Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Принципи формування націоналізму. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Принципи формування націоналізму. Реферат

Поняття націоналізму. Чинники, які впливають на формування націоналізму. Націоналізм як ідеологія

Національна політика держав базується на трьох основних принципах: расизм, націоналізм і інтернаціоналізм.

Політику націоналізму поводили в минулому і проводять сьогодні багато федерацій світу. В період національно-визвольної боротьби ідеї націоналізму використовуються досить широко. Нерідко ці ідеї виступають як націонал-демократизм. Вирішивши, в якій мірі, внутрішні завдання, проблеми націоналізму втрачають свій вплив та значення. Так країни Західної Європи своєї національної інтеграції досягли давно.

За думкою французького політика і соціолога М. Догана, сьогодні вони знаходяться в постійній стадії формування. Ці країни ставлять за мету створити міцне національне співробітництво в галузі економіки, культури, соціального і політичного життя. Національна позиція кожного із Західне європейських держав по відношенню до інших країн Західної Європи перебуває в стані ерозії в тому плані, що проявляються більші якості основної характеристики громадянської культури.

Поняття націоналізму

Чинники, які впливають на формування націоналізму

Націоналізм органічно випливає з вимоги кожної нації бути організованою в суверенну державу. Більшість дослідників беззаперечно пов’язують його з такою вимогою. Геллнер пише: "Націоналізм – це передовсім політичний принцип, за яким політична одиниця має збігатися з національною одиницею... Національне почуття – це почуття гніву від порушення цього принципу або ж почуття задоволення від його додержання. Націоналістичний рух приводиться в дію саме такими почуттями".

Націоналізм все ще залишається однією із найбільших цінностей в сучасному світі, але не в Західній Європі. Тут він має тенденцію до згасання, поступаючись над національному. В самосвідомості населення домінує почуття необхідності тісного взаємовигідного співробітництва з вищими країнами, насамперед в галузі економіки. Кожна країна відчуває необхідність в торгівлі із іншими країнами, і в першу чергу, із своїми безпосередніми сусідами.

Для більшості країн Західної Європи більше половини валового національного продукту створюється за рахунок зовнішньої торгівлі. Неможливо не врахувати суперечності які існують між ними але і взаємозв'язок налагоджений тісний. Враховуючи сучасний рівень технології, жодна європейська держава, навіть Англія, Німеччина чи Франція, не мають необхідної свободи. Такий взаємозв‘язок сприяє народженню наднаціонального руху, який підриває старий економічний ізоляціонізм чи протекціонізм.

Крім того, країни Західної Європи об‘єднались з метою здійснення оборонної політики. Жодна із Європейських демократій не може сьогодні оголосити себе незалежною у військовому відношенні, так як націоналізм втратив свою військову основу. Військова залежність і економічна взаємозалежність виявляють себе в тісній взаємодії.

З точки зору культурного розвитку, то за останні десятиріччя в європейській самосвідомості відбулися великі зрушення. Багато факторів говорять про те, що досить активно проходить процес інтернаціоналізації національних культур. Сьогодні люди, ідеї і товари вільно циркулюють в Європейському Співтоваристві.

За останні сорок років границі європейських держав пересікли більше європейців ніж за вісім минулих сторіч. Кожного літа мільйони людей з північних районів їздять до південних морів. Телебачення не знає національних кордонів. Не дивлячись на різномовність, культури народів все меншій мірі остаються національними. Сьогодні успішно працюють такі європейські об‘єднання як: "Рада Європи", "НАТО". Введена загальна грошова одиниця "Євро", діє Європарламент.

Ще одна важлива теза. Велику роль у формуванні національного поняття відіграє освіта населення. За даними дослідження вищеназваного М. Догана, можна зробити наступний висновок. Чим вищий рівень освіти, тим нижчий рівень національних настроїв. Суверенітет націй держав поступово послаблюється вільного федеративного суверенністю ім‘я якої "Співтовариство".

Інколи реалізація ідеї націоналізму може мати негативні наслідки в суспільстві. Переростання націоналізму в великодержавний шовінізм, або сепаратизм може довести до воїн, фізичного знищення населення тієї чи іншої країни, держави. Такі приклади були і є в історії людства. Це фашизм в Німеччині, сепаратизм в Югославії.

Націоналізм як ідеологія

Якщо ідеологія – це загальний спосіб мислення, що має основоположне значення для політики, тоді націоналізм є ідеологією, більше того, найпотужнішою ідеологією світу. Як спосіб мислення націоналізм у витлумаченні історичного розвитку та в аналізі сучасної політики зосереджує увагу на ролі нації, а також зазвичай наголошує на тому, що визначальним критерієм класифікації людських істот є "національний характер".

Як безумовну даність націоналізм висуває тезу про те, що кожна людина може мати лише одну національність й одне громадянство, що є вихідним пунктом її само ідентифікації та лояльності. Це означає, що люди мають сприймати себе насамперед як складову народу, а не якогось вужчого, закритого чи нетривкого угруповання, а також бути готовими пожертвувати будь-чим задля захисту і задоволення інтересів народу незалежно від того, чого це буде коштувати з огляду на інші інтереси.

Націоналізм органічно випливає з вимоги кожної нації бути організованою в суверенну державу. Більшість дослідників беззаперечно пов’язують його з такою вимогою. Геллнер пише: "Націоналізм – це передовсім політичний принцип, за яким політична одиниця має збігатися з національною одиницею... Національне почуття – це почуття гніву від порушення цього принципу або ж почуття задоволення від його додержання.

Націоналістичний рух приводиться в дію саме такими почуттями". Це означає (як визнає сам Геллнер), що кожен націоналістичний рух має бути сепаратистським, якщо народ, котрий його породив, перебуває в межах кордонів якоїсь більшої країни, і мусить прагнути прискіпливішого перегляду кордонів у тому разі, якщо представники одного народу компактно проживають на території двох або більше держав.

Попри вагомість авторитету науковців, які стверджують протилежне, наша позиція полягає в тому, що сприймати за визначальну ознаку націоналістичного руху вимогу суверенної державності означає помилково сприймати результат за причину. Сутність націоналістичного руху полягає в тому, що він претендує на представлення всіх членів національної спільноти вже тому, що вони мають спільні матеріальні і культурні інтереси. Він закликає своїх прибічників підкорити спільні інтереси (пов’язані з класом, релігією, партією тощо) тим інтересам, які вони поділяють з усіма іншими членами національних спільнот.

Прикладом можуть бути ірландські націоналісти ХІХ століття, які опинилися поза політичним розмежуванням усього Об’єднаного Королівства на лібералів і консерваторів та відстоювали лише окремі ірландські інтереси щодо земельної реформи, перегляду кримінального законодавства, а зрештою запровадження автономного управління в Ірландії. З 1945 року націоналістичні партії Квебека, Фландрії, Шотландії та Уельсу закликали всіх представників національних спільнот вийти з лав загальнодержавних партій і разом з іншими представниками своєї національної спільноти шукати шляхів реалізації своїх спільних інтересів в ім’я національного згуртування.

Хоч і не всі, але більшість націоналістичних рухів такого роду мають у своїх програмах вимогу державної незалежності; але було б цілковито хибним відкидати bona fides (щиросердість) націоналістичного руху. Понад те, вкрай важко визначити ту межу, за якою прагнення до державної незалежності стає, з погляду лідерів націоналістичних рухів, засобом тиску при торгуванні, в ході якого можна домогтися й інших поступок включно з розширенням політичної автономії мало не до меж державності.

Зрештою, офіційні програми націоналістичних рухів можуть і не містити вимоги про державну незалежність, якщо їх лідери дійшли висновку, що найкращий шлях до цієї найвищої мети – це розширення політичної автономії в середньостроковій перспективі.

Так, хоч офіційно ірландські націоналісти домагалися автономії (самоврядування), їхній лідер Чарльз Стюарт Парнелл у своїй промові 1885 року заявив: "Жодна людина не має права встановлювати межі для нації; жодна людина не має права сказати своїй країні: "Ти станеш такою і на цьому маєш зупинитися". Тут немає про що сперечатися: навіть лідер націоналістів, який прагнув бути відвертим, не спромігся сказати, що є метою, а що – стратегією її досягнення.

Ставлячи в центр уваги нашого аналізу націоналізму твердження про найвище значення нації, ми можемо залишати вимоги щодо надання в перспективі політичної автономії та незалежності як засіб досягнення націоналістичної мети щодо втілення в життя спільних культурних та матеріальних інтересів людей однієї національності.

Незалежна держава зазвичай сприймається як засіб, який максимально посилює позиції представників національної спільноти, проте з економічної точки зору незалежність може коштувати надто дорого. Націоналістичний рух, який ставить перед собою завдання домогтися високого рівня політичної автономії (включно з контролем за системою освіти та культурною сферою) в поєднанні з економічними поступками з боку решти країни одному з її регіонів, через це не перестає бути націоналістичним рухом.

Думка про те, що націоналістичний рух зобов’язаний вимагати державної незалежності, нав’язується реальному життю науковцем, який сприймає своє твердження за аксіому: "Єдиною гарантією політичного виживання за сучасних умов є захист від втручання зовнішніх ворогів у справи окремої політичної організації, або Держави" (Smith, р. 217).

Такий вислів пояснюється дуже слабкою надією на спроможність держави змінити свої форми таким чином, щоб задовольнити прагнення націоналістів. Найдраматичнішою ілюстрацією цього є перебудова Бельгії впродовж останніх 25 років з централізованої держави французького зразка на щось схоже на утворення з двох національних напівдержав. Угамування сепаратистських настроїв у Квебеку в той же період є менш показовим, оскільки Канада від початку була федеративною державою.

Націоналізм як доктрина для універсального застосування вимагає від кожного цілковитої відданості власному народу. Тому право бути представником свого народу проголошується основоположним благом для кожної людської істоти.

Націоналізм може набирати й вужчих (часткових) форм. У такому разі національне почуття означає наголос на політиці задоволення національних інтересів за рахунок інтересів інших країн і без урахування інших цінностей, як, наприклад, потреби в уникненні кровопролиття, поваги до міжнародного права або участі в міжнародному співробітництві шляхом укладення двосторонніх та багатосторонніх угод. Такі форми часткового націоналізму мають такий же стосунок до його загальної форми, як егоїзм до індивідуалізму.

Егоїзм – це прагнення до задоволення власних інтересів без зважання на інтереси інших, а індивідуалізм – це доктрина, згідно з якою переслідувати власні інтереси дозволяється на тих же умовах, на яких інші можуть переслідувати свої.

У вигляді добре розробленої ідеології цей підхід стає імперіалізмом; він використовується для узаконення захоплення державою якоїсь території, не заселеної представниками її народу, або з метою заселення території ними, або ж із метою отримання від володіння нею певного зиску (зазвичай військового чи економічного).

Як ідеологія націоналізм дає конкретну відповідь на питання про те, що може бути основою для об’єднання людей. Таким чином, він неодмінно протистоїть ідеологіям, котрі дають іншу відповідь. Яскравий приклад – класичний марксизм із його гаслом "Робітники не мають країни". (Марксова теорія історії, як здається, стала інтелектуальним боржником націоналізму, взявши ідею Гегеля про колектив як рушійну силу історії, але перенісши поняття колективності з націй на класи).

Націоналізм також іде врозріз із тим, що ми могли б назвати "персоналізмом", – позицією, лаконічно викладеною у вислові Е. М. Фостера: якби йому довелося обирати між тим, чи зрадити свою країну, чи зрадити своїх друзів, він сподівався на те, що в нього вистачило б сміливості зрадити свою країну. Така позиція – утвердження моральної первинності особистих стосунків – нещодавно отримала подальший розвиток у творах низки американських письменниць-феміністок (див., напр., Noddings).

Протилежним персоналізму з його захопленням людськими стосунками і відторгненням усіх зовнішніх обов’язків є "космополітизм". Він проголошує, що всіх людей об’єднують у принципі одні й ті само інтереси (див., напр., Beitz). Зрозуміло, що як персоналізм, так і космополітизм однаковою мірою заперечують націоналізм.

Водночас на практиці націоналізм здатний сполучатися з ідеологіями лібералізму, соціалізму та комунізму незважаючи на притаманний їм космополітизм, якщо він проголошується абстрактно. Повсюдно у світі націоналізм посідає перше місце, а інша ідеологія йому підпорядковується, визначаючи зміст національного ідеалу.

Гасло Сталіна "Соціалізм (тобто комунізм) в одній країні" стосується й усіх інших ідеологій, приписуючи їм форми соціальної організації, які закладаються просто в національну матрицю. Більшість інтелектуалів відчувають певний дискомфорт від такої постановки питання. Переважну більшість літератури з питань націоналізму становлять спроби вибудувати категорії, згідно з якими народність або національність пов’язується з різними історичними спільнотами.

Лінія розмежування проходить між "об’єктивними" концепціями національності, згідно з якими національність – це природна властивість людей, заснована на рідній мові, етнічному походженні тощо (див. Ergang), та "суб’єктивним" поглядом, згідно з яким національність є психологічним феноменом (див. Mill, р. 16). З цього погляду, "національність" … – це швидше спільне відчуття та виражене прагнення, а не сукупність ознак, що піддаються строгому визначенню" ("Encyclopaedia Britannica").

Різноманітні версії першої концепції складаються на основі історичного міфу і псевдо біології (див. також Расизм). Речники другої концепції більш здатні усвідомлювати сучасну умовність та мінливість національної ідентичності. (Мабуть, таки є частка правди у жартівливому вислові "Мова – це діалект, який має армію і флот".) Неоднозначність природи національності, без сумніву, додала їй популярності; водночас сумнівною видається цінність спроб дати якесь єдине пояснення цієї її популярності.

Список літератури

  1. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., 1995.
  2. Вазар І. М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія. - К., 1994.
  3. Гаєвський Б. Українська політологія. - К., 1995.
  4. Гаєвський Б. Філософія політики. -К., 1993.
  5. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі? - К., 1996.
  6. Гелей С., Рутар С. Основи політології. - Львів, 1996.
  7. Гелей С. Д., Рутар С. М. Основи політології. Навч. посібник. - К., 1999.


01.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!