Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Розбудова демократичної держави України. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Розбудова демократичної держави України. Реферат

У ряді досліджень Україну відносять до категорії країн з чітко вираженою тенденцією безперервного погіршення показників демократизації і навіть говорять про "ерозію волі в Україні". У той же час, у країні вже три роки підряд поліпшуються показники економічної лібералізації

Розвиток демократії в Україні. Для української влади в демократії важливо те, що можна показати, чим можна відзвітуватися чи те, що піддається операціоналізації, а вже питання, чи відображає воно дійсний розклад політичних переваг населення, представляється третьорядним. Нелегко нашій владній еліті зрозуміти європейців, що живуть в умовах ліберальної демократії, що відрізняється від електоральної так само, як постіндустріальне суспільство відрізняється від індустріального.

Як би там ні було, світ дійсно стає більш демократичним. Відповідно до останнього "Огляду волі", опублікованому у "Фрідом Хаус", до кінця 2002 року у світі нараховувалося 89 вільних країн. У порівнянні з 2001 роком кількість вільних країн збільшилося на чотири, досягши, таким чином, найвищого показника за тридцятирічну історію спостережень.

В умовах відкритої політичної конкуренції, поваги до політичних воль і цивільних прав, розвинутого цивільного суспільства і незалежних ЗМІ живуть зараз 2 млрд. 718 млн. чоловік, чи 43,85% населення планети. У 55 так званих частково вільних країнах проживає 1 млрд. 293 млн. чоловік (близько 21%). Уряди цих країн не в змозі ефективно боротися з корупцією, забезпечити верховенство права і повагу до політичних прав і цивільних воль, гарантувати чесні і справедливі вибори.

У 48 невільних країнах, де проживає 2 млрд. 186 млн. чоловік, чи 35,28% населення планети основні політичні права і цивільні волі систематично порушуються, або і зовсім відсутні. І, якщо за минулий рік частково вільних країн стало на чотири менше – вони стали вільними, – та кількість невільних залишилося незмінним.

Яка демократія потрібна Україні?

Україна вже досить довго перетерплює суперечливі і складні трансформаційні зміни. З погляду теорії перехідних процесів – транзитології – Україні, для того щоб успішно завершити демократичні перетворення, необхідно від перехідного етапу до демократії перейти до етапу її консолідації. Іншими словами, після установлення визначеного типу демократії і конституційного закріплення її основних інститутів і принципів, демократичний режим у нашій країні повинен зміцнитися настільки, щоб не тільки забезпечити своє виживання, але і придбати здатність активного опору можливим кризовим явищам.

Чи далеко ми просунулися по шляху консолідації? Відповісти на ці питання і просто, і складно. З одного боку, можна з впевненістю констатувати факт побудови в Україні демократії визначеного типу. За шістнадцять років незалежного розвитку наша країна пройшла ряд важливих реперних крапок на цьому шляху: у нас є необхідні для функціонування демократії політичні інститути, прийнята демократична Конституція, регулярно проводяться парламентські і президентські вибори, Україна стала членом міжнародного демократичного співтовариства. До того ж, на відміну від молодих демократій Латинської Америки, для України ніколи не була актуальної погроза антидемократичного перевороту і приходу до влади, скажемо, військових. Іншими словами, імовірність повороту і впевненого руху України в зворотною від демократії сторону вкрай низка.

Але, з іншого боку, хіба ми можемо похвастатися стабільністю інститутів демократії? Ми упевнені, що в Україні, принаймні, два рази підряд у результаті виборів відбудеться мирна і демократична передача влади від однієї групи еліт іншій (так називаний "тест подвійного обороту", запропонований на початку 90-х рр. С. Хантингтоном)? Чи можна сказати, що боротьба за голоси виборців проходить у рівних для всіх учасників конкурентних умовах?

Тим часом, для консолідації демократичного режиму життєво важливо, щоб демократія стала єдиним правилом гри. Це стає можливим, по-перше, коли жодна з політично значимих груп не намагається скинути демократичний режим; по-друге, що придушує частина населення переконана в тім, що будь-які політичні зміни обов'язково повинні здійснюватися в рамках установлених демократичних процедур; і, нарешті, коли всі учасники політичного процесу розуміють, що внутрішні конфлікти можуть бути вирішені тільки відповідно до встановлених норм, а їхнє порушення є неефективним і буде занадто дорого коштувати.

Консолідуючи, демократія глибоко укореняється в політичних інститутах, громадському житті і суспільній свідомості. Відомі дослідники перехідних процесів Х. Лінц. і А. Степан заключають: "Говорячи про консолідацію демократії, ми не маємо на увазі ні ліберализованих недемократичних режимів, ні псевдодемократій, ні змішаних демократичних режимів, у яких окремі демократичні інститути співіснують з недемократичними, неконтрольованими демократичною державою, інститутами. Тільки демократії можуть стати консолідованими демократіями". На жаль, це поки не про нас.

Про складність і неоднозначність демократичного транзиту в Україні свідчать показники стану її основних перехідних процесів. Згідно з уже згадуваними оглядами "Фрідом Хаус", Україна має стабільні загальні показники стану волі і щорічно залишається в категорії частково вільних країн, істотно не погіршуючи, але і не поліпшуючи свій статус.

Рейтинг верховенства права в нашій країні залишається стабільним з 1999 р., але знаходиться на досить небезпечному для країни, що прагне до демократії, негативному рівні. У ряді досліджень Україну відносять до категорії країн з чітко вираженою тенденцією безперервного погіршення показників демократизації і навіть говорять про "ерозію волі в Україні". У той же час, у країні вже три роки підряд поліпшуються показники економічної лібералізації, що свідчить про можливість формування типової для перехідних країн моделі переверненої легітимаційної піраміди, при якій економічні реформи випереджають політичні, роблячи демократичний режим надзвичайно чуттєвим для більш-менш серйозних економічних потрясінь.

В даний час, у світовому демократичному співтоваристві вже досягнута згода щодо тих мінімальних вимог, дотримання яких дозволяє тому чи іншому політичному курсу іменуватися "демократичним". Це принципи, що конституюють усяку демократію: суверенітет народу, виборність основних органів влади, формально-юридична рівність громадян, прийняття рішень більшістю голосів. Прагнучи максимально конкретизувати поняття сучасної демократії, Р. Даль поповнив "демократичний мінімум" рядом вимог:

  • контроль обраних представників за урядовими рішеннями;
  • проведення чесних, що виключають усякий примус, виборів;
  • забезпечення права громадян виражати свої погляди по всьому спектрі політичних проблем;
  • гарантування права громадян на пошук альтернативної інформації, джерела якої захищені законом;
  • право громадян виражати свою думку, не побоюючись переслідування по політичних мотивах;
  • право громадян створювати відносно незалежні асоціації й організації, включаючи політичні партії й угруповання за інтересами. За дотриманням цих вимог стежить ряд авторитетних міжнародних організацій, а демократичні уряди намагаються реально враховувати їх при виробленні своєї політики.

Таким чином, демократична політична система розглядається зараз як режим, що дає громадянам можливість регулярної і конституційної зміни уряду, якщо вони вирішать це зробити достатньою більшістю і на основі інформації, отриманої з альтернативних джерел. Саме різні підходи до трактування сучасної демократії лежать в основі діалогу "німого з глухим", що відбувається останнім часом між українською владою і представниками Європейського Союзу чи Ради Європи. Український офіціоз, наприклад, постійно повторює про сформовану більшість, а європейці – про права меншості. Не так легко нашій владній еліті зрозуміти європейців, що живуть в умовах ліберальної демократії, що по якості відрізняється від електоральної так само, як постіндустріальне суспільство відрізняється від індустріального.

В перші роки незалежності об'єктивно існували складності з комплексним сприйняттям політичних змін. Мало хто задумувався про те, який саме "різновид" демократії вводиться в Україні, досить було простої констатації факту. При цьому під демократією мався на увазі і політичний режим, і суспільно-політичні відносини в широкому змісті даного слова. Сам процес будівництва чи введення демократії часто здійснювався за принципом запозичення, використовувалася спрощена схема копіювання вже існуючих у світовій практиці політичних елементів і процесів. Тобто було відсутнє цілісне сприйняття тієї моделі демократії, яку необхідно будувати з урахуванням національної специфіки і запитів самого носія влади – українського народу.

Довгий час вважалося, що в Україні існує посттоталітарна модель політичного режиму, але після16 років навряд чи потрібно всерйоз про це говорити, адже на шляху до народовладдя зроблено досить багато серйозних кроків. Створено інститути демократичної влади, конституційно закріплений поділ влади, юридично закріплені права і волі громадян, уведена багатопартійність, розвивається цивільне суспільство.

У цей же час, недозволено довго відсутнє однозначне трактування існуючого владного порядку, що значною мірою спростило б шлях до подальших перетворень. Адже адекватне розуміння сьогодення є невід'ємною частиною побудови майбутнього. Сьогодні мало хто розходиться в думках чи деклараціях із приводу предмета Конституційної реформи – звичайно ж, перебудовується, поліпшується демократія. Її основні "муляри" багато говорять про те, якою вона буде: розвиненою, європейською, всенародною і т. д. Однак у риториці ведучих політичних сил не вистачає головного – проекту моделі майбутнього політичного режиму, системи взаємин соціальних, політичних, і ідеологічних елементів, що утворять політичну владу. Ми знову можемо рушити "туди, не знаю куди".

Дійсно, дати визначення політичному режиму, що існує в Україні, представляється досить складним. Необґрунтованим фарисейством була би спроба простого уписування українського владного порядку в одну з розроблених політичних парадигм. У нашій державі склалася досить специфічна соціально-політична система, без глибокого аналізу якої, типологія політичного режиму бачиться неможливою. Щоб відповісти на запитання про те, чи є існуюча система демократією і чим вона відрізняється від уже наявних чи теоретичних форм "народного правління", у рамках даної статті як критерії пропонованого аналізу висуваються наступні:

  • ступінь політичної участі населення і його включеність у процеси прийняття рішень;
  • адекватність сприйняття громадянами політичних процесів;
  • наявність політичного плюралізму і воля політичної діяльності;
  • характер учасників політичного процесу і механізми їхньої відповідальності перед виборцем;
  • можливість конкуренції між правлячим угрупованням і опозицією.

Базовим елементом української політичної системи, як і будь-якої іншої, є носій влади, у даному випадку в Україні їм формально є народ. Через задекларовані механізми прямої демократії, він реалізує свою участь у політичному процесі (право обиратися і бути обраним) через прямі вибори депутатів в органи місцевого самоврядування і парламент, а також через вибори президента країни (Ст. 38, 69-71 Конституції України).

Слід зазначити, що український виборець не є однорідною масою, і це багато в чому впливає, і буде впливати на існуючий політичний порядок. Так, у середовищі українського електорату умовно можна виділити три основні групи:

  • виборець-власник, що усвідомлено робить свій вибір на користь політичної сили, здатної гарантувати його інтереси; при цьому основною мотивацією голосування не є усвідомлення комплексної ідеологічної доктрини, а система пріоритетних інтересів, що згодом можуть перетерплювати зміни.
  • ідеологічний виборець, що голосує за визначену систему організації суспільства, що він усвідомлює чи вважає, що усвідомлює;
  • невиборець – громадянин фактично не включений у політичний процес, або через недовіру до політичних сил узагалі, або внаслідок приналежності до маргінальної частини населення, що не має мотивації захищати свої права (майнові, політичні, соціальні й ін.).

Спираючись на дані останніх соціологічних досліджень, можна з упевненістю сказати, що кількість виборців в Україні значно перевершує, кількість тих, хто не хоче брати участь у політичних процесах. За даними центра ім. А. Разумкова (27січня – 3 лютого 2004р.), порядком 80% українських громадян готові йти на вибори і лише 8,8% твердо вирішили не голосувати.

Прямим свідченням на користь оцінки електоральної активності українців як високої є дані ЦВК. Так, у середньому, за період 1998-2002 років загальна активність виборців склала – 71,84% (2002 – 69,39%, 1999 (другий тур) –74,92%, 1998–71,21%). Статистика підтверджується даними опитування, проведеного фондом "Демократичні ініціативи" і Центром політичних і соціальних досліджень "СОЦИС" (26.12. 2003-5.01. 2004), що свідчать, що лише 5,5% виборців не пішли б на вибори. Потрібно, звичайно, врахувати погрішність вибірки і взяти до уваги значний відсоток українців перебуваючих за кордоном і не приймаючих участі в голосуванні. І все-таки відсоток залишиться досить високим.

Свідченням на користь збільшення частки прагматичних виборців-власників є і підвищення рівня суспільних чекань, зв'язаних саме з конструктивною роботою політичних сил. Зросло число виборців, які готові віддати свої голоси представнику "третьої" сили, орієнтованої на творчу політичну діяльність. При цьому існує значний зріст недовіри і до політиків і до політичних партій, не здатних реально відповідати на запити суспільства.

Трохи гірше обстоїть справа з можливістю бути обраним. У даному випадку можна говорити про невідповідність задекларованих норм прямої демократії реальному положенню речей.

Для середнього українського громадянина право бути обраним, складно реалізувати. Пов'язано це в першу чергу з тим, що за оцінками аналітиків Комітету виборців України, під час виборчої кампанії 2002 року ціна одного голосу виборця коливалася від 1 грн. до $4, у залежності від популярності кандидата чи партійного бренда. Таким чином, навіть у випадку якщо система виборів не перетерпить змін, для того щоб бути обраним у народні депутати претендент повинний мати, у середньому, близько 560 тис. $, що забезпечить йому підтримку 280 тис. виборців.

Щоб бути обраним Президентом України, претендент повинний мати стан як мінімум у 30 млн. $, що зможе забезпечити йому підтримку 15 млн. виборців.

Проведений вище аналіз дозволяє зробити кілька проміжних висновків:

  • Українські виборці хочуть і готові реалізовувати своє конституційне право обирати.
  • Більшість виборців роблять усвідомлений вибір, ґрунтуючись на чіткому розумінні своїх інтересів чи ідеологічних переваг.
  • Держава гарантує громадянам можливість політичного волевиявлення, при обмежених можливостях бути обраними.
  • Сформована система визначає опосередковану участь громадян у прийнятті державних рішень.

Виключення прямого втручання громадянина в прийняття державних рішень, говорить про представницький характер української влади, що визначає наявність виборності влади, загального виборчого права, чесних і регулярних виборів, створення партій для конкурентної боротьби, а також інших різноманітних лобістських об'єднань чи груп інтересів.

При цьому українська політична система за рядом критеріїв відповідає формальній типологізації. Так, у Конституції України закріплена наявність загального виборчого права (Ст. 70), існують чотирирічний цикл виборів у парламент (Ст. 76) і органи місцевого самоврядування (Ст. 141), п'ятилітній цикл виборів президента (Ст. 103). Відповідно до виборчих циклів, регулярно відбуваються прямі вибори шляхом таємного голосування. За 16 років незалежності склалася і розвилася багатопартійна система – за даними Міністерства юстиції на 12 лютого 2004 року в Україні зареєстровані і внесені в єдиний державний реєстр 124 партії. Функціонують і розвиваються недержавні громадські організації – основа цивільного суспільства. Однак, що визначає фактором, що дозволяє охарактеризувати систему влади в Україні є, усе-таки, характер політичних суб'єктів і механізм їхньої відповідальності перед виборцем.

Специфіка сьогоднішнього українського політикума складається в тім, що інститут партій є недостатньо добре розвинений. Визначальним фактором нерозвиненості партій – відношення до них як до технологічних передвиборних проектів. Найчастіше кількість реальна діючих членів партії в десятки разів менше ніж номінальне. Порозумівається це досить просто – більшість партій в Україні являють собою не більш ніж інструменти лобіювання різних фінансово-промислових груп. У процесі виборчої кампанії такі партії вичленюють нішу нереалізованих політичних чекань громадян і фокусують на ній свою пропагандистську активність. У випадку, якщо ніша обрана правильно – партія проходить у парламент.

При проходженні в парламент такі партії чи блоки звичайно розпадаються, поділяються, поєднуються, створюють усілякі фракційні об'єднання і т. д. У результаті, виборцю фактично не до кого висувати претензії з приводу нереалізованості передвиборних програм і обіцянок. Багато в чому це стосується і депутатів, що пройшли по мажоритарних списках.

Сформовану кон'юнктуру з працею розбавляють ідеологічні партії, в основному лівої користі, що у силу своєї перманентної опозиційності максимально наближаються до простого політиканства і блокування діяльності лобістських груп.

Опозиційність інших політичних сил є ситуативною і визначається, у першу чергу, не ідеологічними чи світоглядними установками, а їхніми бізнесами-групами, що фінансують, прагнучими через прихід до влади усталити свої економічні позиції. Так, спроба створення сильного націонал-ліберального блоку партій не мала успішного продовження і звелася до реваншистських настроїв того крила бізнес-еліти, що фінансувало проект.

Однозначним свідченням існування проблеми у відображенні інтересів громадянина, як владою, так і опозицією, є реакція самого суспільства. За даними соціологічних опитувань на січень 2004р. у жодного українського політика баланс довіри-недовіри не були позитивним ("Демократичні ініціативи" і Центр політичних і соціальних досліджень "СОЦИС").

Існуюче положення визначає те, що внутрішня і зовнішня політика держави, багато в чому є відображенням домовленості бизнес-еліт і є наслідком лобістських зусиль найбільш впливових фінансово-промислових груп. У випадку посилення якої-небудь групи чи приходу до влади контр-еліти пріоритети державної політики змінюються, без відповідної кореляції з інтересами виборця.

Таким чином, виборність влади номінально існує, однак, реалізувавши своє право вибору, громадянин не може одержати від цього очікуваних політичних дивідендів. Можна зробити висновок, що боротьба відбувається не між цивільними об'єднаннями, а між різними групами впливу, що фінансують "виборчі проекти". У цілому, можна констатувати відсутність реального механізму відповідальності обираються перед виборцями і слабкою розвиненістю процесу демократичної деліберації.

Ситуація ускладнюється наявністю у виконавчій вертикалі влади незалежності, що зміцнилася за роки, нової української бюрократії, що також впливає на політичні процеси. Навіть якщо досягнута визначена згода бізнес-еліт (наприклад, створено коаліційний уряд, у якому розподілені квоти між тими, що домовилися) можливо відторгнення елементів, що не прижилися. Важливим елементом консолідації нової бюрократії є приналежність до земляцтв, що можуть значною мірою впливати на політичні процеси. Особливо це стосується органів місцевого самоврядування і виконавчої влади, де приналежність до земляцтва може виявитися вирішальним для політичного вибору.

Гарантом стабільності і рівноваги даної системи є посада президента з високими повноваженнями, авторитет якого визнається всіма політичними суб'єктами.

З приведених вище фактів можна зробити наступні висновки:

  • Політичний плюралізм в Україні склався і виражається в існуванні різних політичних поглядів і концепцій.
  • Основними політичними суб'єктами є фінансово-промислові групи (через технологічні партії), нова бюрократія й ідеологічні партії.
  • Існує реальна конкуренція між суб'єктами політики, як на базі економічних, так і політичних інтересів;
  • Інтереси виборців мало забезпечуються всіма представленими в політикумі політичними силами.
  • Відсутній чи погано функціонує механізм відповідальності політичних сил перед виборцями.

Визначаючи сьогоднішню модель політичного режиму, багато в чому можна погодиться з думкою С. Б. Гавриша, що охарактеризував її як консенсуальну демократію, побудовану на консенсусі еліт (газета "Бізнес" від 26 січня 2004р.).

Однак аналіз за заданими параметрами дає можливість оцінити існуючу модель скоріше як перехідну від змагальної олігархії до поліархії. До такого висновку підштовхує характер учасників політичних процесів, їхнє поводження, оцінка механізмів прийняття державних рішень і сутності виборчого процесу. Як позитивні фактори, що говорять про можливість переходу до поліархічної моделі, бачаться – висока електоральна активність населення і ріст цивільної самосвідомості виборців.

У випадку, якщо ведучі політичні гравці усвідомлюють необхідність підвищення рівня відповідальності перед виборцем і своєю прямою залежністю від підтримки громадян, перехід до більш демократичного режиму може відбутися досить швидко.

Фактори, що впливають на демократичний розвиток України

Громадяни України, особливо старше покоління, живуть як мінімум за половиною старих, комуністичних, принципів. Старі догми і правила поведінки керують їхніми вчинками, а люди, спираючись на них, і не відчувають їхнього впливу на свої думки і дії. Але існує також і інша група населення, що свідомо керується недемократичними правилами.

І це не тільки "комуністи старого загартування", чи нові комуністи; крім них існує ще багато людей зі своїми нормами й ідеалами, що заважають сприймати демократію в тім розумінні, що закладене у визначення цього поняття. Це, наприклад, націоналісти з Західної України, чи соціалісти просто люди без яких-то було б конкретних політичних смаків, але які несвідомо суперечать у своїх думках принципам демократії. Це перший фактор, на мою думку, що впливає на розвиток демократії в нашій країні.

Другий фактор - розмаїтість партій і організацій, що заради самозабезпечення і власного розвитку на суспільних сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це – комуністи, що обіцяють стабільне життя й економіку (недосяжні мрії); ті ж націоналісти, що призивають боротись за визнання нації; соціалісти – зовсім райдужні мрійники і т. п.. І це ще не весь список таких "обіцяльників", що затьмарюють ока населенню України своїми обіцянками, щоб дістатися до влади. Та й ті ж "демократи" не кращі за всіх інших – ті ж обіцянки і мрії. Рідко знаходиться партія, яка б наполегливо направляла свої дії на дійсний розвиток демократичного суспільства.

Третій фактор – це правління держави, і, взагалі, члени уряду. Небачений розвиток корупції у всіх галузях влади після розпаду СРСР сам собою вже заперечує демократію. А хто ж приймає ці рішення і закони, що начебто повинні йти на користь розвитку демократичного суспільства? Ці ж самі голови владних структур, що "правдами і не правдами" проникнули до верхівки суспільства. Народні обранці – депутати – збагачують кишені, а не працюють на користь їх що обирали – народу. І навіть ті, хто не намагаються "нагріти руки в багаття влади", хоча їх не так вже і багато, не можуть протидіяти такій масі інших своїх колег. Деякі з них і не намагаються, а деякі просто так довго жили за іншими принципами, що їм просто не хочеться з ними розставатися.

Четвертий фактор - саме роз'єднаність нашого суспільства в політичних відносинах. Починаючи від простого середньо розвиненого громадянина і закінчуючи людьми, що стоять у правлінні, – більшість не має належної політичної освіти. І це звичайно сказується на рішеннях які приймає держава. Ці рішення не мають належного підґрунтя, тобто вони не можуть бути правильними, якщо їх приймають неосвічені люди. І звичайно, що цій освіті не було відкіля братися, оскільки все населення колишнього Радянського Союзу виховувалося на пропаганді партії, тобто комуністичних принципах. А значить і те населення, яке б хотіло одержати належну політичну освіту не мало можливості цього досягти. І цей фактор можна вважати основним серед тих, котрі впливають на розвиток демократичної держави, оскільки існує питання: відкіля візьметься демократія в нашому суспільстві, якщо люди не можуть навіть зрозуміти, що це слово означає, не говорячи вже про те, щоб визначити це поняття.

Існує ще велика кількість факторів, що можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але ці перераховані фактори – основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспільства взагалі.

Існують люди в уряді, і в населенні, що щиро вірять у демократичне майбутнє України і намагаються запровадити такі принципи в життя. Будемо сподіватися, що цих людей стане більше і вони візьмуть справу демократичного розвитку країни у свої руки. А якщо цього не відбудеться, то через покоління, можливо не одне, усе-таки таки зміняться старі правила і догми, і тоді запанує на нашій багатостраждальній землі влада народу.


02.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!