Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Філософська думка Києво-Могилянській академії. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Філософська думка Києво-Могилянській академії. Реферат

У рефераті розглянуто особливості та напрямки розвитку філософської думки у Києво-Могилянській академії (І. Гізель, Ф. Прокопович, Г. Косинський та інші.)

При оцінці курсів філософії Професорів Києво-Могилянської академії зазначають, що з них починається розклад середньовічного церковно-теологічного світогляду в духовній культурі України, проте більшість з тих, хто оцінює, наголошують на схоластичному характері цих курсів. На недоречність останнього звернув увагу Г. Г. Шпед, підкреслюючи, що назва схоластики тут може належати лише до методики викладання, а не до змісту.

З ним певною мірою погоджується В. Нічик, зазначаючи, що при обґрунтуванні православного богослов'я філософія використовувала форми, властиві схоластиці, однак при цьому професори Києво-Могилянської академії широко використовували й досвід, наукові надбання, нові досягнення науки і філософії того часу, прагнули у теології спиратися не лише на релігійні почуття, а й на наукові докази.

Ні авторитет отців церкви, ні настанови соборів, ні саме Св. Письмо не визнавалися ними вищим авторитетом і критерієм істини. Для професорів Києво-Могилянської академії характерне звернення до самих відчуттів, здорового глузду, спостереження, повсякденного досвіду, експерименту. В своїх лекціях вони не йшли ні шляхом візантійського богослов'я, ні латинської схоластики, ні західноєвропейських реформаторських теорій, ні шляхом, що йшов від традицій давньоруської доби. Використовуючи надбання цих шляхів, вони прагнули до вироблення самостійного мислення, свого власного типу філософствування.

Крім того, послуговуючись терміном «схоластика», треба враховувати, що й сама вона була неоднорідною. Як історичний етап розвитку філософської думки, переходу від речовизму, онтологізму до логіки і гносеології, схоластика крім негативних рис мала багато позитивних моментів для розвитку української філософської думки і філософії загалом, свідченням чому може бути друга схоластика, яка містила ряд єретичних моментів, розвивала строге мислення, твердість у судженнях, знання класичної філософської спадщини, сприяла поширенню філософської літератури.

Якщо враховувати той факт, що більшість професорів філософії Києво-Могилянської академії здобули освіту в західноєвропейських навчальних закладах і аж ніяк не були простими епігонами тих чи інших філософських систем, а творчо осмислювали їх, то стане зрозумілим зміст і спрямованість їх курсів.

І. Гізель

Ідеї рівня європейської філософської культури обстоював у XVII ст. І. Гізель — український просвітник, церковний діяч, історик, філософ.

В силу традицій та завдань, які ставила академія, І. Гізель на перше місце виносив проблему Бога і його ставлення до світу, при розгляді якої стояв на деїстичних позиціях, близьких до ренесансних, що проявляється у поєднанні і рівноправності матеріального та ідеального моментів у визначенні природи і неоплатонівських концептуальних інтерпретацій Бога.

Бог, на думку Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, є вільною причиною, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і рух, в результаті чого виникли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різні за своїм зовнішнім виглядом і формою речі мають в своїй основі матерію, яка єдина для всіх.

Багатоманітність речей Гізель пояснював неоднаковим кількісним розподілом матерії по її формах, оскільки матерія може по-різному розподілятися у кількісному відношенні в речах. Кількість її завжди залишається одна й та сама. Вона не народжується і не знищується, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення кругообігу в природі. Більшу досконалість небесних тіл порівняно із земними Гізель вбачав у поєднанні матерії з більш досконалими, єдиними у своєму роді формами.

Розглядаючи проблему руху, Гізель розумів його як різноманітні зміни, що здійснюються в природі (просторове переміщення, кількісні і якісні зміни), наголошуючи, що там, де немає протилежностей, не існує руху, а відповідно виникнення і знищення. Гізель був одним з перших професорів Києво-Могилянської академії, хто в своїх лекціях знайомив студентів із вченням Коперника, слідом за яким вважав, що сонце є нерухомим центром всесвіту, а періоди обертання Землі навколо нього утворюють дні і роки. Простір мислив невід'ємним від речей та середовища, абсолютно позбавленим пусток, порожнечі.

Дія у світі природних причин вимагає, на думку Гізеля, щоб предметом науки були об'єктивні закони природи. Стосовно філософії, то уже в епіграфі до курсу він виносить положення; «Філософія — пізнання речей через причини». Філософію він поділяв на діалектику, логіку, фізику та метафізику у традиційних для того часу визначеннях. В інтерпретації проблем названих розділів філософії в своїй більшості слідував за Арістотелем, не виключаючи посилань на більш пізні надбання філософської науки.

Досить оригінальним для вітчизняної філософської думки того часу є розгляд Гізелем питання про природу та розподіл сутнього. На його думку, сутнє як те, що існує, має істинні й реальні властивості або явища, але невіддільні від нього за природою речі. Такими властивостями або явищами сутнього він виділяє єдине, істинність та добро, природне існування яких аргументується як посиланнями на Арістотеля, так і на Св. Письмо, оскільки своє вище відбиття ці явища або властивості знаходять в Богові.

Та знову-таки Гізель звертається не тільки до божественних іпостасей, а й до реального земного життя. Цікавим тут постає трактування універсальної єдності, яку він вбачає в певній єдності значення, що узгоджується з природою за допомогою дій інтелекту, абстрагування від нижчого і зіставлення з ним, бо тільки через це абстрагування та зіставлення речі називаються універсальними завдяки певній єдності значення.

Щодо істинності, то Гізель розглядає її як узгодженість речі та розуму, виділяючи істинність метафізичну та логічну. Перша з них і постає узгодженістю речі з розумом, а друга — узгодженістю пізнання з самою річчю. Загалом при розгляді проблем теорії пізнання Гізель намагався розмежувати теологію і філософію, довести, що філософія має орієнтуватися на пізнання природи такою, якою вона існує об'єктивно, що, власне, й відбилося в його епіграфі «Філософія — пізнання через причини». Як і Кононович-Горбацький, Гізель вважав, що процес пізнання починається з чуттєвого досвіду, який виникає в результаті дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів. При цьому Гізель не перебільшував ролі і значення чуттєвого досвіду в процесі пізнання, а розглядав його лише як перший етап пізнання, вищим з яких є розум, раціональна обробка чуттєвих даних.

Значну увагу І. Гізель приділяв проблемі людини, її моральності, де як прибічник християнської моралі намагався обґрунтувати ідеї громадянського гуманізму. Цим питанням присвячена праця Гізеля «Мир з богом чоловіку». Характерною особливістю морально-етичних поглядів Гізеля є звеличення людини настільки, що їй приписується здатність не тільки судити про добро і зло, а й тлумачити на свій розсуд Божі заповіти, церковні настанови і «установленія людські».

Закликаючи до активного громадського життя, Гізель підкреслював, що саме активність людини, спрямована її вільною працею, є головним призначенням земного людського буття. І хоча земний світ є царством зла, проте активна боротьба з ним є обов'язком людини, сенс життя якої полягає не у втечі від світу в ім'я споглядання і осягнення божественної благодаті, а в активній боротьбі з вадами та злочинами, печаллю і незгодами. Через ідею патріотизму, свободи волі, природного прагнення людини до земного щастя Гізель ставить своїм завданням розкрити шляхи до його досягнення власними силами.

Практична мета праці «Мир з богом чоловіку» — виробити моральні принципи для тогочасного суспільства, звернути увагу сильних світу цього на подолання зла. Саме з цією метою зразу після виходу книги Гізель направив її цареві Олексію Михайловичу. Цар не поспішив з відповіддю, а тим більше з прийняттям мір, зате московський патріархат осудив працю як єретичну, вніс її до індексу заборонених книг, оскільки релігійно-моральна книга, що закликала до морального вдосконалення, йшла врозріз з російськими православними вимогами та уявленнями.

Слід зазначити, що людина у Гізеля поставала не сліпим знаряддям Божого промислу, а творцем свого власного щастя, владикою своєї волі, повноправним господарем своєї долі і вчинків, головним критерієм яких, а також добра і зла поставала совість розумної людини, що має керувати всіма діями людини. «Совесть, — наголошував Гізель, — ест сведение себя самого, или рассуждение умное о себе, или же человек рассуждает вже достоит ему творити или недостоит?» Совість, і тільки вона, може звеличувати людину, судити і розпоряджатися її долею і вчинками.

Одним з перших серед вітчизняних мислителів Гізель поставив природне право як критерій людської поведінки вище від закону Божого, доповнюючи критерій добра і зла розумом, який, пізнавши закони природи, керує вчинками людини відповідно до цих законів, що, власне, і відбилося в його ставленні до раніше названих церковних заповідей та настанов. Звеличуючи раціональне в людині, особливого значення надавав він моральному вихованню та освіті, вбачаючи в них шлях до природного земного щастя, яке досягається зусиллями людей.

Ф. Прокопович

Онтологічну основу поглядів Т. Прокоповича становило вчення про творення світу Богом, якому він надавав деїстичної спрямованості. Творець світу, стверджував Прокопович, в процесі творення переслідував дві мети: не творити даремно і зберігати раніше створене. Всім створеним істотам він надав певне прагнення і жадобу до власного збереження, створив речі так, що коли одна річ гине, то на її місце стає інша річ, така сама за своєю природою.

Визнаючи Бога як творця, Прокопович зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створюється і не знищується. Вона розвивається за своїми закономірностями. Він рішуче відкидав погляди, за яких матерія не має власного існування, в тому числі й погляди Платона. «Думка Платона, — писав Прокопович, — є дивною казкою: він вчить, що форма в ідеї її самої, ніби з джерела, виливається в матерію як в якесь сховище.

Ніщо не виливається з того, що є нічим, хіба що пусте марення, яким є ідеї Платона». Ніщо не виникає з нічого. Світ матеріальний. Матерія єдина і в левові, і в камені, з матерії складається і людина. Виникнення і знищення, кругообіг небес, рух елементів, активність і косність та інші плинності і можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є зачинателем усього життя.

З матерією і рухом Т. Прокопович пов'язував простір і час, вказуючи на їх об'єктивність, пропагуючи погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Лейбніца, намагався тлумачити основні питання натурфілософії, до якої ставився з великою симпатією, в дусі науки Нового часу. У трактуванні світобудови, вчення про планети, небесні світила., земні тіла він орієнтувався на досягнення науки того часу, посилаючись, зокрема, на праці Галілея, Коперника, доводячи змінність небесних тіл подібно до земних речей, підводив своїх слухачів до ідеї загальної змінності природи та її розвитку, що забезпечувалось силами і здатністю природних речей.

Для обґрунтування своїх поглядів філософ постійно посилався на численні спостереження, досліди в галузі механіки, оптики тощо. Це були не тільки дані дослідів Евкліда, Архімеда, Піфагора, Арістотеля, Галена, Плінія, а й Бейля, Бореллі, Галілея, Везалія, Декарта та інших природознавців. Поставивши питання про перервність і неперервність, скінченність та нескінченність світу, висловлював думку про множинність світів, що була властива поглядам Дж. Бруно.

Погляди Прокоповича на людину, державу, церкву були безпосередньо пов'язані з його громадською діяльністю і спрямовувалися на обґрунтування реформ Петра І, де він виступав головою «вченої дружини» — союзу політичних однодумців, які теоретично обґрунтовували необхідність цих реформ, захищали їх. Підтримуючи розвиток науки, ремесла, мистецтва, вводячи гуманістичні світські елементи в освіту, Прокопович ще не наважувався заперечувати божественного творення людини, проте відкрито висміював схоластичні спроби пошуку в людині божественного образу, робив спроби показати, що людина велична і славна своїм розумом, чеснотами незалежно від божества.

Людина, за Т. Прокоповичем, сповнена гідності і значимості у Всесвіті. Всі достоїнства та чесноти розділені в природі, в ній одній зосереджені. Вона є ніби іншою, якщо не величнішою, повнотою досконалості, рівною цілій природі, знаменнішою від самого неба. Високо оцінюючи людину, Прокопович і вимагав від неї багато. Він вважав, що основою діяльності людини має бути активність, чесність, порядність, добросовісність у виконанні своїх обов'язків, де тривалість прожитого життя вимірюється не кількістю років, а тим, що вона зробила, яку користь принесла людям і державі.

Г. Кониський

У логіці, етиці, натурфілософії Г. Кониський звертався тільки до земних природних речей, людських проблем, виносячи все надприродне у сферу теології і метафізики, витлумачуючи філософію як науку про земні речі, людину і її щастя. Ця трансформація курсів Кониського означала новий етап у розвитку української філософської думки, започаткований його попередниками Т. Прокоповичем і М. Козачинським — перехід від арістотелізму до філософії і науки Нового часу, ідей раннього Просвітництва.

Світогляд Г. Кониського в цілому можна визначити як об'єктивно-ідеалістичний, однак в полеміці з авторитетами Св. Письма й Арістотелем він неоднозначне займає позиції науки і філософії Нового часу, особливо раціоналізму Декарта, наповнюючи свої курси елементами пантеїзму і деїзму. Розглядаючи світ як творіння Бога, він виходив з того, що в основі усього існуючого лежить три начала: матерія, форма і позбавлене форми (здатність речей до зміни форми і до розвитку).

У питаннях про будову світу Кониський підтримував Коперника і Галілея, всупереч офіційній теологічній доктрині викладав з великою симпатією теорію вихорів Декарта, чисто механічну концепцію будови Всесвіту, яку теологи вважали безбожною, тому що вона визнавала множинність світів. Тут Кониський повністю підтримував позиції науки Нового часу, пояснював різні зміни в світі, процеси і явища природи без втручання потойбічних сил, вбачаючи причини їх в самій природі, проголошуючи, що все «має свою природну причину».

Безпідставне «так хоче Бог» він замінював доказовим «така закономірність природи», і лише тоді, коли в науці не було раціонально обґрунтованого доказу, він вдавався до авторитетів, в тому числі й Бога, підкреслюючи, що «до Бога звертаються тоді, коли причини явищ невідомі».

Згідно з поглядами Кониського світ матеріальний. Матерія є першим принципом природних тіл, вона однорідна і всі речі, як небесні, так і земні, складаються з тієї самої матерії. Сама матерія не піддається відчуттям, однак ми сприймаємо речі, які і є проявом матерії.

Вчення про першооснову речей — матерію — Кониський докладно викладає згідно з теоріями представників філософії Нового часу, зокрема Декарта, Гассенді, епікурейців. І хоча він ще прямо не проголошував тезу про вічність матерії, однак думка про вічність і непороджуваність матерії послідовно проводилася в його курсі, де він заявляв: «Матерія ніколи не може бути ні породжена, ні знищена, а вона створена Богом на початку світу, і яка, і в якій кількості створена, така в такій кількості донині залишається, і буде залишатися в майбутньому».

Вічність і незнищуваність матерії Кониський вбачав у тому, що вона завжди існує завдяки своїм проявам. Вона створена Богом і через це вічна, адже Бог існує споконвічне і не можна допустити, щоб він існував і не міг творити. Відповідно до цього він заперечував теологічне положення про творення з нічого. Бути створеним, на його думку, означає бути виведеним з нічого. Отже, створення не існує раніше, ніж воно є, а що вічне, то є завжди.

Кониський схилявся до думки, що природа-матерія не пасивне творіння, а сама виступає як творець, пробуджуючи в речах різні процеси і виступаючи їх причиною. Проте такі активні властивості він приписував не всій природі, а лише тій, яка ототожнювалася з оформленою матерією. Поняття активності Кониський застосовував лише для характеристики природи-світу матеріальних речей, світу в цілому як реальності матеріальної субстанції. В такому тлумаченні природи він підходив близько до розуміння матерії у Дж. Бруно і Б. Спінози.

Відносно першо-матерії у нього подібної думки не виникало. Як і Декарт, який стверджував, що матерія не має активних, діяльних сил, вона сама — пасивність, наповнений простір, якому властива лише протяжність, Кониський остерігався послідовно визнавати активність природи-матерії.

Тлумачення першооснови світу Арістотелем він вважав малозрозумілим для своїх сучасників, тому приймав визначення матерії перипатетиками, згідно з яким матерія є «перший суб'єкт кожної речі, з якого все з необхідністю виникає як властивість і в нього переходить останній прояв речі, коли вона гине». Та знову-таки матерія у цьому визначенні — пасивне начало, з якого виводиться різноманітність світу, та сама арістотелівська потенція, можливість, яка стає дійсністю завдяки формі.

Загалом тлумачення матерії Кониським внутрішньо суперечливе. З одного боку, матерія постає «лише пасивним принципом всяких змін» і тому є природою, різноманітність якої досягається різноманітністю не матерії, а форми. Матерія виступає однаковою в речах, завдяки формі вона детермінується в окремі предмети і речі. Лише завдяки формам світ можна уявити як щось цілісне, єдине, тільки форма може бути основою єдності світу.

З другого боку, матерія ототожнюється з природою, яка сама себе задовольняє, в ній відбуваються такі зміни, як народження, знищення, зростання, поділ і розширення. Отже, матерія здатна до всіх змін і постійна у всякому спокої, оскільки вона є метою змін. При такій трактовці матерії не залишається функції, яку можна було надати формі.

Знову-таки питання про форму Кониський вважав незрозумілим для себе, зазначаючи водночас, що схоластична думка про походження форми є вигадкою. На його думку, матерія сама в собі має всі форми, вона є принципом, основою усіх речей довкілля. Форми виводяться із потенціальної матерії, яка має не тільки реальне буття, а й виступає як постійне і вічне начало природних речей. Вона містить усі форми і після знищення форми як виду у речах не залишається нічого від втрачених форм, однак вічно зберігається матерія. Суттєво, що розвиток природних тіл розглядався Кониським як процес зміни тілом однієї форми і набуття іншої при визнанні їх нерозривної єдності з матерією.

Основними атрибутами матеріальної речі Кониський вважав рух, кількість, простір і час. Перше місце серед них, як ми бачимо, відводив рухові, «оскільки він невіддільний від існуючої природи, він виділяє природні речі серед усіх неприродних, і ним же визначається сама природа. Бо, коли не цілком зрозумілий рух, неможливо до кінця зрозуміти інші явища в природі, які розглядаються фізикою, оскільки всі зміни народження, знищення, обертання небес, рух елементів, дії і впливи, інші факти і взаємовідношення речей пояснюються рухом, і він є ніби головним життям Всесвіту».

Процес пізнання Кониський пов'язував з активністю суб'єкта, який пізнає, людини, що активно думає, вбачаючи її головне завдання у пізнанні сутності, речей, у проникненні в суть явищ через пізнання їх причин. Він був впевнений у здатності людини пізнати сутність речей. Основою пізнання для нього були досвід, практика, де діяльність інтелекту неможлива без чуттєвого сприйняття. Саме на основі відчуттів розумна душа з допомогою інтелекту створює поняття про речі і пізнає істину.

Кониський розглядав відчуття як тілесні, матеріальні пізнавальні здатності, головною властивістю пізнавальної душі, пояснюючи їх виникнення зверненнями до даних тогочасної науки. До знарядь пізнання Кониський відносив уяву її пам'ять, запевняючи при цьому, що вони неможливі б5ез попереднього впливу тих чи інших предметів на від»чуття. Загалом він доходив висновку, що без зовнішніх предметів і відчуттів, без уявлень, які породжуються у людині зовнішніми предметами, сам розум мислити не може. Якби відчуття не були пов'язані з розумом, душею, що є органом мислення, то пізнання не було б, як немає його, коли не діють органи чуття.

У процесі пізнання Кониський значну увагу приділяв операціям розуму, присвячуючи їм окремий розділ курсу. Такими основними операціями він називав утворення понять, судження та умовиводи, розглядаючи їх як три ступені, по яких розум людини рухається до своєї мети — набуття істинних знань про навколишній світ, користуючись характерними для нього прийомами: визначенням, діленням, аргументацією, без яких неможливе глибоке пізнання будь-якої речі.

Звертаючись до проблеми методу, Кониський розглядав його як інструмент, знаряддя наукового пізнання, спосіб пошуку наукової істини. Вибір індуктивного методу зближав його з Ф. Беконом і Дж. Міллем. І хоча в логіці Кониський значне місце відводив арістотелівській теорії силогізмів, він був твердо переконаний у тому, що ніякі силогістичні міркування не можуть підмінити експеримент.


13.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!