Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Філософська концепція історичного розвитку людства Карла Ясперса. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Філософська концепція історичного розвитку людства Карла Ясперса. Реферат

У рефераті зроблено огляд своєрідної концепції історичного розвитку людства, яку запропонував видатний німецький філософ-екзістенціаліст, Карл Ясперс (1883-1969) у своїй праці “Витоки історії та її мета”

Historia est magistra vitae. Цей відомий вислів чудово розкриває мету написання Карлом Ясперсом його фундаментального дослідження.

Твір присвячений висвітленню цілісної концепції світової історії, запропонованої самим філософом, але ж, як пише він “лише історія людства може дати масштаб для осмислення сучасності”. Саме тому, після короткого, але ґрунтовного огляду загальних історичних процесів Ясперс звертається до аналізу сучасної ситуації, а також робить спробу звернутися до майбутнього людства. Підсумовує твір розділ, що розкриває питання цілей і призначення історії, її значення та властивостей.

Частина перша “Світова історія”

Тут Ясперс викладає свої погляди на загальні закономірності, що характеризували розвиток людства протягом тих 5 тисяч років, що охоплюються поняттям історія (тобто щодо яких ми маємо письмові свідчення).

Цей часовий проміжок, на думку філософа - лише коротка мить між невідомими витоками і так само невідомим минулим. Тим не менш, його можна структуризувати, виділити в ньому певні етапи, а також тенденції розвитку, на основі яких можна буде виробити гіпотези щодо майбутнього людської цивілізації.

Ясперс виділяє чотири найважливіші етапи, на кожному з яких людина починала рух уперед від нової основи. Насамперед, це доісторія, або “прометеївська доба” - період, коли людина стає людиною; наступною сходинкою є епоха великих культур давнини, епоха, коли власне і розпочинається історія; найважливіше значення має третій етап - так званий осьовий час, роль якого - у формуванні людини сучасного типу, “одухотвореної людини”; нарешті, останній етап, який триває і досі, розпочався близько 1500р. - це науково-технічна епоха, особливість якої ще й в тому, що саме звідси розпочинається власне світова історія, історія людства в цілому, а не окремих держав.

З іншого боку, в історії людства виділяються два “дихання”. Перше розпочинається з появою Homo Sapiens і триває до завершення осьового часу, а друге дихання людства пов’язане з науково-технічною епохою (яка, за концепцією Ясперса, є віддаленою аналогією “прометеївської епохи”, епохою відкриття нових можливостей), і, напевне, попереду нас очікує другий осьовий час і нові зміни у сутності людини, перехід її на якісно новий рівень.

Отже, розглянемо 4 основні етапи історії послідовно.

Доісторія. Концепція Ясперса: людство має єдині витоки і мету, що нам невідомі і до осмислення яких ми прагнемо. Однак, довести науково це положення неможливо, так само як неможливо довести зворотнє. Припущення цієї єдності Ясперс називає постулатом віри. Символічно це показано у Біблії: шлях від Адама, пов’язаність кровною спорідненістю всіх людей. Таким чином, він чітко заявляє про свою прихильність до релігійної традиції у поясненні історичного процесу. Історія, за Ясперсом, має свій початок і свій кінець, а її рух визначається силою Провидіння. Практичне втілення цього постулату можна виявити, лише об’єктивно розглянувши і проаналізувавши історичний шлях людства, від самого його початку.

Географічні свідчення дають знання про появу і розвиток найдавніших культур. Людина поступово заселяю всю земну кулю, значення при цьому має природне середовище, ландшафт та інші природні і соціальні фактори. Змінюють одне одне різні види гомінідів, доки, нарешті, близько 20 тисяч років тому не з’являється кроманьйонець. Відтоді можна вести мову про розвиток власне людини. Звідси починається доісторія.’

Підходів до пізнання доісторії існує 3:

  • найдавніший, традиційний - через міфи і образи;
  • сучасний - через пізнання того, що було притаманне доісторичній людині (археологія);
  • визначення того, що залишилося в нас від доісторії - спроби пізнати сутність людини.

Розвиток людини у доісторичну епоху - це становлення людської природи, формування людини як виду шляхом успадкування певних якостей - т.ч. закріплювались фундаментальні риси людини, яким не загрожує зникнення (в той час як історичні якості набуваються в ході передачі досвіду і можуть бути втрачені). Надбання цієї епохи очевидні - природа створила і відшліфувала настільки стабільний організм, що він не потребував подальших удосконалень і до сьогодні, адже протягом історичного періоду людина біологічно не змінилась.

Отже, протягом доісторії відбувається перше становлення людини:

1. Біологічне - формується її специфічна фізіологія. Людина поступається тваринам в окремих здатностях, але завдяки неспеціалізованості організму розвиває знаряддя, мислення, духовність. Одним з важливих факторів біологічного формування людини є середовище, в якому проходить 1й рік її життя. На думку Ясперса, людина також якісно відрізняється від інших форм життя наявністю духу. Який саме зміст вкладає філософ у цей термін - важко сказати, але, очевидно, це не стільки душа в релігійному розумінні, скільки особлива здатність людини до відтворення реальної дійсності у своїй свідомості, до мислення і до глибокого емоційного переживання.

2. Історичне - здійснюється передавання з покоління у покоління досвіду, певних моральних настанов, умінь тощо. Визначальними здобутками у процесі такого формування людини стали насамперед:

  • використання вогню і знарядь;
  • поява мови;
  • здійснення насилля над собою, яке формує людину. Прояви такого насилля - у встановленні певних правил, обмежень, у відриві від природних коренів. За висловом Ясперса, ”природа людини - в її неприродності”;
  • утворення груп і спільнот, мету якого людина осмислює. Це не звичайні тваринні стада, які формуються стихійно, в силу життєвої необхідності, це об’єднання для спільного перетворення світу, для спілкування. Між людьми існує глибока біологічна спорідненість, але навіть не це, а здатність зрозуміти одне одного завдяки мисленню і мові відіграє вирішальну роль у взаємопов’язаності людей;
  • вироблення міфів, образного відображення світу. Міфологія явила собою форму суспільної свідомості, певний спосіб пояснення світу і місця в ньому людини.

Всі ці зміни підготували ґрунт для вступу людства на якісно новий етап розвитку.

Великі культури давнини. На цьому етапі існували 3 великі культури:

  • шумеро-вавилонська, єгипетська та еллінська на Заході,
  • до арійська культура Інду,
  • архаїчний Китай.

Всі вони зникають в осьовий час. Цей період був початком історичного розвитку людства. Його монументальність, грандіозність не могли зникнути безслідно - численні археологічні і документальні пам’ятки доносять до нас відомості про ті століття.

Серед подій, що мали визначальне значення на етапі зародження людської історії Карл Ясперс називає: організацію іригаційної системи і пов’язану з нею необхідність вироблення апарату управління та державної організації; появу писемності, що дозволило фіксувати ново отримане знання і передавати його; появу народів і формування національних культур; становлення світових імперій; використання коней - адже вершник вперше починає усвідомлювати неосяжність простору, виривається з того середовища, де він виріс, пізнає свободу і розширює обрії свого мислення. Перехід до історії забезпечується і передаванням духовних надбань, раціоналізацією всього надбаного за допомогою техніки, діяльністю видатних осіб, що виступають зразками для мас і рухають їх уперед.

“Історичний процес - це безперервне перетворення умов, знання, змісту в їх безпосередньому явленні, при якому необхідне відношення всього до всього, всезагальна комунікація,” - визначає автор. Але на даному етапі це перетворення лише починається. Великі культури давнини були стабільними, сталими утвореннями, залишками старого світу, який неминуче мав загинути з переходом людства на нову сходинку. А цей перехід вже розпочинався - формувалася сучасна людина: набували змісту її субстанціальні можливості, приходило усвідомлення минущості всього тощо.

Осьовий час. Відбувається великий прорив - посвячення людства у таємницю невідомих досі можливостей.

Залежно від ставлення до історичного часу, народи поділяються на осьові народи та народи, що не здійснили прориву. У наступні століття історичними виступають лише ті народи, що сприйняли прорив, решта залишається на первісному рівні.

Вісь світової історії у визначенні Ясперса, - факт, значущий для всіх (наприклад, у західній історії такою віссю було Пришестя Христа). Це є період бл. 500 р. до н.е. - поява людини сучасного типу (весь процес відбувався протягом 800 - 200 р. до н.е.).

У цей період в різних частинах світу жили і діяли Конфуцій, Будда, Гомер, Ісая та інші видатні особи, відбувається загальне духовне піднесення, поява видатних творів. Деякі вчені схильні розглядати це як звичайний збіг, але на думку автора, це свідчило про прорив у свідомості людини - починається осмислення буття в цілому, самої людини та її меж.

Коли людина осягнула велич світу, з’являється жах і відчуття власної безпорадності. Це, в свою чергу, зумовлює рефлексію, самоусвідомлення людини, “свідомість усвідомлює свідомість” і т.ч. створюються умови для бурхливого розвитку духовної культури, закладаються основи світових релігій, відбувається перехід до універсальності у мисленні. Водночас у соціальному житті - боротьба всіх проти всіх, активне спілкування між культурами, загальна комунікація, що зумовлює інтенсивний духовний рух. Люди вперше розмірковують над історією і намагаються певним чином опанувати хід подій.

Все це - одухотворення людини. Вона вже не замикається у собі, а починає сприймати нове. Людина після осьового періоду - відкрила для себе світ зовнішній і світ внутрішній - свій власний світ. Самоусвідомлення особистості загострюється, людина усвідомлює тендітність свого буття, перед нею постають життєво важливі питання: про сенс людського існування, про сенс буття.

Майже одночасно на Землі, незалежно одне від одного, утворилось декілька внутрішньо споріднених духовних центрів. Основне, що зближувало їх, і що, відповідно, було основною характеристикою “осьової епохи” - це прорив міфологічного світоспоглядання, що складало основу до осьових культур. Людина, ніби вперше, пробуджується до ясного мислення, виникла недовіра до безпосереднього емпіричного досвіду, а також раціоналізація ставлення до світу і до собі подібних. Саме у цей період з’являються філософи, вперше постає проблема співвідношення людини і світу.

Отже, з’являються розум і особистість - те, що дає нам змогу твердити про появу людини такої, якою вона є сьогодні.

Осьовий час дає змогу зрозуміти всю людську історію, її структуру. Тим, що відбулось тоді, людство живе і сьогодні. Епохи Відродження - це повернення до осмислення осьового часу. Не можна абсолютизувати досягнення осьового часу, слід визнати, що і пізніші епохи принесли немало духовних здобутків. Але він дає масштаб для оцінки цих пізніших епох, для виявлення того, що дійсно було духовною цінністю.

Осьовий час обмежується 3-ма сферами: Китай, Індія, Захід, але історично став всеохоплюючим: доісторичні народи або сприймають його, або вимирають.

Між 3ма сферами існувало глибоке взаєморозуміння і схожість, вони являють собою багатоманітність одного й того ж у 3х коренях історії, яка стає єдиною лише у сучасну добу, Між ними не лише окремі спів падання, а глибокий паралелізм (лише у цей період).

У виявленні причин цього явища існують різні підходи:

  • досягнення людиною певного ступеню духовного і фізичного розвитку;
  • взаємопроникнення культур, обмін здобутками;
  • певна невідома спорідненість цих культур;
  • А.Вебер: кочові народи зі своїм усвідомленням далечини, тендітності світу принесли героїчну культуру, яка вступила в боротьбу з матріархальними культурами давнини;
  • спільні соціальні умови.

Жодне з пояснень, на жаль, не спроможне виявити всю повноту причин і передумов, пояснити всі таємниці того часу. Ясперс у своїй роботі не дає власного пояснення, він акцентує увагу на тому, що така складність проблеми свідчить про складність розгляду історії взагалі, що розвиток людства не може бути зображений простим поступальним графіком.

Значення осьового часу для людини (сьогодні):

  • виділення того, що властиве всьому людству може призвести до об’єднання людства на підставі спільного досвіду (Ясперс взагалі схильний прогнозувати досить ідилічне майбутнє, яке хоча й залежить від людей, але за своєю ідеєю відповідає пророцтвам Біблії);
  • існування 3х модифікацій закликає до комунікації між людьми різних культур, різних вірувань. Глибокий аналіз досвіду осьового часу, коли у трьох регіонах планети паралельно виникали і розвивалися духовні і релігійні концепції надзвичайно високого рівня, підштовхне людей до відмови від впевненості у винятковості якогось вірування.

Пробудження духу, вважає Ясперс, є початком буття загальної історії людства, яке до цього було поділене на локальні культури. З того часу людство неухильно йде цим спільним шляхом. Тому встановлення взаєморозуміння, відкритість різних типів суспільства, релігій і культур є життєво необхідним для людини. Звідси випливає особлива роль філософії, яка за допомогою філософської віри, що відкриває сенс і призначення історії, покликана об’єднувати людство на спільних духовних основах.

Після завершення осьового періоду людство продовжує розвиватись, нові народи приймають Великий прорив і таким чином нова епоха поширюється майже на всю земну кулю. Шляхи трьох епіцентрів прориву розходяться. Індія і Китай у своєму розвитку повторюють чи продовжують своє минуле, їх поступальний рух уповільнюється. Західна культура індоєвропейських народів у цей період починає відігравати провідне значення. Європейці починають опановувати світ.

У зв’язку з визначальною роллю Заходу Карл Ясперс приділяє досить значну увагу висвітленню тенденцій його розвитку. На його думку, віссю західної історії є Христос і саме християнська церква є найвищою формою організації людського духу (вона увібрала риси попередніх культур, високі ідеали). Цю думку не можна відкидати, оскільки християнство, безумовно, здійснило вирішальний вплив на розвиток Західної культури не лише у духовній, а й у політичній сфері. Завдяки йому історія Заходу пов’язана з гуманістичною формою свідомості.

Своєрідність Заходу визначається багатьма факторами:

  • географічне розмаїття стало передумовою для розмаїття мов і народів, які розвивались в Європі. Індія і Китай теж неоднорідні в етнічному розумінні, але в Європі відмінності між народностями набули настільки важливого значення, що стали підставою для виникнення окремих держав з несхожими культурами;
  • ідея політичної свободи. Вперше вона зароджується в Стародавній Греції і є унікальною. Східна цивілізація її не знала;
  • раціональність, логіка. Здатність до мислення, раціонального осмислення дійсності характерна для всіх людей, але у західних людей вона стала переважати над іншими рисами;
  • усвідомленість внутрішньої глибини буття особистості. Європеєць схильний до занурення у глибини свого “я”. Він усвідомлює складність і безмежність внутрішнього світу, його неповторність (це також спричиняє надмірний індивідуалізм);
  • усвідомлення реальності світу, в якому стверджує себе людина і створення на цій основі трагедії;
  • всезагальне не носить характеру догми, допускаються винятки, тому - постійний неспокій, незадоволення західної культури. Західна культура навіть у християнстві не була послідовною: безліч напрямків є тому доказом. Досягти ідеалу, який був би сприйнятий усіма раз і назавжди, для цього світу, напевно, неможливо;
  • претензія на виняткову істинність релігійних вчень, що спричиняє посилення напруги в західному світі, протистояння, яке породжує рух, пошуки. І ці пошуки часто призводять до нових проривів у свідомості людей, винаході компромісних рішень. Водночас протистояння пов’язані з агресією, що має трагічні наслідки;
  • рішучість (проблеми доводяться до логічного завершення). Європейська культура не сприймає напівтонів, напіврішень, і це теж є поштовхом для протистоянь і пошуків;
  • розмаїття самобутніх індивідуальностей. Жодна зі східних культур не відзначається такою кількістю видатних осіб. Західну ж історію рухають уперед сильні постаті;
  • індивідуальна любов.

Європеєць відрізняється, але не має переваг над іншими народами. Водночас для західної культури Схід завжди виступав певною протилежністю, полярністю. Європейці звертаються до Азії за тим, чого їм не вистачає.

Визначальна роль романо-германських народів - у створенні науки і техніки, і тим самим здійсненні прориву глобального характеру. Зокрема, в історії Європи другою віссю стали 1500-1800 рр (науково-технічні і культурні досягнення), коли були закладені підгрунтя сучасної культури.

Частина друга - “Сучасне і майбутнє”

Тут подається аналіз розвитку людства на останній фазі його існування.

Очевидно, що принципово новими і визначальними факторами на цьому етапі стають насамперед наука і техніка, тому Ясперс приділяє глибоку увагу розкриттю всіх проблем, позитивних і негативних змін, пов’язаних з виникненням та еволюцією цих феноменів.

Причини виникнення сучасної науки, на думку Ясперса, до кінця не розкриті. В цьому відношенні можна вказати лише на ряд соціальних умов (свобода держав і міст, технічні потреби, конкуренція, місіонерство, авантюризм і т. п.), а також виділити мотиви, що призвели до виникнення науки:

1. Неісторичні - т. зв. воля до влади. Знання поєднує усвідомлення сили, спрямоване на практичне творення і волю до пізнання. Насправді - це воля до достовірності. Агресивність не є характерною рисою науки.

2. Історичні - пов’язані з біблейською релігією:

  • етос релігії вимагає істинності, пошук якої - найважливіша для людини справа;
  • світ і все існуюче створене Богом, отже, немає нічого, не гідного пізнання. Пізнання спрямоване і на прекрасне і на потворне. Буття світу ніколи не може бути осягнуто як конечна, абсолютна дійсність, бо основа світу - Бог;
  • дійсність сповнена жаху для людини. Бог вимагає пізнання, але його зміст звинувачує Бога - сміливість пізнання.

Сучасний світ всюди створює незалежні науки, спільні за духом. Імпульсом, як правило слугує бажання отримати зі знання користь для здійснення політичних та економічних цілей, але невдовзі з'являється інтерес до самого предмету вивчення.

Особливостями сучасної науки є її універсальність (сфера наукових інтересів - це весь світ, і не існує питань, не гідних розгляду), принципова незавершеність: її ідея - безперервний прогрес (на відміну від ранніх наук, метою торців яких було досягнення сталої, гармонійної, завершеної системи), вона прагне виявити свої всебічні зв’язки: дослідити весь космос наук, пов’язаних через взаємо підтримку на основі імпульсу до універсального знання, тощо.

На жаль, хоча сьогодні наука всюди поширена і визнана, але по-справжньому вона відома не багатьом. Люди лише засвоюють технічні істини, залишаючись поза наукою. Внаслідок цього виникає т.зв. “науковий забобон”: люди очікують від науки того, чого вона здійснити не може, потім розчаровуються і виникає презирство до науки.

Отже, вважає Ясперс, необхідно створити науку, яка б чітко усвідомлювала свої межі, водночас пізнаючи те, що можна пізнати.

Техніка - це сукупність дій мислячої людини, спрямованих на панування над природою. Їх мета - надати людському життю такий вигляд, що дозволив би скинути тягар злиднів і отримати необхідну форму зовнішнього середовища.

Сьогодні епоха перетворень носить руйнівний характер, по-новому виявляється зв’язок людини і природи, створена людиною “друга природа” стає тираном. Людина втрачає підґрунтя, дух зводиться до здатності навчатися і створювати корисне.

Вплив технічної епохи на людину Ясперс розкриває через аналіз такого феномену, як праця. Він підкреслює, що “від характеру праці залежить структура суспільства і характер життя людей в усіх його розгалуженнях”, що праця - це сутнісна риса людини, яка творить свій світ. Але у праці присутній елемент жертовності, відмови від суб’єктивності, і в умовах технізації це набуває катастрофічного характеру.

Причина, зокрема, в тому, що техніка змінює характер праці, робить її механізованою, і тому вона з творчого заняття перетворюється на конвеєр. Людина, зайнята у сучасному виробництві, відчуває себе гвинтиком одного великого механізму, її роль у суспільстві ніби зводиться до успішного виконання дорученої їй операції. Вся енергія йде саме на функціонування в якості елементу складної організації технізованого суспільства, і тому єдині потреби, які залишаються - це відпочинок і порція адреналіну. Все це не може не призводити до катастрофічного духовного зубожіння людства.

Ясперс наголошує на тому, що великою мірою людство саме винне у створенні такої ситуації, бо не усвідомлює обмеженості техніки. А ця обмеженість існує. Перш за все, техніка - всього лише засіб, який повинен належним чином скеровуватися, він не існує окремо від людини. Велич і влада техніки проявляється лише щодо неживого, спроби поширення технізації на живе ні до чого доброго не призводять. Техніка - це засіб для творення типової продукції, вона, як правило, не придатна для створення культурних надбань. Техніка функціонує лише доки наявні матеріали та енергія, а вони не є невичерпними. Філософ застосовує по відношенню до техніки епітет “демонічна”, прагнучи висловити думку, що після створення техніки, яке відбулось майже випадково, вона здійснює могутній вплив на свого творця, уподібнює людину собі. Людство зараз залежне від своїх технічних здобутків, позбавлене їх, воно опиниться у катастрофічному стані.

Отже, техніка, в процесі перетворення природи, перетворює і саму людину, але Ясперс не схильний вважати її якоюсь непоборною силою. Він стверджує, що людство має захистити своє майбутнє, створивши надійні засоби для скеровування ситуації, вживши заходів до гуманізації і одухотворення праці тощо.

Розкривши питання, пов’язані з наукою і технікою, автор звертається власне до сучасної ситуації, яка, за його словами, “являє собою реальну єдність людей на землі”. На цьому етапі, великою мірою завдяки останнім досягненням людини, планета перетворилась на цілісний світ, кожна точка якого легко досяжна для людини. У зв’язку з цим, відокремлене життя окремих общин, народі, країн стає фактично неможливим. Всі проблеми набувають глобального, тобто вселюдського звучання, і розв’язання їх можливе також лише шляхом об`єднання зусиль всього людства.

Серед таких проблем Карл Ясперс називає, насамперед, той факт, що народи перетворюються на маси, воля яких стає вирішальним фактором у сучасному світі. “Маси виникають там, - вважає він, - де люди позбавлені свого істинного світу, коріння і підґрунтя, де ними керують і замінюють одне одним”. Маса позбавлена власних ознак, вона розчиняє в собі окремих людей, що втрачають свою індивідуальність, іншими словами, маса - це пустота. Небезпека її і в тому, що вона є об’єктом переконання і примусу, не відає відповідальності і живе на найнижчому рівні свідомості. Добре відомі не контрольованість натовпу, бездуховність “публіки” (не вдячних слухачів, а саме публіки, від свавільної волі якої залежить доля митців); маси поєднують в собі їх негативи і додають своїх, стаючи символом сьогоднішньої доби.

Ясперс називаю можливі шляхи розв’язання цієї проблеми, такі як одухотворення мас через виховання і освіту кожної людини, підвищення міри свободи. Але поки ці фактори не спрацьовують, відбувається катастрофічний розпад традиційних цінностей, перехід від релігії до безвір’я, нігілізму. Віра занепадає, і у цьому процесі можна виділити ряд типових тенденцій: вироблення мислення, заснованого на ідеології, глобальне спрощення (прикладом є безкінечні лозунги, псевдонаукові теорії), заперечення як основа світогляду.

Така криза пов’язана не лише з технічним переворотом. Її передумовами були й інші фактори, історичні події. Так, на думку Ясперса, епоха Просвітництва, яка розкрила для людей нові культури і релігії, досі невідомі, у поєднанні з неповнотою і недосконалістю освіти, викликала недовір’я до своєї власної релігії, певний скепсис. Велика Французька революція з її глобальною переоцінкою цінностей, ствердженням всемогутності розуму, філософський ідеалізм з його видимістю тотального знання теж зробили свій внесок у формування безвір’я.

Філософ вважає, що вичерпно висвітлити всі причини і передумови цього явища неможливо, і тому він лише констатує, що сьогоднішня ситуація разом з глобальним технічним розвитком і все зростаючою єдністю світу відзначається і глибоким духовним і душевним регресом, спустошеністю як ознакою епохи.

Історична концепція людського існування в його цілісності повинна включати і майбутнє, бо відмова від майбутнього призводить до незавершеності, отже, неправдивості образу минулого.

Третій розділ другої частини книги присвячений саме баченню філософом майбутнього. Звичайно ж, з упевненістю казати щось стосовно майбутнього ми не можемо, і все ж, на думку Ясперса, знання про сучасне і минуле (а отже, розуміння тих загальних тенденцій, що характеризують історичний розвиток в цілому) дозволяє зробити певні прогнози. Мета прогнозування звернена у сучасне: адже прогнозуюче історичне мислення визначає наші дії.

Автор здійснює невеликий екскурс в історію, наводить декілька різнопланових прогнозів, зроблених починаючи з 18 століття щодо нашої сучасності філософами і науковцями. Зміст цих прогнозів - різний; деякі передбачають тотальну машинізацію суспільства, панування духовного нігілізму, інші, навпаки, подають оптимістичні картини майбутнього на основі науково-технічного прогресу, є ряд прогнозів щодо зміни біологічних якостей людини, але найбільше уваги приділяє Ясперс тим з них, що попереджають про можливість втрати людиною своєї сутності, вступ її у “царство чорної злоби, що не знає гуманності”.

Очевидно, автор писав цей твір, перебуваючи під глибоким враженням від страшного досвіду Другої Світової війни, і зокрема, концентраційних таборів, де люди і дійсно втрачали себе, переступали за межі людського (і це не обов’язково були якісь монстри, а навіть і мирні бюргери, слухняні чиновники). Жах, який принесла війна, має бути усвідомлений людством, і ні в якому разі не забутий, - лише в цьому випадку є надія, що він не повториться. Протистояти загрозам майбутнього людина може лише у боротьбі з можливістю зла у світі. “Лише відповідальність за сучасне дозволяє нам відчути відповідальність за майбутнє”.

Отже, знов має місце звернення до сучасності. Цього разу автор звертає увагу на з, на його погляд, вирішальні тенденції, які можуть дозволити зробити певні висновки щодо перспектив людства. Цими тенденціями є:

  • соціалізм (як ідея справедливої організації мас),
  • єдність світу (потяг усіх до мирного існування, яке може реалізуватися у формі світової імперії, або ж “світового порядку”),
  • віра (те всеохоплююче начало, яке повинне лягти в основу перших двох).

Соціалізм - це універсальна тенденція суспільства, спрямована на створення такої організації праці і такого розподілу продуктів праці, які б забезпечували свободу всіх людей. Ясперс в цілому позитивно ставиться до соціалізму, але наголошує на ому, що його провідні положення часто підмінюються своєю абсолютизацією, і тоді ідея поступового здійснення справедливого майбутнього у союзі з демократією, на основі розумного і обмеженого планування, розподілу благ, замінюється на комунізм, який передбачає швидкий стрибок до “щасливого майбутнього” через встановлення диктатури пролетаріату і тотального планування.

Ясперс підкреслює, що соціалістичні вимоги є розумними і раціональними лише у певних межах, а на шляху примусу, диктату вони ведуть до рабства. Він розкриває глибокі недоліки тотального планування, наводячи аргументи як суто економічні (добре відомі переваги вільної конкуренції і ринку), так і духовні (адже тотальне планування не обмежується лише виробничими відносинами). Сама ідея тотального планування є непридатною, бо воно повинне виходити з тотального знання, що є неможливим. За умови врахування небезпек подібної абсолютизації, соціалізм може мати місце, адже він сам по собі включає ідеї свободи і справедливості і прагне влаштувати наше існування.

Єдність світу - це глобальна тенденція, елементи якої простежуються з осьового часу, коли відбувалась активна комунікація між культурами. Обмін матеріальними і духовними цінностями сьогодні набуває планетарного значення. Цей процес, на думку Ясперса, з необхідністю має призвести до подальшого об’єднання людства в єдину спільноту. Постає питання: яким буде це об’єднання. Наприкінці осьового часу відбулось утворення світових імперій, що аж ніяк не сприяло духовному прогресу. Сьогодні існують два вірогідні шляхи: або світова імперія, або так званий світовий порядок (її протилежність).

Перша можливість досягається методом насилля і веде до знищення свободи. Друга досягається мирним шляхом, через переговори, самообмеження тих, хто має владу, відмову від локальних суверенітетів заради спільного суверенітету. Людству вже відомий приклад такого об’єднання - Сполучені Штати Америки, а у майбутньому подібний процес має призвести до певної форми світового федералізму. Звичайно, на шляху до світового порядку, у перехідний період, існують вагомі небезпеки: це і нетерплячість окремих правителів, і можливість встановлення диктатури (Ясперс, будучи знайомий лише з досвідом Німеччини і Італії, вважає, що диктатура не може бути повалена зсередини.

Досвід СРСР свідчить про зворотне, хоча, тим не менш, слід погодитися з тим, що встановлення подібного режиму на всій планеті мало б значно складніші наслідки). Існує також і небезпека повного знищення - у випадку розв’язання світової війни (в умовах, коли держави-лідери володіють ядерною, бактеріологічною та іншими зброями, наслідки такої війни страшно передбачити, тим більше що подібна техніка може потрапити в руки і менш цивілізованих держав, або навіть використана особою божевільною). Враховуючи все це, світовий порядок може і не реалізуватися, але, на думку філософа, вже сама ідея допомагає людям віднайти сенс життя.

Віра - це “те всеосяжне, що керує нами, наповнює сокровенні глибини людини”. Людина не може жити без віри - переконаний Карл Ясперс. Без віри немає доступу до витоків людського буття. Жодна з релігій, жодна з локальних вір не може претендувати на винятковість і не може об’єднати народи, різні культури і цивілізації. Зміст віровчень часто слугував джерелом розбрату і непорозуміння між людьми.

Тим не менш, існують певні категорії вічної віри. Ними, насамперед, є:

  • віра в Бога - як уявлення про наявність трансцендентного, наявність одвічного вищого спокою, який завжди здатний захистити людину;
  • віра в людину, яка по суті є вірою у можливість свободи для людини;
  • віра у можливості людини у цьому світі.

Ці уявлення виникають не випадково і мають надзвичайно важливе значення для існування людини, людства в цілому. Насамперед, з віри людина почерпає силу; ця сила дозволяє їй долати ті інстинкти, які відображають тваринне в людині, отже, дозволяє людині бути собою, виділятися з природного світу. Віра також несе терпимість. Хоча представники окремих релігій часто бувають нетерпимими одне до одного, але загалом віруюча людина легше сприймає ті проблеми, які вона зустрічає у житті. Нарешті, віра приносить одухотвореність діяльності. Все це свідчить про те, що віра має зберегтися і у майбутньому. Причому Ясперс схильний вважати, що це буде не єдина для всіх віра, а сукупність різних віровчень, які залишатимуться вільними у процесі комунікації.

Після досить детального аналізу кожної з трьох тенденцій, Ясперс розкриває проблеми, пов’язані зі свободою, - тобто з тим феноменом, який, на його думку об’єднує всі суперечливі вимоги.

Лише свободу слід вважати сферою істинного буття людини.

З точки зору філософії свободу можна визначити як:

  • Подолання зовнішнього примусу і внутрішньої сваволі людини. Це подолання здійснюється у нерозривній єдності з прагненням до істинного. Саме у пошуках істинного (які завжди є незавершеними, а тому і свобода реалізується лише як процес) людина йде до свободи. Причому свобода одного індивіда неможлива, це поняття завжди має місце лише в сукупності людей. Елемент самообмеження є необхідною передумовою свободи. Тобто людина робить не те, що їй хочеться (це свавілля), а те, що є істинним, правильним не лише для неї одної, але і для тієї сукупності, в межах якої вона себе реалізовує.
  • Свобода розкривається у світі, де існують і змагаються полярності, протилежності. Не може бути свободи там, де немає можливості до вибору, де немає внутрішньої боротьби в людині. Вона має місце лише в умовах максимальної відкритості, - замкнена система не знає свободи.
  • Свобода усвідомлює свої межі. Це не означає, що вільна людини відчуває себе в’язнем, але ця людина повинна розуміти сутність свободи, її обмеженість для кожного конкретного індивіда.
  • Свобода - це завжди процес, він має діалектичний характер, це рух. Так само як не існує абсолютної істини у повній її реалізації, так і не існує абсолютної свободи. Справжня свобода виникає лише у процесі комунікації між людьми, яка спрямована на пошук істини.

Ця проблема завжди виступає предметом дискусій, але насамперед людство турбує питання, пов’язані з політичною свободою, адже її збереження в сучасних умовах - критичне питання. На думку автора, політична свобода - це свобода людини у правовій і суверенній державі. Сила внутрішньої політичної свободи виростає лише з політичного самовиховання нації, вона завжди перебуває у протистоянні зі владою, подолання свавілля якої можливе лише за допомогою закону, через впровадження принципу легітимності. Легітимність - це єдиний шлях, на якому людина не відчуває страху. Там, де її немає, знищується свобода.

Внутрішньополітична свобода забезпечується побудовою правової держави (яка через регламентацію законами усіх сфер суспільного життя, закріплення прав, свобод і обов’язків суб’єктів, здійснює захист населення від свавілля) та пануванням демократії (народовладдя, завдяки існуванню різних механізмів реального волевиявлення народу, гарантує значущість поглядів і волі кожної окремої людини). Оскільки прагнення до захисту від насилля і до реалізації своїх поглядів і волі властиві і є важливими для людини, то політична свобода виступає як гарантія реалізації людини.

Свобода вимагає дискусії, існування різних поглядів. Такий плюралізм думок забезпечується існуванням різних політичних партій, які ведуть боротьбу і на законних началах приходять до органів влади. Найважливішим джерелом легітимності у цьому випадку є, звичайно, вибори.

Ясперс виступає прихильником державно-правової теорії еліт у її демократичній інтерпретації. Він вважає, що при визначенні кола осіб, які приходять до влади, перевага повинна надаватись аристократичному прошаркові (на противагу засуджуваної ще філософами античності охлократії - влади натовпу). При цьому аристократія - це не спадковий, замкнений стан, а контрольований через вибори, відкритий для прийняття нових і нових членів прошарок, перевага якого - у високому рівні освіти, професіоналізму, духовного розвитку.

Підґрунтям політичної свободи є, звичайно, відповідний суспільний лад, відповідна суспільна свідомість, для яких характерні відокремлення політики від релігії і взагалі світосприйняття, етос спільного життя, гуманність і т.п.

Ідею про глобальне значення свободи Ясперс висловлює так: “Бути людиною - означає бути вільною, стати справжньою людиною - це смисл історії.”

Завершуючи розділ, присвячений сучасному і майбутньому людства, філософ підсумовує його думкою про те, що людство йде у майбутнє, захищаючись від ворогів істини і прислуховуючись до думок пророків. У поєднанні з філософствуванням це приведе нас на шлях, де любов отримує свою глибину у справжній комунікації, де люди побачать істину, що нас об’єднує.

Перед обличчям можливого встановлення світової тоталітарної імперії та відповідній їй тоталітарної істини окремій людині залишається лише надія зберегти сферу філософського мислення, якою б вузькою вона не залишалась. Тоді останнім притулком людини стане її глибока внутрішня незалежність від держави і від церкви, свобода його душі, що почерпає силу у великих традиціях минулого.

Частина третя “Смисл історії”

Вже з самої назви легко визначити коло питань, про які йдеться у цьому розділі: це, насамперед, роль і значення історії, її характерні риси.

Ясперс розкриває свою тезу про значущість історії. За його словами, вона являє собою основу, зв’язок з якою ми зберігаємо, якщо не хочемо зникнути безслідно. Лише у контексті історичного знання можливо прийти до розуміння природи людини. Саме тому історичне не є для нас чимось байдужим, а виступає моментом нашого життя.

Такий зв’язок проявляється, зокрема, у тому, що разом з історією змінюється і наше історичне мислення. Так, сьогодні воно визначається усвідомленням кризи (мова про цю кризу вже йшла у попередній частині книги). Зрозуміти, відчути цю кризу допомагає нам знання історії.

Одне повинно зберегтися в усіх катаклізмах: людина, як така, і її само осмислення в філософствуванні, яке в пошуках своєї основи дивиться у майбутнє, не пророкуючи, але вірячи.

Історія - це те, що відбувається. Воно перетинає час, знищує його і сягає вічного. Історія - це завжди процес, і все повинно постійно змінюватись. Історія не може бути завершеною.

Ясперс виділяє три, на його погляд, найважливіші властивості історії:

1. Історія має межі, що відокремлюють її від інших реальностей: природи і Космосу.

Природа. Історія існує не сама по собі, а на основі природи. Але природа - неісторичне явище, її розвиток являє собою лише просте повторення одного й того ж (в той час як історичним є лише перетворення явища у свідомо проведених смислових зв’язках). Поєднанням цих двох феноменів є людина. Адже вона є одночасно і природою, і історією. Так, у сутності людини стабільності спадкування (природне) протистоїть мінливість традиції (історичне). Ясперс переконаний, що історичний процес перерветься, якщо досягнуте нами протягом історії зникне з життя.

Космос. Основним фактом нашого існування є наша можлива ізоляція в Космосі. Ця ізольованість становить реальну межу історії (поза людським життям на Землі існує лише пуста у духовному розумінні світобудова).

2. В історії є внутрішні структури, що формуються шляхом перетворення індивідуального. Історія являє собою перехід.

Ми називаємо історією те, що відбувається у просторі і часі в певному місці. Для того, щоб бути історичним, індивід повинен бути одиничним, неповторним. Таку одиничність можна знайти лише в людині - у розумінні людини не як природної, біологічної, а насамперед як духовної істоти. Людина природна виступає лише предметом вивчення, а людина у повному значенні цього слова є носієм свободи і незалежності, втіленням екзистенції, духу.

Історичне - це не просто реальний індивідуум, сосуд всезагального, - це дійсність, яка одухотворяє це всезагальне. Те, що ми пізнаємо як історично особливе, дозволяє нам рухатися до історії як єдиного індивідууму.

Історія являє собою рух, і чим радикальніший є цей рух, тим глибші пласти істини відкриваються нам. Найбільш яскравим підтвердженням цієї тези філософа є перехідні епохи, коли у момент найвищого напруження людство створювала визначні духовні досягнення. Так, неповторна грецька трагедія є породженням епохи, коли відбувався перехід від міфології до філософії як нової форми суспільної свідомості, нового способу осягнення. світу. Німецький ідеалізм (класична німецька філософії) створений на зламі між вірою і безвір’ям. Але, на думку автора, перехід не локалізується виключно на якихось певних етапах історії, - він присутній завжди. Будь-яка, навіть велична, звернена у вічність подія, є лише перехідним явищем. Саме тому ми не можемо знайти для себе зразки досконалості чи абсолюту у досягненнях попередніх епох; вони створювались у час, коли їхні творці вже відчували наближення нового і навіть в момент створення починали свою загибель. Історії взагалі не властива тривалість, вона сама є перехід. З цього можна зробити висновок, що існуватиме кінець історії, як колись існував її початок.

3. Єдність історії.

Ця властивість історії є об’єктом найбільшої уваги Ясперса, вона лежить в основі всієї його історичної концепції. Він наголошує на тому, що при всьому розмаїтті людей, культур, історичних епох існує дещо істотне, що їх об’єднує: люди значущі одне для одного. Зустрічаючись, люди пізнають себе в іншому і саме явище “людина” є рух до єдиного. Філософ пропонує цілий ряд фактів, які, на його думку свідчать про існування такої єдності. Жоден з них його до кінця не влаштовує, але у кожному він знаходить певний аспект загальної єдності:

  • єдність людської природи, яка не змінилась протягом історії. У це поняття входять не тільки і не стільки біологічна чи психологічна єдність, але явище вищого порядку, яке символічно відображається в ідеї створення Богом людини за своїм образом і подобою і в ідеї гріхопадіння. Саме ці витоки людства штовхають нас до комунікації.
  • універсальність - близькість релігійних уявлень, форм мислення, знарядь і т.п. Існують певні закономірності у характері реалізації біологічної і соціальної природи людини. Але завжди виникають певні відхилення, які можуть також втілювати в собі історичне.
  • прогрес - єдина лінія все зростаючого набуття людиною нового. Але ця властивість стосується лише знання і уміння, сфери ratio, а не субстанції людини, її духовних якостей.
  • єдність у просторі і часі. Людство об’єднане вже самою територією планети Земля, а також певними часовими межами. Вже одне це з необхідністю зумовлює комунікацію, обмін досягненнями між людьми. Але і цей факт немає визначального значення, оскільки він характерний для всього природного світу Землі, а не виключно для людини.
  • існують і особливі види єднання - єдність окремих культур, єдність народів залежно від мови, походження, долі, єдність релігій у їх світовому значенні, єдність держави. Але ці єдності не можуть дати уявлення про цілісний феномен єдності історії людства. Оскільки фактичний матеріал виявляється непридатним для з’ясування джерел такої єдності, Ясперс використовує інший підхід, також досить відомий в історії людської думки. Він робить спробу визначити єдність як мету, ціль, що виростає зі смислу, до якого прагне історія. Він наводить декілька концепцій тотальної історії, в яких відображається прагнення історичного знання віднайти свій смисл, але знов приходить до висновку, що жодна з подібних конструкцій не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. Причина такої складності у висвітленні проблеми в тому, що використання кожної з окремих ліній розвитку, кожної групи фактів про різні єдності - це спрощення, і задача дослідника полягає в поєднанні різних аспектів, осягненні всієї багатоманітності ліній і образів.

Таким чином, створення концепції всесвітньої історії залишається лише задачею; її, зокрема, і намагався розв’язати Ясперс. Створена ним схема світової історії, на його думку, найбільш відповідає вимогам відкритості, єдності і емпіричної реальності. Він намагається досягти історичної єдності за допомогою визначення спільного для людства осьового періоду. Реальний осьовий час - це втілення ідеальної вісі, навколо якої рухається об’єднане людство, тут розкривається те, що є спільним та істотним ля всіх, взаємозв’язок людства знаходить свій вираз у безмежній комунікації. Запропонована схема дозволяє лише визначитися з єдністю попередньої історії, але єдність історії у розумінні повного єднання людства ніколи не буде завершена. Така єдність, на думку Ясперса, є межею історії, її початком і кінцем.

Таким чином, праця являє собою ґрунтовне дослідження найбільш важливих проблем, які постають при зверненні до історії. Карл Ясперс не лише характеризує провідні періоди розвитку людства з точки зору реалізації духовної та соціальної сутності людини, не лише робить спробу найважливіші тенденції сучасності, які дають нам змогу певною мірою спрогнозувати майбутнє, але й розкриває ті глибинні сутнісні риси історії, які характеризують історичний процес в цілому. За його власними словами, автор розробив цілісну концепцію філософії історії, спрямовану на те, щоб висвітлити сучасну ситуацію у межах світової історії.


13.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!