціальних науках стають популярними методи, напрацьовані у природничих науках. Водночас активно використовуються формально-правовий і порівняльно-правовий аналіз, юридична логіка, утверджується парадигма необхідності дослідження політики за допомогою конкретних методів (А. Сен-Сімон, О. Конт та ін.).

XIX ст. стало часом не лише історичної, а й державно-правової науки, яка відчутно вплинула на формування та розвиток політології.

Початок XX ст. ознаменувався спершу тріумфом, а згодом і занепадом позитивізму, і зокрема біхевіоризму.

Якщо раніше політологія здебільшого зосереджувалася в дослідженнях на формально-юридичних аспектах державних і суспільно-політичних інституцій, то об'єктом біхевіористської політології стають різноманітні аспекти поведінки людей як учасників політичного процесу.

Домінування позитивістської та сціентистської методології означало орієнтацію на кількісні, формально-математичні методи відображення політичного життя суспільства.

Вважалося, що політологія має відокремитися від політичної філософії й теорії і звільнитися від ціннісного підходу. З методологічного погляду це допомогло політології досить швидко висунутися на "перехрестя" міждисциплінарних досліджень, що охопили майже всі суспільні науки.

Водночас надзвичайної популярності набула теорія раціонального вибору, що ґрунтувалася на методологічному індивідуалізмі. Останній стверджував, що всі суб'єкти політики (виборці, політики, бюрократи) мають на меті максимізувати власні матеріальні інтереси, а отже, є підстави виводити соціальні феномени з поведінки окремих людей.

Під цю методологію підлапітовувалися моделі з використанням математичних методів, таких, наприклад, як метод групового врахування аргументів, який дає змогу досліджувати зв'язки між певними параметрами, що впливають на об'єкт дослідження, а також встановлювати ієрархічну вагу їх впливу.

Розвиток методології опитувань та інших прийомів біхевіоризму й неопозитивізму дав потужний поштовх до розвитку політології. Але за всієї доволі розвиненої наукової бази позитивізму він не досяг певного теоретичного рівня узагальнення, оскільки був спрямований на здобуття емпіричної інформації, відкидаючи висновки світоглядного, ціннісного й ідеологічного характеру.

Отже, відігравши свого часу свою роль у боротьбі з академічною політологією, якій були притаманні абстрактні політико-філософські та формально-правові концепції та ігнорування політичної конкретики, позитивізм сприяв заміні реальних політичних процесів на нежиттєздатні, абстрактні (тепер уже емпіричні) моделі.

У намаганні усунути вади позитивізму, які спричинені надмірним захопленням емпіричними дослідженнями за рахунок обмеження ролі політичної теорії, виникли пост біхевіоризм і пост позитивізм.

Основні положення пост біхевіоризму сформулював Д. Істон:

1. Зміст дослідження соціальних проблем є важливішим, аніж най бездоганніше володіння технікою дослідження.

2. Надмірне захоплення дослідженням лише поведінки призводить до втрати зв'язків з реальністю.

3. Вивчення та розробка цінностей є невід'ємною частиною вивчення політики.

4. Політологи мають бути відповідальними перед суспільством і захищати людські цінності.

5. Знати означає діяти, втручатися в реальне життя.

З огляду на кризу позитивізму та біхевіоризму робилися спроби відродити в нових модифікаціях традиційні підходи до цих напрямів.

Нової теоретичної орієнтації завдяки Ж. Лакану набув психоаналіз. Ю. Хабермас та інші члени Франкфуртської школи намагаються поєднати теорії К. Маркса і 3. Фрейда. Наприкінці 70-х років XX ст. відбувається ре ідеологізація політології як реакція на надмірну технізацію суспільного життя.

Однак це зовсім не означає, що методологія позитивізму себе абсолютно вичерпала. Йдеться лише про корекцію курсу, і не більше.

Водночас набуває популярності досить продуктивний політико-культурний підхід, запропонований Г. Алмондом, С. Вербою та іншими представниками цієї методологічної течії. її можна схарактеризувати як поєднання методів соціології, соціокультурології, етнопсихології та новітніх методів дослідження соціальних і політичних настанов людей з метою досягти єдиного міждисциплінарного підходу.

Закінчуючи аналіз провідних методологічних ліній, що домінували й донині існують у сучасній політології, назвемо класово-корпоративну (марксистську) концепцію та концепцію методологічного індивідуалізму. Перша з них спрямована на дослідження масових явищ, друга — на атомізований підхід (раціональний вибір).

Напевне, істина перебуває на перехресті цих методологій, у поєднанні позитивних аспектів цих напрямів дослідження політичної сфери суспільства.

Методи політологічних досліджень

Ознайомившись з методологічними принципами політології (див. підрозд. 4.1.), перш ніж перейти до питань методики політологічного дослідження, маємо з'ясувати, чим же відрізняються поняття "методика" й "методологія".

І хоча нерідко принципової різниці між ними не помічають, вона все ж таки є, і досить істотна. А спільного між ними приблизно стільки ж, скільки між поняттями "техніка" та "технологія".

Отже, під методикою політологічного дослідження розумітимемо арсенал аналітичних методів вивчення й аналізу певних аспектів функціонування політичної сфери суспільства. А під

методологією — сукупність пізнавальних принципів дослідження, що є фактично технологією використання цих методів. Ця технологія має бути концептуально та ідеологічно вибудованою, об'єднувати методи політологічних досліджень з методами, процедурами й процесами, технічними прийомами та засобами дослідження, аналізу, перевірки й оцінювання здобутих даних.

Отже, методологія політичної науки є, по суті, певним способом організації дослідження на базі використання конкретно визначеної політологічної техніки.

Методика й методологія політологічних досліджень визначаються, з одного боку, складністю об'єкта і предмета дослідження (політичної сфери та її компонентів), з другого — міждисциплінарним характером самої політичної науки.

З огляду на складність об'єкта та предмета політології, "родинних" зв'язків науки про політику із суміжними суспільними дисциплінами (правом, політичними філософією, соціологією, психологією, економією, географією, історією, герменевтикою, етнографією, екологією, антропологією, демографією та ін.), достатньо логічним виглядає висновок щодо використання політологією майже всіх методів з широкого арсеналу суспільних наук.

Умовно методи політології можна поділити на такі групи:

І. Загально логічні: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, моделювання.

II. Теоретичні: мислений (у думці) експеримент, математична формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетичний перехід від абстракції до конкретності та ін.

III. Соціологічні: соціально-політичний експеримент, вивчення документів (контент-аналіз), анкетування (очне і заочне — поштове, пресове, аудіовізуальне, електронне), інтерв'ю, експертне опитування, спостереження (польове, лабораторне, випадкове), вивчення соціальних настанов.

IV. Соціально-психологічні: соціально-психологічний експеримент, спостереження, вивчення документів (контент-аналіз), соціометричне опитування, тестування, пікалірування.

V. Порівняльно-історичні: історичного опису, конкретного аналізу, порівняльний, періодизації, хронологічний, ретроспективний, прогностичний та ін.

VI. Емпіричні (біхевіористичні): практичний експеримент, аналіз статистичного матеріалу, конкретне моделювання.

VII. Системно-функціональні: декомпозиція, композиція, інституціональний та функціональний методи, структурно-функціональний аналіз.

VIII. Діяльнісні (теорії політичних рішень): раціональний, послідовних порівнянь, зміпіано-скануючий, теорії груп.

Зрозуміло, що загально логічні та теоретичні методи використовуються на рівнях насамперед політико-філософського та конкретно-теоретичного аналізу, решта — переважно на емпіричному й певною мірою — на конкретно-теоретичному рівні політологічних досліджень.

Розглянемо особливості використання деяких із цих методів у сучасних політологічних дослідженнях.

Загально логічні методи

До них належать такі методи, як аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, дедукція, аналогія, моделювання. Вони є універсальним інструментарієм дослідження політичних явищ, суб'єктів і об'єктів політики.

До них належать передусім уявний експеримент, математична формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетичний перехід від абстракції до конкретності, метод історичного опису і т. ін.

Напевне, надзвичайно важко створити політичну науку, яка містила б узагальнення універсальної значущості. Отже, говорити, зокрема, про повну математичну формалізацію політичних процесів було б некоректно. Правомірно лише робити вірогідні, стохастичні узагальнення, певні прогнози на кшталт: деякий політичний феномен може існувати з певною вірогідністю за наявності певних конкретних умов.

Загально логічні та теоретичні методи є універсальним інструментарієм будь-якого, у тому числі політологічного, наукового дослідження. Вони використовуються переважно на рівні політико-філософського аналізу, предметом якого є загальні методологічні засади, гіпотези, положення і т. ін.

Порівняльно історичні методи

Порівняльно-історичні методи дають змогу вивчати політичні події та явища, пов'язуючи їх з історичними умовами, а також якісними змінами на різних етапах розвитку. Ці методи потрібні для аналізу подій і явищ, що періодично повторюються в історії, для порівняння генетично споріднених політичних процесів, які відбуваються в певній історичній ситуації, але за походженням прямо не пов'язані.

Користуючись цими методами, можна узагальнювати сучасний та історичний досвід політики, виявляти об'єктивні закономірності розвитку порівнянням окремих етапів і періодів політичного процесу.

Наприклад, проблемно-хронологічний метод передбачає поділ певної доволі широкої теми на окремі вузькі проблеми, що розглядаються в хронологічному порядку. А метод ретроспективного аналізу політичних явищ сприяє розвитку прогностичного потенціалу політології, оскільки ця функція тісно пов'язана з умінням робити об'єктивні висновки з попереднього та сучасного розвитку, краще усвідомлювати його закономірності.

Порівняльні методи мають найдавнішу історію використання з усіх методів науки про політику. Порівняльними методами користуються тоді, коли не вдається провести експеримент чи опитування або необхідно безпосередньо спостерігати за політичними явищами та процесами.

Особливістю цих методів є зіставлення двох чи більше політичних об'єктів (або їх частин), що мають схожі характеристики.

Використання порівняльних методів дає змогу знайти ознаки, за якими відрізняються (або не відрізняються) політичні об'єкти. Вони є ефективними під час використання в межах однорідних політичних структур. Але об'єктами зіставлення можуть бути політичні структури, локалізовані в різних політичних системах (скажімо, Північно-Атлантичний блок (НАТО) і Організація Варшавського Договору — тепер колишнього).

Порівняльні методи характеризуються двома підходами: інституціональним і функціональним.

Інституціональний підхід полягає у виборі для зіставлення аналогічних політичних інститутів, їх нормативного опису і відповідних характеристик.

Функціональний підхід дає змогу знайти два чи більше об'єктів, які мають істотні розбіжності в характеристиках, але обслуговують ті самі інтереси та потреби (скажімо, виконавчий комітет міської Ради народних депутатів і мерія).

У будь-якому разі використання порівняльних методів дає змогу знайти закони, що керують політичними явищами та процесами і сприяють формуванню свідомості й політичної культури громадян.

Емпіричні методи ХІХ-ХХ ст. Емпіричні, або біхевіористичні, методи політичних досліджень почали активно використовуватися на межі, коли постала практична потреба в об'єктивних знаннях політичної дійсності, пов'язаної насамперед з участю громадян у політиці.

Особливе значення в емпіричних дослідженнях надається вивченню проблем політичної поведінки, громадської думки, політичної культури, ментальності, впливу різних чинників на політичний процес, системному аналізу суспільно-політичних структур, комплексному вивченню проблем соціального управління, аналізу політичних інститутів, плануванню й прогнозуванню політичних процесів і т. ін.

Біхевіористичні методи (дістали назву від англ. behavior — поведінка) характеризуються як спосіб дослідження суспільно-політичних явищ щодо аналізу поведінки окремих людей та груп.

У США, до речі, суспільні науки, які широко використовують цей метод, узагалі дістали назву біхевіоральних.

Найширше вони застосовуються в політології та політичній психології. В основу методів покладено категорію політичної поведінки, що розглядається під кутом зору "стимул — реакція".

Під політичною поведінкою тут розуміють дії особистості, яка відіграє певну політичну роль незалежно від того, свідомо чи підсвідомо це робиться.

Аналізу політичної поведінки передує отримання емпіричної інформації одним або водночас кількома методами:

  • безпосереднім наглядом;
  • контент-аналізом документів та інформаційних потоків;
  • експериментом;
  • анкетним опитуванням;
  • інтерв'ю.

Використання біхевіористичних методів їх прихильники обґрунтовують тим, що всі форми спільнот є результатом дій і взаємодій індивідів та зв'язків між ними.

Інакше кажучи, політику як суспільне явище вони намагаються тлумачити на основі розуміння домінанти психічних мотивів участі в політиці окремих людей. Отже, вважається, що участь індивідів у політичних явищах і процесах (яка має для них певну цінність) є наслідком їхнього психічного стану: емоцій, волі, прагнень тощо.

Біхевіористичні дослідження зосереджені на кількох основних напрямах. Наиважливіпіим з них є електоральна поведінка громадян.

Напрями дослідження електоральної поведінки можна поділити на чотири групи:

  • "Мікро-мікро" — дослідження, в яких вивчають зв'язки між біографічними даними людини, її ролями та мотиваціями у поєднанні з політичними настроями та рішеннями.
  • "Макро-макро" — дослідження впливу структурних зв'язків на рівень політичних рішень, стабільність і спрямованість "мікро-мікро" зв'язків.
  • "Мікро-макро" — дослідження впливу громадян на політику, стратегію й тактику політичних структур (партій, суспільних організацій, рухів, процедури прийняття рішень).
  • "Макро-мікро" — дослідження, пов'язані з функціями системи структурних обмежувачів з підтримування, легітимізації та стабілізації всієї політичної системи.

Зауважимо, що біхевіоризм набув широкої популярності серед політологів, сприяв значному розвитку дослідницької техніки, такої як контент-аналіз, спостереження, інтерв'ю, статистика, аналіз конкретних випадків. Проте методологічна революція відбувалася тут значно активніше, ніж теоретична. Це, до речі, і зумовило появу пост біхевіоризму, який намагався вирішити суспільний конфлікт ідеалів, урахувати ціннісні аспекти та оцінні теорії, що їх ігнорували біхевіористи.

Кількісні методи тісно пов'язані з біхевіористичними, оскільки політична практика, яка потребує вимірювання політичних процесів і явищ, виходить з розуміння принципової можливості дослідження останніх.

Прихильники біхевіористичного методу активно використовують кількісні методи обробки інформації. Насамперед ідеться про електронно-обчислювальну техніку у сфері дослідження політичних орієнтацій, позицій і поведінки громадян стосовно політичних інститутів суспільства, виборів і т. ін.

Серед кількісних методів найчастіше застосовують контент-аналіз, статистичний метод, опитування громадської думки, експеримент.

Контент-аналіз

Назва методу походить від англ. content — зміст, а суть полягає в аналізі змісту політичних та інших текстів (фрагментів таких текстів чи змістовних блоків) і переведенні їх у цифрові дані.

За одиницю аналізу можна брати один чи кілька параметрів, згідно з якими аналізуються оцінки певного явища, події, суб'єкта політики в розглядуваних текстах. Досліджувати можна як один політичний текст, так і кілька текстів — наприклад, кілька виступів одного й того самого політичного лідера протягом певного періоду часу.

Якщо, скажімо, у своїх промовах комуністичній доктрині він 10 разів дав негативну оцінку, 2 — нейтральну і 3 — позитивну, загалом його ставлення до неї вимальовується досить виразно.

Аналогічно можна зробити певні висновки про еволюцію поглядів цього політика, якщо розглядати його висловлювання, датувати й зазначати місце їх проголошення.

Використовують контент-аналіз і під час вивчення повідомлень різних засобів масової інформації про одну й ту саму подію чи людину. Саме так, проаналізувавши численні повідомлення традиційної, радіо- та електронної преси, можна дістати досить об'єктивний зріз громадської думки з цього приводу.

Окрім того, якщо протягом тривалого часу досліджувати повідомлення засобу масової інформації (видання чи телерадіокомпанії), можна оцінити також його власні політичні симпатії.

Приклади використання контент-аналізу переконують у його універсальності, завдяки якій текстову інформацію можна подати мовою цифр і процентів.

Слід, проте, звернути увагу й на труднощі, пов'язані з використанням цього методу. Передусім потрібні підготовлені експерти для отримання первинних оцінок (які до того ж можуть бути і є доволі суб'єктивними). А це ускладнює комп'ютеризацію зазначеного методу, оскільки комп'ютер часто не "вловлює" окремих нюансів політичної заяви чи дипломатичної ноти. Отже, можна не хвилюватися за кваліфікованих політологів: найближчим часом потреба в їхніх дослідженнях аж ніяк не зменшиться.

Статистичний метод

Статистичний метод дослідження політичної активності має на меті вивчення та аналіз закономірностей у поведінці виборців залежно від специфіки виборчих округів, стану суспільної свідомості громадян і т. ін. Він базується на дослідженні результатів голосування виборців (під час виборів, референдумів, опитувань) і даних державних статистичних органів.

Опитування громадської думки

Опитування громадської думки можуть відбуватися безпосередньо (у так званих польових умовах), за допомогою анкетування, інтерв'ю через засоби масової інформації (телефон, телебачення, радіо, преса, пошта), через комп'ютерні мережі і т. ін.

Техніка опитування полягає в тому, що респондентам пропонуються заздалегідь розроблені анкети, які складаються із закритих і відкритих запитань.

Основну проблему, яку доводиться розв'язувати під час проведення опитувань громадської думки, становить правильна побудова респондентського масиву — вибірки. Остання має бути репрезентативною, тобто відповідати структурі населення в цьому об'єкті дослідження (країні, області, місті, районі, селі). Як контрольні параметри вибірки беруть стать, вік, освіту, соціально-професійний статус опитаних, їхні політичні уподобання (у разі потреби).

Досвід показує, що за умов правильної побудови вибірки помилка у прогнозах, скажімо, під час голосування на виборах не перевищує 2%.

Нерідко в політичній практиці використовують так звані експертні опитування, коли респондентів береться не широкий загал (від кількох сотень до кількох тисяч опитаних), а лише кілька фахівців з проблем політики. За належного добору експертів і відповідного рівня їхньої кваліфікації результати таких опитувань можуть бути дуже корисні.

Лабораторні експерименти

Лабораторні експерименти використовують під час моделювання політичних ситуацій, щоб розробити правдоподібний сценарій можливих політичних подій та відповідних політичних рішень.

Суть експерименту полягає, як правило, в тому, щоб знайти зв'язки між психологічними, політичними та іншими якостями людей, котрі ухвалюють політичні рішення, з їхньою ймовірною політичною поведінкою.

Системні методи

Системні методи використовують запозичений з теорії систем і кібернетики системний аналіз, що характеризується цілісним сприйняттям об'єкта дослідження й комплексним аналізом зв'язків елементів у межах усієї політичної системи.

У цьому контексті важливе значення має поняття системи, що характеризується наведеними далі ознаками:

  • Система складається з елементів, що різняться.
  • Елементи перебувають у взаємозв'язках і загалом створюють структуру системи.
  • Система має видимі кордони з навколишнім середовищем.
  • Вплив середовища на систему визначається як вхід.
  • Вплив системи на середовище визначається як вихід.
  • Між реакціями системи (виходами) та вхідними імпульсами відбувається певна взаємодія.
  • Характер впливу на входах модифікується через зворотний зв’язок на виходах.

 

 Рис. 4. Модель політичної системи

Під елементами політичної системи можна розуміти державні інститути (представницьку, виконавчу, судову владу), суспільно-політичні структури (партії, організації, рухи, стани, спільноти, суспільні групи), політичну діяльність, політичну культуру суспільства, громадян, систему масової комунікації і т. ін.

Вхід системи - потреби, інтереси, вимоги, побажання та ін. Вихід системи - політичні рішення, що ухвалюються з метою підтримки функціональних характеристик системи.

Системний аналіз можна проводити на трьох рівнях:

1. Політичні системи як ціле: Організація Об’єднаних Націй, Рада Європи, Північно-Атлантичний блок (НАТО), окрема країна.

2. Субсистеми: система місцевої влади, партійна система, судова система та ін.

3. Елементи політичної системи: партії, рухи, уряд, парламент, громадянин, у тому числі вхід і вихід політичної системи (політичні інтереси, рішення, дії, акти виборів, голосування на референдумах, опитування тощо).

Використання системного методу потребує пошуку й аналізу:

  • критеріїв виокремлення систем, субсистем, елементів;
  • чинників, які встановлюють ієрархію та впорядковують функціонування системи;
  • критеріїв класифікації елементів за функціональними ознаками;
  • ролі зовнішніх імпульсів та імпульсів, що генеруються на виході системи.

Урахування зазначених аспектів сприяє адекватності картини відображення політичних процесів, що відбуваються в суспільстві.

Структурно-функціональний метод

Цей метод спирається на концепцію політичної системи, що належить Д. Істону. Зазначена концепція оперує такими поняттями, як політична система, субсистеми, структура, культура, а також поняттями, що використовуються під час описування функціональних аспектів політичної системи.

У цьому контексті привертає увагу концепція розвитку, яка базується на поняттях структурної диференціації та культурної секуляризації. Якщо перше поняття віддзеркалює процес функціональної спеціалізації й автономізації політичних та інших структур, то друге полягає в раціоналізації політичної діяльності людей, розвитку аналітичного мислення та емпіричних нахилів останніх. Спираючись на згадані концепції, можна виконувати порівняльний аналіз різних політичних систем, які мають певні загальні споріднені характеристики.

Стимули політичного розвитку, на думку прихильників цієї концепції, походять із таких джерел:

  • міжнародного середовища (загроза або ведення війни);
  • внутрішнього середовища (поява нових політичних сил, які претендують на перерозподіл влади);
  • політичної еліти (перебуває всередині самої політичної системи).

Г. Алмонд, зокрема, вказував на такі типи стимулів політичного розвитку:

  • створення державності;
  • національне становлення;
  • участь у суспільних справах, особливо у процесі прийняття рішень;
  • розподіл цінностей, його регулювання та контроль за ним.

У концептуальному плані структурно-функціональний аналіз доповнив і розвинув системний підхід, оскільки досліджує чинники, що діють не тільки всередині політичної системи, а й поза її межами. Однак існують і недоліки, передусім загроза за-хоплення аналізом загальної соціальної системи за рахунок не-можливості розібратися, який же чинник є вирішальним і найважливішим.

Список літератури

  1. Андрущенко В. П. Історія соціальної філософії. — К., 2000.
  2. Антология мировой философии. — М., 1969-1972.
  3. Арендт X. Традиции и современность: К истории политических идей // Гос. и право. — 1991. — № 3.
  4. Арзаканян М. Де Голль и голлисты на пути к власти. — М., 1980.
  5. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.
  6. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К., 1996.
  7. Баскин Ю. Я. Очерки по истории политических учений. — Л., 1991.
  8. Бердяев Н. Философия неравенства. — М., 1990.
  9. Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. — М., 1992.
  10. Борисов В. К. Теория политических систем. — М., 1991.
  11. Брегеда А. Ю. Основи політології. — К., 1997.
  12. Бурдъе П. Социология политики. — М., 1993.


03.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!