Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Керівні групи суспільства та їхня еліта. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Керівні групи суспільства та їхня еліта. Реферат

Керівні групи є об'єктивними виразниками інтересів окремих великих суспільних груп, хоча вони й нав'язують свою волю цим суспільним групам і суспільству загалом

Ознайомлюючись із базовими поняттями політичної сфери та політичного життя суспільства, не можна обминути такий надзвичайно важливий тип суб'єктів політики, як керівні групи суспільства і зокрема його еліта.

Поняття і функції керівних груп суспільства

Керівні групи суспільства — це елітарні об'єднання людей, які визначають мету політичної діяльності, ухвалюють рішення про її форми та засоби, керують колективною політичною діяльністю, а також реалізують певні владні функції.

Керівні групи є об'єктивними виразниками інтересів окремих великих суспільних груп, хоча вони й нав'язують свою волю цим суспільним групам і суспільству загалом.

Виокремлюють такі типи керівних груп у суспільстві:

  • Керівні центри суспільних рухів і формальних інституцій (партій, об'єднань, блоків).
  • Групи лобіювання інтересів великих спільнот.
  • Транснаціональні формальні керівні групи (комуністичний, соціалістичний, християнсько-демократичний інтернаціонали, церковні об'єднання та ін.).
  • Транснаціональні неформальні керівні групи ("Велика сімка", "Тристороння комісія", "Римський клуб", об'єднання масонів, які контролюються керівними колами сіонізму та ін.).

Керівні центри суспільних рухів і формальних політичних інституцій формуються великими суспільними групами на основі волі, активної чи пасивної підтримки цієї спільноти. Вони мають певні завдання та повноваження, сфери діяльності, спрямовані на реалізацію планів та сподівань своєї спільноти, і певною мірою підконтрольні їй, а в межах законодавства — державі.

У межах керівних центрів можуть виокремлюватись і неформальні керівні групи (фракції, угруповання), які необов'язково збігаються з формальними керівними органами цих керівних центрів.

Скажімо, у формально обраному правлінні партії чи суспільної організації можуть з'явитися внутрішні групи, пов'язані особистими або іншими зв'язками. Такі внутрішні групи можуть мати певний авторитет у суспільстві й даній спільноті, здатність мобілізовувати свою спільноту, нав'язувати їй свою волю, соціальні стандарти, регулювати та контролювати поведінку нижчих рангом.

Існують й інші неформальні керівні групи. Такі, скажімо, як "Велика сімка" (об'єднання найбільших країн Заходу, лідери яких регулярно зустрічаються задля обговорення нагальних проблем розвитку перспектив). Це неформальна керівна група формальних, легітимно обраних лідерів країн.

А "Тристороння комісія", що була створена свого часу з метою координації дій капітанів великого бізнесу капіталістичних країн (США, Європи і Японії), є об'єднанням неформальних лідерів світу — бізнесменів, науковців, політиків, громадських діячів переважно масонського напряму.

До найвпливовіших керівних центрів належать і церковні структури, масонські ложі тощо, вплив яких на суспільне життя важко переоцінити, оскільки вони генерують керівні імпульси своїм прихильникам у багатьох країнах світу.

Узагалі керівні центри виконують такі функції:

  • Згуртовують свої спільноти, створюють внутрішні зв'язки задля реалізації їх цілей.
  • Маніпулюють структурними підрозділами спільноти, обмежують їх свободу дій або самореалізацію з метою збереження єдності структури та досягнення їх вищих інтересів.
  • Формують перспективні цілі й завдання, добирають форми, методи та засоби діяльності.
  • Організовують роботу внутрішніх структур спільноти, розподіляють функції, визначають завдання та контролюють їх виконання.
  • Ухвалюють рішення з конкретних питань.
  • Нав'язують виконання ухвалених рішень у межах певної групи і на цій основі — у всьому суспільстві.
  • Репрезентують ці спільноти у відносинах з іншими спільнотами й центрами влади в державі.
  • Організовують політичну боротьбу та співпрацю з іншими спільнотами, створюють широку електоральну підтримку своїй групі.
  • Забезпечують існування та функціонування своєї спільноти через постійну підтримку організаційно-інституціональних зв'язків, формальних структур, генерування соціальних настанов, цінностей, стандартів поведінки, політичних гасел тощо.

До речі, однією з основних функцій керівної групи є ідеологічна, на основі реалізації якої розгортається виконання організаційно-політичних заходів керівної групи й очолюваної нею великої суспільної групи або спільноти.

Концепції політичної еліти. Політична і правляча еліта

Політична еліта є частиною великої суспільної групи (спільноти), яка усвідомлює свої інтереси, власну специфічність, певною мірою організована (має досить стабільні й міцні внутрішні зв'язки), диктує внаслідок цього способи та умови реалізації інтересів своєї групи (спільноти), обмежує коло людей, які реалізують функції управління суспільством, розвитком науки, освіти, культури, економіки тощо.

Теорія еліт, що набула розвитку на початку XX ст., розглядає політичну владу як основну частину суспільних відносин. Найвагомішими з них вважаються відносини панування й підкорення.

Еліту може виділити зі свого середовища лише велика суспільна група, яка має досить високий рівень політичної суб'єктності. Однак непоодинокими є випадки, коли політична еліта виходить з-під реального контролю власної спільноти. За сприятливих для себе умов, відповідного співвідношення сил усередині спільноти еліта може перетворитися на самостійного розпорядника політичної репрезентації не лише керівної групи, а й усього стану, прошарку і т. ін.

Такий перебіг подій може бути реальним завдяки тому, що еліта об'єднує найвпливовіші кола й угруповання спільнот, станів і т. ін, а також окремих особистостей, які зосередили у своїх руках матеріальні запаси, організаційно-технічні засоби, джерела й засоби масової інформації, мають залежні від них кадри (політиків, ідеологів, апаратників).

Стосовно своєї групи (спільноти) виокремлюють такі основні функції політичної еліти:

  • Формування політико-філософських (ідеологічних) засад розвитку суспільства загалом та напрямів руху групи, яку репрезентує ця еліта.
  • Розробка політичної стратегії й тактики, механізмів реалізації політичної волі своєї групи.
  • Політична репрезентація спільноти у відносинах із суб'єктами політики й владою.
  • Регулювання діяльності щодо політичного представництва своєї групи (спільноти), посилення або обмеження його інтенсивності.
  • Добір і підготовка кадрового резерву спільноти.

Отже, еліта розробляє ідеологію та основні засади політичної стратегії (цілі, завдання, загальні розрахунки вигоди й суспільних витрат), а також інструменти її реалізації (примушення, агітація тощо), опосередковано керує сукупною політичною практикою.

До складу політичної еліти правлячого стану входять, як правило, вищі управлінські кадри та ідеологи (інтелектуали, богема, духовенство). їх добирають переважно із представників свого стану і вони мають найвагоміші матеріальні й суспільні позиції.

Водночас нерідко реалізуються ще дві можливості поповнення політичної еліти:

  • перехід частини ідеологів і політиків на службу до "більш прогресивного" (перспективного у плані кар'єри) стану;
  • постійний добір талановитих особистостей з підкорених станів через надання їм привілеїв і можливостей для професійного та матеріального зростання.

Окрім зазначених соціальних груп, до складу еліти входять члени сімей впливових осіб з економічних, адміністративних, політичних кіл. До речі, механізми родинних і особистих зв'язків, протекції істотно впливають на спосіб функціонування еліти, і це слід ураховувати в аналізі суспільної практики та при плануванні політичних акцій.

Проблеми політичної еліти, як і проблеми політичної діяльності, дослідники тлумачать неоднозначно.

Варто пригадати лише стародавніх мислителів, які сперечалися між собою в межах концепцій божественного й природного походження влади. Поєднавши це із сучасною політичною думкою та практикою, ми переконаємося, що ця проблема з категорії вічних.

Як же вона вирішується за новітніх часів?

Наприкінці XX ст. у політології сформувалися три основні концепції функціонування політичної еліти: елітарна модель; теорія плюралізму еліти; моделі майбутнього державного управління.

1. Елітарна модель передбачає провідну участь у політичній діяльності еліти суспільства, вважаючи участь народу в управлінні державою непотрібною.

У межах цієї концепції розглядають такі напрями:

  • макіавеллізм, або теорію захоплення влади правлячою верхівкою (Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето);
  • теорія занепаду американської демократії (Р. Міллс);
  • теорія самовідновлення панівного стану (П. Бірнбаум). Розглянемо коротко ідеї цих дослідників.

Роберт Міхельс (1876-1936), досліджуючи внутрішнє життя соціал-демократичної партії Німеччини, дійшов висновку, що будь-якою організацією керує привілейована меншість; вона намагається зберегти та посилити свою владу; цей процес є незворотним і характерним для всіх, у тому числі демократичних, партій.

Гаетано Моска (1858-1941) узагальнив теорію Р. Міхельса, поширивши її на все суспільство. Він, зокрема, стверджував, що будь-яке суспільство керується елітою; еліта поділяється на аристократичну (закриту) і демократичну (відкриту); закритість-відкритість еліти необов'язково збігається з диктаторською чи демократичною системою правління.

Вільфредо Парето (1848-1923) збагатив цю концепцію твердженнями, що еліта однорідна, її зверхність є природною, хоча й не стійкою; гарантією її живучості є оновлення або циркуляція еліти.

Райт Міллс (1916-1962) дослідив владну еліту американського суспільства, відзначивши її єдність, однорідність і аристократизм, що позбавляє народ здійснення своєї суверенної влади власноруч.

П'єр Бірнбаум на французькому матеріалі переконався, що управління державою є привілеєм "спадкоємців" з вищого стану, які не допускають до своїх рядів "соціальних інородців" з іншого стану. Його висновок — демократичні принципи управління державою безнадійно спотворені.

2. Теорія плюралізму еліти критично ставиться до однорідності панівного стану, вважаючи, що говорити про еліту слід у множині (Р. Дал, Р. Арон).

Роберт Дал (1915) — засновник руху до "поліархії" — дослідив ґенезу місцевої еліти одного з міст США (1961) від періоду влади "патриціїв" до доби "підприємців" і влади поліархіч-ного типу "екс-плебеїв" з його "розсіяною нерівністю".

Отже, на думку Р. Дала, суспільством керує конгломерат диференційованих і спеціалізованих груп, які укладають угоди між собою і очолюють їх більш-менш підприємливі люди.

Раймон Арон (1905-1983) запропонував концепцію "правлячих категорій" (1965), в якій виокремив меншість, що впливає на управління суспільством: політиків, найвищих адміністративних і військових кадрів, лідерів громадських організацій (профспілок), керівників підприємств, "духовну владу" — діячів церкви, фахівців, мислителів.

Він вважав, що демократія — результат суперництва та впливу різних керівних категорій людей.

3. Моделі майбутнього державного управління базуються на тезі, що складність відносин між державним апаратом і суспільством загалом сприяє урізноманітненню форм державного управління.

Представники цієї концепції вважають, що модель державного управління можна сформувати на основі аналізу суміжних процесів у межах соціології громадських організацій і соціології політичної діяльності.

М. Крозье та Е. Фрігенберг сформулювали основи теорії політичної діяльності. Остання стверджує, що не існує суспільств, де б індивіди були справді незалежними, оскільки на них тисне система (з невизначеними зонами та розпорошеними ресурсами).

Проблеми корпоратизації державної політики опинилися в центрі уваги П. Мюллера і Б. Жобера (1988), які зазначили, що групи тиску не тільки висувають свої вимоги, а й впливають на механізми ухвалення політичних та інших рішень і розробки стратегій розвитку суспільства.

Ознайомившись із деякими сучасними теоріями, не можна не дійти висновку щодо необхідності розрізняти політичну й правлячу еліту. Перша існує в усіх суб'єктних станах, а друга репрезентує інтереси правлячої спільноти, яку називають ще елітою влади.

Еліта влади складається з представників законодавчої, виконавчої, судової влади всіх рівнів, промислових, банківських, аграрних кіл, військово-промислового комплексу, керівних кадрів правоохоронних органів, засобів масової інформації та пропаганди, наукових і навчально-просвітницьких організацій, конфесій і т. ін.

Особливу вагу має правляча еліта за умов перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, коли партійно-політичні структури суспільства ще перебувають у зародковому стані, а контролю з боку колишньої політичної еліти (наприклад, комуністичної, фашистської) немає.

Правляча еліта в цьому разі не має чіткої структури та зв'язків усередині своєї спільноти на неформальному рівні, проте досить часто демонструє схожі політичні й ідеологічні позиції з багатьох питань. По суті правляча еліта посттоталітарних суспільств — це соціальний стан номенклатурного дворянства, сформованого не лише за клановими, родинними, ідеологічними критеріями, а й відповідно до лояльності та особистих якостей індивідів.

Досвід суспільного розвитку та державотворення на терені постімперських утворень (наприклад, нові незалежні держави, які виникли внаслідок розпаду СРСР) показує, що проблема становлення національної еліти істотно впливає на процеси соціального управління в зазначених державах. Особливо там, де місцевій еліті бракує досвіду державного управління й де не відбулося певної політичної структуризації суспільства.

У таких суспільствах еліта структурується переважно на регіонально-клановому та галузевому принципах, що не дає їй змоги на початкових етапах державності піднятися на вищий рівень узагальнення й розуміння своєї провідної історичної ролі та політичної перспективи.

Але це, звичайно, "хвороби" зростання, імунітет до яких виробляється зі зміною поколінь у найвищих ешелонах влади.

Список літератури

  1. Жискар д'Эстен В. Власть и жизнь. — М., 1990.
  2. Иванов В. Политическая психология. — М., 1990.
  3. История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсе-сянца. — М., 1998.
  4. История буржуазной социологии XIX — начала XX в. — М., 1979.
  5. История китайской философии. — М., 1991.
  6. История Франции. — М., 1973. — Т. 1-3.
  7. Каледин Н. В. Политическая география. — Спб., 1996.
  8. Каныгин Ю. М. Пояс мира. — К., 2001.
  9. Кант И. Трактаты и письма. — М., 1980.
  10. Кацва Л. А., Юрганов А. Л. История России VIII-XV веков. — М., 1993.
  11. Кейзеров Н. Политическая и правовая культура (методологические проблемы). — М., 1983.


03.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!