Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Філософський та суспільно-політичний зміст полемічної літератури. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Філософський та суспільно-політичний зміст полемічної літератури. Реферат

Полемічна література, її суспільно-політичний і філософський зміст (О. Оріховський, Г. Смотрицький, В. Суразький, К. Острозький, І. Вишенський, Х. Філарет та інші)

О. Оріховський. Серед українських гуманістів XVI ст. він займає особливе місце. Український і польський публіцист, історик, філософ, перший вітчизняний політолог в сучасному розумінні цього слова, оригінальний мислитель, він в постановці багатьох соціально-політичних проблем не тільки стояв на рівні кращих діячів західноєвропейської культури, а й випереджав їх своїми ідеями і узагальненнями, які знайшли своє обґрунтування з позицій соціально-політичної і філософської думки Нового часу.

Найзначнішими творами Ст. Оріховського-Роксолана вважаються «Про турецьку загрозу» Ця праця користувалися популярністю в Західній Європі, неодноразово перекладались.

Видатний політичний письменник XVI ст. Ст. Оріховський-Роксолан був патріотом свого народу, пишався належністю до нього, постійно підкреслюючи, що він «русин» (українець).

Багатогранний талант оратора, публіциста, історика, філософа Ст. Оріховський-Роксолан проявив у різних сферах духовної культури, виступаючи з позицій ренесансного гуманізму та реформації. Насамперед він, як і більшість гуманістів того часу, розглядав історію не з погляду промислу Божого, а як дію реальних людей, де люди, беручи участь в історичному процесі, постають реальними творцями історії.

Вважав, що як творець історії людина рівна з Богом і тільки в співдружності з розумними людськими істотами Бог може встановити справедливість на землі. З точки зору такого розуміння історії вона із служниці теології перетворювалася у світську науку, де основним матеріалом для неї, прикладом наслідування, ідеалом стає звернення до життя та діяльності античних героїв, видатних діячів.

Звідси формування своєрідного стилю ідеалізуючого біографізму, який, відкидаючи віру в чудеса, головну увагу звертає саме на людину, особистість, переплетіння античних мотивів з місцевими реальними дійовими особами, пошуки яких підвищували інтерес до національного життя, національної історії. Від історії вимагав, щоб вона була «правдивою наукою», «справжньою мудрістю», яка, будучи пов'язана з освітою і пізнанням, вивішувала б і в житті знання та розум.

Історичний процес Ст. Оріховський-Роксолан пов'язував з розвитком науки і освіти, як і більшість гуманістів приділяв значну увагу їх популяризації з метою вдосконалення особи, розумових здібностей людини. Поняття Бога він виводив з античної науки, вважаючи, що ідеальне царство можна створити тільки поєднанням вчення Христа з античною наукою.

Ст. Оріховський-Роксолан постійно підкреслював роль і значення науки, наголошуючи на тому, що як поле, хоча й родюче, без обробітку залишається безплідним, так і людина, навіть талановита від природи, не зробить нічого видатного без відповідної освіти і знання. В своїх листах, «Напученні польському королеві...», інших працях переконував короля дбати про освіту, науку, виховання своїх підлеглих. Серед усіх наук виділяв філософію, яка із селянина робить мешканця міста, дикуна — сумирним, варвара — вченим, а самих людей — богами. Що ж стосується самого Оріховського-Роксолана, то в галузі філософії його цікавили питання політики та етики.

Всупереч Августину і Т. Аквінському, для яких держава є знаряддям реалізації моральних і релігійних цілей індивідів Ст. Оріховський-Роксолан стверджує, що мета держави полягає в гарантії права і користі індивіда, перед яким держава має ряд обов'язків. В свою чергу, громадянин має ще більше обов'язків перед державою і його інтереси мають бути спрямовані на інтереси держави і суспільства.

Ст. Оріховський-Роксолан особливо обстоював почуття власної гідності людини, яке завжди має належати їй. Розглядаючи почуття власної гідності, заперечував його природжений характер, вбачаючи критерій переваги одного члена суспільства над іншими у розумі, особистій чесності і добропорядності, де титул без чесноти — пусте слово.

Виступав проти соціальної несправедливості, гноблення й жорстокості пануючих станів відносно нижчих прошарків суспільства. «Відкрий вуха і нагостри їх, — писав Оріховський королю, — звідусіль почуєш жалісний плач і стогін своїх підлеглих, у яких відібрали також свободу — їхню силу, тому й не наважуються навіть поскаржитися». Звичайно, як син свого часу і стану, він обстоював інтереси шляхти, проте часто виступав на захист посполитих, дбаючи про них, радив, наприклад, так організувати військову службу, щоб посполиті спочили від податків.

Ст. Оріховський-Роксолан — один із перших українських високоерудованих полемістів, який розпочав наукову і публіцистичну діяльність з відповіді наклепам католицизму на український народ і православну церкву. На закиди католиків про православне походження його матері він зазначав, що це віра батьків, де кожна людина має право наслідувати її.

Папські заборони, нав'язування людям віри силоміць розглядав як явище гірше, ніж турецька загроза, оскільки турки, захоплюючи території, не забороняли сповідувати свою віру, тоді як римська церква у Польщі позбавляла мешканців цього права і поширювала найпідступнішу облуду. Положення про целібат розцінював як такий, що суперечить природі людини, її праву на продовження свого роду.

У посланні до папи Юлія III вимагав зняти з нього заборону на одруження, навіть погрожуючи, що всупереч забороні не залишить дружини. Що стосується подібних заборон, то папа втратив рештки поваги, які мав у Польщі. Ст. Оріховський-Роксолан вимагав покласти край втручанням папи у світські справи, називав його тираном, хижим звіром, ненависником науки і освіти. Негативної думки був він і про католицьких єпископів у Польщі, яких називав зрадниками країни, ворогами народу, папськими шпигунами.

Підкреслював, що майнове становище єпископів ні в якому разі не повинне дорівнювати королівській гідності, і тільки король має право наставляти єпископів на провінцію, де добирати треба тих, хто має добру славу серед народу, оскільки деякі єпископи чинять насильство над громадянами і від цього свобода останніх перебуває у великій небезпеці.

Тільки король має право виносити вироки своїм підлеглим, позбавляти їх майна, а єпископи мають залишатися у межах своєї влади і виконувати тільки свої функції, дбати про духовне спасіння людини. У реформаторському дусі Оріховський ставив питання про виборність священнослужителів на вищі посади, вказуючи, що при виборі не слід зважувати ні на рід, ні на прохання, ні на гроші і навіть голос короля тут не може мати ніякої переваги над іншими громадянами, впливати на вибір.

Г. Смотрицький. Український письменник, педагог, культурно-освітній діяч Г. Смотрицький народився в с. Смотрич (тепер смт. Дунаєвецького району Хмельницької області). Дата народження невідома.

Виступаючи проти прагнення римського папи та єзуїтів католизувати український і білоруський народи, Г. Смотрицький засуджував політику полонізації, спрямовану на соціальне і національне гноблення українського народу. Ці мотиви особливо гостро звучать в його праці «Ключ царства небесного», яка написана у відповідь на книгу ректора єзуїтської Ярославської колегії Бенедикта Гербеста «Докази віри римської церкви.

Історія грецького рабства заради єдності». На противагу католицькому експансіонізмові Г. Смотрицький в дусі реформаційних ідей виступив з обстоюванням рівних відносин між віруючими у ранньохристиянську епоху, гостро критикував католицьку церкву, на вершині якої стоїть уподобаний до Бога, відірваний від пастви і навіть від інших ієрархів своєї церкви папа. Подібний церковний устрій він називав «богопротивним человекобожием», «идолопоклонством». Цьому устрою Г. Смотрицький протиставляв рівність взаємовідносин ієрархів і пастви як рівноправного союзу віруючих.

Реформаційні ідеї Г. Смотрицького до певної міри поєднувалися з гуманістичними. Так, головними доброчестями людини він вважав славу, мужність, талант, активну діяльність, спрямовані на досягнення вищих цілей — благо рідного краю, його захист, турботу про розвиток освіти, культури свого народу, захист віри предків. На його думку досягти вищого блаженства можна тільки тоді, коли перенесеш себе зі старого, обмеженого гріхами і спокусами зовнішнього світу до нового, підпорядкованого внутрішній духовній суті.

Внутрішнє, духовне оновлення людини відбувається через самопізнання, самозаглиблення, які здійснюються на самоті молитвою, під час якої вона здатна ввійти в контакт з Богом, досягти рівня обожнення, тобто відкрити в собі Бога. Та все-таки, з його точки зору, вдосконалення людини йде не завдяки самозаглибленню у себе, відходу від світу, а за допомогою земного досягнення самоутвердження через активну діяльність, де основним є збереження православної віри як релігії предків, розвиток рідної мови і культури.

Звертаючись до історії, Г. Смотрицький розглядав її не як результат Божого промислу, а як історію діяльності видатних осіб, покликаних працювати над конкретними практичними цілями. В цьому питанні від додержував давньоруської традиції виходу за межі провіденціалізму, пошуку практичних причин історичних подій в діях самих їх учасників.

Водночас як представник течії тодішньої реформаційної української думки він вважав, що здобути земну славу та успіх можна лише тоді, коли мета діяльності людини буде узгоджуватися з перетвореними у внутрішнє переконання основами християнського морального кодексу, зміцненням православної віри, розвитком вітчизняної культури, захистом свого народу від іноземного поневолення, конкретним взірцем чого вбачав діяльність князя Острозького.

Х. Філарет. Погляди, близькі до тих, що обстоював Г. Смотрицький, знайшли свій розвиток і в творчості іншого діяча Острозького культурно-освітнього центру X. Філалета, однак набуваючи форми синтезу реформаційних ідей, що стихійно формувалися у цей час всередині православ'я із свідомим переосмиленням тих чи інших концепцій протестантизму.

Христофор Філалет рішуче виступав проти релігійного гноблення українського народу, вимагав рівних прав світських людей всіх станів у розв'язанні питань церковно-суспільного життя. Цитуючи Августина та Ієроніма, він доводив, що всі християни рівні перед Богом, тому не тільки єпископи, пресвітери, апостоли і пророки покликані до розбудови «тіла Христового», тобто церкви, а й світські особи. Вони мають бути залучені до духовних справ, брати участь у церковних соборах, контролювати діяльність пастирів, перевіряти церковнослужителів щодо відповідності їх тій посаді, яку вони займають. Христофор Філалет визнавав право суду світськими людьми священнослужителів різного рангу аж до владик і митрополитів, а також право усунення тих ієрархів, які не виправдовують надій, покладених на них паствою.

Розглядаючи свободу совісті як вищу духовну цінність, він зазначав, що кожна людина має право на свою віру, право боротися за неї. Не відмовляючи ні митрополитам, ні владикам права переходу до іншої віри як особисту справу їх совісті, категорично заперечував їх претензії на совість пастви, насильницьке примушення її до переходу в іншу віру.

Розглядав останнє як порушення державного і Божого закону, що дає право на справедливий протест і вимогу покарання винуватців. Стверджуючи, що «кожний своє бремя понесеть», вимагав особистої відповідальності, виступав проти фальшивих пророків. Був переконаний у тому, що людський розум здатний розібратися у Св. Письмі, де кожна людина, спираючись на свій розум, має право звіряти зміст проголошених священнослужителями проповідей зі Св. Письмом. З цього погляду заперечував претензії духівництва на монопольність істини в питаннях віри, обстоював думку про можливість кожної світської, а не тільки духовної особи висловлювати судження з питань віри, до яких мають прислуховуватися і духовні ієрархи.

Рішучий протест проти деспотизму і гноблення Ватиканом та частиною православних ієрархів українського народу, звернення до реформаційних ідей дали змогу Христофору Філалету в надрах теологічного світогляду сформулювати ряд ранньобуржуазних ідей громадянського права. Так, обстоюючи положення про те, що свобода совісті є не тільки вища духовна цінність віруючого, а й предмет його постійного піклування, він указував, що кожна людина грецької віри має право вимоги не чужої, а саме своєї власної віри. Церква, а отже, і народ будуть шанувати державу, рішення влади, які гарантують право і свободу кожного з народів, що населяють державу. Якщо цього немає, то піддані у доступній їм формі змушені боротися з несправедливістю, бо цього вимагає голос їх совісті, принципи «істинного способу життя».

Показуючи утиски, що чиняться у Речі Посполитій людям православного населення України унією, яка нав'язується українському народові, Філалет засуджував дії світських та духовних владик, що порушують право християн або цілого народу на вільне сповідання, вимагав у держави гарантії свободи совісті, заборони порушення «закону Божого». При цьому він попереджував, що український народ діє проти утисків скаргами і протестаціями, виявляючи стриманість, доброчестя з метою збереження суспільного спокою, сподіваючись на справедливе розв'язання своїх проблем. Якщо представники влади не наведуть належного порядку, то український народ змушений буде вдатися до інших форм боротьби за свої права.

К. Острозький. У розвитку реформаційних ідей, їх поширенні в Україні діячами Острозького культурно-освітнього центру чільне місце належить Клірику Острозькому.

Спираючись на твори православних церковних діячів та східної патристики, Клірик Острозький намагався осмислити сутність буття Бога, показати, в чому розходяться богословські положення православ'я з католицизмом. Вихідним пунктом при розгляданні цих питань у нього виступає протиставлення Бога і світу, Бога і людини, внутрішнього і зовнішнього, властивого давньоруській традиції.

Водночас це протиставлення поєднується з уявленнями християнського неоплатонізму Псевдо-Діонісія Ареопагіта про абсолютну невизначеність Бога, твердженням, що він не тільки трансцендентний, а й іманентний щодо світу, нечуттєвий і невидимий, такий, що існує сам по собі і над усім. Бог все охоплює і наповнює світ, один він — отець слова живий, премудрий і могутній, основа всякого буття, перед усім і над усім.

Розуміння трійці Клірик Острозький давав у християнській інтерпретації з одночасним спростуванням католицького тлумачення догмату про походження святого духу не тільки від отця, а й сина, прийняття якого було необхідною умовою унії східної церкви із західною. Викладене мало принципове значення. Якщо за греко-візантійською версією святий дух походить тільки від Бога-отця, а Бог-син є іпостассю, рівною святому духові, то католицька теологія надавала тлумаченню догмата еманаційних і субстанційних рис, вносячи ієрархічність в уявлення про відносини осіб божественної трійці, завдяки чому доводилось верховенство влади папи. Саме проти останнього і виступав Клірик Острозький.

Принципове значення для Острозького полеміста мав поділ людини на зовнішню і внутрішню, на душу і тіло, констатація й" духовної і тілесної природи. Сутність внутрішньої людини він вбачав в умі, зовнішньої — в розмислі, або в розсудливості, Ум є вищою споглядальною силою, що спрямовується Богом і допомагає відкривати в людині закладену Богом істину, а розсудок через судження і доведення здійснює пізнання зовнішнього світу.

В руслі давньоруської традиції ум визначається Кліриком Острозьким як самовладна, безсмертна сила, страж вічного життя, невидимий образ Бога, тоді як «розмисел» (розсудок) трактується як те, що зовні надходить у людську душу, тобто знання, яких набувають у процесі навчання, аналізу чуттєвих даних.

З його точки зору, як істина подвійної природи людина одночасно належить до двох світів, постійно перебуваючи у внутрішній боротьбі між добром і злом, нею оволодівають різні прагнення, несумісні високі і низькі бажання. Саме це і використовується неприятелем для того, щоб розвіяти свій «кукіль», ошукати і звести людину, а потім загубити її, що, власне, й роблять уніати.

Якщо людина забуде про свою справжню духовну сутність або ж піддасться своїй тілесній природі, принадам земного світу, з яким вона пов'язана тілом, то залишиться в потоці хаотичних змін і не досягне нічого, крім страждання. Лише життя, підпорядковане вищій цілі, дає можливість знайти себе, виявити свою справжню людську сутність, заслужити собі спасіння. Вищою метою постає тут знищення у собі «старої» і «ветхої», або «зовнішньої», людини і перетворення себе у «нову» людину.

На думку Клірика Острозького, як і більшості діячів Острозького центру, досягти цього можна глибокою внутрішньою перебудовою, яка ґрунтується на самопізнанні, пошуках у собі Бога, правди, тобто на цілеспрямованій пробудженості у собі голосу власного сумніву совісті, що пропонує відчайдушну боротьбу з собою, подоланні пристосовництва, користолюбства, зрадництва, безпам'ятності.

Особливу роль в процесі цього пробудження Клірик Острозький відводив індивідуальному осмисленню Св. Письма, глибокому проникненню у його зміст кожного віруючого, засвоєнню у текстах істин і перетворенню їх у внутрішні переконання індивідів, активній діяльності у земному світі, спрямованій не на пошуки «прожней хвали», а «вишней слави» і її протидії «непріателю душно ме». Під «вишней славою» він розумів розвиток освіти, проповідництво, розвиток національної культури, підняття народу на боротьбу за свої права і віру.

Правда, коли йшлося про розвиток освіти, Клірик Острозький, посилаючись на православні традиції, накладав заборону на досягнення таємниць Св. Письма, виступав проти західноєвропейського реформаторства, підкреслюючи, що для проникнення в божественні істини немає потреби звертатися до силогізмів, розумного проникнення в ті чи інші таємниці буття, а тим більше пояснювати їх даними природознавства. Висновок його тут однозначний: можна бути зовнішньо мудрим, а душу мати «ненаучену», бо пізнання тільки зовнішнього світу ще не робить людину корисною для свого народу.

Клірик Острозький розповідає про положення українського народу у польській державі, зображує страшну картину знущання і насильства, які чинять поляки на його батьківщині, наруги над вірою і культурою свого народу.

Таке становище українського народу в Речі Посполитій Клірик Острозький не без підстав пов'язував з насильницькою політикою полонізації, знаряддям якої стало впровадження унії, «згоди», а тому різко виступав проти «згоди» між православною і католицькою церквою, мету якої вбачав у підпорядкуванні православної церкви папі римському.

Запропоновану католиками унію, «згоду» він образно порівнював з Вавилоном. «Власне, — підкреслював Клірик Острозький, — теперешняа мішаная колотливая згода оному Бабсею подобна же ее своєю думою в небо виставити усиливается. Там въ той згоде — помешанье язикомі, а у теперешней — помешанье сумненья й вери». Ця згода підступна, бо при її втіленні можна потрапити в диявольські тенета.

Вона зацукрована зверху, а всередині наповнена отрутою, оскільки досягнення її загрожує незалежному існуванню українського народу. Клірик Острозький попереджував, що не можна приймати таку згоду, йти на встановлення миру і спокою за умовами, які нав'язуються іноземними поневолювачами, а тим більше терпіти наругу на рідній землі тих, хто забороняє народові його релігію, примушує його переступати через батьківські заповіти, покривати ганьбою чесні і святі справи предків, знищувати їх славу і славну про них пам'ять.

Інтуїтивно він дійшов до усвідомлення загарбницької політики полонізації і Ватикану, підступної змови монарха з монархом, короля з королем і великого духівництва. Водночас, засуджуючи «підступну згоду», що нав'язувалася Ватиканом, закликаючи до боротьби з нею, Клірик Острозький не заперечував проти переваг дійсного союзу і братнього єднання народів перед міжусобицями, стверджуючи, що тільки тоді буде мир і спокій, коли згода виступатиме як союз однодумців, оснований на взаємній повазі і братерстві.

І. Вишенський. Особливою схильністю до збереження православних традицій, обстоювання максимальної замкнутості української культури в давньоруських межах, повним не-сприйняттям жодних інокультурних впливів характеризуються погляди Івана Вишенського, полемічна діяльність якого в хронологічних масштабах збігається з активізацією діяльності острозьких книжників. Свідчень про життя та діяльність цього українського письменника, критика, сатирика, видатного мислителя збереглось мало.

Оцінка творчості І. Вишенського в нашій історико-філософській літературі неоднозначна. На думку одних (В, Нічик), він постає мислителем демократичного напряму, виразником і захисником трудящих, селянсько-плебейських мас. Інші (Я. Стратій) заперечують демократизм Вишенського, звинувачують його в байдужості до свого народу, конформізмі, критиці представників третього стану як носіїв нової ідеології в українському суспільстві. Д. Донцов широко послуговується творами Вишенського в обґрунтуванні своєї концепції провідної верстви та її основних чеснот, високо цінуючи його за звернення до давньоруської традиції, особливо за визнання ієрархічності суспільства, де кожний стан виконує свої функції, завдяки чому досягаються злагодженість суспільства і його процвітання.

На його думку, духовною основою буття людини в умовах земного життя має бути мудрість Божа — Софія, яка увіковічена навіть іконами і храмами. Він відкидав філософські вчення Платона і Арістотеля, античних і пізніших філософів, повчання світських та західних церковних діячів. І хоча він визнавав лише православну патристику, проте оскільки всі християнські автори використовували греко-римську філософську спадщину, то фактично й об'єктивно був змушений сприймати ідеї «поганської філософії», але у сукупності зі східнохристиянськими віруваннями. Свої філософські погляди І. Вишенський тісно пов'язував з гостроболючими, життєво актуальними проблемами, теологічними та релігійно-церковними питаннями, реальним життям православ'я, з соціально-економічними, національними і релігійними сферами буття українського народу в умовах Речі Посполитої.

Червоною ниткою через усю творчість І. Вишенського проходить ідея протиставлення Бога і світу, Бога і людини, яка ніколи не зникала із світоглядних традицій культури давньоруської пори. Беручи свої витоки з творінь Феодосія Печорського, «Києво-Печерського Патерика», ця ідея, починаючи з XIII ст. після загибелі давньоруської держави та духовного поневолення східнослов'янських народів, поширюється візантійськими ісихастами, поступово набирає сили в XVI ст., виходить на передній план як така, що найбільше відповідає назрілим соціально-культурним потребам формування у межах православ'я реформаційних ідей. Включившись у боротьбу проти католицької церкви та православних ієрархів, які з «архієпископів» перетвворювалися в «архискотів», І. Вишенський звертається саме до цієї ранньохристиянської ідеї докорінної відмінвтості земного і небесного.

Серед усього цього світу зла, який населяє різні народи, І. Вишенський найбільш негативно і песимістично оцінює свою Батьківщину, зраджену своїми світськими і духовними владиками.

Послідовне втілення ідеї «несумірності Бога» і світу, нестабільності, несутності земного світогляду стало для Вишенського теоретичною основою обґрунтування необхідності протесту проти тих організацій, які втілювали у собі «сумірність» (католицизм, новостворена уніатська церква), об'єднання українського народу в ім'я захисту і збереження своїх прав, релігійних і культурних традицій.

З осмисленням сутності співвідношення Бога і світу І. Вишенський прагнув розкрити широкий спектр філософських проблем: онтологічних, гносеологічних, етичних, соціально-політичних, які розглядав у контексті осмислення людини, її щастя, свободи, надій та звершень. Значне місце серед цих проблем займала проблема співвідношення матерії і духу, земного і небесного.

Відносини між духом і тілом характеризуються у Вишенського не гармонійністю, злагодженістю, а антагоністичною протилежністю та взаємовиключеністю, що зумовлює їх непримириму боротьбу.

Боротьба двох світових сил — Бога і диявола, духу і тіла — ведеться повсюди і постійно: в природі, суспільстві, душах людей. Ці дві протилежності, суперечність між якими непримиренна,

розв'язуються лише шляхом перемоги божественної істини над дияволом, є кроком уперед в утвердженні добра, справедливості у кожному індивідові, житті суспільства в цілому.

Людина у Вишенського є не просто сліпа, безвольна істота, об'єкт гри двох сил — тіла і духу. Ці дві сили розкривають свою суть у боротьбі, що відбувається у життєдіяльності людини, її помислах і тим самим усвідомлюється. Свідомість дає змогу вибирати, а це приводить до утвердження в людині або тілесного, або духовного. Від волі людини залежить, на який бік стати — тіла чи духу. Якщо людина позбавлена вибору, то з неї знімається відповідальність, а також покарання за вчинене зло.

У контексті висловленого І. Вишенський розглядав також проблему вдосконалення людини. Людина, з його точки зору, є «єство немічне, підвладне пристрастям, грішне, зв'язане всіма вузлами повітряних духів зла». Вдосконалення людини можливе тільки через подолання зла, що досягається за умов її самопізнання в духовному плані. Лише душа людини може досягти найвищого ступеня досконалості в момент найвищого блаженства, повного злиття з духовним абсолютом.


13.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!