Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Українська філософська думка дев’ятнадцятого століття. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Українська філософська думка дев’ятнадцятого століття. Реферат

Українська філософія ХІХ ст. М.Гоголь, Т.Шевченко, Філософія серця П.Юркевич. Університетська філософія (П. Лодій, О. Новицький, С. Гогоцький). Релігійна філософія (П. Ліницький, Ф. Сидонський, Ф. Голубінський)

М.Гоголь. Романтичне світорозуміння, засоби і форми літературно-культурної творчості дають змогу зрозуміти «загадковість» М. Гоголя — «блудного сина України», який тільки тепер повертається на терени своєї Вітчизни. Виходити тут треба з того, що на відміну від класицизму, який ви знає можливість іманентного вдосконалення в конечному, умовах цього світу, правда романтизму, за висловом М. Бердяєва, лежить в незадоволенні конечного і захованості цього світу, прагненні до того, що лежить за межами раціонального порядку.

Згідно з романтизмом в цьому світі досконалість творчого доробку може бути лише символічним знаком іншого, досконалості в іншому світі, іншому плані буття і надбуття. Буття у М. Гоголя постає власною персоною в безконечності n-вимірів разом, а не поступово, як це мислить наш розсудок, спрощено і витягнуто по частинках, одне за іншим, добиваючись своєї однозначності, яка постає «дурною безконечністю» і «дурною однозначністю» при зіставленні її зі справжньою великою істиною.

З метою розкриття багатовимірності буття, особливо соціального, пов'язаного з життям людини і суспільства, Гоголь вводить новий набір археотипів, міфів, мовних понять-образів, прошарків боготворення, розкриває неправду з тим, щоб досягти вищої досконалості мистецтва, поступово доходячи до питання про перехід від досконалості мистецтва до досконалості життя. Ціль творчості — оживити душу, роздмухати у людей жар душі, який починає згасати. Цього можна досягти не розумом, волею, а чуттями, емоціями, які здатні глибоко і жваво реагувати на життя. Цінним і виступає те мистецтво, в якому є сердечне чуття — поезія, пісня, музика, танець.

На початку своєї літературної діяльності М. Гоголь звертається до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріали для своїх творів, доводячи, що кожний народ має свій власний характер, а у кожної людини може бути свій шлях.

Широко послуговуючись природним гумором для ідентифікації українського духу з його здатністю розуміти природу, іншу людину, риси українського він вбачав у широті і могутності того народу, який сформувався на порубіжних землях, буйна воля якого не могла терпіти законів і влади, народ войовничий, сильний своєю спільнотою, вірою, безпечністю та вільністю і буянням життя.

Європейський за своїм місцепроживанням та азіатський за способом життя, звичками, одягом, цей народ увібрав дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейську обережність та азіатську безпечність, простодушність і хитрість, сильну діяльність і велику лінивість, прагнення до розвитку і вдосконалення, бажання здаватися нехтуючим будь-якого вдосконалення.

Дух цього народу виливається в поезії, пісні, які зливаються з життям, мають такий живий голос, що, здається, промовляють словами, і кожний вислів цієї блискучої мови проймає душу. М. Гоголю так само, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності і свідомості останньої межі в світі, через яку тільки й лежить шлях до нього. Призначення людини полягає в тому, щоб вносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над тим вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце в світі.

Від праці, ведення господарства залежить добробут усієї держави, складається процес життя окремої людини, бо робота і безупинний рух «скуплюють» тіло і здоров'я, розумові здатності і світ, бо, нарешті, в цьому людина виконує свої обов'язки і призначення, дані від Бога — працею добувати хліб свій.

Звертаючись до природного і людського буття, М. Гоголь показує, що в природі відбувається все влад, мудро і гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душевне господарство запущене, занедбане, запаскуджене. Кругом неправда душі — сонний характер, нещирість, паскудність, зверхність, байдужість, млявість, бездіяльний стан, дух темряви і чорнота душі, мертвий застій, мертві душі. Щоб поліпшити світ, виправити його, потрібно насамперед узятися за господарство не матеріальне, а господарство людської душі.

Визволити людину, вдаючись до подолання злиднів, голоду, холоду і смерті — добра справа, але визволити людину від хвороби смерті її душі — далеко більша і складніша справа. З мукою роздумуючи над метафізичними проблемами зла, Гоголь доходить висновку, що зло і брехня глибші від переходу соціальних форм і мають свою реальність в самій глибині життя. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини. «Суспільство, — заявляє Гоголь, — поліпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працювати для бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруг себе. Все тоді прийде в лад, самі собою встановляться тоді наші стосунки поміж людьми, визначаться закони межі усьому. І людство рушить вперед».

М. Гоголь, висловлюючи впевненість та оптимістичну віру в те, що все іде вперед, все спрямовується на добро, водночас переконаний і в тому, що можливість такого поступу потребує розкриття неправди, ревізії життя, знаходження коренів зла. Причина зла, на його думку, знаходиться в черствості і мертвості людини, якій бракує глибини чуття, усвідомлення глибин і таємниць своєї душі, в якій мовчать її природні провідники, не бачать своєї кінцевої перспективи. Отже, людині потрібно пізнати саму себе, свої помилки, вади.

Зробити це потрібно не для того, щоб нищити і руйнувати, а щоб спрямувати на добро. Засобом викриття хиб і вад людини Гоголь вибирає сміх. Однак, за зауваженням Є. Маланюка, зароджений з національно-українського гумору, в холодному Петербурзі цей сміх втратив живі та «погідні властивості» і перетворився на якусь демонічну здатність бачити тільки все від'ємне, «пошлість пошлої людини».

Мислитель аналітичного складу, М. Гоголь немовби розкладає людину, яка розпадається на очах на свої складові частинки, стає мертвою, спрощується, скорочується до якоїсь частинки і навіть перетворюється в алегорію одного органа, внаслідок чого постає калікою, потворою, а муза самого Гоголя — відьмою, скритою помстою. Сприймаючи людину, що розвалюється, він руйнує органічний, цілісний її образ, який під фантазією письменника постає чудовиськом. Саме такими постають фантастичні пластичні образи національного відмирання покозаченої шляхти, потворна галерея «мертвих душ», здеградованого колишнього панства.

В останні роки життя М. Гоголь, не бачачи реальності умов вдосконалення людини в недосконалих формах дійсності, лякаючись своєї демонічності бачити «темні» сторони людського буття, що було своєрідним відчуттям торгу з нечистою силою, в пошуках правди і добра звертається до Бога. В ньому він вбачав світ почуттів, розуму, правди, світ, який несе із собою гармонію і закон, творить усе прекрасне. Ставлячи над усе любов, яка вища від тлінного, минулого, Гоголь закликав жити для любові, оскільки сама людина є витворенням любові Божої до неї.

Т.Шевченко. Унікум за своєю народністю, Шевченко вніс новий зміст, нові мотиви в народну літературу і, звернувшись до минулого, в ідеалах яких, за народною традицією, знайшов нові мотиви, співзвучні своїм ідеалам суспільної справедливості, свободи і національності, протесту проти політичного гніту і будь-якого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості, заклавши міцні підвалини національного відродження.

З пророцтвом поета пов'язується ще один елемент романтизму його світогляду — міфотворчість. Велика правда завжди осліплює, вона не тільки освітлює, а й затьмарює, і чим яскравіше світло, тим глибші тіні, більше бажання заглянути туди. Міф постає тут аналітичним та синтетичним окресленням пророцтва, з'єднанням холодного з гарячим розумом, розуму з почуттям, засобом висвітлення прихованого, затіненого, вищого та віщого, віщої правди, модернізацією цієї правди як відповіді відчуттів на сучасне для митця, репрезентованого минулим, за яким стоять не ідеї, сили, події, а люди. Ось це і зумовлює цілісність світогляду Т. Шевченка як Генія і Пророка, силу і славу його правди.

Світоглядні позиції Шевченка зумовили своєрідність його ставлення до минулого, історії. Бачення світу у нього при всій загальнолюдській спрямованості глибоко національне, позачасове. Символічним кодом у ньому зосереджуються колективні надії і пам'ять, минуле, сучасне і майбутнє, розкриття якого дає змогу пізнати світову правду і про приховані колективні гріхи, і про «золотий вік», який був і ще повернеться.

В історичному інтелектуальному ключі все це спрямовується на глибоке відчуття української історичної долі й колективної душі, природним шляхом поєднуючи, здавалося б, несумісні способи мислення — мислення XVIII ст. козацько-станового патріотизму як апофеозу України, її історії та права, з романтичним апофеозом світової своєрідної релігії народу, баченої поісторично, що постає моделлю України.

Дійсною вірою Т. Шевченко вважав народну віру, яка, зберігаючись у народних звичаях, обрядах, душі простого народу, вимагає встановлення безпосереднього зв'язку та відносин між Богом і людиною, не потребуючи ніяких посередників та інших об'єктів наших поклонінь. За старими традиціями надзвичайно ідеалізував Богоматір як ідеальний тип матері (Марія), антропологізуючи Христа, наближав його до людини, цінував у ньому вищі людські якості — високе, святе, правдиве.

Для Шевченка Бог-Ісус Христос поставав захисником гноблених, виразником їх надій, прагнень, де любов до людини, повага, чуйність, взаємодопомога в праці, подолання труднощів і незгод виступали тією керівною ниткою, якою має користуватися кожний і без чого людина черствіє, стає грубою, втрачає гідність, проявляє самолюбство, попирає інтереси і права інших. Щодо християнства, то в творчості поета воно приймає вигляд того типу народної релігії, в якій, за образним висловом Є. Маланюка, Христос за плугом йде, а Марія несе йому їсти.

Філософія серця П.Юркевич. Як філософ П. Юркевич відрізнявся глибоким знанням історії філософії, новітніх для того часу течій і напрямів філософської думки. Їх осмислення стало для нього тією основою, спираючись на яку, прагнув виробити своє власне розуміння тенденцій розвитку філософської думки, дійсних досягнень та обмеженостей філософських ідей і систем, які історично виникли в період від античності і до сучасності. Він був переконаний у тому, що розвиток філософської думки, як і саме життя, досить різноманітне і його важко підвести під мірки яких-небудь визнаних ідей, теорій, думок.

У своїх працях послуговувався досягненнями видатних мислителів античності, Середньовіччя, Нового часу, німецької класичної філософії, критично переосмислюючи їх. Високо цінував Декарта, Лейбніца, Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля. Останнього він цінував за те, що він глибше від інших проникнув у свідомість людства — це невичерпне джерело начал, ідей, поглядів, відзначаючи при цьому, що спекулятивна думка не заслонила від філософа феноменологічну дійсність.

Не сприймаючи гегелівської діалектики, П. Юркевич зазначав: «Особливість його вченого прийому, яку мало цінували, полягає в тому, що абсолютна ідея, перш ніж пояснить вона коло явищ, сама приймає натуру цих явищ, сама постає з плоттю і кров'ю тих істот, яким вона повинна дати буття і все багатство життя» (Идєя // Там же. — С. 63).

На формування поглядів П. Юркевича найбільший вплив мали філософія Платона і Канта, яких він вважав фундаторами західноєвропейської філософської думки в її сучасному стані і майбутньому розвитку. Відповідно до цього він виділяв дві епохи в розвитку філософії, з яких перша відкривається Платоном, друга — Кантом. Водночас при всій своїй орієнтації на вчення Платона і Канта П. Юркевич осмислював їх в нових ракурсах, незвичних для того часу, з виходом на філософію майбутнього, де істина кантівського вчення про досвід можлива тільки внаслідок істин платонівського вчення про розум.

П. Юркевич не сприймав скептицизму Канта, протиставлення сутності і явища, теоретичного і практичного розуму, так що спроби деяких дослідників, у тому числі Д. Чижевського, зарахувати його до представників російського неокантіанства будуть далекими від істини. Як і інших мислителів, Канта П. Юркевич сприймав критично. Так, на його думку, різниця між явищем і річчю в собі не метафізична, як це думав Кант, а гносеологічна, тобто поняття сутності і явища означають різні ступені досконалості нашого знання і розуму.

Несуттєвим вважав він і розподіл понять на апріорні і апостеріорні, тому що абстрактні поняття нашого мислення містять в собі також уявлення, які взяті з досвіду, і, навпаки, безпосереднє бачення має одну форму і необхідність, які складають ідеальні моменти в розумінні

Реальність світу у П. Юркевича не викликає сумніву. Світ не має ні початку, ні кінця, підлягає нашому розуму як процес іманентного саморуху, в якому матерія переходить у форму, можливість — у дійсність і таким чином витворює істоти природи не за родовою, а за їх конкретною сутністю.

Світ постає як система життєвих явищ, повних красоти і значущості, єдності матеріального та ідеального, що знаходить свій відбиток в абсолюті. Нашому знанню належить світ як даний предмет, який ми вимислити або відтворити не можемо, бо такою мірою, як наша воля не повторює творчих актів абсолютного, наше мислення не повторює свідомості цих актів. Що стосується самого абсолютного, то питання про те, як воно починає бути, це питання не метафізичне, не філософське, а теософське.

При розгляді моральних проблем П. Юркевич звертається до морального вчення Канта. Юркевича і Канта об'єднує моралізм. Усвідомивши внутрішню сутність етики морального обов'язку, він спрямовує свою увагу на поєднання зусиль релігійної та класичної філософії у вирішенні питання про пошук людиною моральності у внутрішньому та зовнішньому світі.

Філософія Канта виконувала роль орієнтира людського розуму тим, що в ній подані універсальні формальні визначення, які стосуються людини, що є членом суспільства, зорієнтованого на конкретний соціальний стан — етичний, а водночас наповнювала ще й внутрішнім змістом — потребою укорінення моральності в житті кожної людини, в якому виступає як моральна теологія, що залишається для Канта вищим проявом духовності.

Постійно здійснюючи синтез всезагальності та суб'єктивності, Кант втілює можливість умоспоглядального етичного як такого. При цьому духовність у всіх цих процесах постає не лише передумовою моральності, а й її носієм. Ця лінія до певної міри знаходить свій відбиток і в філософії Фіхте.

Порівнюючи прояви кантових початків у Фіхте, який продовжував розвивати ідеї Канта в межах раціоналістичної традиції, П. Юркевич цікавиться насамперед «просвітленням розуму» істинами духу, щоб відчути та виділити вищу моральну метафізику в реальному житті. Вірний принципам практичної філософії, він вносить у них особливий духовний зміст і формує власну етичну доктрину «філософії серця».

Відповідно до поглядів П. Юркевича центром будь-якого духовного життя є серце, яке постає глибинною основою людської природи і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини і її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум тільки вершина, а не корінь духовного життя людини. Із серця починає і зароджується рішучість людини на ті чи інші поступки, в ньому виникає багатоманітність намірів і бажань; воно є сідалом волі і бажань (хотінь).

Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних дій душі, центром багатоманітних душевних чуттів, турбот, пристрастей, морального життя загалом. Навіть знання виникають у результаті діяльності душі, завжди пов'язані з цілісним настроєм, духовно-моральним прагненням. Тільки проникнувши в серце, знання може бути засвоєне. Світ існує і відкривається насамперед для глибини серця і звідси уже йде до мислення.

Щодо завдань, які розв'язує мислення, то вони приходять у світ своєю істинною основою не із впливів зовнішніх, а з вільного серця (див.: Сердце й его значение в духовной жизни человека // Там же. — С. 69). Звертаючись! до проблеми співвідношення знання і віри, П. Юркевич підкреслює, що саме у філософії знання зустрічаються з вірою, через яку можливий шлях до істини.

Отже, як ми бачимо, П. Юркевич дійсно відрізняється від німецьких філософів при розгляді етичних проблем. Якщо вони вдаються в основному до використання духовності, яка освячується розумом, то Юркевич не «приземлює» абсолютну розумність. Попри це, ним все-таки адекватно осмислюється вчення про самість, подане Фіхте у філософії «Я», яка була сприйнята як теорія встановлення принципів відношення людської індивідуальності до світу в собі, до світу навколо себе і до світу над собою в їх цілісності.

П. Юркевич, виходячи з принципів християнської моралі, виступав проти класової боротьби, зазначаючи, що все людство має протистояти силам, ворожим суспільству. Умовою християнського співжиття вважав мир з ближніми, який вимагає, щоб людина була в мирі сама з собою, мала внутрішній мир, який досягається самоволодінням, торжеством над своїми пристрастями, прислуховуванням до голосу своєї совісті (Мир с ближним как условие христианского общежития // Там же. — С. 355). У питанні про співвідношення особистих і суспільних інтересів П. Юркевич зазначав, що доки людина переслідує свої інтереси в межах справедливості, доти ці інтереси будуть поважатися різними станами і нацією загалом, що, власне, і лежить в основі законодавства всіх освічених народів.

Університетська філософія. Ідеї, концепції, узагальнення нового українського письменства та творчої інтелігенції, витворені на ґрунті романтичного світосприйняття та його елементів у німецькій класичній філософії, внесли значний доробок у формування духовної культури України, сприяючи постановці та осмисленню важливих смисложиттєвих проблем і національного відродження. Однак вони все-таки були далекими від професійного філософського рівня, тяжіючи швидше до чуттєво-емоційного, символічного сприйняття світу, ніж до його духовно-теоретичного осмислення.

Останнє, починаючи з XIX ст. і впродовж його, здійснюється в межах академічної філософії, під якою, як правило, розуміють, власне, професійну філософську культуру, що створюється на кафедрах академічних закладів як світського, так і духовного напрямів, хоча таке розуміння академічної філософії досить умовне з погляду рівня її викладання в університетах і духовних академіях. Розглядаючи стан філософської думки в Україні того часу, слід зазначити, що ставлення до неї, як і в усій Російській імперії, було неоднозначним.

Якщо відкриття Московського університету ще в 1755 р. його перший ректор М. М. Поповський (вихованець М. В. Ломоносова) розпочав з промови про користь філософії, заклику до її вивчення, то пізніше викладання філософії в університетах двічі було заборонено (1809, 1850) як такої, що призводить до нігілізму. У боротьбі проти нігілізму, «мудрствування нових філософських систем» виключалось у викладанні філософії все те, що не могло бути обґрунтованим Св. Письмом.

В університетах та інших навчальних закладах (за винятком духовних академій, де зберігалися курси історії філософії, метафізики, етики, у зв'язку з чим у повному розумінні цього слова «академічною» можна називати філософію саме цього типу навчальних закладів) курс філософії зводився до логіки та психології, або до вольфіанської моральної філософії, вершиною якої поставала «Нравоучительная философия в науку благородного юношества» Баумайстера.

Якщо дотримуватися історичної правди, а не йти за довільно витлумаченими фактами, як це роблять деякі «ультрадемократичні» представники сучасного нашого письменства у своїх вимогах руху вперед «через назад», то доведеться визнати, що у придушенні вільного філософствування того часу значну роль відігравала православна церква, проводячи таку саму реакційну політику, що й царський уряд, адже на цей час змінилися положення і функції самого православного духовенства.

Якщо спочатку ідея православ'я в озброєнні українських культурних діячів виражала інтереси пригноблених, то з набуттям православною церквою панівного становища вона відбиває інтереси православного українського і російського панства та монархії, звичайно, не забуваючи і про свої власні інтереси. Саме завдяки цьому церкві надавалися всі права контролю над духовним життям Російської імперії і її провінцій, однією з яких була Україна.

П. Лодій. П. Лодій активно виступав за розвиток освіти і науки, критикуючи тих, хто намагався заборонити викладання філософії в навчальних закладах Росії, заявляючи, що така заборона помилкова і «суперечить здоровому глузду і правилам логіки». В 20-х роках зазнав утисків і переслідувань, його книги не дозволялось перевидавати, йому було заборонено читати філософію. Книга П. Лодія «Логические наставления, руководствующие к познанию й различению истинного й ложного» була визнана «наповненою загрозливих... руйнівних начал». Помер 10 червня 1829 р. у Петербурзі.

На перших етапах своєї діяльності П. Лодій виступав послідовником Хр. Вольфа, переклавши етичний твір Баумайстера, хоча ставився до нього критично, намагаючись доповнити його ідеями Канта, почасти полемізуючи і з ним. Постійно звертаючись до Канта, Лодій розвивав сенсуалістичні погляди на проблему пізнання і саме з цих позицій полемізував з Кантом, критикуючи його за суб'єктивний ідеалізм, скептицизм і агностицизм, розрив чуттєвого і раціонального, логічного і емпіричного. На його думку, світ існує сам по собі, поза нашим розумом і свідомістю.

Знання виникають в результаті дії предметів зовнішнього світу на органи чуття, ставлячись до дійсності як копії до оригіналу. Стверджуючи достовірність даних чуттєвого досвіду, підкреслюючи їх роль в процесі пізнання, Лодій зазначав, що за допомогою мислення людина може глибше пізнати світ, відкривати властивості речей, закони природи. Істинність знання він вбачав у відповідності наших суджень предметам матеріального світу такими, які вони існують самі по собі, розділяючи істину на метафізичну, логічну, моральну та фізичну. Критерієм істини вважав несуперечливість і одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму і досвіду.

Звертаючись до філософських поглядів Канта, П. Лодій виступав проти його спроби провести принципову межу між формою і змістом, сутністю та явищем, показати мислення незалежним від буття. У кантівській теорії пізнання він вбачав шлях до заперечення об'єктивного існування речей, відрив чуттєвих уявлень від зовнішнього світу.

У галузі соціально-політичній П. Лодій виступав з філософським вченням про природне походження всезагального державного права, згідно з яким усі люди рівні за своєю природою. Проте доводиться констатувати, що праці «Природне право народів», «Повний курс філософії», в яких концептуально викладені погляди Лодія з цього питання, не були опубліковані і загинули, у зв'язку з чим немає можливості об'єктивно і найповніше проаналізувати його філософську спадщину.

Однак безумовним залишається одне: пропаганда і критичне осмислення нових досягнень західноєвропейської філософської думки не могли не сприяти орієнтації на неї академічної філософії як в Росії, так і в Україні, де вплив П. Лодія так само, як і Д. Велланського, був досить значним, посилюючись зверненням до них українського студентства, яке, навчаючись в столичних навчальних закладах, поверталося до України. Репрезентаторами академічної філософії в Україні виступили Харківський університет, Рішельєвський ліцей (Одеса), Київська духовна академія, Університет Св. Володимира.

О. Новицький. Філософ високого професійного рівня, О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької класичної філософії, зробив спробу по-новому в російськомовній філософії підійти до осмислення її предмета, завдань та призначення, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку.

Виступаючи в сфері свідомості, в сфері філософствування, мислячий дух може звертатися до мисленого буття трьома головними здатностями: почуттями, пов'язаними з фантазією, розсудком і розумом. Найвищою з цих здатностей є розум, а предметом філософії постають усвідомлююче «Я», «не Я» — те, що усвідомлюється, і перша причина того і другого — світ людини і Бог.

Вони даються нам у мисленні, а філософія і є наукою чистого мислення, тобто знання, для якого думка є перша і безумовна довіра, яку досвід послуговує хіба що тільки зовнішньою і заперечливою точкою, але істина якої не залежить від досвіду, тому що, навпаки, істинний досвід залежить від його відношення до думки. Цим чистим мисленням філософія відрізняється від усіх позитивних, емпіричних наук, прагне собою завершити їх, звести до єдності світосприйняття, повідомити їм цілісність, повноту, завершеність. Філософія дає думку будь-якому виду діяльності, визначає розуміння її сенсу і значення. Звідси її дійсне призначення для наук: розкривати розумову свідомість, давати думкам і поняттям простір, послідовність, стрункість.

З погляду О. Новицького, філософія як наука чистого мислення, що має справу із загальними формами і законами буття, не може взяти останніх безпосередньо з досвіду. Їх спочатку розглядає наш розум в самих собі як власну природу споглядань, як закони єдності у власних ідеалах, як ідеї. Черпаючи пізнання всезагальних законів і форм буття із самодіяльності нашого розуму, з його ідей, філософія не відкидає участі інших сил душі. Навпаки, всі вони дають допомогу філософії, всі хочуть стати органами її віщування.

Почуття надають філософії необмежене розмаїття природи і явищ нашого власного внутрішнього світу; розсудок створює для неї новий світ думок, які зводять все розмаїття явищ до двох головних начал — речовини і духу, але все це тільки для того, щоб розум освітив цей двоїстий світ своїм вищим світлом ідей і вніс в нього життя, єдність і гармонію, філософія вимагає вічного, неперехідного, а вічне і неперехідне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, безгранич-ного, а граничне відбивається в ідеях.

Нарешті, філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. «Світ ідей, — робить висновок О. Новицький, — є батьківщина філософії. Там народжується вона, звідси вона черпає свої сили і являється в світ дивний як провісник горнего» (Гам же. — С. 23).

Стосовно досвіду і умоспоглядання, то для О. Новицького є незаперечним, що досвід і умоглядність діють одночасно, разом. Одне з них дає зміст, а друге — форму; одне — єдність, дійсність, а друге — єдність і необхідність. За внутрішнім зв'язком і ходом думок філософія відображає єдність і систему розуму, а за зовнішніми формами методів відбиває логічні форми розсудку, постаючи в своєму розвитку як справа людства.

На закиди щодо шкідливості філософії для держави і релігії О. Новицький словами Шеллінга зазначав, що якщо це дійсно так, то вина в цьому має падати на саму релігію і на державу, ті умови, в яких функціонує філософія. «Всі великі люди, — підкреслював він, — і особливо ті, хто займається філософією, суть представники свого народу, вони як у фокусі тільки концентрують в собі те, що уже розсіяно в народі, приводять до свідомості, що і без того таїться в дусі народному темно і беззвітне.

Таким чином, якщо філософи відбивають у своїх вченнях шкідливі напрями духу, то це природно тому, що такий дух представлений їм народом; вони повертають йому те, що сприйняли від нього самі, повертають тільки в другому, більш розвинутому вигляді; це відплив віянь народних же думок і почуттів, тільки зусиллями нової напруги думки, більш могутньої і діяльної.

Тільки за таких умов філософічне вчення може мати значний вплив на народ; тільки тоді захоплюється він філософічними ідеями, тільки тоді приймає їх з живою участю і засвоює їх із захопленням, коли знаходить в них відбиток своїх власних понять і чуттєвостей.

В противному випадку філософічні ідеї, самі високі і світлі залишаться непізнаними, як чужі духу народному; вони не приживуться в суспільній думці, як рослина у невластивому для себе ґрунті; самі виразні та щирі віщування філософів не знайдуть собі співчуття, замруть там одиноким звуком в пустому просторі. Вплив народного духу на філософію безумовно стільки ж, як і дія філософії на подальший розвиток понять народу. Так завжди було і буде з філософією... Так було з нею і у Франції в XVIII ст. Не філософи розбестили народ і довели його до жахів вільнодумства і свавілля, а народ розбестив і зіпсував тих, які за хистом своїм могли бути філософами».

Щодо поглядів О. Новицького, то сприймаючи чи не сприймаючи їх, інтерпретації філософії як науки, її призначення, історико-філософського процесу, слід і сьогодні пам'ятати його слова: «Філософія сама є ніжна рослина, яка вимагає не тільки ґрунту для неї пристойного, але й атмосфери пристойної... Тільки там розкішне розвивається вона, цвіте і приносить плоди свої, де знаходить до себе увагу і співчуття, загальну прихильність і сприяння. Напроти того, вона скоро глухне серед загальних упереджень проти неї; передчасно занепадає світ її в байдужості до неї і мізерний плід її здається диким і несмачним без теплої сердечної участі в ньому. Це неодмінно: де загальна думка визнає філософію даремною, там вона і робиться нікчемною всупереч її власній природі».

С. Гогоцький. Свої погляди С. Гогоцький називав теїстичними, а саму філософію розглядав як умоглядно-моральну науку, неперервний процес зусиль думки піднести до єдності і чіткого усвідомлення того, що дане в різних формах нашої свідомості і життя. Як така вона є вищою формою людської свідомості до осмислення тих чи інших стихій, з яких складаються першозбудження в кожній живій істоті.

Виникнення філософії С. Гогоцький пов'язував з активністю свідомості, інстинктом самодіяльності людини, який властивий її внутрішній природі. На нижчих ступенях внутрішнього життя цей інстинкт проявляється не усвідомлюючи законів відповідності промислів, постає довільною грою образів і уявлень.

Оскільки внутрішньому життю людини постійно властиве гадання причини при вигляді явищ і мисленне сходження до безконечного і вічного при вигляді границь і обмежень, то на перших ступенях ще нерозвинута думка втілює причини явищ і ідею безконечності тільки в образах, взятих з того ж світу явищ. «Тільки там, — зазначав С. Гогоцький, — де наявна самосвідомість думки перед зовнішнім світом, визначається і її відношення до нього, тільки там утверджується начало і можливість тієї вищої і багатоманітної науки, яку ми називаємо філософією».

З поняттям «розвитку» Гогоцький пов'язує поняття «історія», розглядаючи саму історію як досягнення морального світу, який завершує розвиток світу фізичного, і зі своєї вершини, своїм цвітом і плодом дає сенс і дух безмежній масі фізичної природи. Без цієї моральності, яка усвідомлює свою мету і свої цілі, призначення всієї природи, фізичний світ був би, як тулуб без серця і голови.

«В історичному житті, — стверджує Гогоцький, — кожне покоління здійснює свою справу в даному йому запасі сил, незалежно від його бачення і свавілля, і однак водночас кожне покоління використовує свідомі зусилля до самоосвіти і самовдосконалення. Це показує, що в історії зчеплення історичних явищ узгоджує причинний хід речей з ходом їх доцільності і планоподібності, тобто в історії повторюється в широких розмірах те ж саме, що у розвитку кожної людини — перехід від даного і пасивного стану моральних сил до самосвідомості і самодіяльності». Ключ до історії він вбачає в глибинах моралі та релігії, самосвідомості та почуттів.

Проблема співвідношення філософії і релігії вирішується С. Гогоцьким так. Філософія і релігія мають спільні точки дотику в тому відношенні, що, як і в філософії, розглядаються явища фізичної природи і природи моральної не самі по собі, а як явища в їх причинному зв'язку, проте відносно інших начал, так і в релігії світ явищ постає предметом уваги не сам по собі, а у відношенні до своєї вищої причини і останньої мети. Однак форма релігійних творів не збігається з формами філософії. В релігійних творах більше переважають почуття і уявлення, пристосовані до загального розуміння, тоді як філософські твори викладено у формі абстрактних понять. Там панують безпосередні звеличення думки до першого начала будь-якої істоти, а тут — постійний процес умовисновків.

Релігійні твори утверджуються в основному на вірі та одкровенні, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком і повністю присвячуються дослідженню і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення. Загалом як мислитель релігійного складу С. Гогоцький все-таки обстоює концепцію двох істин своєрідним чином, утверджуючи також самостійність філософії.

П. Ліницький. Власне розуміння суті філософії П. Ліницький розпочинає з розкриття терміна «філософствувати», розглядаючи його як міркування, роздумування, де «філософствувати означає міркувати». Однак він уточнює, що не будь-яке міркування є філософствуванням, адже найчастіше за все людина розмірковує над практичними потребами, пошуками шляхів і засобів їх задоволення.

Метою такого міркування постає власна вигода, або користь. Можна розмірковувати і про своє ставлення до інших, але й воно буде розсудливістю, а не філософствуванням, оскільки доводиться все підпорядковувати деяким загальним умовам, формам життя і понять про нього. І хоча деякі з таких міркувань суперечать істині, людина все-таки тримається за них заради практичних інтересів.

Людина, яка думає, тим і відрізняється від інших або від тих, хто зовсім не думає, що звички не панують над нею. Вона визнає одне і відкидає інше не тому, що одне звичне, а інше ні, а тому, що переконана в істинності одного і помилковості іншого. Діяльність такої людини керується вже не бажанням вигоди для себе чи іншого, а виключно любов'ю до істини, правди, переконаності, де користь для неї — питання другорядне. Таких людей називають мудрецями, а їх мислення, яке переважає інших, — мудрістю.

У розумінні філософії важливо враховувати ще один момент. Християнська релігія також повідомляє нам вище і досконале знання про те, яким повинне бути наше знання, але не звільняє людину від обов'язку через самостійне міркування вияснити для себе все більше і більше, зрозуміти глибше і глибше ідею вищого призначення, обов'язків життя, що й потрібно в цьому відношенні.

Роздумування стає філософським тільки тоді, коли воно доходить до філософських ідей. Усвідомлення істини означає мати поняття про те, що необхідно бути і що ніколи не втрачає своєї сили і значення щодо життя людського. Це є усвідомлення, з одного боку, переконання його загальних умов, а з другого — призначення його загальної мети. Відповідно, робить висновок Ліницький, «по суті своїй, філософія є розмірковування, яке має метою пізнання істини і саме досягнення, наскільки воно можливе, всезагальних першоначальних основ, або начал життя».

Характеристику поглядів П. Ліницького за наведеною проблематикою доречно розпочати з його твердження про те, що в природі нашого розуму слід шукати і знаходити ті керівні начала, з якими мають узгоджуватися ознайомлення з питаннями науковими і літературними, оскільки потреба мислити і обговорювати все є однією з вищих і дорогоцінних переваг людини. Треба враховувати, що такою ж мірою, як у фізичному світі, все відбувається за своїми законами, розумова діяльність має свої власні закони, або нормативні правила.

Основний закон людської думки вимагає, щоб кожний предмет ми мислили і обговорювали саме як такий, а не інший. Пізнання як діяльність духу того, хто пізнає, також підпорядковується своїм формам, які розкриваються через поняття, категорії. Особлива роль тут належить поняттю сутності, яке є необхідною формою нашої думки, оскільки вона обумовлює основні закони нашого мислення і в самій природі нашого розуму лежить потреба визнавати наявність сутності навіть тоді, коли ми намагаємося переконати себе в тому, що сутність не пізнається.

В цілому ми не повинні задовольнятися в пізнанні тим, що маємо ідею про предмет, а повинні вимагати, щоб ідея узгоджувалася з предметом, бути переконаним у самостійності і незалежності існуючих речей, які ми уявляємо.

Як типовий представник академічної духовно-релігійної філософії П. Ліницький обґрунтовував необхідність релігійної віри, проте був противником будь-якого релігійного фанатизму. Основне завдання релігії він вбачав у моральному вихованні людей, підтримці в них свідомості обов'язку, любові до істини. Саме для цього потрібна віра, чистота і непорочність серця, які укріплюють людський дух, дають людині моральні та етичні почуття.

Наявність релігійних почуттів, стверджував П. Ліницький, не перешкоджає займатися наукою. Коперник, Галілей, Кеплер, Ньютон були людьми, які відзначалися живим релігійним почуттям, постаючи водночас як великі вчені. Філософ вбачав певну суперечність православ'я у вимозі ним постійного обмеження особистої свідомості і особистої суб'єктивної свободи, однак зазначав, що ці обмеження вибираються людьми добровільно і вільно або самим виконанням акту морального самовиховання в дусі церкви як прагнення людини до необмеженої свободи.


13.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!