Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Поняття держави в політичній системі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Поняття держави в політичній системі. Реферат

Найважливішим компонентом будь-якої політичної системи є держава, під якою розуміють основне знаряддя або спосіб організації публічної політичної влади у суспільстві

Поняття, ознаки і функції держави. Держава є похідною від громадянського суспільства, його соціально-економічних, політичних і психологічних відносин. Вона має забезпечувати реалізацію законів, гарантувати функціонування суспільних процесів, що саморегулюються, права і свободи громадян та їх об'єднань.

Узагалі термін "держава" можна тлумачити згідно з трьома поглядами:

  • У буденній свідомості під нею розуміють організацію великої суспільної групи й використовують як синонім понять "країна", "народ", "батьківщина".
  • Кваліфікують її і як відносини політичної влади або сукупність зв'язків між громадянами та органами держави, з одного боку, і між ними й політичними партіями та суспільними організаціями — з другого.
  • У вузькому розумінні держава ідентифікується з адміністративно-розпорядчими органами та системою правових норм, які визначають їх функціонування.

Основними ознаками держави є наявність державного апарату, права, своєї території, населення та суверенітету. Розглянемо ці поняття докладніше.

Державний апарат

Державний апарат — це особлива система органів і установ, котрі здійснюють функції державної влади (управління, регулювання й контролю), які по суті є спеціалізованими органами насильства, що використовуються згідно із законодавством цієї держави.

Сучасні держави, як правило, мають п'ять основних елементів організаційної структури державного апарату:

  • Представницькі органи (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування).
  • Виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд та його регіональні органи).
  • Судові органи.
  • Прокуратура.
  • Органи державного контролю.

Законодавча, виконавча та судова гілки влади мають доповнювати й контролювати одна одну і не перебирати на себе не властиві їй обсяги компетенції. Крім того, слід зазначити, що органи прокуратури й державного контролю часто входять до системи виконавчої влади, а формуються за участю представницької гілки влади.

Право

Держава функціонує в межах встановленого нею правопорядку, який відбиває основні цілі й принципи державного устрою. Отже, право має політичний вимір, що є не лише технікою діяльності держави та регулювання відносин співіснування громадян у суспільній сфері. Воно закріплює систему санкціонованих державою нормативних регуляторів суспільного життя, якій повинні підкорятися всі суб'єкти та об'єкти політики.

У буденній свідомості право часто ототожнюється з різними юридичними нормативними актами. Однак останні є лише формою реалізації права, що може вважатися такою лише за існування демократичної правової організації держави та її органів.

Така організація передбачає вільне волевиявлення громадян на виборах, референдумах, усенародних опитуваннях, через функціонування представницьких органів влади. Воля народу, узгоджена в межах демократичних процедур, завдяки реалізації свободи особистості, держави та суспільства загалом і є правом.

Основним засадничим принципом права є принцип загальної рівності, тобто спільний і однаковий ступінь свободи для держави та її органів, суспільних груп і окремих особистостей.

У суспільному житті право постає у формі законів та інших нормативних актів (постанов, розпоряджень, указів, інструкцій).

Територія

Держава існує на певній території, на яку поширюється її юрисдикція, а влада й закони мають характер обов'язкових для виконання всіма громадянами та інституціями. Отже, територіальна ознака є невід'ємним атрибутом держави. її територію визначають кордони окремих країн, що встановлюються на основі дво- і багатосторонніх договорів.

Населення

Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають на її території (включаючи й осіб без громадянства та громадян інших держав). Жодна особистість не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, оскільки приналежність до держави є суспільною необхідністю й регулюється державним правом.

Суверенітет

Суверенітет держави означає, що найвищу та необмежену владу стосовно внутрішніх суб'єктів має держава. Цей суверенітет мусять поважати інші держави. Він є формально-правовою конструкцією, оскільки слід ураховувати міжнародні та внутрішні зв'язки, що можуть обмежувати державну владу.

Отже, суверенітет будь-якої держави обмежують міжнародні, економічні, політичні, військові та інші види залежності, і на це треба зважати, аналізуючи проблеми державотворення та співіснування держав.

Функції держави

Форми активності держави щодо суспільства, інших держав характеризуються функціями держави, що поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій держави належать такі:

1. Економічна функція, в якій держава виступає як підприємець, плановик і координатор господарської діяльності та економічних процесів.

У різних суспільствах ця функція може виглядати по-різному. Наприклад, у капіталістичних суспільствах держава переважно е координатором підприємницької діяльності, плануючи діяльність лише ключових для неї галузей — космічної, атомної, енергетичної, транспортної, військово-промислової, науково-технічної.

Країни соціалізму й такі, що розвиваються, мають набагато більший державний сектор економіки. Це, звичайно, потребує зовсім інших управлінських рішень і дій. Хоч є чимало прикладів, коли і в капіталістичних країнах досить велика кількість підприємств перебуває в державній власності.

2. Культурно-виховна функція полягає у підтримці державою соціальних інститутів, які діють у цій сфері суспільного життя (освіта, наука та технології, культура, спорт, пропаганда тощо).

3. Соціальна функція, в якій держава є організатором системи охорони здоров'я, опікування, соціального забезпечення непрацездатного населення (пенсіонерів, інвалідів, неповнолітніх, малозабезпечених), безробітних та ін.

4. Функція підтримки порядку, реалізація якої має два аспекти:

  • гарантування елементарного громадського порядку (правосуддя, боротьби зі злочинністю, утримання правоохоронних органів, в'язниць);
  • захист суспільного устрою від політичної дестабілізації та деструкції.

Якщо перший аспект реалізується приблизно однаково в усіх суспільствах, то правоохоронно-політична функція відрізняється від соціально-політичних характеристик держави (правова, демократична, тоталітарна, авторитарна, диктаторська і т. ін.).

У демократичних державах її органи (поліція, прокуратура, спецслужби) діють у більш-менш окреслених правових межах. А за умов, скажімо, тоталітарних режимів ця функція держави є гіпертрофованою і реалізується з грубими порушеннями прав людини, суспільних груп і т. ін.

Зовнішні функції держави з погляду реалізації її політичних цілей та інтересів у структурі міжнародної діяльності розглядають через призму трьох видів державних інтересів.

  • Екзистенціональних інтересів, під якими розуміють цілісність, безпеку, виживання, розвиток, пристосування до нових умов, перспективу розвитку ситуації, взаємини суб'єктів міжнародних відносин, їх систему і т. ін.
  • Інтересів співіснування, які розглядають з урахуванням автономності, суверенності, участі, співпраці, взаємовигоди, позицій, ролі цієї держави та інших суб'єктів міжнародних відносин.
  • Функціональних інтересів, які досліджують з погляду ефективності, інформування, регулювання, надійності функціонування державних інститутів, інновацій і т. ін.

Проте є й інші критерії класифікації функцій держави, за яких останні розглядають не з погляду реалізації цілей та інтересів (внутрішніх чи зовнішніх), а з позицій характеру реалізованих цілей. Такий підхід, ураховуючи тенденції до міжнародної економічної, політичної, екологічної, епідеміологічної залежності, не потребує поділу функцій держави на внутрішні та зовнішні.

Форми державного правління та устрою

Під формою державного правління розуміють організацію верховної державної влади, її структуру, правовий (конституційний) статус, співвідношення між вищими органами державної влади, організацію та механізми їх діяльності.

Основними сучасними формами правління є парламентська та президентська республіки і конституційна монархія.

В історичному плані, наприклад марксистська доктрина, виходячи із суспільно-економічного базису, виокремлює форми державного правління: рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціалістичну.

Розрізняють також азійську, тоталітарну, диктаторську та інші форми правління.

Парламентська республіка виникла й оформилася у Франції в 70-ті роки XIX ст., а надалі прижилася в інших країнах, де було скинуто монархію. Концептуально вона будується на принципі рівноваги законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Головою парламентської республіки, як правило, є обраний парламентом президент, функції якого є суто представницькими.

Реальну владу в такій державі має уряд, який формується двопалатним парламентом. Перед парламентом уряд несе політичну відповідальність (звітує і т. ін.).

Найхарактернішими прикладами парламентської республіки є моделі державного правління Німеччини, Італії, Швейцарії, Фінляндії, Індії.

Президентська республіка також будується на принципі розподілу влади, однак на чолі її стоїть всенародно (прямо або опосередковано через колегію виборців) обраний президент.

Президент, наприклад у СІЛА, має повноваження глави держави й водночас глави уряду, який призначається ним особисто і непідзвітний парламенту. А парламент, наділений усією повнотою законодавчої влади та певними контрольними функціями, не залежить від президента, який не має права на розпуск парламенту.

Водночас президент може накласти вето, тобто заблокувати прийняття парламентом небажаного (з його погляду) закону. Після цього, як передбачає законодавство багатьох президентських республік, парламент має або скоригувати цей варіант закону, або підтвердити його конституційною більшістю (2/3 усього складу парламенту).

Значні конституційні повноваження як глави держави й глави уряду зумовлені тим, що він обирається загальним голосуванням усім населенням, а відтак має широку соціальну базу підтримки.

Президент непідзвітний парламенту, однак за наявності порушень ним конституції згідно зі спеціальною процедурою (імпічментом) він може бути усунений з посади й притягнений до кримінальної відповідальності.

Президентська республіка вперше була встановлена у СІЛА, де діє й донині. Така сама форма устрою використовується тепер у Франції, Польщі, Росії, Казахстані, Узбекистані, Туркменистані, більшості країн Латинської Америки, в Україні.

Парламентська й президентська республіки є спорідненими формами правління. Нині увиразнюється тенденція їх взаємо-зближення.

Конституційна монархія в сучасному вигляді існує як парламентська монархія, де пост глави держави (короля, імператора, великого герцога) передається за принципом успадкування. Законодавча влада при цьому належить, як правило, двопалатному парламенту, а виконавча — уряду, який формується останнім.

Монарх є символічною постаттю, яка об'єднує націю переважно на рівні національної, державної свідомості та усталених політичних традицій країни.

Подібні форми правління характерні для Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Японії.

Зауважимо, що у східних країнах (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко та ін.) реальна влада належить саме монархам — королям, емірам, шейхам, султанам і т. ін. Роль парламентів у них є незначною, переважно символічною. А, скажімо, у Саудівській Аравії взагалі панує абсолютна монархія.

Загалом у сучасному світі монархічний лад утримується в 34 країнах.

Форма державного устрою складається з адміністративно-територіального устрою та механізмів відносин між державою та її складовими, центральними та місцевими органами влади. Існують унітарна, федеративна (таких більшість) і конфедеративна (зустрічається рідко) форми державного устрою.

Унітарна форма характеризується наявністю для всієї країни єдиних вищих органів влади й управління та поділу на адміністративно-територіальні одиниці (області, комуни, округи). Така побудова характерна, наприклад, для Польщі, Угорщини, Франції, Чехії.

Федеративна форма є наслідком добровільного об'єднання державних одиниць, які мають високий рівень політико-правової самостійності, власний адміністративно-територіальний поділ і т. ін.

Говорити про федерацію можна тоді, коли кілька державних утворень мають спільні територію, армію, податкову й митну системи, союзні конституцію (поряд з конституціями суб'єктів федерації), уряд, законодавство й суд, громадянство (поряд з громадянством суб'єктів).

Отже, федерація, яка створюється переважно в багатонаціональних країнах, має спільні для всіх суб'єктів федерації вищі органи влади та управління за одночасного збереження вищих органів влади й управління суб'єктів федерації. Ця форма державного устрою використовується в Австралії (6 суб'єктів федерації), Австрії (10), Аргентині (23), Бельгії (3), Бразилії (26), Венесуелі (20), Індії (25), Канаді (13), Малайзії (7), Мексиці (31), Нігерії (21), Німеччині (18), Об'єднаних Арабських Еміратах (11), Пакистані (4), США (49), Швейцарії (22).

Конфедеративний союз держав створюється як тимчасове утворення для вирішення конкретних завдань. Свого часу таку форму об'єднання використали Єгипет і Сирія, які нетривалий час співіснували у вигляді Об'єднаної Арабської Республіки (1958-1961), а також Сенегал і Гамбія — у вигляді Сенегамбії (1982-1989). Є ще приклад Швейцарської конфедерації, яка за 500 років своєї історії практично перетворилася на федеративну державу.

Однією з найважливіших характеристик сучасності є система правління, або політичний режим, під якою розуміють сукупність методів діяльності державних органів, політичних свобод і прав громадян, що визначають відносини суспільства, держави та особистості.

Виокремлюють демократичну й тоталітарну (авторитарну) системи правління.

Демократична система правління базується на регулярних, вільних і справедливих виборах, повазі особистості й верховенстві закону, гарантіях свободи й рівності можливостей для кожного громадянина. За такої системи влада підзвітна виборцям і зобов'язана виконувати норми законів.

Для тоталітарної системи правління характерне спирання політико-владних структур на пряме насильство (або загрозу його застосування). Такий політичний режим повністю ідеологічно й соціально-політично панує над особистістю, пригнічує її. Для нього характерна абсолютна влада правлячої еліти. Остання, як правило, висуває зі своїх рядів авторитарну особистість, здатну виконувати соціальні настанови своєї спільноти.

Правова соціальна держава

Для того щоб створити уявлення про вже напрацьовані людством моделі побудови держави, розглянемо основні принципи правової держави демократичного режиму, які можуть стати в пригоді у процесі державотворення.

Як зазначалося, витоки ідеї правової держави можна знайти ще в працях давньогрецьких мислителів Платона й Аристотеля. Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави заклали Ш. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ж. Ж. Руссо (ідея народного суверенітету) та І. Кант (концепція держави як об'єднання людей, які підкоряються правовим законам).

Основна проблема концепції правової держави полягає у співвідношенні держави та права: що має переважати — право над діяльністю законодавця (парламенту та інших державних органів) чи супервлада парламенту?

У першому випадку розуміють встановлення міри свободи й відповідальності державних органів та особистості залежно від волі громадян (права), у другому — відповідно до рішень власне парламенту. Однак останній шлях призводить до заміни права законом, абсолютизації волі законодавця. У такий спосіб можна оголосити правовою будь-яку державу, де діє принцип формальної ієрархії юридичних норм (конституція — закони — підзаконні акти).

Світова політологічна думка виокремлює такі принципи правової держави:

  • загальність правління правових законів;
  • розподіл влади;
  • пріоритет прав і свобод людини;
  • юридична взаємна відповідальність держави та особистості.

Загальність правління правових законів полягає в тому, що і громадянин, і держава (законодавчі, виконавчі та судові органи) керуються у своїй діяльності виключно законом. Тільки законодавчий орган може їх ухвалювати, змінювати або скасовувати (знову-таки згідно з відповідними законодавчими процедурами).

Основою всього життя є правління Конституції країни.

На відміну від громадян, які повинні діяти за принципом: дозволено все, що не заборонено законом, державним органам, які пов'язані з адміністративним управлінням, заборонено все, що не дозволено законом.

У правовій державі правлять не окремі особи, а закони, що є основними регуляторами суспільного життя. Порушення законів має каратися знову-таки в межах законів.

Розподіл влади передбачає оптимальне співвідношення компетенції між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, узгодження суперечностей між ними, а також між особистістю, державою й суспільством.

Обрана демократичним шляхом законодавча влада реалізує народний суверенітет, формулює норми суспільного й державного життя, що є обов'язковими для виконання всіма громадянами та суспільними інститутами.

Своєрідний правовий контроль у державі здійснює Конституційний суд, а виконавча влада реалізує закони, ухвалені парламентом, формується ним і звітує перед ним.

Якщо вища посадова особа держави (президент) обрана безпосередньо населенням, вона в межах законодавства також підзвітна парламенту. Проте й сама вона має юридичні важелі впливу на законодавчий орган. Наприклад, може розпустити парламент і призначити згідно з конституційними нормами дострокові, позачергові вибори.

Судова влада є арбітром і покликана вирішувати спірні питання між законодавчою та виконавчою гілками влади, а також між ними й громадянами. Вона має бути незалежною й діяти виключно на основі чинних у державі законів.

Пріоритет прав і свобод людини означає гарантію законодавчого забезпечення прав людини та її основних свобод, їх захист виконавчою владою.

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на свободу думки, совісті, поглядів, переконань, релігії, зборів, пересувань і т. ін. Кожен має право брати участь у вільних і справедливих виборах, володіти власністю, працювати і т. ін. Ніхто не повинен затримуватися правоохоронними та іншими органами без юридичних підстав, надання захисту, справедливого судового розгляду в разі офіційно висунутих йому звинувачень і т. ін.

Під юридичною взаємною відповідальністю держави та особистості розуміють одночасне забезпечення виконання прав і свобод громадян з відповідальністю останніх перед державою й суспільством.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян є стимулювання, переконання, підвищення рівня правової та політичної культури.

Водночас правова держава має застосовувати згідно із законодавством певні санкції за невиконання загальноприйнятих юридичних норм поведінки.

Формами відповідальності держави перед особистістю є звіти виконавчих органів перед законодавчими, достовірна інформація для громадян (за винятком тієї, що становить державну таємницю), судове оскарження дій посадових осіб за ущемлення прав громадян і т. ін.

Звичайно, кожна держава має певні відмінності у внутрішній побудові, однак загальні принципи у тій чи іншій модифікації людство вже сформулювало, і це є надбанням загальносвітової політологічної та правової думки.

Політичний аспект проблеми правової держави полягає в тому, що її формування є кордоном, який розділяє перехід від тоталітаризму до демократії.

Є й суто правовий аспект цієї проблеми. Він полягає в тому, що держава як джерело формування права на певному етапі суспільного прогресу й сама потрапляє під "п'яту" права та стає правовим явищем.

Проте правова держава не є вінцем суспільного розвитку. Найрозвиненіший ступінь суспільства — не просто правова держава, а правове соціальне суспільство, в якому встановлюється безумовне верховенство права, абсолютне й непорушне панування його принципів і цінностей. У такому суспільстві окрім досягнення правосуддям статусу вищої влади в державі та утвердження культури права значно розширюються права людини, які набувають безпосередньо юридичного та соціального значення.

Підсумовуючи, зазначимо такі засадничі принципи правової держави:

  • громадяни можуть робити все, що не заборонено законом;
  • держава може робити лише те, що визначено законом;
  • правосуддя має бути незалежним і ґрунтуватися на презумпції невинності.

Але недостатньо досліджувати лише правові норми регуляції суспільного життя. Інтереси розбудови розвиненого громадянського суспільства потребують урахування соціальних регуляторів. Це дає підстави говорити не лише про правову, а й про соціальну державу, основними принципами якої є такі:

  • забезпечення гідних умов для життя людини;
  • соціальна, екологічна, морально-психологічна відповідальність власника, держави за наслідки своєї діяльності.

Отже, проблема державотворення є ключовою під час розбудови системи управління суспільством і соціальними процесами, що відбуваються в ньому. І за оптимального вибору моделі з урахуванням політичної, правової, психологічної культури (про що поговоримо пізніше) можна побудувати суспільство без соціальних катаклізмів і катастроф, забезпечити його еволюційний розвиток.

Список літератури

  1. Основи політичної науки / За ред. Б. Кухти. — Ч. I—III. — Л., 1997.
  2. Основы теории политической системы / Т. Манов, М. Марченко, В. Мшвениерадзе и др. — М., 1985.
  3. Основи етнодержавознавства / За ред. Ю. Римаренка. — К., 1997.
  4. Павлов С. В., Мезенцев К. В., Любіцева О. О. Географія релігій. — К., 1998.
  5. Панарин А. С. Политология. — М., 1998.
  6. Паніотто В. Маленькі хитрощі демократичної процедури // Фі-лос. і соціол. думка. — 1989. — № 10.
  7. Парламентские и президентские выборы 1994 года в Украине. — Мониторинг освещения избирательной кампании в украинских средствах массовой информации. Итоговый отчет Европейского института средств массовой информации. — К., 1994.
  8. Парсонс Т. Система современных обществ. — М., 1997.
  9. Партии и выборы в капиталистическом государстве. — М., 1980.
  10. Пашков М. Перспективи політичної генетики // Філос. і соціол. думка. — 1992. — № 5.


03.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!