Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Відносини України з Росією. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Відносини України з Росією. Реферат

Відносини із Росією мають стратегічне значення для України і значною мірою визначають її зовнішню, а часом і внутрішню політику

Історія української-російських відносин досить давня і суперечлива. Починаючи від виникнення Київської Русі по даний час український та російський народи живуть по сусідству, економічно- та культурно співпрацюють, конкурують, інколи не знаходять спільну мову.

Сьогодні Україна для Росії є стратегічним партнером в СНД і на міжнародній арені. Для народів наших країн характерні традиційно дружні, теплі, практично родинні стосунки. Це дуже благодатне підґрунтя, на якому зусиллями керівництва наших країн, простих росіян та українців ми будуємо нову систему міждержавних відносин. Засновується вона на засадах рівноправності, добросусідства, взаємовигідного співробітництва. Зрештою, все це і є складові стратегічного партнерства для майже 200 мільйонів людей, які живуть на величезному просторі, від Карпат до Тихого океану.

Найпоширеніші у великоросійському, польському та українському націоналістичному середовищах погляди на Україну — як на частину "єдиної ("триєдиної") і неподільної Росії", як на "східні околиці" "Польщі від моря до моря" або як на повністю самостійну країну та самодостатній народ, який не причетний безпосередньо до Росії та Польщі, але постійно ущемляється ними, — це для відстороненого погляду історика не привід для марних навколо політичних і етноцентристських виснажливих суперечок, а взаємне накладання чи навіть конфлікт "ідеальних Батьківщин".

Два головних підходи до розуміння етнічності в сучасній науці — примордіальний (об’єктивістський), що розглядає етнос як певну спільноту, яка існувала завжди в минулому й існує тепер, має спільних предків і єдину расово-біологічну "породу" (різновидом примордіалізму є і теорія етногенезу Льва Гумільова), та модерністський, що розуміє етнос у суб’єктивістському ключі, — як насамперед уявлювану спільноту, створену на основі тотожності кожного члена створеному культурною елітою національному міфу.

Історія, як відомо, сповнена націй, які "не відбулися". Об’єктивні етнографічні особливості етнічної групи, мова, культура, навіть властиві етносу характерні стереотипи поведінки — це лише передумови для утворення нації, в результаті може нічого й не вийти. Приміром, в історії Росії існували й існують досі об’єктивні етнологічні передумови для утворення, щонайменше, трьох народів: північно великорусів, південновеликорусів і сибіряків.

Проте такого розколу не сталося. А українці, найближчі в етнографічному плані до південновеликорусів, реалізувалися як самостійна нація. Саме існування будь-якого народу як відокремленої від інших спільноти — це, як правило, результат цілого ланцюга невмотивованих випадковостей.

Тоді існували два діаметрально протилежних розуміння українського етнокультурного начала: "малоросійство" — як локальна форма вияву "загальноросійської" ідентичності, та "українство" — власне націоналістичне трактування українського етнокультурного феномена як самодостатнього й не залежного безпосередньо від великоросійського, білоруського та польського. Історію російсько-українських відносин XIX століття можна розповісти у двох варіантах.

У першому випадку нація, як трава, що пробивається крізь асфальт, неминуче долає всі перешкоди, створені імперією. В другому випадку йдеться про те, як через вкрай нещасливий збіг обставин польська, австрійська чи німецька інтриги, використовуючи як знаряддя не чисельну й чужу народним інтересам групу українських націоналістів, розкололи єдине тіло "загальноросійської" нації.

На думку Міллера, саме призма суперництва проектів націй — "великої російської" та української — най адекватніша для того, щоб описати внутрішню політику Російської імперії в XIX столітті, щоб зрозуміти логіку розвитку історичних подій і поведінку їх учасників.

Ким були б українці, якби перемогла "загальноросійська" ідентичність, нині теж зрозуміло, — за такою моделлю розвивалися кубанські чорноморські козаки. Будучи прямими нащадками запорожців, вони більш-менш зберегли українську традиційну обрядову й матеріальну культуру, стереотипи поведінки, національну кухню, фольклор, почасти навіть мову, — але водночас досі є в Росії найпослідовнішими прибічниками російської ідеї (і на культурно-ідеологічному, і на політичному рівнях), великоросійської ідентичності, російської державності.

Не випадково навіть сучасна етнологія один із великоросійських субетносів називає "українським". Тобто у XIX столітті фактично йшлося про боротьбу між статусом українців як етносу чи малоросів як субетносу "великої російської" нації.

Серед причин, які зашкодили повноцінній реалізації в XIX столітті такого "загальноросійського" асиміляторського щодо українців процесу, слід насамперед назвати невмілу політику Петербурга, пряму некомпетентність чиновників у міжетнічних питаннях, появу супер харизматичної постаті Тараса Шевченка, а також недостатній радикалізм русифікаційних заходів.

Звідси радикальний висновок Олексія Міллера про те, що історія боротьби "загальноросійського" та українського проектів національного будівництва — це не так шлях успіху українського національного руху, як ланцюг невдач російських асиміляторських зусиль (як іронічно зазначив автор, всю історію Росії можна розповісти як історію кепського управління та його наслідків).

Фактично влада вибрала саме британську, а не французьку модель "коренізації": перша надавала "нецентральним" націям комплекс певних культурних гарантій — аж до навчання в початковій школі рідною мовою, друга ж, навпаки, — передбачала тотальну заборону регіональних мов і культур.

Українські історики, а частіше публіцисти та журналісти, які пишуть про русифікаційні заходи в Україні у XIX столітті, нерідко посилаються на "демократичні традиції" етнічної толерантності в "освіченій Європі" (щоправда, мають на увазі, як правило, політику "австро-славізму", яку проводили Габсбурги; ситуації в Російській імперії, Великобританії та Франції прямо протилежні, оскільки об’єктами впливу національної політики тут були більш-менш родинні в етнічному та цивілізаційному планах етноси, тоді як в Австро-Угорщині — цілком різнорідні слов’яни, угорці й австрійці).

Олексій Міллер, услід за німецьким істориком Андреасом Каппелером, переконливо доводить, що антиукраїнська політика Петербурга, попри всю її неетичність та контр продуктивність, загалом у жодне порівняння не йде з політикою Лондона стосовно ірландців та шотландців, Мадрида — іспанських басків, а тим паче з політикою Парижа стосовно нефранкофонних жителів Франції (за офіційною статистикою, у 1863 році одна чверть населення континентальної частини її не знала французької мови!).

Загальний вектор будівництва офіційним Петербургом "єдиної російської нації" стосовно українців наближався до "англійської" моделі, тоді як Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський указ Олександра II 1876 року, жорстокі та безглузді (з погляду поставленого завдання), відтворювали саме "французьку" модель "коренізаціі".

Українські історики постійно використовують у полеміці аргумент про жорстокість репресій офіційної влади проти членів Кирило-Мефодіївського братства й учасників українофільського руху після Валуєвського циркуляра 1863 року. Всупереч поширеному стереотипові, офіційна влада не була одностайною в проведенні антиукраїнських репресій.

Приміром, тривалий час ні Св. Синод, ні III відділення, ні Міністерство народної освіти не мали жодного уявлення про можливість допущення в початкову школу українських підручників, міністр народної освіти Головін усіляко протидіяв появі циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва й підтримував справу просвітництва "малоросійською мовою".

Високий чиновник флігель-ад’ютант імператора полковник барон Корф до справи русифікації українців пропонував підходити "творчо": не забороняти українські книжки, а наповнити "малоросійські губернії" значно дешевшими книжками "загальноросійською мовою" (саме цю ідею було реалізовано в Україні наприкінці 1990-х років), не забороняти українофільський рух, а підсилити міграцію робочої сили на українські землі з Центру Росії.

Книга Роберта Євзерова — про "актуальну історію" — про російсько-українські політичні та економічні відносини останніх десяти років. Дослідження побудоване на ретельному моніторингу російської й української преси (не випадково автор у передмові віддає належне двом московським бібліотекам — Українській і Державній публічній історичній) — найбільше посилань на "Независимую газету", "Зеркало недели", "День", "Политические исследования", "Політичну думку", "Політику і час".

Праця завершена наприкінці літа минулого року, отже в контексті політичних подій, що бурхливо розвиваються останніми місяцями, вона вже більше схожа на історичне дослідження, ніж на аналіз актуального політичного процесу: Україна початку 2001 року зі старою Україною, навіть часів президентських виборів 1999 року, має дедалі менше спільного.

Багато уваги приділив Роберт Євзеров економічним аспектам двосторонніх відносин — це найцікавіша частина дослідження. Для України "газове" питання (разом з "нафтовим" та "електричним") — все-таки екзистенціальне: питання життя й смерті. Більше того, ні для кого не секрет, що всі чи майже всі багаті люди в Україні нажили свої статки саме на маніпуляціях із російським газом і т. п.

Історія постачання енергоресурсів в Україну та їх транзит через українську територію на Захід — це захоплюючий детектив. Автор же здебільшого перетворює її на класичну драму з обов’язковим мораліте й засудженням пороку — мовляв, погано красти чужий газ. Втім, відносини в галузі енергетики було б цікавіше описати не на основі визнань і самовикриттів вищих керівників держави (аж до Президента Кучми), а на основі аналізу фінансових схем, які працюють на чорному ринку енергоресурсів.

Автор фактично підходить до висновку, докладно обґрунтованого в недавній книжці Андрія Паршева "Почему Россия не Америка?" (М.: Крымский мост, 2000), про неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох галузей і російської, і української економіки саме через великі (порівняно з західноєвропейськими, американськими та азіатськими) витрати на виробництво, зумовлені геокліматичними реаліями, і, відповідно, через їхню меншу рентабельність.

Книжка "Украина: с Россией вместе или врозь?" може бути корисна як гідний вступ до теми російсько-українських відносин, як корисне читво для всіх, кому небайдужа доля і Росії, і України. Євзеров, звичайно, не "сторонній історик", отже відповідь на запитання "вместе или врозь?" для нього цілком очевидна.

У праці не дуже багато оригінальних висновків і оригінальних підходів. Однак, по суті, автор і не ставить перед собою такої мети. Його головне завдання — пояснити не занадто ангажованому, але допитливому читачеві реальні передумови й мотивування взаємовідносин двох держав.

На жаль, ці відносини непрості і вкрай політизовані як на офіційному рівні, так і на рівні обивательської свідомості — навіть на недавній презентації книжки в Культурному центрі України в Москві мало не дійшло до мордобою між читачами, які по-різному відповідають на запитання, винесене автором у заголовок. Ось такий "конфлікт інтерпретацій"...

Не дивлячись на всі останні українсько-російські негаразди в газовій сфері та довкола маяків, слід зазначити, що в українсько-російських стосунках більше позитивного. Всі позитивні тенденції, як і в цілому стан справ у російсько-українських відносинах, звісно, необхідно розглядати у світлі головного завдання - подальшого зближення і тіснішого спілкування наших народів. У зв'язку з цим особливе значення має двостороннє співробітництво у різних сферах.

У рамках Року Росії відбулося багато цікавих, яскравих, незабутніх заходів, які, сподіваюся, дозволили українцям ще раз насолодитися російською культурою, підприємцям ближче ознайомитися з інвестиційними можливостями двох країн, окреслити нові цікаві ділові проекти. Особливо важливо, що цей великомасштабний проект був підтриманий на місцях, українськими і російськими регіонами, а також громадськими організаціями, простими людьми, і, головне, молоддю.

Нині триває робота над узгодженням проекту міжурядової Програми співробітництва у сфері регулювання міграційних процесів на 2006-2007 роки.

Відрадно, що набуло розвитку співробітництво між Росією та Україною у галузі туризму, що також є об'єктом уваги нашої Підкомісії. У 2002 році кількість громадян Росії, які відвідали Україну з туристичними цілями, збільшилася порівняно з 2001 роком у 6 разів і становила майже 500 тисяч осіб.

Таким чином, російсько-українська гуманітарна взаємодія поглиблюється.

У Росії приділяють підвищену увагу розвитку української мови та української культури. У нашій країні діє понад 90 українських громадсько-культурних об'єднань, 12 загальноосвітніх шкіл з українською мовою викладання, 9 з них - у Башкирії. Інші три школи знаходяться у Бєлгороді, Новому Уренгої та Нижньовартовську.

Функціонує ціла мережа недільних шкіл з вивченням української мови. У лінгвістичному ліцеї №1555 при Московському державному лінгвістичному університеті відкритий клас з українською мовою навчання. Діє Українське відділення в Уфимському педагогічному коледжі. Є можливість вивчати українську мову у філії Московського державного відкритого педагогічного університету ім. М. О. Шолохова в Уфі.

У Новосибірському державному педагогічному інституті на філологічному факультеті введено спеціалізацію "Українська мова і література". У Томському державному педагогічному інституті на філологічному факультеті відкрито українське відділення. У Тюменському державному університеті проводиться підготовка студентів зі спеціальності "Українська мова та література" (учні мають можливість стажуватися на кафедрах філології Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка).

У Волгоградському і Воронезькому педагогічних університетах введено факультативне вивчення української мови та літератури. При Московському державному відкритому педагогічному університеті працює Український інститут, в якому готуються фахівці з української мови та літератури. У 2003 році в Бєлгородському державному університеті відкрито першу в Російській Федерації кафедру українознавства.

Нині уряд Москви знайшов можливість для розміщення бібліотеки української літератури у новому приміщенні в центрі столиці за адресою вулиця Сретенка, будинок 1. Зараз завершуються необхідні роботи, невдовзі буде визначено дату відкриття бібліотеки.


02.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!