Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Філософське бачення соціальної норми. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Філософське бачення соціальної норми. Реферат

На основі своїх цінностей та ціннісних орієнтацій суспільство, держава, нація чи інша соціальна група розробляють систему соціальних норм поведінки особистості. Це ще один канал впливу соціуму на формування та розвиток особистості, регуляції її поведінки

Соціальні норми — це вимоги, які ставляться суспільством, державою, соціальною групою до особистості і які вона має виконувати. Вони потрібні будь-якому суспільству для упорядкування життя, його ефективного функціонування, налагодження необхідної взаємодії його членів.

Щоб підкреслити взаємозв'язок ціннісних і нормативних систем, вживають термін "ціннісно-нормативні системи". Разом з тим, слід зазначити, що у "табелі про ранги" різних соціальних регуляторів норма посідає підпорядковане місце щодо цінності. Цінність є фундаментом, підставою, джерелом норми.

Вирішивши, наприклад, питання, яку цінність має даний життєвий факт, можна формулювати відповідні соціальні норми з їхніми імперативами, тобто вимогами: роби те або не роби того. Поняття цінності фіксує значення даного явища для особистості, поняття ж соціальної норми — вимоги, що їх ставить суспільство, держава чи група до неї. Специфічний зв'язок двох соціальних регуляторів, які розглядаються, можна побачити при аналізі дієвості норм. Чим повніше норми відповідають прийнятим цінностям, тим вони дієвіші, тим ефективніше виконують свою регулятивну функцію, сильніше впливають на свідомість і поведінку особистості.

Соціальні норми (економічні, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні) виконують регулятивну роль, визначають взірці, еталони поведінки особистості. Вони є також засобом узгодження інтересів різних індивідуумів, їхніх груп і суспільства.

Норма може накладати певні обмеження на діяльність особистості. Однак це стосується лише норм, що забороняють, а також різних табу. Є іншого роду норми, які дозволяють певні види діяльності. Але слово "певні" якоюсь мірою говорить і про обмеження. Загалом же можна сказати, що одні соціальні норми спрямовані на обмеження певних дій особистості, інші — на створення можливості бажаних для суспільства дій особистості.

Суспільство, з одного боку, за допомогою своїх норм може прагнути до жорсткої, детальної регламентації дій особистості, примушувати її уникати таких вчинків, які б суперечили його інтересам. З іншого боку, воно може стимулювати такі самостійні ініціативи, дії індивіда, які б певним чином допомагали зміцнювати існуючу соціальну систему. Аналогічно використовуються суспільством і інші типи норм.

Наприклад, за одних умов приводяться до дії норми, виконуючи які, особистість не аналізує наслідків своїх вчинків, здійснює їх за звичкою, виконує вимоги звичаю — вельми поширеного виду суспільних регуляторів. За інших — вона аналізує ситуації і на основі такого аналізу здійснює вибір поведінки. Причому суб'єкт соціальних норм за певних умов може стимулювати усвідомлення особистістю цих норм, які він розробив для неї і які вигідні йому. При цьому застосовуються найрізноманітніші засоби впливу не лише на розум, а й на підсвідомість індивіда. Тому навіювання, сугестія відіграють неабияку роль у сприйнятті норм індивідом, у маніпулюванні свідомістю і поведінкою населення.

Соціальні норми можуть по-різному усвідомлюватися і сприйматися людьми, які належать до різних соціальних груп. Норми, що нав'язуються чи впроваджуються суспільством, державою, групою, можуть відповідати або не відповідати інтересам, "внутрішнім" нормам індивіда, його світоглядові, ціннісним орієнтаціям, переконанням. У зв'язку з цим вони можуть виконуватися добре чи погано або ж зовсім не виконуватися.

Панівні соціальні спільності свої групові норми можуть видавати за загальнолюдські, загальнообов'язкові для всіх членів суспільства. Інші ж верстви, відстоюючи свої специфічні інтереси, також виробляють свої групові норми, якими вони керуються у своєму житті і які теж можуть проголошуватися загальнолюдськими. Але вони не мають можливості перетворити їх у правила поведінки, обов'язкові для всіх членів даного суспільства. Усвідомлення ними своїх інтересів, вироблення власних норм слугують зростанню їхньої суспільної активності.

Громадянське суспільство відповідає за зміст соціальних норм, які воно встановлює, за їхню принципову здійсненність, їхнє практичне виконання. Члени ж такого суспільства зобов'язані пізнати, оцінити, засвоїти й, звичайно, виконувати вимоги норм. Демократичне суспільство та особистість мають нести обопільну відповідальність, у тому числі моральну, за реалізацію соціальних норм.

Кожен вид соціальних норм має свою специфіку впливу на особистість. Відзначимо деякі особливості впливу моральних норм на духовний світ індивіда.

Моральна норма дає санкції (схвалення чи осуд вчинків) у найбільш загальній формі з тим, щоб різні індивіди у тих життєвих ситуаціях, що повторюються, діяли більш-менш однотипно, так би мовити, за певним зразком. Їй не властива детальна регламентація поведінки людей. Це прерогатива інших норм (скажімо, виробничих).

Особистість має усвідомити моральну норму внутрішньо, без офіційного тиску, прийняти її і відповідно до загальних вимог норми діяти у конкретних обставинах.

Одна з важливих вимог моральної норми полягає у тому, щоб індивід, який внутрішньо прийняв і реалізує її, став прикладом для інших індивідів, а його поведінка стала взірцем для їхньої поведінки.

Особливість моральної норми полягає і в тому, що основами її формування та виконання є громадська думка, її оцінка, веління, масові звички, масовий приклад. Ця норма лише тоді дієва, коли вона відповідає моральним цінностям, цілям та ідеалам.

Оскільки вимоги моральної норми виражаються лише у загальних формах, вони, незважаючи на прийняття норм конкретними індивідами, виконуються не повністю. Подібне виконання іноді порівнюють з асимптотою, до якої наближається процес реалізації моральної норми.

Таким чином, соціальні норми — засіб формування і утвердження особистості, реалізації її творчих можливостей, соціального контролю за її діями. Зрозуміло, що у різних країнах, у різних суспільних умовах нормативний контроль може бути демократичним або антидемократичним, гуманним або антигуманним, гнучким чи жорстким.

Життєва позиція особистості

Суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чином спрямовані емоції зумовлюють формування та існування життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому світі, у навколишньому середовищі, у тому числі ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення.

Процес формування життєвої позиції особистості включає в себе великий комплекс об'єктивних і суб'єктивних умов та процесів, серед яких — засвоєння особистістю певного світогляду, різноманітних знань, вироблення переконань, соціальних і професійних навичок, розвиток міжособових відносин, прилучення її до трудової та громадсько-політичної діяльності.

Наукової класифікації життєвих позицій у філософській літературі поки що немає. Але в окремих дослідженнях згадуються: активна — пасивна, критична — некритична, пристосовницька, істинна — хибна, суперечлива — несуперечлива, нова — стара, прогресивна — реакційна, мілітаристська — антимілітаристська, економічна, соціальна, політична, правова, громадянська, моральна, художня, релігійна, світоглядна і т. ін. Все це різновиди життєвої позиції особистості. Можуть мати місце різні поєднання тих чи інших життєвих позицій. Так, у літературі часто вживається поняття "соціально-політична позиція".

У міру накопичення дослідницького матеріалу мають бути створені наукова класифікація і типологія життєвих позицій особистості, вироблені чіткі критерії та основи їхнього поділу. Але це, повторюємо, справа майбутнього, яка не є предметом нашого викладу.

Детальніше про поділ: активна — пасивна життєва позиція. Такий поділ виражає міру, ступінь участі особистості у вирішенні як власних проблем, так і проблем суспільства, соціальних спільностей. Є різні градації життєвих позицій за критерієм ступеня участі у розв'язанні проблем: високий, середній, низький рівень активності, перехід її в пасивність і т.д. Особистість у залежності від впливу навколишнього середовища, своїх потреб, інтересів, світогляду, цінностей, ціннісних орієнтацій, морально-психологічних установок, переконань, рівня знань і багатьох інших факторів займає в принципі або в даній конкретній ситуації щодо даного суспільного явища чи процесу певну життєву позицію, котра може бути активною або пасивною.

Особистість за своєю суспільною природою активна, зокрема щодо своїх інтересів. Але щодо вимог інших людей справа з активністю значно ускладнюється.

Під впливом суспільства, держави, традицій, громадської думки, авторитету старших, соціальної групи або її керівника, під прямим або опосередкованим тиском інших людей особистість може коригувати свою активність, спрямовувати її в русло вимог цих суб'єктів або суспільних інститутів, пристосовувати деякі свої інтереси до інтересів інших, ставати поступливою, податливою і навіть покірною, тобто займати пасивну щодо інтересів інших життєву позицію. Таку форму вираження позиції особистості, для якої характерні пасивність, некритичність, податливість, пристосуванство щодо впливу на неї оточення, називають конформізмом. Є кілька різновидів конформізму. Виділимо три з них.

Конформізм може виражати:

  • пристосовницьке ставлення особистості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-автори-тарний конформізм);
  • таке ж ставлення до вимог великої, середньої або малої соціальної групи, до якої вона належить (внутрішньогруповий конформізм);
  • таке ж ставлення до вимог суспільства, його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм).

Поняття конформізму часто зіставляють з поняттям нонконформізму. Перше фіксує пасивну життєву позицію особистості, друге — активну.

Діяльність. Особистість діє відповідно до своїх потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, характеру і змісту своєї життєвої позиції та вимог соціальних норм.

Основні характеристики діяльності: її цілі, умови, засоби, мотиви, стимули і власне процеси їхньої реалізації і використання, результат цієї діяльності. Щодо цілей, то вони є відображенням вимог згадуваних потреб, інтересів, норм, змісту і характеру ціннісних орієнтацій, життєвої позиції особистості.

Цілеспрямована діяльність є суттєвою, невід'ємною рисою, характеристикою людини. Без неї неможливе існування людського роду. Вона являє собою основу культури, рушійну силу розвитку суспільства, людської спільності — нації, соціальної групи, колективу, громадської організації, сім'ї та особистості. Тому суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти діяльності.

Діяльності належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість. Механізм впливу тут приблизно такий. Ці предмети у процесі діяльності перетворюються із однієї своєї форми на іншу і чинять новий, досить сильний вплив на людину. Дія відбувається таким чином. Діяльність суспільства та діяльність соціальної спільності чинять вплив на діяльність індивіда і на його численні різноманітні риси. Одні риси під цією дією змінюються досить сильно, інші — незначним чином, треті — деградують. Під впливом діяльності можуть виникати і нові риси даної особистості, яких раніше не було.

Відомо багато видів діяльності. Її класифікують за різними основами. Діяльність буває практична та духовна, фізична та розумова, моральна та аморальна, законна та незаконна, корисна та безкорисна, прогресивна та реакційна, колективна та індивідуальна, активна та пасивна, творча та нетворча й ін. Слід відзначити різноманітність видів людської діяльності за її сферами. Це трудова, освітня, споживча, громадська, політична, ігрова діяльність та ін. Особливо слід виділити таку форму діяльності, як спілкування. Специфіка поняття "спілкування" полягає в тому, що воно відображає не просто дію людей, а взаємодію між ними, і таку форму взаємозв'язку, яка виникає у процесі спільної дії для досягнення певних цілей.

Кожний з цих видів діяльності певним чином діє на особистість в цілому та формує ті чи інші її якості.

Кожному виду людської діяльності відповідає той чи інший вид суспільних відносин між людьми (особами чи групами їх). Це і зрозуміло. У процесі своєї спільної діяльності люди вступають між собою у міжособові або міжгрупові відносини. Вкажемо зараз на великомасштабні, міжгрупові відносини, що існують в основних сферах життя суспільства. Суспільні відносини поділяються на трудові, виробничі, соціальні, політичні, правові, національні, моральні, естетичні, релігійні та ін. Кожний з цих видів суспільних відносин відповідає певному видові діяльності (виробнича діяльність — виробничі відносини, політична діяльність — політичні відносини тощо). Суспільні відносини являють собою форму, в якій відбувається діяльність.

Складними є зв'язки і між суспільними відносинами та особистістю. Людина тільки тоді стає особистістю, коли вона залучена до системи суспільних відносин, що складаються між людьми у процесі їхньої цілеспрямованої діяльності. Стосовно різноманітних рис окремої особистості, про які ми вже говорили, то їхній розвиток зумовлений багатьма соціальними факторами, у тому числі самовихованням індивіда.

Однак особистість з усім багатством своїх рис та здібностей не є механічною складовою, простим продуктом умов свого буття. Людина з її потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями є у свою чергу активним творцем обставин, у яких вона живе і бореться. Якою мірою обставини творять людину, такою ж мірою і людина творить обставини. Тут має місце двосторонній зв'язок. Взаємозв'язок особистості та суспільства не є чимось застиглим, незмінним. Він перебуває у динаміці.

Характер та форми цього взаємозв'язку залежать від історичних умов, природи того чи іншого суспільного устрою, а також від соціальне значущих рис даної особистості. Між особистістю і суспільством виникають суперечності. Серед них головне місце посідають суперечності між інтересами особистості та суспільства. І суспільство, і особистість тією чи іншою мірою можуть знаходити та приводити в дію засоби для розв'язання цих суперечностей. Але це відбувається далеко не завжди.

Сутність діяльності можна краще з'ясувати, якщо розглянути деякі окремі форми і види цієї діяльності та їхній вплив на особистість.

Основною, фундаментальною формою діяльності людини є її труд, праця. Виховання в особистості працелюбності, трудової активності — неодмінна умова формування її інтелектуальних, моральних та психологічних рис. В античності виділяли три головних цінності — Істину, Добро та Красу. Вільна, творча праця допомагає особистості набути цих великих цнот.

Для поглибленого розуміння впливу праці на формування та розвиток особистості треба брати до уваги дію конкретних суспільних умов на саму працю. Інакше кажучи, нам необхідно з'ясувати, як суспільство через працю впливає на формування та розвиток особистості.

В умовах сучасного виробництва трудовий процес у більшості випадків поділений на велику кількість нескладних, рутинних, монотонних, механічно заучуваних, безкінечно повторюваних робочих операцій. Цим досягається досить високий рівень інтенсифікації виробництва та праці. Удосконалюються різні економічні, організаційні, психологічні та інші науково-обґрунтовані системи інтенсифікації виробництва.

Праця, що монотонно повторюється, позбавлена будь-якої перспективи, не може викликати до себе інтересу робітника, селянина, службовця. Така праця є для них неприємною необхідністю, силою нав'язаною ззовні; вона перетворюється у важкий тягар, у фактор, що не приносить достатнього духовного задоволення.

В умовах антигуманної організації виробництва працю знеособлено. Разом з тим вона являє собою фактор, що знеособлює самого трудівника, який виступає додатком до знарядь виробництва, сировини та ін. Іншими словами, за таких умов відбувається взаємне знеособлення людини і праці.

Праця в умовах сучасного виробництва поки що не стала найвищою соціальною цінністю для особистості. Низьким є у ряді випадків і її соціальний престиж. Суспільство, намагаючись хоч якось підвищити соціальний статус праці, певним чином спрямовує психологію трудівників, звертається до їхньої професійної честі, гордості, намагається використати їхню потребу у самовираження через працю. На багатьох підприємствах робітників залучають до участі в управлінні виробництвом, до роботи в гуртках підвищення якості продукції, вдосконалення трудової діяльності тощо.

Перед суспільством, його спільностями із самих умов життя постає невідкладне завдання: виховати в особистості сумлінне ставлення до праці, сформувати необхідні трудові навички, прищепити почуття високої відповідальності за якість праці.

Праця — в одних країнах більшою мірою, в інших меншою — є ще відчуженою, тобто виступає як самостійна суспільна сила, що панує над робітником. Відчуження праці призводить до відчуження людини, її способу життя, до стандартизації, уніфікації, до перетворення індивіда на соціального манекена, якого виставляють як певний взірець. Воно є однією з головних умов існування загального відчуження — цієї специфічної форми вираження суспільних відносин.

В умовах відчуження людина знеособлена, позбавлена надійного середовища, у якому б вона змогла виявити свою індивідуальність, самоствердитися, реалізувати свої творчі потенції. За цих обставин спостерігається пасивне ставлення особистості до назрілих суспільних проблем.

Праця по-різному впливає на особистість також у залежності від її видів. По-різному на розвиток особистості трудівника можуть впливати фізично важка і порівняно легка, монотонна та різноманітна, кваліфікована та некваліфікована праця, а також характер та рівень організації праці. А у цій сфері на виробництві ще багато серйозних недоліків. Безладність в організації праці, перебої у процесі виробництва, недоліки в організації матеріально-технічного постачання, невиконання суміжниками своїх зобов'язань, зокрема їхні хронічні неплатежі, затримка заробітної плати — усе це не може не діяти негативно на трудівника. Беззмістовна праця морально і психічно гнітить людину, спричиняє десоціалізацію особистості.

Особистість може найбільш повно-самоствердитися, реалізувати свої позитивні потенції не у всякій, а саме у творчій праці. Творчість — це така форма людської діяльності, яка ставить за мету пошук і практичне створення нового, оригінального, унікального, кращого, прогресивнішого, соціальне значущого. Відповідно до видів людської діяльності розрізняють і види творчості. Говорять, наприклад, про філософську, наукову, технічну, виробничу, політичну, правову, управлінську, художню і т.д. творчість. Може бути поєднання окремих видів творчості. Прикладом такого поєднання є науково-технічна творчість.

Із поняттям діяльності тісно пов'язане поняття активності. З'ясування зв'язку цих понять дещо утруднюється тим, що у науці історично склалася двозначність терміну "активність".

З одного боку, активність тлумачиться наукою як більш широке, фундаментальне поняття, ніж поняття діяльності. Активність з такої точки зору може проявлятися у різноманітних формах життя як біологічних, так і соціальних організмів. У цьому випадку діяльність розглядається як специфічна, притаманна саме людині форма прояву активності, як вираження її активного ставлення до навколишнього світу, як до природи, так і до суспільства.

З іншого боку, в літературі співвідношення діяльності й активності часто тлумачиться по-іншому. Активність пояснюється як міра діяльності, ступінь її інтенсивності. Звідси поділ: "висока", "низька" активність. Цю залежність підкреслюють часто вживані терміни: "активна діяльність", "активнадія", "активна поведінка", "активна участь" і т.д. У такому випадку активність має соціальну природу, бо вона стосується діяльності саме людей, їхніх об'єднань, суспільства.

У подальшому викладі йтиметься про активність саме у цьому, другому значенні терміну.

Суспільна активність людини може спонукатися або внутрішніми, або зовнішніми суб'єктивними регуляторами її поведінки. До внутрішніх регуляторів активної дії людини можна віднести, наприклад, її потреби, інтереси, мотиви; до зовнішніх — примусові фактори. В останньому випадку активність набуває не внутрішньо спонтанного, а конформістського, пристосовницького характеру, тобто здійснюється особистістю під впливом зовнішніх обставин, під тиском групи, колективу за її внутрішньої незгоди з ними.

Ми розглянемо перший вид активності, тобто активність, спонукувану внутрішніми регуляторами поведінки особистості, зокрема свідомістю, добровільністю. Така активність виступає формою самодіяльності людини.

Суспільну активність особистості поділяють на види. Якщо обрати підставою поділу цілі активності, то вона може бути прогресивною, корисною для суспільства або непрогресивною (наприклад, реакційною), шкідливою. Щодо сфер і "сегментів" суспільного життя, то здебільшого розрізняють трудову, виробничу, екологічну, громадсько-політичну, правову, культурну, духовну, моральну, релігійну активність та ін.

Про працю як основну, вирішальну форму діяльності вже говорилося. Трудова діяльність може бути і пасивною, і активною.

Зупинимося на такій формі самодіяльності особистості, як її громадсько-політична активність. Вона виражає ставлення громадянина до політичної влади, системи, структури суспільства, політичних інститутів, установ, організацій.

Громадсько-політична активність людей виявляється у найрізноманітніших формах: боротьба за зміцнення або зміну політичної влади, політичні демонстрації, маніфестації, мітинги підтримки або протесту, марші, збори, політичні страйки, складання та поширення закликів, петицій, збір підписів під документами з політичними вимогами, участь у референдумах, у виборах до органів влади чи їхнє бойкотування, використання парламентських трибун, державного апарату, муніципальних органів.

Протилежною політичній активності особистості є політична пасивність. Вона виявляється у політичній індиферентності, нігілізмі індивідів, у їхній нездатності або небажанні прилучитися до політичної культури та її цінностей, у формальному виконанні вимог та накреслень такої державної влади, яка не виражає інтересів народу.

Багато з перелічених форм політичної активності та політичної пасивності характерні для сучасної України.

У міру поглиблення демократизації суспільного життя країни одні з цих форм розвиватимуться, інші — зникатимуть, виникатимуть нові форми. Стосовно головного — змін, які відбуваються у політичному житті країни, — то тут спостерігається духовне та політичне розкріпачення народу, впровадження гласності, плюралізму думок, залучення громадян до активної участі в управлінні справами держави.

Як же відбивається участь особистості у масово-політичному житті на формуванні та розвитку її соціальне значущих рис?

У процесі прогресивної громадсько-політичної діяльності відбуваються зростання свідомості, злам застарілих стереотипів мислення та поведінки, звільнення особистості від усіляких забобонів. У ході такої діяльності формується активна позиція особистості, поглиблюється почуття обов'язку, відповідальності перед іншими громадянами. Ця діяльність формує принциповість та рішучість у політичних діях.

Активна участь у громадсько-політичній діяльності дає змогу особистості узгоджувати свої інтереси з інтересами держави, соціальної спільноти, до якої вона належить. Вона дає можливість учасникові виявити свої творчі нахили, розкрити і вдосконалити свої особисті якості, сприяє зростанню його самосвідомості. На основі прогресивної громадсько-політичної діяльності розвивається моральна культура особистості, стають більш багатими за змістом її загальнолюдські моральні якості, риси, наприклад, обов'язок, совість, честь, гідність, формується здатність боротися із різного роду аморальними явищами.

За умов загрози екологічної катастрофи особливо важливого значення набуває екологічна активність населення. Екологічна активність — це форма діяльності суб'єкта, відмінною ознакою якої є міра, ступінь інтенсивності цієї діяльності, спрямованої на гармонізацію взаємодії людини і природи. Суб'єктами екологічної активності виступають особистість, соціальна група, держава, дане суспільство, людство в цілому.

Екологічна активність особистості спрямована як на цілі суспільства, так і на її власну самореалізацію. Вона є соціальною умовою і засобом здійснення глобальних "суперзавдань" — гармонізації взаємодії людини і навколишньої природи, взаємодії особистості та суспільства. У процесі здійснення таких цілей і завдань активний вплив суспільства на природу, на середовище має узгоджуватися з його впливом на людину як на біосоціальну і соціальну істоту.

Але все це поки що в ідеалі. Реальність же така, що вплив суспільства на природу має здебільшого зростаючий руйнівний характер. У літературі, засобах масової інформації повідомляють про численні факти безладного, а часто і хижацького втручання людей у природні процеси, тотального забруднення середовища їхнього проживання, виснаження мінеральних ресурсів, що в принципі не можуть відтворюватися, знищення багатьох видів рослин, тварин, мікроорганізмів.

Така виробнича активність істотно підриває здоров'я населення, об'єктивно знищує ресурси життєдіяльності людей, загрожує фізичною ліквідацією людства. В даній ситуації спотворено витлумачується відома теза Протагора: "Людина — міра всіх речей". Людина, мовляв, є також мірою, законодавцем природи. Тому вона орієнтується на найближчі результати своєї індустріальної діяльності.

Тепер, хоч і запізно, люди отямилися. Проте небезпеки своєї антиекологічної орієнтації і діяльності у повному її обсязі людство ще не усвідомило.

Суспільство під тиском негативних фактів, а також громадської думки змушене розвивати, крім виробничої, інший тип своєї активності — екологічну активність. Вживаються заходи до збереження природного середовища, виділяється більше коштів на його охорону, на відтворення деяких традиційних ресурсів, впроваджуються "екологізація" окремих видів техніки і технологічних процесів, раціональне природокористування, очищаються стічні води, вихлопні гази, насаджується ліс і т.д. Але екологічні дії ряду країн світу практично розрізнені, мало узгоджені між собою. До того ж не скрізь вони проводяться і не завжди ефективно.

Активізували свою діяльність численні екологічні організації і рухи. Проте підтримка їх державами мізерна. Вона поки що несумірна з бурхливим зростанням екологічної небезпеки.

Екологічна активність держави і відповідна активність особистості, звичайно, соціальне зумовлені. Суспільні умови або сприяють розвиткові екологічної активності особистості, або гальмують його, накладають на нього певні історичні обмеження.

Серед різноманітних умов розвитку цієї форми прояву людської діяльності домінантне місце посідає загальна культура особистості, і зокрема, її соціально-екологічна культура. У зв'язку з цим важливого значення набуває розуміння специфіки екологічної культури, її структури, світоглядних основ, її зворотного впливу на формування світогляду, методологічних передумов її вивчення, вивчення ролі цієї культури в розвитку екологічної активності особистості, з'ясування процесу передачі досягнень сучасної культури новій генерації людей, освоєння їх кожним індивідом.

Формування екологічної культури ґрунтується на поєднанні освіти, виховання, знань і переконань. Екологічна культура включає в себе ціннісне ставлення особистості до природи, формування таких її моральних якостей, які стали б необхідними для розв'язання екологічних проблем в інтересах кожного індивіда.

В екологічній культурі і відповідно в екологічній активності особистості мають посідати важливе місце моральні компоненти. У формуванні екологічної культури численні позитивні моральні норми та якості особистості розглядаються через призму їхньої ролі у справі охорони і удосконалення навколишнього середовища, гармонізації взаємовідношення людини і природи.

Формування екологічної свідомості спрямоване також на подолання негативних моральних якостей людини, наприклад, егоїстичного, утилітарного, споживацького, неекономного підходів до використання природних ресурсів. Воно спрямоване і проти безгосподарності, марнотратства, що завдають відчутної шкоди навколишньому середовищу.

Об'єктами формування екологічної свідомості мають стати всі верстви населення, кожний індивід — будь то малолітня дитина чи людина вельми похилого віку. Таке формування лише тоді дасть очікуваний ефект, коли воно стане тотальним. Екологічна культура покликана спонукати особистість до конкретної практичної дії — збереження і поліпшення стану навколишнього середовища. Однією з форм такої дії і є розвиток екологічної активності населення.

Екологічна активність особистості покликана здійснюватися у тісному зв'язку з іншими видами суспільної активності, зокрема трудовою. Творча праця особистості виступає в такому разі практичною основою високо-результативної її екологічної активності.

Розвиток екологічної активності особистості здійснює гуманістичну функцію. Гуманізм цього суспільного процесу виявляється, зокрема, у формуванні таких інтегративних соціокультурних якостей особистості, як самоудосконалення, самоствердження, самореалізація. Існує і зворотний зв'язок. Культивування таких якостей особистості сприяє розвиткові її екологічної активності.

Виховання особистості Суспільство активно впливає на процеси формування і розвитку особистості також з допомогою своєї виховної діяльності. Виховання — це процес підготовки людей до того, щоб вони могли виконувати необхідну, корисну діяльність. Це найбільш загальна його характеристика, яка буде доповнена у подальшому нашому викладі.

У ролі вихователя виступають найрізноманітніші суб'єкти: суспільство, держава, нація, суспільна група, політична партія, громадська організація, трудовий чи військовий колектив, церква, школа, група однодумців, сім'я і т.д. Суб'єктом виховання може бути також окремо взятий індивід, який справляє свій вплив на інших індивідів (член сім'ї, колективу, керівник організації, військовий командир, учитель, священнослужитель, проповідник, пропагандист, агітатор, друг, товариш, компаньйон, ватажок, вождь і т.д.).

Відповідно бувають різними й об'єкти виховання (виховуванні). Вони різняться за віком, статтю, національністю, соціальним станом, освітою, професією, фахом, індивідуальними схильностями, звичками тощо. І до таких особливостей різних груп людей суспільство прагне пристосувати свою систему виховання, її форми, методи, засоби. Але суспільство намагається охопити своїм ідеологічним, виховним впливом всі верстви населення.

Специфічною і разом з тим дуже важливою формою виховання є самовиховання особистості. Тут суб'єктом і об'єктом виховання виступає одна і та ж людина. У даному разі особистість свідомо прагне виробити певні людські, зокрема моральні, вольові і фізичні якості. Самовиховання, як правило, здійснюється паралельно з такими процесами як самоаналіз, самоспостереження, самооцінка, самоосвіта. Одне слово — разом з процесом самоудосконалення особистості.

Коли у ролі суб'єкта виховної діяльності виступає суспільство, то такий вид виховання називають суспільним. Суспільне виховання є абсолютно необхідним засобом у самозбереженні і розвитку людства, його цивілізації, матеріальної та духовної культури. Тому кожне суспільство створює і удосконалює свою систему виховання.

Система виховання включає в себе його цілі. Найбільш загальна, так би мовити, інтегративна мета виховної діяльності суспільства полягає у тому, щоб передати новому поколінню людей соціальний і духовний досвід, підготувати підростаюче покоління до продуктивної праці та інших видів суспільної діяльності.

По відношенню до особистості ця мета полягає у тому, щоб сформувати у неї соціальне значущі риси, про які говорилося на початку цього розділу. Таке формування здійснюється шляхом спадкового засвоєння особистістю минулого досвіду, наступного активного та свідомого виконання певних суспільних функцій у багатоманітних сферах виробництва, духовної культури, спілкування.

Якщо виховання ставить за мету формування позитивних соціальне значущих рис особистості, то воно є гуманістичним, прогресивно спрямованим. Гуманістичне виховання прагне сформувати таку людину, яка була б високорозвиненою у духовно-культурному та фізичному відношеннях.

Окрім загальної мети виховання, є й інші, більш вузькі, конкретні цілі, що ставляться як суспільством у цілому, так і соціальними групами та окремими індивідами. Всі ці цілі так чи інакше взаємодіють між собою.

Різні держави, соціальні групи та індивіди у залежності від своїх інтересів та конкретних життєвих обставин можуть у своїй виховній діяльності ставити як спільні для них, так і свої конкретні цілі. Створюється справжнє плетиво найрізноманітніших цілей виховання, що посилюють або взаємопослаблюють, взаємонейтралізують одна одну. І сумарна дія реалізації цих різнопланових цілей часто буває несподіваною. Адже впливи, яких індивід зазнає, наприклад, з боку держави, трудового колективу, сім'ї, компаньйона по відпочинку, можуть бути різновекторними, тобто здійснюватися у різних напрямках.

Система суспільного виховання включає у себе сукупність його взаємопов'язаних видів, які розрізняються за багатьма ознаками. Серед найважливіших — такі види діяльності людей: трудова, економічна, екологічна, правова, моральна, естетична, релігійна, фізична і інша діяльність і відповідно виховання. За іншими ознаками виділяються, наприклад, сімейне, шкільне, військове виховання. У даному разі за типом суб'єкта виховання.

Окремий вид виховання може бути, так би мовити, складовою багатьох інших видів виховної діяльності. Так, патріотичне виховання здійснюється, зокрема, через трудове, правове, моральне, естетичне, художнє й інші види виховання. Другий приклад. Формування у людини працелюбності здійснюється як у процесі трудового, так і у процесі морального, естетичного й інших видів виховання.

Іронічна вимога "Бери лопату і виховуйся" образно вказує на недопустимість однобічного, вульгарного підходу до проблем трудового виховання. Формування сумлінного, творчого ставлення до праці здійснюється комплексно через всі види і засоби виховної діяльності суспільства, соціальної групи, школи, сім'ї, індивіда й інших її суб'єктів.

Різноманітні державні, приватні та громадські організації виконують ряд функцій, у тому числі і виховну. У їхній власності або розпорядженні можуть бути виробництво і розповсюдження газет, журналів, книг, реклами, а також радіостанції, телестудії, театри, кінотеатри, культурно-просвітницькі установи тощо. Доволі часто всі ці засоби впливу на людину використовуються для маніпулювання свідомістю і діями широких мас населення.

Реалізуючи свої інтереси і цілі, суб'єкти виховання з допомогою матеріальних, духовних та організаційних засобів впливу на людину діють на її свідомість, підсвідомість і почуття. Цим самим вони формують в особистості певний світогляд, знання, моральні, психічні та інші якості.

Виховний вплив на людину — більшою чи меншою мірою — справляють усі матеріальні і духовні процеси, що відбуваються у житті.

Такий вплив здійснює, зокрема, навчання. Воно переслідує такі цілі: сформувати в особистості певний світогляд, знання, уміння та навички, сприяти її загальному, всебічному розвиткові і т.д. Разом з тим, кожна з цих навчальних цілей несе на собі виховне навантаження. Навчання служить не тільки інтелектуальному, а й моральному, вольовому, емоціональному розвиткові особи. Тому так важливо насичувати навчальний процес виховними елементами.

Світогляд, знання, почуття, моральні установки та життєвий досвід особистості є тим ґрунтом, на якому вона виробляє свої переконання. Наявність у людини тих чи інших переконань свідчить, що вона впевнена у своїй правоті, свідомо обрала свій життєвий шлях, розуміє суть та наслідки своєї діяльності, поведінки та вчинків.

Переконання особистості сприяють виконанню вимог, обраних нею суспільних та моральних ідеалів і норм, зміцнюють віру в життєвість та дієвість вироблених принципів своєї діяльності. Вони розвивають у особистості необхідні для життя вольові якості, наприклад, рішучість, наполегливість у досягненні поставленої мети, в подоланні перешкод, здатність мобілізуватися для виконання важливого завдання. Зрозуміло, що переконання можуть відрізнятися одні від одних своєю глибиною. В однієї людини вони більш глибокі, у іншої є менш глибокими. Одні переконання можуть бути правильними, інші — хибними. Переконання розрізняються також за їхнім моральним спрямуванням. Одні переконання можуть спричиняти моральні, інші — аморальні вчинки.

Тут ми доходимо висновку: виховні процеси можуть формувати в особистості як позитивні, так і негативні якості. Це залежить, зокрема, від змісту і спрямування тих чи інших виховних процесів, від їхньої взаємодії, конкретних умов, за яких живе і діє особистість, від її світогляду, характеру переконань, критичного чи некритичного ставлення до того, що їй говорять, від сукупності її інтересів.

Нинішній студент, завтрашній спеціаліст покликаний бути свідомим вихователем, постійно займатися самовихованням та само-удосконалення. Глибоке розуміння ним суті, соціальної ролі, механізмів здійснення виховання людей сприятиме тому, щоб його виховна робота була більш цілеспрямованою і ефективною.


17.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!