Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Значення культурно-освітніх центрів для розвитку філософської думки. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Значення культурно-освітніх центрів для розвитку філософської думки. Реферат

Острозький культурно-освітній центр. Братські школи та їх значення в становленні і поширені гуманістичних і реформаторських ідей (М. Смотрицький. К. Старовецький та інші.)

Серед центрів, утворюваних у маєтках українських магнатів, найбільшим і найвпливовішим був заснований 1576 р. в м.0строг на Волині князем Костянтином Острозьким. Тут акумулювались усі течії і напрями тогочасної духовної культури України, здійснювалась наукова розробка й поширення, в тому числі філософських ідей ренесансно-гуманістичного і реформаційного спрямування.

Острозький культурно-освітній центр об'єднував колегіум, що являв собою першу на східнослов'янських землях спробу створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво, яке очолював Іван Федоров.

У діяльності Острозького культурно-освітнього осередку вирізняються три головні етапи. Перший, позначений активною творчою діяльністю представників його, що припадає на час підготовки до Брестської унії (1596 р.). Цього часу, до початку XVII ст., в осередку створюється велика полемічна література, в якій на основі засвоєння реформаційних за своєю суттю ідей обґрунтовується оновлена релігійна доктрина острозьких книжників, що спиралась в тому числі на комплекс загально-філософських та етичних ідей.

Наступний етап (з початку XVII ст.) позначений переважно книжково-науковою діяльністю, спрямованою на поширення комплексу ідей, сформульованих у попередній період.

Зрештою, третій, останній етап, який припадає на друге десятиліття XVII ст., засвідчує поступовий спад діяльності, що привело до припинення існування Острозького центру 1636 р.

Протягом порівняно короткої історії Острозький центр об'єднав плеяду визначних представників української культури, яким належить певний внесок і в історію вітчизняної філософської думки.

Наприкінці XVI — першій третині XVII ст. провідну роль у формуванні і прискоренні розвитку гуманістичних і реформаційних ідей як форми соціально-політичного та духовно-культурного протесту проти наступу католицизму й уніатства, антифеодальної ідеології беруть на себе організації православного населення міст — братства. Як зазначає І. Крип'якевич, ці давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою, сконцентрували в собі ідейну, освічену частину міщанства і стали вогнищами нового суспільного життя. Вони зміцнювали серед своїх членів солідарність і національну дисципліну, здійснювали широку культурну діяльність, будували школи, покровительствували освіті, закладали видавництво книжок. Тут зародилось нове письменство, що тісно пов'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єдналися у міцний провідний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість мас.

Львівське братство

Найстарішим і найвпливовішим із братств було Львівське. Установча грамота братству при церкві св. Миколая була підписана Львівським єпископом Макарієм Тучапським 18 лютого 1544 р., однак найбільш активна його діяльність розпочинається з 1586 р., після того як антионіхійський патріарх Йоаким V за дорученням константинопольського патріарха затвердив новий статут братства при Успенському соборі, надав йому широкі повноваження і права, обмежив владу єпископа (статус Ставропігії).

Київське братство

Київське братство сформувалося в 1615 р. при Богоявленському монастирі, започаткувавши (новий етап у розвитку братського руху. В цей час значно зміцнюється і розширюється соціальна база братства. Якщо раніше братства формувалися з третього стану, простого люду, то тепер до них вступають і ті представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротися проти них. Значного авторитету братському руху надав вступ до Київського братства гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича Сагайдачного із всім військом, яке стає не тільки військовою, а й політичною силою, формуючи нові принципи державності, беручи на себе адміністративні, економічні, політичні функції на українських землях, боронячи їх від самовластя польських властей, особливо від свавілля польської шляхти.

Зизаній

Одним із засновників Львівської братської школи був Стефан Іванович Зизаній-Тустановський, практична і літературна діяльність якого, як і його брата Л. Зизанія, відрізнялася особливо гострою антикатолицькою та антиуніатською спрямованістю. Український письменник, мислитель, відомий слов'янський гуманіст, просвітник Ст. Зизаній був виходцем із міщанської сім'ї Хоми Куколя (з грец. Зизаній — кукіль) з Рогатина.

Народився він в с. Потелич (тепер Нестерівський район Львівської області) близько 1570 р. Був викладачем і ректором Львівської братської школи. В 1593 р. переїхав до Вільно, де став проповідником братства, ректором братської школи. За свою антикатолицьку та антиуніатську діяльність переслідувався як світською, так і духовною владою. 10 жовтня (ЗО вересня) 1595 р. уніатськи настроєний київський митрополит М. Рогоза видав грамоту про відлучення Ст. Зизанія від церкви і заборону проповідувати за непокірність духовній владі.

Основними звинуваченнями проти Зизанія були: «не херотонысан і не рукоположен в благостіє; своїм домислом вчить християн, а не по канонах; пастирів усіх поносить; от большехтъ й нижщихъ становъ духовныхъ, на амбвонъ вишедши, безстыдно лаєтъ; церкву возмущает, народ разделяеть». У 1596 р. польський король Сигізмунд III оголосив Ст. Зизанія державним злочинцем і наказав ув'язнити його. Переслідуваний владою, Ст. Зизаній продовжував проповідувати у Свято-Троїцькому монастирі, а громадяни Вільно обрали його архімандритом названої обителі. Розкритий властями у вересні 1599 р. Ст. Зизаній змушений був постригтися у ченці, а в 1600 р. тікати з Вільно до Валахії, де і помер в цьому році.

Блискучий полеміст, Ст. Зизаній присвятив свою творчість боротьбі за незалежність своєї Батьківщини, духовно-релігійної самостійності українського і білоруського народів. У своїх працях «Катехізис» (1595), «Ізложеніє о вірі» (1596), «Казаньє св. Кирилла Патриархи Иєрусалимського о антихристе й знаках его з разширен науки против єресей разных» (1596) з радикальних і демократичних позицій виступав проти ієрархів як католицької, так і православної церкви, королівської влади в Україні. Ст. Зизаній викривав зловживання церковної верхівки, закликав протистояти наступу католицизму. Слідом за європейськими гуманістами та діячами радикальних реформаційних рухів обстоював ідею віротерпимості, критикуючи ряд церковних традицій і канонів католицизму, даючи раціоналістичне тлумачення важливих християнських догматів.

Про філософські погляди Ст. Зизанія нам доводиться судити з праць його противників. Головний його твір «Катехізис», виданий у Москві 1644 р., став першим друкованим твором, який був осуджений як православною, так і католицькою церквою. До нашого часу не знайдено жодного примірника цієї праці. Такий самий резонанс викликало «Казаньє св. Кирилла о антихристі...». У полемічному зверненні до Ст. Зизанія католицький теолог Жебровський-Щесний звинувачував його в тому, що він з»небом і землею воює, ані богу ні людям не вибачає, святих з неба виганяє, чортів до пекла не пускає, в Христа, творця нашого, не вірить, духа Святого кляне, не визнає, що він походить від Отця і Сина, короля, володаря нашого, негарно на проповідях своїх згадує, Митрополита лає, латинників проклинає, Русь до бунту і незгод під'юджує».

Звертаючись до проблеми Христа і антихриста, Ст. Зизаній значну увагу приділяв і тринітарній проблемі. Його тлумачення мали суттєві розбіжності з канонізованими положеннями християнства. Як відомо, останні формально визнавали рівність усіх іпостасей трійці, проте розглядали їх й плані субординації: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий. Ст. Зизаній виходив з того, що іпостасі трійці не тільки рівноправні, а й рівнозначні, тобто зближаються з аріанством (єрессю часів раннього християнства).

На його погляд, Христос по своїй силі рівний Богу-Отцю. Із такого тлумачення суті Христа Ст. Зизаній доходив до єретичного висновку, що Христос не є заступником людей перед Богом, оскільки Сіам має досить сили і влади для покарання чи помилування, адже коли хтось когось просить, то це означає, що сам він не має такої сили, як той, у кого просять. Відповідно до цього Ст. Зизаній повністю відкидав християнський догмат про спокутницьку жертву Христа.

Старовецький

Братський вчений (теолог, філософ), письменник, церковно-освітній діяч, видавець-друкар К. Транквіліон-Ставровецький став одним з перших представників напряму тогочасної духовної культури України, характерною особливістю якої був відхід від притаманного тоді українським мислителям різко негативного ставлення до західноєвропейської вченості. Відштовхуючись від вітчизняної традиції, а також переосмислюючи здобутки західноєвропейського Відродження, він прокладав шлях до формування ренесансно-гуманістичних ідей в Україні.

У філософії К. Ставровецький дотримувався неоплатонівської орієнтації, розглядаючи Бога як творця, премудрого художника, еманентне, всюдисутнє світове начало. Виходячи з апофатичної теології і спираючись на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, він піддавав критиці антропоморфне розуміння Бога Св. Письма, а також у творах багатьох сучасних йому авторів. Позбавляючи Бога антропоморфних властивостей, він, як і Псевдо-Діонісій, відмовлявся від позитивних рис Бога, підводячи читача до думки, що найбільш адекватним способом осягнення божественної сутності є послідовне заперечення будь-яких властивостей, атрибутів, які спостерігаються і передбачаються в речах навколишнього світу.

Ставровецький підтримував думку про невизначеність Бога, його недоступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невловимість, безмежність, вічність, відповідно до чого Бог поставав у нього як «существо пресущественноє, албо битность над всі битності, сама істотна битність, през се стоащая, простая, неплотная, без початку і без конца, без ограничания».

Навколишній світ К. Ставровецький розглядав як створену Богом єдність часу і простору.

Розглядаючи проблему «Бог і світ», Ставровецький розробив вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей, що належать до духовної ієрархії (ангелів, демонів); видимий світ — світ видимих речей, в якому живе людина; малий світ — світ самої людини; злосливий світ — світ ] поєднання злих людей з дияволом, який є творчим началом зла. Знову-таки заперечення єдинності світу не було новим для того часу в українській філософській літературі і,, як ми бачили раніше, уже Ст. Зизаній обстоював ідею множинності світів.

Сам Ставровецький обирає середину між єдністю і множинністю, наполягаючи саме на кількісному обмеженні множини — чотирьох світів, подібно до того поділу, що існував в народній творчості, зокрема в (апокрифах. Своє вчення про чотири світи він виклав у «Зерцалі богословіи», тісно пов'язуючи онтологічні проблеми з моральними, естетично-утилітарним визнанням світу як краси і користі.

Описуючи ці чотири світи, він показував, що не весь світ є зло, а постає як добро і краса. Світ" і природа перестають бути у нього простим символом Бога, зливаються з Богом, самі перетворюються у божество, звідки радісне і світле світосприйняття Ставровецького, уява про світ як невидиму красу.

З погляду Ставровецького, видимий світ, природа були створені Богом для людини з метою прославлення нею свого творця. Його основу становили чотири елементи: світлість огненна, «воздух», вода, земля. З цих чотирьох елементів виникли всі речі: із «світлості огненой» — солнце, луна, звізди, увесь світ видимого світу; от «воздуха» — диханіє животним їй одушевленним звірєм й птиця, й чоловіку; от води — два роди одушевлених: риба й птиця; от землі — звірове четгвероногіє й древо плодовтиє, й сімена различни».

У центрі уваги К. Ставровецького все-таки знаходився не видимий світ сам по собі, а людина.

За традицією, що йшла від стоїків, людину він розглядав як двонатурну істоту, яка створена «зі двоє битностей разних» — тіла і душі. «Тіло видимоє, — зазначає Ставровецький, — с чотирох елементів сіставлено: плотьем землі, кровь от води, диханіє от воздуха, теплота от огня. Душа, же невидимая, розумная й несмертельная, дуновенієм божбим в тіло вложена» (Гам же. — С. 235). З тілом і душею пов'язані почуття людини, де «вкус» йде від землі, «обоняніє» — яко вода, слишаніє же — яко воздух, приймає гласи здалека й рассуждает их; зреніє — яко вогонь — здалека видінієм объємлет всякеє тіло й осязает его; дотыкваня — от живой души». Цими почуттями людина сприймає видимі і невидимі істоти, двоякість «услажденія» — душевні (невидимі) і тілесні (видимі).

Ставровецький - вчений наголошував не тільки на двонатурності людини, тіла і душі, а й обстоював їх єдність, підкреслюючи, що без тіла і тих процесів, які йому властиві, людина не може жити, а душа, в свою чергу, не може відчувати, розуміти, набувати доброчесності, наближаючись цим до властивого мислителям доби Відродження визнання гармонії душі і тіла.

Йов Борецький

З діяльністю Львівської братської школи, розвитком братського руху, шкільництва та освіти, формуванням української духовної культури, національно-визвольної ідеології тісно пов'язані життя й діяльність Йова (Івана Матвійовича) Борецького, українського церковного, освітнього і культурного діяча.

Й. Борецький добивався автономії з підпорядкуванням церковної влади, передусім єпископської, тільки патріарху, або митрополиту, який був би екзархом, тобто намісником патріарха в Україні. Звертаючись до історичного минулого своєї Вітчизни, звинувачував тих князів київських, які, прийнявши християнство, набудували храмів, але не подумали про школи для народу, внаслідок чого руси попали під владу Речі Посполитої, частина народу покатоличилась. В подальшому це саме допустили руські вельможі, котрі теж не дбали про будівництво шкіл для посполитих, а шукали науку римську, своєї не маючи.

Полемізуючи з католиками, Борецький закликав не шукати там істин церкви і науки, оскільки у них мудрість арістотелівська слово істини підмінила. В боротьбі з католицизмом та унією Борецький прагнув до відтворення історичної правди, давніх традицій духовного життя українського народу, утвердження їх спадкоємності. Так, звертаючись до історії України, він доходив висновку і підводив до цього своїх читачів, що східнослов'янські народи завжди були вільними, тому що становили цілісне Державне утворення, яке і потрібно відновити в нових історичних умовах.

За тодішніх умов саме з цієї точки зору Борецький був прибічником орієнтації зближення України з Росією, що відбивала певний стан формування Політичної орієнтації братського середовища за межі несправедливих форм гноблення українського народу. Він був не тільки прихильником цієї орієнтації, а й, як і деякі Псковські публіцисти XV ст. і братські діячі, спирався на вироблену ними ідею неперервної династичної влади московських князів від часів князя Володимира, використовуючи для доведення цієї ідеї Густинський літопис.

І. Копинський

Письменник-полеміст, церковно-освітній діяч, мислитель, І. Копинський був і залишається яскравою фігурою в історії української культури.

У центрі уваги Копинського стояла людина, піднесення в ній морального, розумного і духовного начал. Згідно з його поглядами природа створена Богом для людини. Даючи високохудожній опис зовнішнього світу, живої і неживої природи, він зазначав, що цей світ пізнаванний, а саме пізнання розглядав як процес «всех вещей й всей твари разсмотреніє». Однак, на думку І. Копинського, пізнання природи, зовнішнього світу саме по собі не потрібне, якщо людина не знає своєї суті, своїх потреб у зовнішньому світі.

Тільки пізнавши саму себе, людина доходить до розуміння того, що вона одночасно тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. Зовнішнє в людині — це тіло, минуще, а внутрішнє — душа, розум, безсмертний дух, якими людина пов'язується з Богом, що дарує їй блаженство не лише на небі, а й на землі. Внутрішнє становить єство людини і йому потрібно надавати перевагу в слідуваннях свого життя і діяльності, самовдосконаленні. Останнього можна досягти через самопізнання, яке починається з просвітлення розуму і самозаглиблення, доходячи до пізнання Бога і єднання з ним, де знання Бога досягається як через самопізнання, так і через пізнання природи. Останнім він виправдовував не лише необхідність самопізнання, а й того, що спочатку мислиться як знання необхідності, знання природи.

Концепція самопізнання в Копинського переростала в теорію «умного деланія», оскільки для нього істинним пізнанням поставало не «точію от внішняго труда», а переважно «от делания умного». Основуючись на розумі, ця теорія передбачала моральне вдосконалення праці, що стає потребою і радістю, зречення світу тілесних речей, очищення і просвітління розуму. Додержуючись цього напряму, людина ще на цьому світі воскресає душею, набуває божественної благодаті, досягає царства небесного.

Будучи близьким до поглядів мислителів раннього ісихазму візантійської теології, це, власне, був шлях теозису — обожнення людини, перетворення її в Бога. Розгортаючи теорію «умного деланія», Копинський надзвичайно високо цінував розум. Сам розум він поділяв на розум світу цього і розум, якому навчаються від святого духу.

Найвище цінуючи з усіх природних почуттів зір і розум, як найчесніші і радісні, він рекомендував слідувати не плотським бажанням, пристрастям, а розуму, роздумуванням, оскільки без розуму неможлива доброчесність, а сам він є «началом й вина всему благому». Розум дарується людині Богом і є найвищим для всякого навчання і писання, що створюється людиною. З цієї точки зору Копинський негативно ставився до латинства католицького напряму, зазначаючи, що тут не від духу святого, а від Арістотеля, Ціцерона і Платона та інших язичницьких любомудрів розуму вчаться.

Орієнтована на самовдосконалення людини, теорія «умного деланія» Копинського містила цілу низку соціально-моральних проблем, зокрема добра і зла, гріха і доброчестя, смислу людського земного життя, критеріїв оцінки людської гідності. Він розвінчував вельмож, сановних багатіїв,, протиставляючи їм рівність усіх людей, високо цінував особисті заслуги, доброчестя кожного індивіду, віддаючи свої симпатії бідним і гнобленим. Заявляючи, що «царие й князи й вельможи да не величаются своим величеством», бо «о природительном благородій никтоже гордится, ведав, все єдиного», Копинський підкреслював, що перед Богом «благородній мира сего отвержени, худородніи приятни, гордий й багатий в геене, нищие же в небесном царствіи».

Відповідно до такого бачення становища людини він закликав зрікатися світу розкоші в ім'я рівності і свободи, високої духовності. Припускав, що досягти високого рівня духовності людина може і без посередництва церкви. Оскільки Бог міститься в людині, то людина без всяких посередників може бути високоморальною, духовною. Однак сама ідея рівності, свободи, співчуття до бідних і гноблених висловлювалася Копинським в теологічному дусі, носячи абстрактний характер, хоча, обстоюючи національну незалежність своєї Батьківщини, духовнорелігійну самостійність українського народу, він в основному орієнтувався на простий народ, козацтво.

Мелетій Смотрицький

Основним змістом творів М. Смотрицького доуніатського періоду було розкриття зв'язку релігійної боротьби того часу з інтересами та планами папства і польських феодалів, дійсного обличчя католицької церкви як «алчного звіра», що прагне поглинути усі багатства українського і білоруського народу, пробудження самосвідомості, громадської думки народу для боротьби проти поневолення.

Критикуючи Ватикан, католицький клір, він гостро виступав проти догмату про зверхність влади папи римського, аргументуючи його заперечення зверненнями до аналізу творів західноєвропейських авторів, доводячи неправомірність церковного монархізму як в канонічному, так і в моральному аспектах.

Слідом за європейськими гуманістами Смотрицький показував надуманість багатьох канонізованих документів, на основі яких Ватикан намагався утвердити свої теократичні прагнення, зокрема «Лжеісидорових декреталій» і так званого Костянтинового дару, якими доводилося, що Костянтин Великий ствердив світську і духовну владу римських пап над усім християнським світом і церквами, передав папі Сильвестру І у вічне володіння місто Рим. Спростовуючи ці твердження, Смотрицький зазначав, що світський володар не міг подарувати папі владу над церквами, бо він сам її не мав, оскільки вона належить тільки Христу.

Досить критично ставився М. Смотрицький і до православного духівництва. Представляючи інтереси середньої шляхти у братському русі, він на відміну від тих, хто боровся за автономію братств, вважав, що саме церква здатна об'єднати народ у боротьбі за віру, право, свободу й стати натхненником цієї боротьби, яка повинна вестися під керівництвом церкви і разом з нею.

Для досягнення цієї мети він добивався від патріарха обмеження Ставропігії, дотримуючись думки, що тогочасні православні ієрархи і клір через свою зраду, моральну деградацію, жадобу до маєтностей і багатства, здирства, невігласність не можуть очолити боротьбу за віру, стати провідником для народу. Він називав православне духівництво «згаслими лампадами», «потемнілими світильниками», «здичавілими вчителями», котрі в житті є купцями, крамарями, в звичаях ледарями і неробами, в розмовах — неуками.

Оцінюючи погляди М. Смотрицького в цілому, можна зазначити, що вони значною мірою відбивали ті риси, які уже набували представництва у вітчизняній філософії, а саме: зміна її цінності, орієнтації і значення різних пізнавальних засобів, де акцент переноситься на природний світ людського розуму, а потім і на раціональне пізнання як природно-історичного процесу, що знайшло свій розвиток у творчості К. Саковича.

К. Сакович

Чи не одним з перших в українській літературі він звернув увагу на потребу українського народу в національній державі, вільної від підпорядкування державам іншим, сусідніх народів, у тому числі і Польщі, котра мислиться ним як держава республіканського типу на чолі з виборним гетьманом, формування якої простежується саме від П. Сагайдачного. Звертаючись до цієї теми, К. Сакович розкривав ті самі закономірності розвитку суспільного Життя доби Відродження, які були пов'язані з формуванням націй і національних держав в інших європейських країнах. Як і для європейських гуманістів, ідеалом громадського діяча для нього поставала людина з гострим розумом, військовим талантом та дипломатичною вправністю, відданістю Батьківщині, мужністю, доброчесністю, прихильністю до наук безвідносно до її належності до певного щабля феодальної ієрархії.

Сакович вважав, що завдяки вихованню, освіті, набутим знанням людина стає людиною і лише вони дають кожній особистості свободу волі, розумне ставлення до потреб свого тіла і, спираючись на них, бути господарем, творцем свого власного здоров'я і довголіття. Сакович був твердо переконаний в тому, що на основі самопізнання освічена людина може керувати не тільки своїм тілом, а й виявами психічного життя, емоціями, мисленням, вчинками, настроєм, поведінкою, ставленням до інших людей, формувати свій характер, врешті визначати свою долю і місце у світі.

Людина, на його думку, творить не тільки себе, а й подібно до божественного творення — буття, світ речей, де вона наслідує Бога, його творчість, що особливо проявляється в науці, мистецтві. Завдяки такому наслідуванню згладжуються межі між природним і штучним творенням, оскільки одне і друге є реалізацією творчої потенції. Різниця полягає тільки в тому, що Бог творить універсум з нічого, виступає як творець в абсолютний спосіб, тоді як людина — лише у відносний.

Не меншу роль, ніж митці, відіграють і видатні державні діячі, гетьмани-полководці, які спрямовують цілі народи і війська на певні дії, беручи таким способом участь у творенні історії. Здійснюючи подібні дії-творення, люди не стільки олюднюють Бога, скільки підносять себе до нього, надають своїй діяльності божественних здатностей. Людина і постає творцем через свою причетність до божества, через дух і розум, вияв у собі образу і подоби Божої.

Проявом ідей ренесансного гуманізму в творчості К. Саковича є його глибокий патріотизм і те, що на противагу релігійному світоглядові з його невіддільністю конфесійності і народності він на передній план виносив загальнонародні, громадянські інтереси, а не відданість тому чи іншому сюзерену, землі, конфесії, бо народність може відноситися до різних конфесій і навіть до різних держав.

На відміну від інших діячів братського руху, своїх попередників і сучасників, К. Сакович не висловлював на адресу філософії негативних зауважень, а, навпаки, надавав їй права громадянства.

«Арістотелеві проблеми, або Питання про природу людини» — це один з перших підручників східнослов'янського автора з філософії, яку Сакович читав в Київській братській школі.

Досить ґрунтовно в творі описано будову і функціонування всіх основних органів людського тіла, кожному з яких присвячується окрема глава (розділ) із зверненням до особистих спостережень, даних інших авторів. Так, при описові очей викладається точка зору Платона, згідно з якою бачення відбувається через випускання променя з ока. Їй протиставляється точка зору Арістотеля, наводяться аргументи для її доказу і зроблено висновок, що хоч у Платона аргументи здаються сильнішими, проте в Арістотеля вони більш істинні.

При поясненні функціонування того чи іншого органу, його будови Сакович не тільки не посилається на Св. Письмо, а й спростовує богословські тлумачення. «Дехто, — пише він, — стверджує, що у чоловіка одного ребра бракує через те, що в Адама його витягнено з боку для створення Єви, але так твердити гідно сміху». З усіх частин тіла він виділяв серце, підкреслюючи, що ця частина тіла має найбільше значення для життя.

Так само описуються і інші органи із зміною посилань та аргументацій. При описанні шлунка, наприклад, крім даних природознавства Сакович використовує досягнення народної мудрості, філософські легенди. Виступаючи проти надмірного пияцтва, він пише: «Старі давні філософи пили вино тільки під час їжі і ніколи більше, і так говорили про питво: перший келих для потреби; другий — для ліків, третій — для насолоди, четвертий — для весельства, п'ятий — для п'янства, шостий — для блазнювання, сьомий — для шалу».

В розділі «Про сон і сновидіння. Опис сну» Сакович з посиланнями на Тому Аквінського розглядав сновидіння як бачення різних речей, які з'являються уві сні, що відбувається внаслідок збудження відчуттів, які бачили або чули об'єкти в притомленому стані, бо вночі думка звільняється від денних турбот, пов'язаних із зовнішнім чуттям, і може вільніше розглядати ті речі, які вдень мислення розібрало, але через розмаїття перешкод в той час, коли їх сприймало, не могло Це зробити».

«Трактат про душу», ймовірно, становив другу частину лекцій Саковича з філософії і був своєрідним продовженням попереднього трактату. Твір присвячений князю Чорторийському, присвята майже дослівна тій, що в «Арістотелівських проблемах». В передмові викладено різні погляди щодо походження душі, її локалізації. Описуючи душу взагалі, Сакович визначає її як «актуальний стан організації фізичного тіла, що має здатність до життя», «форму природного тіла, що підлягає змінам і може мати різні якості» (Трактат про душу // Гам же. — С. 448). Як наслідник Арістотеля, він виділяв рушійну, чутливу і розумну душу. Рушійна (рослинна) душа — це форма природного тіла, складена з різних частин і членів, що мають здатність до рослинного життя. Її основними силами є живильна, зрошуюча і породжуюча.

Чутлива, або відчуваюча, душа — це душа тварин, здатна жити чутливим життям. Крім попередніх сил, вона має зовнішні і внутрішні чуття. Як і рослинна, тваринна душа не створюється Богом, а виникає, як і інші матеріальні форми, від тілесного чинника. Щодо здатності чутливої душі, то вона двояка: зовнішня (зір, слух, нюх, смак, дотик) і внутрішня (загальне чуття, фантазія і пам'ять).

Опис тваринної і рослинної душі Сакович подає за Арістотелем, з посиланням на Авіценну при описі загального чуття. Докладно описується фантазія, під якою треба розуміти внутрішнє чуття, яке сприймає уявлення або подібності, що надходять від загального чуття, їх затримує і розбирає. При описі пам'яті як чуття, що спричинює розсуд, Сакович знову наслідує Арістотеля не тільки у визначенні місця її локалізації, а й функції, яка полягає в тому, що вона приймає подібності, які надходять не від зовнішніх відчуттів, а формуються самою чутливістю, і люди називають її «мислительною силою».


13.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!