Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Розвиток лібералізму в Росії ХІХ століття. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Розвиток лібералізму в Росії ХІХ століття. Реферат

Лібералізм як інтелектуальна традиція російської суспільної думки розпочинається з XVIII ст. і у своєму історичному розвитку "умовно" має три "хвилі", три етапи, кожний з який у той же час має свої особливості

Основи і значення лібералізму. Першим і найбільш важливим припущенням лібералізму є поділ держави і суспільства. Як наслідок релігійних і громадянських воєн в епоху Ренесансу і Реформації, ранні політичні теоретики намагалися деполітизувати "релігію, волю і власність" для встановлення стабільності в територіальному правлінні. У той же час, цей поділ мав значний визвольний ефект у тім, що він звільнив суспільство від усієї кількості моральних, економічних і політичних зобов'язань.

Однак, як наслідок, він також веде до виключення моральної і економічної сфер із процесу демократизації. Демократія стала принципом тільки політичної сфери.

Усередині політичної сфери всі претензії на визнання колективної ідентичності відкидаються як частина приватної сфери моральної і соціально-економічної суб'єктивності. Логіка політичного лібералізму повинна виражатися винятково через твердження індивідуальних прав на основі подоби. З іншого боку, усередині цієї приватної сфери як індивідуальні, так і колективні нестатки і бажання даються конструктивної саморегуляції. Ринковий лібералізм стає винятковим принципом розходження в приватної сфері. Логіка політичної сфери тільки забезпечує регульовані рамки всіляких індивідуальних прихильностей ринковій логіці.

Ці припущення класичного лібералізму були згодом зм'якшені, ведучи до того, що можна назвати реформістським лібералізмом: визнаючи протиріччя між індивідуальною правовою рівністю і ринковою нерівністю, було додано вимогу розповсюдженої справедливості як благополучна умова, що узаконює політичний лібералізм. Добровільне політичне вирівнювання зацікавлених груп і партій і законна участь їх у представницькому уряді була розпізнана як неможлива умова ліберальної демократії. Як умову, як соціальних зобов'язань благополуччя, так і політичної демократизації, держава і ринок вважаються сферами з законами, скоріше доповнюють, чим взаємно виключають один одного: політична справедливість у правах, як правило, остаточно веде до розповсюдженої справедливості в потребах. Соціальна нерівність є тільки тимчасовим феноменом ринкового лібералізму без цілком розвитого політичного лібералізму.

Розвиток лібералізму в Росії

Лібералізм як інтелектуальна традиція російської суспільної думки розпочинається з XVIII в. і у своєму історичному розвитку "умовно" має три "хвилі", три етапи, кожний з який у той же час має свої особливості.

Перша "хвиля" — "урядовий" лібералізм, ініційований "зверху", що охоплює періоди правління Катерини II і Олександра I, за змістом — ліберально-просвітительський, що спирається на освічену монархію (М. М. Сперанський), що викликала опозиційне самодержавству рух декабристів;

Друга "хвиля" — лібералізм післяреформеного періоду — у своїх політико-соціологічних і філософських теоріях представлений як "охоронний", чи консервативний, лібералізм (концептуальні основи - К. Д. Кавелін, систематична розробка — Б. Н. Чичерін, П. Б. Струве), що викликала широке земське, а з початку 90-х років — буржуазний ліберальний рух;

Третя "хвиля" — новий лібералізм початку століття (до Жовтня 1917 р.) — по змісту соціальний лібералізм, що проголосив необхідність забезпечення кожному громадянину Росії "права на гідне людське існування". Він дав поштовх новому теоретичному осмисленню проблем правової держави і "правового" соціалізму в умовах ідейної боротьби з представниками як консервативних, так і ліворадикальних сил (Н. И. Кареєв, П. И. Новгородцев, Б. А. Кистяковський, С. И. Гессен, М. М. Ковалевський, П. Н. Мілюков, Л. И. Петражицький, С. А. Муромцев і ін.), підготував поряд з консервативним напрямком виникнення й утворення ліберально-демократичної партії кадетів (а згодом — її розкол).

Умовно політико-соціологічний і філолофсько-правовий зміст ідей лібералізму I "хвилі" можна охарактеризувати як "офіційний", II "хвилі" — як більш "правий" у порівнянні з класичним лібералізмом (синтез основних ідей і цінностей лібералізму і консерватизму), а III "хвилі" — як більш "лівий" варіант (синтез класичного лібералізму і соціалістичної традиції) у порівнянні з "чистим" лібералізмом як "індивідуалістичною системою", що дає правам людської особистості перевага над всіма іншими.

Кожний з цих трьох напрямків російського лібералізму мав свої особливості, свою іманентну логіку розвитку в контексті історії, політичного життя російського суспільства і вітчизняної політико-філософської думки, відмінності від західноєвропейського лібералізму. Представники кожного з цих плинів російського лібералізму мали різні філолофсько-теоретичні підстави і своє бачення суспільного і політичного ідеалів, статусу особистості і соціально-політичних інститутів, способів перетворення суспільства, так чи інакше зв'язаних з тенденцією реформування й еволюційною соціальною методологією.

Ліберальний консерватизм як тип соціально-політичної орієнтації, безумовно, вписувався в ліберальну парадигму, в основі якої — визнання абсолютної цінності особистості і пріоритет еволюційно-реформістських методів соціальної перебудови. Але як особливий напрямок вітчизняної соціологічної і політико-філософської думки ліберальний консерватизм, розвиваючись в умовах післяреформеної Росії після убивства Олександра II, коли його "великі реформи" 60-х років були здійснені лише частково, мав свої сутнісні характеристики. Вони виражалися в синтезі основних ідей традиційного лібералізму (воля і права особистості, реформаторство) і консерватизму (порядок, сильна державна влада, релігійно-моральні традиції, наступність), в однаковій цінності і рівнозначному визнанні як самоцінності волі індивіда, так і цінностей загальнонаціонального, загальнодержавного, "колективного", насамперед порядку і стабільності, забезпечуваних владою.

Усвідомленням потреби корінних перетворень післяреформеного російського суспільства з урахуванням збереження політичних і морально-релігійних підвалин і традицій в умовах індустріального і культурного відставання і "запізнілого" розвитку Росії і був II етап російського лібералізму. Концепції ліберального консерватизму "знімали" слабості і крайності лібералізму і консерватизму (радикалізм лівих лібералів, "зверхньоглядний прогресизм" і реакційність офіційної казенщини), нездатність як першого, так і другого побачити релігійно-моральну виправданість один одного. Ліберальний консерватизм пропонував на рубежі століть створити противага протидержавному і безрелігійному "відщепенству" (П. Б. Струве), "нігілістичному моралізму" і "соціалістичному нігілізму" (С. Л. Франк), "героїзму, що самобожествляється" (С. Н. Булгаков) російської інтелігенції, не здатної "звільнити народ" ні до, ні під час революції 1905 — 1907.

Історія склалася так, що ліберальні тенденції були подавлені абсолютизмом, що затверджується. Ліберальна ідеологія проникала в суспільство в міру розгортання процесів модернізації. Ліберальна свідомість з'являється в країні наприкінці 18 - початку 19 ст. ст.. Його поява обумовлена включенням Росії в широкий загальноєвропейський контекст, прилученням вищих шарів суспільства до європейської освіченості, твердженням ідеалів освіти, впровадженням ідеї суспільного договору і т. д. В історії російського лібералізму істотна роль масонства, що наприкінці 18 - початку 19 ст. ст. пронизує собою досить тонкий шар європейські освічених людей. Ліберальне світосприйняття проникає в Росію у формах релігійно-моральної проповіді, разом із загальним ідейним кліматом масонського руху.

Формування більш-менш цілісної ліберальної свідомості падає на 10-30 р. 19 сторіччя. Затверджуючись в Росії лібералізм породжує цілий спектр особистісних проявів. Це і такий кабінетний мислитель, як Чаадаєв, і один з найвизначніших політичних мислителів і державних діячів Росії - Сперанський, і нарешті, ряд людей, що зробили безпрецедентний для того часу крок - і зміну віросповідання і своїм життям затверджуючи одне з фундаментальних прав: право на волю совісті - Лунін, Гагарін і ін.

У 40-50 р. ліберальна свідомість рухається вшир. Поступово в країні складається власне ліберальний напрямок. Поряд з цим, вплив ліберальних ідей просліджується у всіх великих плинах суспільної думки. Так, класичні для Росії "напрямку" - західництво і слов'янофільство в різній мірі пронизані ліберальним світовідчуванням.

Епоха великих реформ Олександра II відкриває наступну сторінку в історії російського лібералізму. Нова якість громадського життя створює поле для практичної реалізації ліберальних ідей. Притулком лібералізму стають звільнені від твердої цензурної опіки печатка, відносно вільні університети і земства. У розвитку російського лібералізму особливо значима роль земського руху. Земське самоврядування стало полем практичної реалізації ліберальних принципів. Земства були середовищем, до якого тяжіла ліберальна публіцистика і ліберально орієнтована університетська наука. У земствах і навколо земств формуються багато хто з майбутніх лідерів ліберальних політичних партій Росії.

У той же час - в другу половину 19 - початку 20 ст. у країні складається не тільки публіцистичний, але і науковий, а так само філософський дискурс ліберальної свідомості. Юридична (чи державна) школа в російській академічній науці з'явилася теоретичною базою російського конституціоналізму. Праці Каверіна, Чичеріна, Градовського давали теоретичне обґрунтування для переходу від традиційних порядків до цивільного суспільства. Поряд з цим, цілий ряд мислителів розробляли різні філософські аспекти ліберальної парадигми. Так у роботах Соловйова вітчизняна філософська традиція звільнялася від анти ліберальних тенденцій, Струве затверджував концепцію невід'ємних прав особистості, Чичерін уписував російську ліберальну свідомість у контекст розвитку сучасної філософської думки.

Революція 1905 р. і політичні реформи, що пішли за нею, позначили наступний етап в історії російського лібералізму. У країні виникають політичні партії з усвідомленою ліберальною орієнтацією кадетів, октябристів, прогресистів, їхні депутати представлені у Державній Думі. З аморфного "напрямку" російський лібералізм перетворився в зрілу політичну силу. Період між двома революціями (1905--1917) ознаменувався з однієї сторони - ідейним і організаційним визріванням російського лібералізму, з іншої - породив кризу, що розв'язався твердженням більшовицької ідеократії.

Наступний розвиток подій не можна зрозуміти, якщо не звернутися до характеристики особливостей дореволюційного російського лібералізму. Справа в тім, що в піздньосередньовічному суспільстві, де домінувала патріархально-колективістська психологія, визрівання ліберальної свідомості йшло складно і болісно. Російський лібералізм страждав типовими пороками вітчизняної інтелігенції. Ліберали не вміли говорити на одній мові із широкими масами, багато в чому ідеалізували народ. Вітчизняний лібералізм страждав панськи-інтелігентською зневагою до проблем приватної власності і господарської волі. Російський лібералізм був суперечливим, не цілком оформленим явищем. Соціальна база ліберального руху була трагічно вузькою.

Консервативний лібералізм в Росії XIX століття

Систематична розробка концепції "охоронного", чи консервативного, лібералізму належала Б. Н. Чичеріну (1828 — 1904), професору філософії права, історику, що ввів термін "ліберальний консерватизм", і П. Б. Струве (1870 — 1944) — економісту, соціологу, одному з найглибших політичних мислителів, "філософу в політику", що вплинув на соціально-політичні погляди С. Л. Франка, С. Н. Булгакова й ін. у традиції ідей ліберального консерватизму.

У статті "Різні види лібералізму" Чичерін дав першу в історії вітчизняної політичної думки "класифікацію" російського лібералізму, позначив "головні його напрямки, що виражаються в суспільній думці", виділивши три його види і давши їм соціально-політичну характеристику, актуальну, на мій погляд, и сьогодні:

  • "вуличний" лібералізм юрби, охлократії, схильної до політичних скандалів, для якого характерна відсутність терпимості і поваги до чужої думки, самозамилування власним "хвилюванням", - "перекручення, а не прояв волі";
  • "опозиційний" лібералізм, що супроводжує всяке реформаторське починання, систематично звинувачувати влада як у дійсних, так і в мнимих помилках, "що насолоджується самим блиском свого аппозиційного положення", "що критикує заради критики" ("скасувати, знищити — уся його система") і розуміючий волю з "чисто негативної сторони";
  • "охоронний" лібералізм, що несе в собі позитивний зміст і орієнтований на здійснення реформ з обліком усіх соціальних шарів на основі їх взаємних поступок і компромісів, з опорою на сильну владу, відповідно до природного ходу історії, "Сутність охоронного лібералізму складається в примиренні початку волі з початком влади і закону. У політичному житті гасло його: ліберальні міри і сильна влада, — ліберальні міри, що надають суспільству самостійну діяльність, що забезпечують права й особистість громадян, …—сильна влада, охоронниця державної єдності, що пов’язують і стримує суспільство, що охороняє порядок, що строго наглядає за виконанням законів... розумна сила, що зуміє відстояти суспільні інтереси проти напору анархічних стихій і проти криків реакційних партій".

Джерелами концепції консервативного лібералізму Чичеріна були гегелівська філософія права і методологія державної (юридичної) школи вітчизняної історіографії. Вихідними елементами його дослідження були аналіз співвідношення категорій волі, влади, закону, пошук "гармонійної угоди духовних основ суспільства" (вільно-розумної особистості) і "суспільних взаємодій" чотирьох основних союзів людського гуртожитку — сімейства, цивільного суспільства, церкви і держави. Головна проблема громадського життя — угода двох протилежних елементів — особистості і суспільства, оскільки духовна природа особистості складається у волі, а суспільний початок як обмеження волі виражається в законі.

На думку Чичеріна, особистість є корінь і визначальне початок усіх суспільних стосунків; "особистість є постійно перебуваючою сутністю... сутність одинична і духовна, тобто обдарована розумом і волею. Сутність людини — це її воля: воля внутрішня, прагнуча до здійснення абсолютного закону в людській діяльності, тобто воля моральна, сутністю якої є совість як "саме вільне, що існує в світі", оскільки вона не підкоряється ніяким зовнішнім обмеженням, і воля зовнішня, границею якої є "право, як обмеження волі законом"".

Для Чичеріна двома сторонами волі були моральність ("внутрішня" воля) і право ("зовнішня" воля): воля волі не існує без морального закону. Наслідуючи в цілому метафізику і філософію права Гегеля, Чичерін не згідний з його тезою про розчинення особистості в Абсолюті, тому що це позбавляє її внутрішньої волі, знімаючи відповідальність за вчинене; джерело і зміст волі в усвідомленні людиною своєї безумовної сутності і незалежності, у тім, що людина як носій абсолютного початку сама по собі має абсолютне значення і тому може бути визнана вільною особою.

Для неогегел’янця Чичерина закон і воля, у свою чергу, протилежні: де немає волі, там немає суб'єктивного права, а де немає закону, там немає об'єктивного права. Особиста воля, нерозривно зв'язана зі свободою інших, обмежена їхньою волею, підкоряється цивільному закону і кориться влади, тому "влада і воля... також нероздільні, як нероздільна воля і моральний закон". Влада покликана охороняти закон і стримувати волю, а "право є воля, визначена законом". Відношення волі і закону може бути двояке: добровільне чи примусове; перше визначається моральністю ("внутрішньою" волею), а друге — правом: правом визначається воля "зовнішня". Держава же є вища форма гуртожитку — спільність, що панує над всіма іншими, тому що всі елементи людського гуртожитку сполучаються в державі як у спільноті. Влада, на його думку, по своїй природі повинна бути єдиною й зодягнута вимушеною силою, а подібною владою є тільки державна влада.

Таким чином, на думку Чичеріна, з позиції "вищої" ступіні розвитку лібералізму — "охоронного", чи консервативного, — усякий громадянин, не схиляючись безумовно перед владою, в ім'я власної волі зобов'язаний поважати сутність самої державної влади. Для філософії права і соціології "охоронного" лібералізму Чичеріна, заснованих на триєдності трьох основних початків гуртожитку — волі, влади і закону, рівноцінних і нероздільних, їхня гармонійна угода припускає суспільну єдність, а для цього необхідна єдність у державному житті; останнє можливо при єдності влади, а не її поділі. Найкраще це досягається при такій "змішаній" формі правління, як конституційна монархія, що є політичним ідеалом для мислителя.

Перевага їй він віддавав тому, що:

  • монарх, будучи представником інтересів цілого (суспільства), коштує вище станових поділів, вище партій; він є "примиритель" і посередник між протилежними елементами: народом і аристократією (дворянством). Монарх представляє начало влади, аристократію, аристократичні збори — начало закону, "почуття права, волі і людського достоїнства", а представники народу — начало волі;
  • монархічна влада відігравала величезну роль в історії Росії, і "ще протягом сторіч вона залишиться вищим символом її єдності, прапором для народу".

У "охоронному" лібералізмі Чичеріна духовні основи (в особі вільно-розумної особистості) з'єднуються із суспільними взаємодіями, які регулюються правом; принцип особистої волі і прав людини в суспільстві може бути здійснений лише за умови обмеження "внутрішньо" (морально і релігіозно) і "зовні" (правом, законом, сильною владою).

Носієм, соціальним суб'єктом здійснення свого політичного ідеалу Чичерін вважав дворянство — "головний стан у державі", утворення, що має ценз і, "загальногромадянського порядку" (за що його критикував молодий Струве, відзначаючи, однак, г в 1897 р. наявність у Чичеріна "реалістичного, консервативного світогляду" і засвоєння їм "лібералізму), і "середній стан".

Воно представляє одне з "горизонтальних" поділів суспільства (на відміну від партійного — "вертикального"), і є поняття кількісне (воно займає середнє положення в суспільстві між вищими і нижчими станами) і якісне (воно містить у собі приватні професії, що вимагають як багатства, так і освіченості; у ньому "утворення з'єднується з багатством"). Середній стан стане опорою Російської держави тільки за умови зміцнення особистих і вільних елементів суспільства, розширення місцевого самоврядування, "поділу справ на губернські і повітові" у земстві.

На відміну від класичного лібералізму, що відстоює пріоритет особистої волі і розглядає державу переважно як "нічного сторожа", зводячи до мінімуму межі його втручання в життя цивільного суспільства, а влада — має сугубо функціональний зміст, консервативний лібералізм однаково коштовними вважав волю і "охоронні начала", традиції державності, сильної влади, релігії, національної культури.

У цьому змісті "помірний" лібералізм Чичеріна (у нього є стаття за назвою "Міри і границі") "однаково чарівними" вважав ідеї порядку і волі, почуття міри і границь по відношенню і до волі, і "влади — почуття, так "потрібні освіченому суспільству" і так необхідні "російському розуму", припускаючи також "обмеження" меж влади і волі законом чи звичаєм. Чичерін особливу увагу приділяв "охоронним началам", що і розкривають зміст традиції, наступності, "зістиковуючи" дві тенденції в розвитку суспільства — тенденцію збереження (стабілізації) і тенденцію. перетворення (реформування).

"Охоронні начала" є мірою першої і другої, виражають тенденції наступності і розвитку як у політиці, так і в національних державних і культурних особливостях історії Росії. "Охоронні начала" свідчать про суперечливість історичного прогресу і процесу, що складаються не тільки в споконвічному русі вперед, ний у розвитку "внутрішніх сил", у "поглибленні в себе" тих начал, що лежать в суті людського духу, у боротьбі старого з новим, тому що рух заради руху – це загибель для суспільства: одна лише воля приводить до анархії. Такими "охоронними началам", на думку Чичеріна, є:

  • "несвідомий інстинкт народних мас", їхні безпосередні почуття і звички; але духовною силою, що рухає історію, служить свідомість, тому на чолі суспільства повинні стояти вищі класи;
  • наявність охоронної партії, що відстоює ті загальні начала, на яких ґрунтуються суспільства, а саме — влада, суд, закон;
  • "історичні початки" народу: для Росії ними завжди були сильна влада — гарант згоди і єдності суспільства (особливо в перехідні епохи корінних перетворень усього суспільного будинку); бюрократія як знаряддя влади, що у Росії потрібно стримувати в межах законності, поставити під контроль гласності й обмежити самоврядуванням; сила корпоративного початку. Для нормального розвитку суспільства помірні ліберали, на думку Чичеріна, повинні розуміти необхідність проведення судової реформи, без якої неможливо ні повага до закону, ні охорона права, прав і порядку.

Чичерін особливо підкреслював, що ні зміна статей Зводу законів, ні зміна декількох адміністраторів не обновлять Росії: "И корінь зла, і засіб лікування лежать не в заснуваннях, не в зовнішніх умовах, а в нас самих. Дійсне завдання полягає... не в зміні людей і заснувань, а в роботі над собою". Тут очевидна сутність консервативного, помірного, лібералізму: здійснення принципу свободи особи не тільки можливо зовні (зміною соціальних, правових і політичних інститутів убік їх демократизації, тобто влади, закону, права), але необхідно і внутрішньо (роботою над собою, розвитком моральності, політичної культури, правосвідомості). Моральне удосконалювання життя може бути також двояким: внесення добра в людські души, моральне виховання й удосконалювання порядку життя, що діють у ньому норм і заснувань.

У промові, присвяченої 100-річчю з дня народження Б. Н. Чичеріна, П. Б. Струве відвів йому особливе місце в історії духовного і політичного розвитку Росії саме тому, що він "представляв у ній саме закінчене, саме яскраве вираження гармонійного сполучення в одній особі ідейних мотивів лібералізму (волі) і консерватизму" (влади). Чичерін, на думку Струве, уперше виявив критерій консервативного лібералізму як приурочення міри і границь до основних ідей і цінностей лібералізму і консерватизму (сам Струве також використовує для обґрунтування ліберального консерватизму аристотелевський принцип "мезотес" — міри). "Ідеї порядку і волі мали для нього однакова чарівність...

Історичну позицію Чичеріна можна зобразити так: оскільки він вірив у реформаторську роль історичної влади, тобто в епоху великих реформ... він виступав як ліберальний консерватор, борючи з крайностями лібералізму і радикалізмом суспільної думки. Оскільки ж влада стала чинити опір у реакції, Чичерін виступав як консервативний ліберал проти реакційної влади, в інтересах держави відстоюючи ліберальні початки, захищаючи уже здійснені ліберальні реформи, вимагаючи в царювання Олександра III, і особливо енергійно... у царювання Миколи II, корінного перетворення нашого державного ладу. Таким чином, Чичерін у своєму духовно-суспільному творінні ніколи не переставав сполучати консерватизм і лібералізм".

На відміну від неогегел’янця Чичеріна в Струве більш складна еволюція філософських і ідейно-дюлітичних поглядів: від ревізії ортодоксального марксизму "зсередини" (одним з перших у літературі європейського і російського марксизму) на основі "складання будинку канто-марксизму", через розчарування в позитивізмі — до метафізики, до "основного іманентного дуалізму" як свого роду підсумкової філософської методології; у політичних поглядах — від лібералізму до ліберального консерватизму, "Основний дуалізм" Струве, що розуміється їм як наявність в історичному процесі одночасно двох рядів явищ, "здатних бути спрямованими з волі якого-небудь суб'єкта", — раціональних і ірраціональних, що виникають стихійно, виявляється скрізь, у всіх сферах громадського життя. Він став орієнтиром у розкритті подвійності, історичної "дволикості" російської державності і російської громадськості (цивільного суспільства), один лик яких завжди був звернений до волі, а іншої — до примуса. "Основний дуалізм" Струве служить йому для аналізу дуалізму волі і влади.

Якщо Чичерін залишив нам свою своєрідну типологію російського лібералізму 6О-х років XIX в., то Струве склав два своїх "списки" видатних ліберальних консерваторів Росії, відзначивши, що інтелектуальна історія вітчизняного ліберального консерватизму йде до XVIII сторіччя: перший його "список": кн. П. А. В'яземський, чи не першим відчеканивший "формулу" ліберального консерватизму і уперше використовував цей термін, А. С. Пушкін, Н. И. Пирогов, А. Д. Градовський; другий "список": Катерина II, адмірал Н. С. Мордвинів, "зрілий" Н. М. Карамзін, Б. Н. Чичерін. До цих двох списків можна і потрібно, як це зробив і сам Струве, додати ім'я генерал-ад'ютанта графа И. И. Воронцова-Дашкова (1837 — 1916), що, будучи в 1905 — 1915 р. намісником Кавказу, проводив там "здорову, нейтральну — без тенденційності і поліцейської причепливості" з національно-державної точки зору Росії політику за принципом: ліберальні засоби, сильна влада.

Вважаючи А. С. Пушкіна одним з найголовніших фігур у своїх "списках" ліберальних консерваторів Росії, Струве відзначав такі риси світогляду поета, як синтез "національної сили і державної моці" Росії, як цінність "земної сили і людської міці, що схиляється перед нез'ясованою таємницею Божою, як міра власного самообмеження і само приборкання, як одночасне прозріння в майбутнє й озирання минулого, як абсолютна чужість надмірності, як синтез Сили і Ясності, Міри і Мірності".

Теоретичною проблемою для Струве, як і для його попередника Чичеріна, був дозвіл "двох проблем духовного і державного розвитку Росії:

  • проблеми звільнення особи;
  • упорядкування державного володарювання, введення його в рамки правомірності і відповідності з потребами і бажаннями населення".

Просліджуючи генезис ліберальної ідеї, сутністю якої є "твердження волі обличчя і невід'ємних прав особистості", в історії соціально-економічних і політико-філософських навчань, Струве відзначає її релігійно-моральне походження (воля совісті — перше слово лібералізму, ідея "особистої відповідальності" як проекція принципу свободи особи на моральну сферу), поступове "наповнення" політико-правовим ("ідея абсолютного права, тобто суб'єктивних, невід'ємних природних прав", ідея "права і прав" як "істотний і вічний зміст лібералізму") і економічним змістом у "економічному", чи чистому, лібералізмі ("соціологічна і політична істина: власність і економічна воля є основа і палладіум особистої волі у всіх її проявах", ідея "особистої придатності" як проекція на економічне життя принципу свободи особи) і робить висновок про "секуляризацію й ідейному обмирщення" лібералізму в процесі його історичного розвитку.

Надію на його відродження в Росії він зв'язує з "відродженням старих мотивів релігійного християнського лібералізму" — ідеєю "особистого подвигу й особистої відповідальності", убраної економічними і політичними правами, тобто з такими рисами національного лібералізму, що у "знятому" виді містять основні принципи християнського, "економічного" і політичного західноєвропейського лібералізму.

Важливим у методологічному відношенні для з'ясування сутності ліберального консерватизму Струве вважав аналіз поняття консерватизму, яке, на його думку, "є чисто формальне поняття, що може вміщати в себе яке бажаний зміст"; головне тут — "прикріплення" ідеї консервації, ії охорони, до якихось визначених змістів, наприклад, ліберальний консерватизм означає твердження непорушних прав обличчя, тобто прикріплення ідеї консервації (константної ідеї-змісту) до цих прав; демократичний консерватизм є приурочення цієї ж ідеї до початку народовладдя.

Струве не сприймає казенний, офіційний консерватизм, "консервативну казенщину", перейняту раціоналізмом і практичністю, але приймає консерватизм лише як культурно-романтичний ідеал, "консервативну романтику" — світогляд, що для нього означає "зведену в принцип "ґрунтовність" і усвідомлене шанування батьків", що йдуть до творчості слов'янофілів, а отже, до релігійних, моральних і культурних національних традицій.

Струве з'єднує ліберальне і національне начала, у чому і складається "зближення і злиття", синтез лібералізму (волі і прав особистості, реформаторства) і консерватизму (влади, порядку, наступності, "ґрунту", сильної держави, могутнього "зовні" і "внутрішньо"). У цьому виражається політичне кредо Струве як "національного ліберала" ("Я західник і тому — націоналіст. Я західник і тому — державник), що доповнюється позицією і "духом національного європеїзма", зв'язаного з національним будівництвом "Великої Росії". Будівництвом її на загальнолюдських початках не в змісті російської Імперії, а на принципах свободи особи, здорової влади, обмеженої законом, приватної ініціативи, змаганні всіх живих сил нації і найбільше "середнього елемента" — справжнього носія права і прав, волі і власності, земства, партії кадетів, у джерел створення якої стояв Струве, що повинний реалізувати політику національної згоди і цивільного світу в створенні правової конституційної держави.

Зміст ліберального консерватизму Струве розкривається також у його аналізі співвідношення понять "держава" і "нація" — не тільки як політичного інституту, "організації порядку" (держава), "духовної єдності" (нація), але і містичних по своїй істоті, що мають над розумну і над індивідуальну природу й у своїй єдності утворюючих "держава як особистість "соборну"", "державність як усенародна єдність, чи соборна особистість народу" і що замикаються у релігійно-містичному почутті патріотизму.

Апофеозом етатистських поглядів Струве в традиції ліберального консерватизму є його концепція "Великої Росії", викладена їм у статтях "Скоріше за справу?" (1905), "Велика Росія. З міркувань про проблему російської могутності" (Присвячується Н. Н. Львову) (1908) і ін., де він розглядає зовнішні і внутрішні фактори могутності Росії, умови її економічного, державного і культурного відродження, критерії "нової політичної і культурної національної свідомості", що виражали парадигматику руського ліберального консерватизму.

Таким чином, Струве розробив філолофсько-методологічні ("основний іманентний дуалізм суспільно-історичного процесу"), культурно-релігійні (абсолютна самоцінність свободи особи і її прав, їхнє походження від і "замикання" на релігійно-моральних цінностях, триєдність особистості — нації — держави: "держава — особистість "соборна", "державність — усенародна єдність, чи соборна особистість народу") і політико-соціологічні підстави ліберального консерватизму. Сам він розумів його як зближення, злиття, синтез "економічного" чи чистого, політичного і "християнського" лібералізму і ціннісного, духовно-культурного консерватизму, чи, інакше, класичного західноєвропейського лібералізму і цінністно-традиціоналістичного консерватизму "ґрунту" (сильної державної влади і морально-культурних традицій Росії).

Якщо до "охоронного" лібералізму Б. Н. Чичеріна можна застосувати нормативно-методологічний критерій історик-філософського аналізу різних типів лібералізму, зв'язаного з представленнями про "триродість" законів, норм і інститутів гуртожитку, що заохочує волю приватної особи (так чи інакше чичерінський консервативний лібералізм випливає з гегелівської традиції метафізики права), то ліберальний консерватизм П. Б. Струве виявляється "націонал-лібералізмом", що виходить з так чи інакше зрозумілої "субстанціональності" зв'язків індивіда і держави.

"Ліберальні міри, сильна влада" — такий політичне гасло Чичеріна; "Росії потрібні: міцно обгороджена воля обличчя і сильна влада, що головує" — таким було політичне кредо Струве. На думку останнього, два гасла поетично виражають "формулу" ліберального консерватизму і щирих патріотів Росії: "нове життя і стара міць".

Історія дореволюційного лібералізму в Росії на прикладі одного з варіантів його національних модифікацій — "охоронного" лібералізму Б. Н. Чичеріна і ліберального консерватизму П. Б. Струве — підтверджує закономірність: чим більше лібералізм зв'язаний з національним самовизначенням і внутрішньополітичними проблемами "типу розвитку, що доганяє,", тим більше він "просочений" ідеями консерватизму. Струве писав: "Те, що в новітній час називають імперіалізмом, є більш-менш ясне збагнення того, що держава бажає бути і — оскільки держава коштовна для особистості — повинне бути могутньо.

Усяка жива держава була і буде перейнято імперіалізмом у цьому змісті.... Якщо під імперіалізмом розуміти турботу про зовнішню міць держави, а під лібералізмом — турботу про справедливість у його внутрішніх відношеннях, то 19 століття і начало 20 століття характеризується тим, що тріумфують скрізь ті держави, у політиці яких найбільше повно злилися і втілилися обидві ці ідеї. " ("Уривки про державу" 1908 рік) . Але я думаю, що він дуже невдало вибрав слова для позначення понять, лібералізм це аж ніяк не справедливість, а імперія має ще і внутрішню політику, що як би не головніше зовнішньої.

А якщо підходити так, то треба враховувати що будь-яка держава містить у собі усі форми державного устрою, тільки одні очолюють, а інші більш-менш подавлені. Тому в будь-якій державі можна знайти всі що завгодно й імперіалізм і лібералізм...

Слов’янофіли і західники у Росії XIX століття.

На початку XIX століття в Росію стали проникати ідеї лібералізму. Лібералізму властиво підкреслювати відсутність класових, групових і націоналістичних переконань, йому властиві індивідуалізм і самоцінність особистості.

У 1840-х лібералізм з'явився у виді самостійної течії, що відразу одержала найменування "західництва". Одним із прихильників лібералізму був Чаадаєв. Діяльність Чаадаєва можна розділити на 2 напрямки. Спочатку своєї діяльності Чаадаєв вважав Росію відсталою країною, що нічого не дала світу. Протягом 1830-х років погляди на історичне місце Росії значно змінилися: Чаадаєв більше не розглядав Захід як прогресивне суспільство, а вважав Росію саме тією країною, що займе місце Заходу у світі.

Ідеї Чаадаєва привели до складання 2 напрямків лібералізму - західництву і слов'янофільству. І західники і слов'янофіли знаходилися в опозиції до режиму Миколи 1 і люто боролися з теорією офіційної народності. І ті й інші були прихильниками свободи особи, совісті, думки і слова. І ті й інші заперечували революцію, вони сходилися на тім, що розвиток суспільства повинен йти поступово, за допомогою реформ.

Західники (Огарьов, Герцен, Бєлінський, Бакунін) були переконані, що Росія йде тим же шляхом, що і Захід, але в силу історичних причин відстала і повинна використовувати успіх європейської цивілізації, щоб стати з Європою в один рівень. Сильним гальмом для Росії стала громада, тому що вона сковувала свободу особи і тому її потрібно було знищити в Росії. Західники виступали за звільнення селян з невеликим наділом землі за викуп поміщикам.

Програма західників була програмою остаточної європеїзації політичної й адміністративної системи. Так як змінити законодавство, виробити по європейських принципах судову, політичну, релігійну організацію, створити умови для розвитку приватної власності і на її основі створити нову промисловість. Кінцевою метою було перетворення самодержавства в конституційну монархію.

Слов'янофіли (брати Аксаков, Тютчев, Гоголь) вважали, що розвиток Росії повинен спиратися винятково на національний ґрунт, традиції і звичаї народу. Для Росії неприйнятний шлях Заходу. Найважливішим елементом концепції була громада, що пропонувала перевагу загальнонародного над особистим. Церква відігравала величезну роль у житті народу і держави. Державний устрій представлявся слов'янофілам у виді монархії, обмеженої Земським Собором. Слов'янофіли виступали за звільнення селян із землею, при збереженні громади і вотчинного суду поміщика.

В кінці 1850-х - 1880-их роки - російський лібералізм переживає новий етап. Ліберали впливали на внутрішню політику Росії. Пропонуючи лібералізацію соціальних і економічних відносин, західники і слов'янофіли не прагнули змінити політичний лад. Вони вважали, що економічні і соціальні перетворення повинні значно випереджати перетворення в політичній сфері.

Проведення реформ у 60-70-тих роки сприяло впровадженню лібералізму в провінції, але незабаром ідеї радикалізму завоювали велику популярність у населення країни.

Список літератури

  1. Валицкий А. Нравственность и право в теориях русских либералов конца XIX — начала XX века // Вопросы философии. 1991. № 8.
  2. Замалеев А. Ф., Осипов И. Д. Русская политология: обзор основных направлений. СПб., 1994. Гл. 5.
  3. Новикова Л., Сиземская И. Либеральные традиции в культурно-историческом опыте России // Свободная мысль. 1993. № 15.
  4. Чичерін Б. Н. Несколько современных вопросов. М., 1862. С. 189 — 197, 199 — 200.
  5. Чичерін Б. Н. Философия права. М., 1900. С. 50, 54 — 55, 60, 190.
  6. Чичерін Б. Н. 1) Там же. С. 229 — 230; 2) Вопросы философии. М., 1904. С. 370; 3) Опыты по истории русского права. М., 1858. С. 368 — 369.
  7. Cм.: Чичерін Б. Н. 1) Конституционный вопрос в России. Рукопись 1878 г. СПб., 1906. С. 8; 2) Курс государственной науки. Ч. III. Политика. М., 1898. С. 223 — 268; 3) Курс государственной науки. Ч. I. Общее государственное право. М., 1894. С. 161 — 182.
  8. Козловский В. В. Социологические альтернативы в дореволюционной России // Вестн. С. -Петербург. ун-та. Сер. 6. 1993. Вып. 4 (№ 27). С. 51.
  9. Струве П. Б. Г. Чичерін и его обращение к прошлому // Струве П. На разные темы (1893 — 1901): Сб. ст. СПб., 1902. С. 89 — 92.
  10. Чичерін Б. Н. 1) Что такое среднее сословие? // Чичерін Б. Н. Несколько современных вопросов. С. 135 — 138; 2) Вопросы политики, 2-е изд. М., 1905. С. 16, 28.
  11. Чичерін Б. Н. Что такое охранительные начала? // Чичерін Б. Н. Несколько современных вопросов. С 164 — 178.
  12. Струве П. Б. Б. Н. Чичерін и его место в истории русской образованности и общественности // Россия и славянство. 1929. 26 января, № 9. С. 3, 4.
  13. Струве П. Б. 1) Основной дуализм общественно-экономического процесса и идея естественного закона // Вопросы философии и психологии. 1910. Кн. IV. С. 548; 2) Социальная и экономическая история России с древнейших времен и до нашего, в связи с развитием русской культуры и ростом российской государственности. Париж, 1952. С. 7, 15, 44 — 46.


02.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!