Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Суспільно-політичні доктрини сучасності. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Суспільно-політичні доктрини сучасності. Реферат

Функції суспільно-політичних доктрин. Неоконсерватизм. Сучасний лібералізм. Соціал-демократична доктрина суспільного устрою. Марксистська концепція соціалістичного ладу. Сучасні релігійні доктрини. Альтернативні бачення суспільного устрою

Функції суспільно-політичних доктрин. Основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів є різноманітні суспільно-політичні доктрини. Йдеться про вихідні принципи діяльності суб'єктів політичного процесу. Ці доктрини виходять з існуючих політичних ідеологій. В них відображене таке бачення суспільного і державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних груп, що стоять за тими чи іншими партіями і рухами.

Суспільно-політичні доктрини не зводяться лише до розкриття природи і механізмів влади в її інституціоналістському, нормативному та ідейному аспектах, хоча і не виключають їх. Проблема владних відносин і механізмів у доктринах розглядається з точки зору досягнення певних політичних інтересів, утвердження і зміцнення адекватного цим інтересам суспільного, в тому числі державного устрою.

Суспільно-політичні доктрини — невід'ємна складова частина політичної системи суспільства. Їхня функціональна роль неоднозначна і має кілька аспектів. Насамперед суспільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику тих чи інших партій і суспільно-політичних рухів, їхню діяльність як суб'єктів політичного процесу. Доктрини знаходять своє відображення в програмах і політичних платформах партій та суспільно-політичних рухів і є істотною умовою дієвості їх зусиль у виборчих кампаніях. Без перебільшення можна сказати, що вони визначають електоральну поведінку громадян. Якість суспільно-політичних доктрин є відображенням зрілості політичних партій і рухів.

Розглядаючи сучасні суспільно-політичні доктрини, треба мати на увазі, що на розвиток кожної із них впливають різноспрямовані і суперечливі тенденції, серед яких виділяються дві. Перша — до вдосконалення змісту і логічної структури доктрини, незалежно від того, відповідає це реальній дійсності чи ні. Друга — до приведення окремих своїх компонентів у відповідність зі змінами в реальному стані речей. Як система поглядів на оточуючий світ, тип світоглядності і політико-ідеологічних орієнтацій кожна з доктрин за останні десятиріччя зазнала істотних змін. Вони еволюціонують залежно від зрушень в економіці і соціальній структурі, культурі та ідеології, суспільно-політичному житті. Тому, зосередивши увагу на характеристиках суспільно-політичних доктрин, треба дотримуватися принципу історизму, враховувати розвиток, тенденцію до оновлення на основі переосмислення суспільно-політичної практики.

Консерватизм, лібералізм, соціалізм та інші доктрини включають у себе різноманітні течії, мають різні напрями. У цих доктрин чимало точок зіткнення. І це природно, оскільки жодна еволюція в сучасному плюралістичному суспільстві не може бути результатом дій тільки однієї політичної сили. Відбувається зіткнення інтересів, боротьба ідейних платформ, що відображають ці інтереси. В ході боротьби різні платформи взаємно збагачуються і коректуються. Сили, що протистоять, вбирають у себе більш широкі інтереси. Цей процес лежить в основі руху від заідеологізованої до реалістичної політики, який спостерігається дедалі виразніше.

Спектр сучасних соціально-політичних доктрин широкий — від таких, що вважають за необхідне збереження капіталістичного ладу, протидію суспільному прогресові, аж до таких доктрин, які повністю заперечують усі нині існуючі форми суспільного устрою.

Неоконсерватизм як доктрина захисту традицій і одвічних цінностей

З кінця 70-х років найбільш популярною політологічною концепцією стає неоконсерватизм. Загалом консервативна тенденція іде від таких різних за своїми позиціями мислителів, як Платон, Арістотель, Ціцерон, Макіавеллі, Ніцше та ін. Писемна історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця XVIII ст. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображала здебільшого інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше, сприйнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед невблаганним динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожував їх існуванню.

В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких, що історично склалися, форм державного і суспільного життя, насамперед морально-правових його засад. Він спирається на певні стереотипи масової свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку соціальну базу серед представників різних верств. На користь консерватизму "працюють" негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.

У процесі розвитку капіталізму не залишався незмінним зміст консерватизму. Основні його положення еволюціонували як зворотна реакція на зміни в ідейно-політичних течіях, що йому протистояли. Після другої світової війни консерватизм вніс у свої доктрини ряд серйозних змін, покликаних оновити й посилити його соціально-охоронну функцію. Зокрема, він керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.

Отже, термін "неоконсерватизм" не дуже вдалий, оскільки створює неправдиве уявлення стагнації і навіть реакційності. Поза тим неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих інститутів, системи влади та привілеїв.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології. Йдеться про "філософію революційної турботи щодо збереження". Консерватизм не проголошує себе відкрито ворогом будь-яких змін, тим більше, прибічником простого повернення до минулого. Вся система його цінностей ґрунтується на впевненості, що минуле краще, ніж сьогодення. Звідси прагнення до змін, але ретроградних. Все цс визначає основні риси світосприйняття консерватизму (Г. -К. Кальтенбруннер).

Перша з них — спадкоємність як вірність традиціям і цінностям, а отже, турбота про створення умов, за яких традиції і спадкоємність були б сприйняті й реалізовані суспільством. Далі, стабільність як головна умова ствердження істотної цінності орієнтації людини. Мається на увазі і така риса, як порядок, який забезпечується суспільними інститутами. Звідси необхідність протистояти згубному процесу звільнення людини від інституційно обґрунтованого порядку.

Істотна і така риса, як державний авторитет. Йдеться про те, що порядок, ґрунтуючись на лояльності громадян, потребує захисту державного суверенітету. Тому держава повинна бути не тільки сильною. Вона призначена стати провідником єдиної, чітко вираженої політичної волі. Важливою рисою с також принцип свободи — здатності здійснювати індивідуальну і суспільну ініціативу в межах, які допускаються ієрархічним порядком.

У системі консервативних цінностей важливе місце посідає постулат про ненадійність прогресу. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання щодо "ціни прогресу", передусім науково-технічного. Ускладнилася його взаємодія з соціальним прогресом. Виникла проблема збереження людського роду. Глибинні зрушення в усіх сферах змусили замислитися над тим, чи виправданий прогрес, який веде до відчуження, руйнування традиційних зв'язків. Звідси потяг людей до одвічних моральних та релігійних цінностей, традицій. Отже, виник сприятливий психологічний клімат для поширення консервативних ідей.

Найсильніша настанова неоконсерватизму — економічна, точніше — ринкова. Через призму економічної раціональності розглядається ситуація в інших сферах життя. Широке і гнучке використання ринкових принципів, орієнтація на індивіда, розв'язання особистої ініціативи, підприємництво та активність, усунення бюрократичних перешкод і водночас удосконалення, надання максимальної гнучкості вже створеним регулюючим механізмам — усе це найбільш адекватно враховує вимоги економіки при переході до постіндустріального, інформаційного суспільства.

Економічна програма виходить з концепції "економіки пропозицій", згідно з якою активною основою суспільства є капіталісти. Саме вони виконують важливі економічні функції, насамперед інвестицію у виробництво більшої частини своїх доходів. Звідси необхідність захистити багатство від будь-яких зазіхань, у тому числі податків. Оскільки вони неминучі, то єдино придатною вважається регресивна податкова система. З цією метою треба покінчити з урядовим контролем над цінами, відмінити гарантований законом мінімальний рівень заробітної плати тощо. Для зменшення ж державного боргу необхідне скорочення витрат на соціальні потреби. У практичній діяльності неоконсерватизм усвідомив, що без певних соціальних амортизаторів сучасне суспільство не може існувати.

Щодо політичної сфери, то тут проголошується ідея "звуження зворотного зв'язку", тобто можливості громадян впливати на політичні процеси. Звідси апеляція до "сильної" в політичному плані держави. Основний наголос робиться на функції прямого насильства як головній формі реалізації влади, що передбачає насамперед поступовий демонтаж демократичних інститутів. Вважається, що якість управління і демократія несумісні, знаходяться в стані війни. Надлишок демократії рівнозначний дефіциту управління.

У концентрованому вигляді орієнтація на заперечення демократії втілюється в теорії демократичного панування еліт. Згідно з цією концепцією, політичне рівноправ'я і народний суверенітет не є абсолютними цілями.

У сфері міжнародних відносин неоконсерватизм спирається на концепцію "політичного реалізму". Розстановка сил у сучасному світі до останнього часу розглядалася як біполярне протистояння наддержав. Єдино можливою формою такого протистояння проголошувалося нарощування воєнної могутності.

Міжнародні відносини обов'язково характеризуються жорстокою боротьбою за владу між державами, які свої власні інтереси ставлять вище від усіх інших. Тому і зовнішня політика визначається як боротьба за владу (Г. Моргентау). Вся світова історія, згідно з такою концепцією, складалася з того, що держави готувались до воєн, брали активну участь у них або відроджувались зі стану організованого насильства у вигляді війни.

Поряд з цим виявляється здатність неоконсерватизму зважати на нові реалії у сфері міжнародних відносин. Досить сказати, що у 80-ті роки в питаннях війни і миру, міжнародної безпеки не тільки ліві сили відійшли від своїх небезпечних догм. Багато тверезих консервативних політиків зробили істотні кроки в цьому напрямі.

Вже це дає підставу стверджувати, що неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що створюються умови для існування та розвитку інших ідейно-політичних доктрин. насамперед неолібералізму.

Сучасний лібералізм

У період становлення капіталістичного ладу і утвердження панування буржуазії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що отримали назву "класичного лібералізму". Вона ґрунтувалася на політичних ідеях Дж. Локка, Ш. -Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А. Токвіля та інших.

Були обґрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи, свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і "деспотизму натовпу". Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв'язувалася на основі положення - про право як реалізацію природного прагнення особи до свободи.

Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку, місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.

Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким завдання держави — забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно-правових інститутів.

У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій з'ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства. У зв'язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму. Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедоленої частини населення. Були сформульовані нові принципи Шж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті. Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або соціального, лібералізму.

Під назвою кейнсіанства утвердилася відповідна система економічних поглядів. Вона передбачала посилення економічної і соціальної ролі держави. ^Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції," на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями і безправ'ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом'якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм.

Був зроблений висновок, що без державного втручання взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за державою значних регулюючих функцій. Визнавалося закономірним існування профспілок. Формулювалася концепція "держави добробуту". Обґрунтувалася необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалася ідея "плюралістичної демократії", згідно з якою політична система розглядалася як механічний процес "урівноваження" конкуруючих групових інтересів.

Оновлення ліберальної доктрини вбачається в поверненні до початкових принципів стосовно індивідуальної свободи, рівності, соціальної справедливості тощо. В зв'язку з цим одне із центральних місць відводиться ролі держави в економічній і соціальній сферах. Особливо наголошується на вільному ринку. Вважається, що принцип лібералізму "кожний — за себе" може бути реалізований у суспільстві, що ґрунтується на засадах обміну.

Обмін розглядається як найбільш дійовий фактор "управління людьми і поліпшення умов їхнього життя" (К. Полен). Він можливий тільки серед рівних і "привчає людей ставитися один до одного як до рівних". Виходячи з пріоритету економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності. Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній сферах.

Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв'язку з цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже, еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.

Враховуючи формальний характер політичної свободи і її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться в сферу моралі і культури. В зв'язку з цим вважається, що існує специфічний культурний лібералізм. Йому відводиться перша вирішальна роль уже тому, що свобода — цс насамперед духовне явище і існує вона в культурі.

Неолібералізм досить строкатий за своїм спрямуванням. Є течії, які змикаються з консерватизмом, а є і такі, що набули соціалістичного відтінку, як, наприклад, ліберально-буржуазні реформістські концепції "нового суспільства".

Вважаючи себе виразниками інтересів широких верств населення, автори цих концепцій поєднують різку критику очевидних вад сучасного їм суспільства з досить поміркованими реформістськими проектами на майбутнє. Не випадково в центрі їхньої концепції перебувають не проблеми власності, а проблеми розподілу і перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.

"Соціалізм" бачиться як набір ідей, побажань, настанов, які виражають загальні гуманні спрямування людей (Р. Хейлбронер). Проте ці спрямування ніколи повністю не будуть реалізовані, оскільки не може бути змінена "природа людини". "Елементами соціалістичної системи" вважається запровадження "певної форми планування" і "наявність спрямовуючої соціалістичної ідеології". Оскільки соціалізм вимагає рівності, а ефективність виробництва забезпечується за рахунок нерівності, то людство приречене на проміжний стан "між соціалізмом і капіталізмом".

Згідно з одними концепціями, шлях до панування науково-педагогічного стану і запровадження "соціального планування" пролягає через завоювання державної влади "новою демократичною більшістю", згідно з іншими — через формування різних недержавних об'єднань і добровільної ^ординації їхньої діяльності. М. Харрінгтон висунув програму "соціалістичного лібералізму" як метод структурного перетворення капіталізму в "демократичний соціалізм". Вона не включає націоналізації приватної власності, проте передбачає ще ряд заходів, що обмежують права капіталістів.

Соціал-демократична доктрина суспільного устрою

Однією із найпоширеніших є соціал-демократична концепція соціалізму. Протягом десятиріч вона істотно змінювалась, а нині виступає у вигляді доктрини "демократичного соціалізму". Зазначалося, що соціалізм — міжнародний рух, який не вимагає строгої єдності поглядів. Зважаючи на те, чи ґрунтують соціалісти свою віру на марксизмі, чи на інших методах аналізу суспільства, чи натхнені релігійними і гуманістичними принципами, всі вони спрямовані до єдиної мети — соціальної справедливості, кращого життя, волі і миру.

Демократія є визначальною в цій доктрині соціалізму. Вона виступає як надкласове явище і включає гарантоване право на приватне життя, захищає від свавільного втручання держави. Маються на увазі свобода думки, організації, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для національних меншостей, незалежність суддів право на опозицію. Мета соціал-демократів — поступове просування до суспільства, де демократія поширюється на економічну, політичну і соціальну сфери життя. Загалом соціалізм розглядається як ціль, до якої людство постійно просуватиметься, наповнюючи новим політичним і соці" альним змістом такі неминущі моральні цінності, як свобода, справедливість, солідарність, рівність.

Усе це різні сторони "демократичного соціалізму" як "змішаного суспільства". Останнє передбачає і "демократизацію економіки" шляхом державного її регулювання на засадах неокейнсинства. Принципом такого регулювання і рушійною силою є ринок. Вважається, що за допомогою держави та її інститутів потрібно тримати ринок під постійним контролем, спрямовуючи його розвиток в інтересах суспільства. З цією ідеєю пов'язується концепція "співучасті" робітників і службовців в управлінні "виробництвом". Така виробнича демократія здійснюється за допомогою інституту соціального партнерства — системи колективних договорів з власниками підприємств стосовно умов праці, побуту, відпусток та ін.

Такий аспект доктрини "демократичного соціалізму", як "міжнародна демократія", включає підтримку миру, боротьбу проти гноблення і експлуатації народів, допомогу слаборозвиненим країнам. Соціал-демократи розуміють, що нестабільність у міжнародних справах несумісна з їхньою метою — "демократичним соціалізмом". Такий соціалізм не може набути реального окреслення без міцного і тривалого миру, без радикального переведення на потреби реформ коштів, що затрачаються на озброєння. Розрядка в міжнародних справах пов'язується з подальшою демократизацією різних інститутів політичної системи.

Дуже важливою позитивною рисою концепції "демократичного соціалізму" є її чутливість до новітніх тенденції! розвитку цивілізації, пошуки відповіді на питання, які постають перед трудящими масами, в цілому перед суспільством, і які набувають першорядного політичного значення. Серед них центральне місце посідають проблеми екологічного середовища, суспільного контролю над небезпечними технологіями і політичною загрозою використання засобів масового знищення. Як наслідок основні цінності "демократичного соціалізму" доповнюються рівнозначними або навіть найголовнішими вимогами захисту основних передумов людського існування. Йдеться про те, яка модель науково-технічної цивілізації узгоджується з проектом будівництва суспільства свободи і рівності, що "солідарне визначає само себе".

Концепція "демократичного соціалізму" трансформується під впливом процесів, які нині відбуваються в середовищі соціал-демократії. Йдеться про два основні напрями. Перший — традиційний, здавна пов'язаний з промисловим робітничим класом, профспілками і робітничим кооперативним рухом. Він враховує якісні зміни, які нині відбуваються в продуктивних силах суспільства і відображаються неминучими змінами в матеріальній базі і надбудовних інститутах.

Не зазіхаючи на основу існуючого ладу, прибічники цього напряму категорично виступають проти того, щоб неминучі витрати перетворень перекладалися на найбільш знедолених шляхом скорочення зайнятості, демонтажу соціальної інфраструктури, а також проти безмежного панування нелюдськості, егоїзму і користолюбства. Здоровий розвиток суспільних відносин відбуватиметься лише в тому випадку, якщо більшості населення надана можливість пристосування до нової ситуації без значних економічних і соціальних втрат.

Другий напрям — модерністський, також пов'язаний з робітничим класом і його професійними організаціями. Проте захист інтересів промислових робітників перестає бути домінуючим. Відбувається дедалі більша орієнтація на працівників найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях, на середні верстви науково-технічної і гуманітарної інтелігенції. Робиться висновок про розмивання класової свідомості робітників, втрату ними готовності вважати себе носіями певної колективної волі.

У цілому не можна недооцінювати значного внеску соціал-демократії в здійснення соціальних реформ, які сприяй зростанню добробуту і соціальної захищеності бідних верств у багатьох країнах Заходу.

Марксистська концепція соціалістичного ладу

Протягом останніх дев'яноста років однією з найбільш поширених була марксистська, комуністична доктрина соціалізму, на якій ґрунтувалися численні партії. Її основними постулатами були зокрема: необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату як витої форми демократії, тотальне усуспільнення засобів виробництва, централізоване планове ведення господарства і усунення ринкових відносин, заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.

Спроби реалізувати марксистську доктрину соціалізму показали її нежиттєздатність й утопізм. Вона втратила колишню популярність. Утвердження казарменого, тоталітарного "соціалізму" спотворило саму соціалістичну ідею. В змаганні з капіталізмом країни "реального соціалізму" програли в усіх сферах суспільного життя. Застій і відставання в економіці, неспроможність використати досягнення науково-технічної революції, падіння життєвого рівня, загострення соціальних і міжнаціональних конфліктів, криза моралі і культури — все це далося взнаки. Криза сталінської концепції соціалізму в суспільній свідомості, і не тільки на буденному, а й науковому рівні, відображається як неспроможність взагалі марксизму-ленінізму, самої комуністичної доктрини соціалізму, її неадекватності реаліям сучасного світу.

Треба відзначити, що у повоєнні роки робились марні спроби модернізувати цю доктрину, відійти від "реального соціалізму", який найбільш яскраво виявив себе в колишньому СРСР.

Концепцію соціалізму, яка відрізнялася від утвердженої в Радянському Союзі, було розроблено в Югославії. Її найбільш суттєвою рисою можна вважати здійснення принципу самоврядування, а звідси — певна децентралізація і деетатизація господарського життя. Ця концепція передбачала і ширше, порівняно з командно-адміністративною моделлю, використання товарно-грошових відносин.

Різко відрізнялася від радянської концепція народної демократії, яка розглядалася як спосіб переходу до соціалізму і як устрій нового суспільного ладу. Цій концепції в цілому властиве намагання забезпечити наступність попередніх демократичних рухів, не обривати демократичні традиції, які формувались у довоєнні роки і в час боротьби з фашизмом. Перехід до соціалізму передбачався мирним шляхом, без збройного повстання, без громадянської війни і диктатури пролетаріату, але при його гегемонії, на основі парламентського режиму.

В економічному плані вважалося неминучим існування багато секторної економіки як співіснування соціалістичних, державно-капіталістичних (під суворим контролем робітничого класу) і приватних укладів господарювання. Особлива увага приділялася кооперації як формі реального усуспільнення. У політичній сфері передбачалася традиційна для деяких країн Східної Європи парламентська форма, багатопартійність при наявності опозиційних партій, а також поділ влади на законодавчу і виконавчу. Отже, народно-демократична держава мала бути правовою державою. Проте концепція народної демократії не була реалізована.

У другій половині 70-х років як результат дедалі більшого неприйняття комуністами західноєвропейських країн практики так званого реального соціалізму, що спричинила панування бюрократії, догматизму, утвердження командно-адміністративної системи, склалась доктрина євро комунізму. Водночас необхідно було подолати властивий соціал-демократичній концепції так званої соціальної держави дефіцит народовладдя. Головне у доктрині євро комунізму — це ідея: універсального значення політичної демократії.

У поглядах комуністів капіталістичних країн принципове значення мало усвідомлення того, що "право" природного здійснення революції не може бути монополією і привілеєм тільки комуністичних партій, що в авангарді боротьби за радикальні зрушення, які означатимуть утвердження соціалізму, можуть бути й інші політичні сили. Змінювався і сам погляд на соціалізм, який все частіше розглядається в діалектиці соціальних і науково-технічних завоювань.

Однак реалією є те, що в деяких країнах "реального соціалізму" ще й досі офіційно прийнята правлячими комуністичними і робітничими партіями командно-адміністративна система, заснована на культі особи, а в КНДР — по суті харизматична доктрина соціалізму. Хоча і тут, і на Кубі робляться спроби дещо модернізувати, "виправити" офіційну доктрину соціалізму.

Радикалістські погляди "нових лівих"

У цих доктринах відображені погляди радикально настроєних верств дрібних власників, інтелігенції, студентства. Звинувачуючи робітничий клас у втраті революційності, вони проголошують єдиною революційною силою маргінальні верстви, по суті, дрібну буржуазію. Концепціям масових рухів 60—70-х років, відомих під назвою "нові ліві", властиві утопічність, ультраліва фразеологія, крайній ідейний еклектизм.

Теоретичні погляди "нових лівих" стосовно соціалізму можна умовно поділити на "нову ліву теорію революції" і погляди лівих радикалів на сутність і основні риси майбутнього суспільства. У працях Г. Маркузе. О. Негта. Р. Дучке, С. Кармайкла та інших наголошується на політичному насиллі, руйнуванні, запереченні. "Теорія соціалізму", визначення шляхів його побудови постають, як правило, у вигляді вказівок на те, чого при соціалізмі не повинно бути.

при повному замовчуванні таких принципових проблем, як економічна структура майбутнього суспільства, управління економічним і соціальним життям, суспільні інститути й організації, їх місце і роль у суспільстві.

Ідеологи "нових лівих" намагаються поєднати марксистське вчення про соціалізм з фрейдизмом. Особливо яскраво це виявилося в концепції Е. Фромма. Його розуміння соціалізму, що зводиться до самовдосконалення особи, "революції в собі", близьке до релігійних принципів "очищення душі", "боротьби з гріхом".

Погляди "лівих радикалів" щодо соціалістичних перетворень у післяреволюційний період ще більш заплутані та еклектичні. В їхніх роздумах про майбутнє суспільства вихідною є категорія відчуження. Вважається, що його подолання — важлива мета революції.

Деякі автори вважають, що відчуження є біологічною якістю людської природи. а отже, практично не може бути подолане. Обстоюється необхідність усунення будь-яких форм державного контролю над економічним і політичним життям, заміна його "самовизначенням", що повинно сприяти повному розкріпаченню індивіда. Як правило, виявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій, замовчується питання про структуру державної влади і долю приватної власності.

У середовищі нових суспільних рухів останнім часом набула поширення концепція "лібертарного соціалізму". Вона формується навколо центральної ідеї — індивідуальної свободи (в її індивідуалістичному розумінні). Послідовний лібертаризм передбачає недовір'я до будь-якої влади і авторитету, заперечення позитивної ролі держави і політичних партій. Він негативно ставиться до централізованих, ієрархічних організацій на національному і місцевому рівнях. Визнаються тільки горизонтальні суспільні зв'язки. Ідеальним вважається суспільство повністю добровільних автономних дрібних комун, вільних у своїй діяльності від плануючого центру. ' Надії на прогресивний розвиток "лібертарний соціалізм" пов'язує головним чином зі стихійною діяльністю мас, з ініціативою знизу, самоорганізацією. Такі ідеї та вимоги випливають із анархо-соціалізму П. -Ж. Прудона, М. Ба-куніна, П. Кропоткіна.

Сучасний лібертаризм відрізняється від "класичного" анархо-соціалізму. Він дедалі більше спирається не на ідеологію традиційної анархічної думки, а на сучасні ідейні теорії, що віддають данину анархізмові. Так, екзистенціалізм навів нові аргументи на користь суб'єктивістського тлумачення свободи, франкфуртська школа заперечує історичну роль робітничого класу. Прихильники сучасного лібертаризму спрямовують увагу на такі соціальні проблеми, як екологічна криза, спосіб життя, розвиток та індивідуалізація особи, культура. Головна ставка робиться вже не на насилля, терор як метод розв'язання соціальних суперечностей, а на реформи, експеримент, на заміну існуючих структур іншими. В цілому сучасний "лібертарний соціалізм" виступає як випрямлений варіант анархо-соціалізму. Він здатний до взаємодії з лібералами, соціал-демократами і навіть з комуністами.

Сучасні релігійні доктрини

Характерною рисою доктрини усіх світових релігій є їх модернізація, спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. Наприклад, залишається незмінним один із найбільш істотних теоретичних принципів католицизму — твердження про абсолютний примат насамперед релігійного прогресу над соціально-економічним, духовного оновлення людства — над змінами об'єктивної соціально-політичної ситуації. Папа Іоанн Павло II наголошує, що церква повинна займатися моральними та релігійними питаннями, а не політикою. В реальній дійсності спостерігається орієнтація іншого спрямування. Зокрема, католицизм підтримує програмні настанови консервативних партій, а в Німеччині керуються настановою К. Аденауера— робити політику за допомогою релігії.

Значна увага приділяється проблемам робітничого руху, конфліктові між капіталом і працею. Підкреслюється необхідність граничне поважливого ставлення до людської праці. Це лейтмотив усіх соціальних документів католицизму. Визнається справедливість багатьох вимог трудящих щодо поліпшення умов життя.

Католицизм визнає неминучими соціальні конфлікти. Разом з тим засуджує такі конфлікти і форми боротьби, які виключають розумний компроміс. Найбільш прийнятною вважається політика реформ.

У соціальній доктрині католицизму з'явився новий сюжет — захист прав людини, в тому числі свободи совісті. Використовується таке поняття, як демократія, тобто визнається, що джерелом влади є народ, "демос". Засуджується узурпація, використання правлячими групами державної влади задля власних інтересів або ідеологічних цілей.

Більш конкретним став підхід до проблем війни і миру. Визнано несумісність поняття "справедливої війни" з використанням зброї масового знищення. Загалом війна, зазначає Іоанн Павло II. ядерна і звичайна, її масштаби та страхітливість цілком недопустимі як засіб розв'язання суперечок між державами. Вважається, що справжній мир не може бути результатом воєнної перемоги. Потрібно відкинути як хибну ідею про те, що війна є фактором суспільного прогресу.

Складні модерністські процеси відбуваються в ісламі. Починаючи з 70-х років спостерігається своєрідний "ісламський бум". В ньому пробиває собі шлях та ж тенденція, що й в інших світових релігіях. Суть її — переключення уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про роздуми над змістом життя, правами й обов'язками людини, мірою її свободи і відповідальності та ін.

Модернізується і зовнішньополітична доктрина ісламу. Відбувається пожвавлення концепції панісламізму, робляться спроби привести його у відповідність з реаліями сучасного світу і створити механізм для реалізації цієї ідеї шляхом використання релігійного, політичного та економічного потенціалу мусульманських країн.

Сучасний панісламізм виступає як концепція "мусульманської єдності", мусульманської солідарності. При цьому центральною виступає ідея надкласовості, над національності мусульманської єдності, всесвітньої спільності правовірних. Відправною точкою є антикомунізм, який поєднується з формальним віддаленням від Заходу.

В основі цієї ідеї — концепція "умми", в якій закладена єдність світогляду і дій усіх мусульман, що ґрунтується на братерській любові, терпимості, взаємній повазі і здатності порозумітися. Цілісність світу досягається в силу "ідеологічного посилення ісламу". Практичним завданням є вихід мусульманських організацій і держав з 00Н та створення організації об'єднаних мусульманських націй зі своєю радою безпеки, мусульманського "спільного ринку", об'єднаних мусульманських збройних сил з єдиним військовим командуванням.

Якщо звернутися до сучасних зовнішньополітичних доктрин, то чітко визначається три підходи до проблеми війни та миру. Перший — моральний. Його прибічники стверджують, що тільки етичний спосіб життя, проповідуваний буддизмом, може врятувати людство від загибелі. Визначається агресивність імперіалізму і необхідність боротьби за права простого люду, підкреслюється вторинність соціальних, економічних і політичних проблем у порівнянні із завданням морального вдосконалення натури людини. Обстоюється пропаганда і поширення буддизму — як основна альтернатива пом'якшення міжнародного становища. Надії покладаються тільки на добру волю уряду в боротьбі за встановлення миру.

Другий підхід — кармічний, породжений вірою в непорушність кармічного закону, який визначає життя людей, націй, держав, усього людства. Він обґрунтовується посиланням на дію карми, "закону залежного існування". Згідно з кармічним підходом, справжня мораль, що формує сприятливу карму, властива людям, котрі стали на серединний шлях, охоронцем цінностей якого є санха. Отже, щоб поліпшити суспільну карму, потрібно сприяти буддійській громаді. Там, де є для цього умови, суспільство виживе у випадку термоядерної війни. Країни, які виробляють зброю масового знищення, формують погану карму, що призведе їх до взаємного знищення. Кармічний підхід забороняє завдавати шкоду живим істотам і це теж повинно стати непереборною перешкодою для воєнних дій.

Нарешті, соціально-політичний підхід. Він ставить своїм завданням забезпечити співробітництво буддистів усього світу для зміцнення миру. Наголошується, що пропагувати і втілювати ідеї миру, справедливості і людської гідності — це суть учення Будди. Звідси випливає необхідність захисту і підтримки національної незалежності і протистояння імперіалізмові і неоколоніалізмові, агресивним військовим блокам, сприяння загальному і повному роззброєнню, співробітництва з іншими миролюбними рухами релігійних та нерелігійних організацій, що мають схожі цілі.

Альтернативні бачення суспільного устрою

Масові рухи, що виникли в капіталістичних країнах за останні півтора-два десятиріччя, відомі під найменуванням альтернативних, зелених і нетрадиційних. Вони спрямовані на пошуки нових економічних, політичних, культурних форм організації життя сучасного суспільства.

Цілісна система альтернативних доктрин відсутня. Однак їхні базові ідейно-політичні принципи можна визначити досить чітко. Каркасом зазначених доктрин є нова, пост матеріальна система цінностей, яка переносить акцент з матеріальних благ і доходів як головної життєвої мети індивіда в капіталістичному суспільстві на нематеріальні потреби - самореалізацію особи, участь у громадському житті, визнання з боку суспільства тощо. Відповідно основоположними є параметри "нового стилю життя". Основний наголос робиться на обґрунтуванні необхідності зміни обличчя існуючого суспільства (капіталістичного і соціалістичного). а також світу, що розвивається шляхом виходу за його межі, спираючись на новий тип виробництва і створення децентралізованих самоврядних суспільних структур.

Альтернативні доктрини різко дистанціонують від усього, що стосується ідеології. Разом з тим ідеологізується все те, що відноситься до сфери цінностей. Цінності, культура та ідеологія розглядаються як причина кризових явищ сучасного суспільства і як найбільш дійовий засіб його лікування. Продукти індустріального розвитку — орієнтація на споживацтво, масова культура, стандартизація тлумачаться як фактори руйнування життєвих передумов розвитку особи.

На відміну від "нових лівих" альтернативні концепції меншою мірою спрямовані на злам соціально-політичних структур, а більше на трансформацію особи і суспільства. Використовуються утопічні ідеї: віра в добро, розум, надія на педагогіку, настанови на щастя, відданість ідеї прогресу, який розуміється здебільшого в контексті розвитку і самовдосконалення особи. В повному обсязі відтворюються утопічні ідеї комуністичного суспільства: справедливий розподіл благ, властива суспільному організмові в цілому і окремим його елементам гармонія єднання людини з природою, безпосередня участь усіх в прийнятті рішень.

Основні принципи альтернативних поглядів на організацію суспільного життя такі: в сфері економіки — перехід від завдання досягнення матеріального добробуту до цілі матеріальної достатності. В політичній сфері — створення нового типу демократії, яка передбачає децентралізацію влади і широку політичну активність на масовому рівні. У сфері розвитку особи — необхідність удосконалення внутрішнього світу. Поширена ідея, згідно з якою механізми організації природи повинні бути взірцями організації суспільства, а соціальна рівновага — копією рівноваги в природі.

Безпосередньою змістовою частиною і вихідним посиланням альтернативних пошуків є критика всього існуючого як неістинного — чи то мовиться про економіку, чи про політику, мораль, філософію. При цьому лейтмотивом є перегляд існуючої концепції прогресу. Йдеться про відмову від парадигм індустріальної епохи, при якій центр діяльності людини переноситься на прагнення до матеріальних благ, а природа і громадянин розглядаються лише як джерела доходів.

Інколи виробництво товарів і послуг вважається оптимальним шляхом досягнення суспільних цілей. Наголошується на небезпеці поглиблення науково-технічної революції. З точки зору альтернативістів, трансформація суспільства передбачає створення принципово нової картини світу і уявлення щодо людської природи. Вона повинна ґрунтуватися на ініціативі, психологізмі, релігійному досвіді та відході від західного матеріалізму. Відповідно головний удар спрямовується проти раціоналізації наукових знань і розуміння суспільного процесу. Знімається питання про класове панування, експлуатацію, класову боротьбу.

Підкреслюється, що екологічне суспільство неможливе без радикального перерозподілу багатств землі і засобів виробництва на засадах децентралізації. В деяких моделях, які орієнтують на самозабезпечення, заперечується ринкова система, як і державне регулювання економіки. Висловлюється думка, що врятувати людину може лише відмова від вартісних відносин у; господарській діяльності, поступове розширення самообслуговування в межах групової самодіяльності (І. Ілліч). Поряд з цим проголошується необхідність "плюралістичного компромісу" — поєднання альтернативної економіки з великомасштабним сучасним виробництвом.

Основа перебудови економічних і політичних відносин — "демократія прямої участі". Вона невіддільна від таких політичних принципів, як подолання дискримінації, гарантія прав меншості.

Свобода проголошується принципом соціальної організації, який здійснюється на всіх рівнях.

Стверджується гасло "держава — мінімум". Політична мета вбачається в радикальному обмеженні та деідеологізації влади. Заперечується представницька демократія як механізм відчуження народу від влади, концентрації влади в руках еліти, соціальної і політичної нерівності громадян.

У політичному плані центральною є концепція "базисно-демократичної політики", яка означає децентралізовану пряму демократію, надання переваги рішенням базису, широкої автономії і права на самоврядування децентралізованим об'єднанням на місцях. Йдеться про перерозподіл влади, перехід до общинної організації, яка ґрунтується на повному самоврядуванні.

В основі такого підходу — уявлення про непорушний зв'язок економічної і політичної децентралізації. Не випадково в проектах, спрямованих у майбутнє, іноді заперечується політичний масштаб держави-нації. Державному устроєві протиставляється регіоналізація. На глобальному рівні йдеться про планету федерацій, а не планетарну спільність.

Універсальним засобом оздоровлення суспільства вважається утвердження нових цінностей. Першою з них є особиста аутентичність. Мається на увазі, що життя — це благо тільки за умови, що його зміст і стиль відповідають схильностям та покликанням людини. Другою цінністю вважається само визнання. В політиці це означає право вибору, який би диктувався винятково свідомим прагненням свободи і справедливості. Третя цінність — первинна колективність, яка забезпечує повернення до примату територіальних зв'язків над соціально-економічними.

Загалом альтернативні доктрини містять у собі чималий гуманістичний потенціал і вже тому не виключається зростання їхньої ролі у майбутньому.


01.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!