Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Неоплатонізм Плотина як філософська система античності. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Неоплатонізм Плотина як філософська система античності. Реферат

Життя та погляди Плотина: еманаційна система, абсолют, ідеальний, психічний і матеріальний світ, людська душа, пізнання, мистецтво і чеснота. Суть неоплатонізму

Життя Плотина. Філософську синтезу всієї епохи становив неоплатонізм Плотина, остання велика система античності. На відміну від системи Філона, філософські чинники мали в ньому перевагу над релігійними, дух Греції — над духом Сходу. Він виник в Александрії, вже на спаді епохи, в ІІІ ст. н. е.

Плотин народився в Лікополі у Єгипті, молодість провів в Александрії. Там на 28 році життя розпочав філософські студії. Посеред олександрійських філософів його найбільше привабив Аммоній Саккас. На 40 році життя перебрався до Риму. Пройшов через життя, чужий матеріальним і дочасним справам, цілковито поглинутий духовними проблемами.

Соромився, що має тіло, як пише його учень і життєписець Порфирій. Був оригінальним мислителем, а водночас — незвичайним ерудитом, знавцем давніших філософських поглядів. У Римі здобув численне гроно прихильників свого вчення, між іншими, самого імператора Ґаллієна. Плотинів проект заснування міста філософів, яке мало називатися Платонополь, був, начебто, близький до здійснення.

Писання. Плотин почав писати пізно, допіру від 50 року життя. Писав несистематичне, не зібрав в одному творі свої основоположні погляди. Залишив 54 опуси, які Порфирій уклав у 6 дев'яток, або ж “Еннеад». Ця назва і Порфиріїв уклад (тематичний, а не хронологічний) були прийняті всіма наступниками. Перша «Еннеада» охоплює етичні розвідки , друга — фізикальні, третя — космологічні, четверта — трактати про душу, п'ята — про розум, шоста — про найвищі категорії, буття, благо, єдність.

Розвиток. Можна вирізнити три періоди у розвитку Плотина. У першому він був визнавцем Платона і розвивав його вчення про душу та її очищення. У другому він перейшов від тих спеціальних питань до пошуків загальної теорії буття і водночас від чужого до власного погляду на світ, від платонізму до неоплатонизму. У третьому періоді, часі старіння, Плотин перервав абстрактні дошукування і зосередився на більш актуальних питаннях, переважно етично-релігійних.

Попередники. Головним його попередником був Платон: Плотин подавав себе за Платонового екзегета, однак фактично він свідомо переосмислив платонівське вчення, і тому його називають уже не платонівцем, а неоплатонівцем. Поза тим, він користався також з Аристотеля і стоїків, а передусім — з олександрійських філософів, Філона та неопіфагорейців. Од александрійців він перейняв градуалістичну концепцію метафізики за схемою: Бог, світ і посередник між Богом і світом. Зберіг також концепцію етики, яка наказує всьому сотвореному повертатися до Бога, та концепцію пізнання як такого, що досягається у станах екстази. І всім тим концепціям надав самостійного і дозрілого вигляду.

Безпосереднім попередником Плотина був Аммоній, званий од своєї професії Саккасом, себто носієм, мішечником. То був радше релігійний діяч, ніж філософ. У своїх поглядах він сполучав доктрину Платона з містицизмом, властивим для перших віків після Христа. Плотинове ставлення до нього нагадує ставлення Платона до Сократа: Плотин закріпив на письмі його усне вчення, але у той же час змінив те вчення, перетворивши його у філософську систему.

Погляди Плотина

Еманаційна система. Відправним пунктом Плотина, як і всієї епохи, був дуалізм, відчуття велетенських протилежностей, що криються в бутті. А метою, навпаки, було доведення єдності буття, побудова моністичної системи. Засобом, що його Плотин застосував для досягнення цієї мети, було генетичне висвітлення буття: вияви буття хоч би які різні, є етапами одного і того самого розвитку; реальний світ і справді принципово відмінний від ідеального, а земний світ — від божественного, але один походить з іншого.

Таке розв'язання вимагало переміни самого поняття буття: суть його становить не тривання, як хотіли елеати або Платон, а становлення. Оце динамічне поняття буття уможливило створення моністичної системи: немає багатьох буттів, є одне буття, яке розвивається і набуває різних форм.

Бо природженою властивістю буття була, на думку Плотина, експансія. Завдяки їй з буття виринають щораз нові його подоби. Геракліт наближався до усвідомлення динамічної природи буття, але він, однак, перебував в омані, коли судив, що буття, приймаючи нову форму, тратить форму попередню. Плотин навчав, що буття триває, продукуючи нові буття. А це тому, що буття має природу світла, суть якого становить випромінювання. Те, що буття випромінює із себе нові форми, належить до його природи — і це від неї невід'ємне. Виниклі форми є мовби променями буття або — згідно з іншою, зазвичай вживаною метафорою — його еманацією.

Теорія еманації була стрижневою думкою системи Платина; світ був для нього черговим емануванням щораз нових буттів. Ця теорія зайняла місце вчення про створення світу, що його приймали системи, засновані на священних писаннях, на кшталт системи Філона.

Абсолют. Яке ж оте найдосконаліше буття, з якого еманують усі дальші форми сущого? І на це питання Плотин відповів оригінальним чином. Він не обмірковував, як Філон, релігійного протиставлення Бога і світу, а розгортав філософське протиставлення світу ідеального і світу реального. Згідно з духом часу, ідеальний світ був у його очах досконалішим од реального. Але і в ідеях не бачив він повної досконалості і звідси висновував, що існує буття, досконаліше од ідей.

Зрештою, він мав уже попередника хоч би у Філоні, для котрого Бог стояв понад ідеями. Плотин пішов за ним, але намагався бути незалежним од віри і спиратися виключно на розумування. Оте розумування, яке оперувало остаточними абстракціями в атмосфері вершин, де думка лише через силу просувається вперед, дало наступний результат.

Первинне буття, як найдосконаліше, мусить бути цільне від будь-якої множинності і будь-яких протилежностей, через те воно — суто Єдине. Воно не є ані духом, ані думкою, ані волею, бо дух, думка і воля мають свої протилежності. В той час як будь-яке відоме нам буття — тим чи іншим чином залежне, воно — незалежне й безумовне, воно — абсолют. Плотин звеличував його як сущу понад усякою досконалістю вершину краси, добра, істини і єдності, воно було для нього тим, що релігії називають Богом. Було джерелом усього, що існує. І то була єдина позитивна властивість абсолюту.

Поза тим, воно було для Плотина чимсь наскрізь "негативним", себто лежало поза сферою того, що можна осягнути думкою, пізнати і назвати. Всупереч Платанові, він вважав абсолют чимсь непізнаваним, що лежить не тільки "поза буттям", але й "поза розумом". Джерело будь-якого раціонально пізнаваного буття саме по собі ірраціональне. Плотин і справді в певному сенсі мирив раціоналізм з ірраціоналізмом, але остаточну перевагу віддавав ірраціоналізмові. Такий був результат зусиль, докладених Плотином для окреслення абсолюту. Для шукачів абсолюту він на всі часи залишився взірцем.

Ідеальний, психічний і матеріальний світ. З абсолюту еманують інші вияви буття, але вони — щораз менш досконалі, щораз менше мають у собі єдності, щораз більш залежні. Ті форми-вияви Плотин називав іпостасями. Він вирізняв їх три: ум, душа і матерія.

Першою після абсолюту іпостассю був духовний світ ума, себто світ ідеальний. З нього у філософії Плотина починалася царина, доступна для зрозуміння й пізнання. У філософії Платона світ ідей був найвищим, а в Плотина - лише другим. Зі світом ідей неоплатонізм ступав на знайомі шляхи: виявом його оригінальності була концепція абсолюту й еманації, а от v дальшому розвитку системи він багаторазово послуговувався думками Платона та інших мислителів.

Другою іпостассю був для Плотина психічний світ, висвітлюваний ним як єдина душа світу, в якій містяться всі індивідуальні душі. Світ душ є еманацією світу ідей, як той був еманацією абсолюту.

Нарешті, останньою іпостассю є матерія, її проста і неперервна будова вказує, що й вона зберегла певну єдність, але єдність у ній, а разом з тим досконалість і творча сила — на вичерпанні. Тому матерія становить кінець еманаційного процесу.

Єдність буття мала для Плотина особливий наслідок: зробила його прихильником астрології, магії і ворожбитства. Бо раз усе у всесвіті - зв'язане між собою, то на підставі одної його частини можна робити висновки про інші і впливати на них. Тим-то "таємні науки" знайшли Плотиновій системі метафізичне обґрунтування.

З іншого ж боку, єдність буття була для Плотина підставою оптимізму та естетичної позиції щодо світу. Адже кожна частина всесвіту, позаяк вона виводиться із прабуття, має в собі щось із його досконалості. І, попри нехіть до чуттєвого світу, Плотин визнавав сущі в ньому благо і красу.

Людську душу Плотин ділив на два складники: всі пов'язані з тілом функції, тобто рослинні і тваринні, а також усі недосконалості і гріхи він по платонівськи перекладав на нижчу частину душі, щоб зате вища була цілковито вільна від тілесних уз і всякої недосконалості. Так висвітлену вищу душу він міг зарахувати до вищих регіонів буття.

Належачи до вищих регіонів, душа, одначе, сходить до нижчих, щоб їх одухотворити і через те піднести. То була вже інша концепція, ніж платонівсько-піфагорейська; з неї Плотин зберіг, усе ж, переконання, що душа, хоч вона й підносить тілесний світ, проте сама, діставшися до нього, опускається, бо тратить сув'язь із вищими регіонами і відвертається від божественного прабуття.

Щоб вона могла до них вернутися, потрібне навернення: треба, щоб загальмувавши гін, який тягне її у щораз менш досконалі сфери буття, вона навернулася до досконалих сфер. Тим самим, перед душею стоять два шляхи: униз і увись. Перший іде у природному напрямку зменшення досконалості буття, а другий є шляхом повернення, який долається завдяки зусиллям душі.

Пізнання, мистецтво і чеснота. Шлях увись дута може подолати різними способами: через пізнавальні, естетичні або моральні зусилля. Тим-то теорія пізнання, естетика й етика становили паралельні члени філософської системи Плотина.

Плотинова теорія пізнання не була ні теорією науки, як у Платона, ні формальною логікою, як у Аристотеля, — ці суто наукові заходи втратили вартість, яку вони мали для греків класичної епохи. Була вона, натомість, теорією наближення до Бога через пізнання. Таке пізнання не могло бути справою ані чуттів, ані дискурсивного розуму.

Мистецтво також перестало бути для Плотина тим, чим воно було для давніших греків, тобто наслідуванням дійсності. Навпаки, воно було для нього творчістю, яка здійснює ідеї, а що творчість є найдосконалішою властивістю божественної істоти, тож праця митця є відблиском божества і способом уподібнитися до нього.

Нарешті, й етика отримала у Плотина новий характер. Те, що досі вважалося чеснотами, перестало бути найвищою метою морального життя. Понад "громадянські" чесноти, поза які не виходив ні Платон, ні Аристотель, Плотин ставив чесноти, які очищають, а ще понад них — найвищі чесноти, які уподібнюють душу до Бога.

Таким чином, усі ті вчення — теорія пізнання, естетика, етика — отримали метафізичну і теологічну орієнтацію. Через те вони були підпорядковані одній спільній меті і злучені в одну систему. Крім того, і засоби, якими розпоряджалися ті вчення, були спільні: всі вони досягають своєї мети не через тверезе розумування, а через екстазу, не думкою, а інтуїцією, безпосереднім доторком до досконалого буття.

Суть неоплатонізму

Це була одна з численних геоцентричних систем, заснованих на олександрійській схемі, але вона вирізнялася:

  • автономністю, бо не апелювала до жодної одкровенної релігії, а послуговувалася виключно філософською рефлексією, проте її світорозуміння було глибоко релігійне, вона змагала до тих самих цілей, що релігії. Далі, неоплатонізм вирізнявся;
  • повнотою системи, в якій він брав до уваги усі філософські питання й дисципліни, не тільки космологія і психологія, але також теорія пізнання, етика і естетика знайшли місце у "схемі двох шляхів" (увись і вниз);
  • своїм монізмом. Це був монізм іншого типу, ніж той, що його проповідували гілозоїсти й матеріалісти. Він не зводив нижчого буття до вищого ані навпаки, натомість виводив нижче буття з вищого. А виводячи нижче земне буття з вищого, божественного, він творив нову еманаційну форму пантеїзму.

Оригінальними задумами Плотина, які уможливили його моністичну систему, були:

  • динамічна концепція буття;
  • теорія еманації.

Крім того, провідними мотивами системи були:

  • трансцендентна теорія абсолюту;
  • феноменалістична теорія матеріального світу;
  • екстатична теорія пізнання, мистецтва і чесноти, осмислених як знаряддя злуки з абсолютом.

Неоплатонізм був твором не наукового дослідження у точнішому значенні слова, а умоглядної фантазії. 3 досвідом його нічого не єднало; завдання філософії він бачив у знайденні абсолюту, а в цьому досвід не міг стати в пригоді. Єдиним методом, який йому залишався, було діалектичне висновування понять. З його допомогою він доклав майже надлюдських зусиль, аби осягнути абсолют і вивести з нього будь-які форми буття.

Школа. Неоплатонівська доктрина мала численних послідовників, серед котрих вели провід по черзі три школи:

  • александрійсько-римська школа самого Плотина, що проповідувала первісну форму неоплатонізму;
  • сирійська школа Ямбліха;
  • атенська школа, головним представником якої був Прокл Діадох.

Подальший вплив. Неоплатонізм був останньою філософською формацією, яку зродила Греція. Під його знаком закінчувалася антична філософія, але він пережив античність, прищеплений християнській думці. Системи християнської філософії, які постали на Сході, починаючи від Орігена, котрий разом з Плотином слухав Аммонія Саккаса, через Псевдо-Діонісія аж до Йоана Дамаскина, послуговувалися основними ідеями неоплатонізму і, по суті справи, переосмислили Плотинову доктрину не більше, ніж офіційні представники його школи, Ямбліх або Прокл.

Навіть на Заході, де утворилася самобутня християнська метафізика, неоплатонівські ідеї справили свій вплив. Вірна неоплатонівській традиції метафізика не переставала мати прихильників у середньовіччі – від Еріуґени до Кузанця — і становила одну з великих течій середньовічної філософії. Неоплатонізм мав своїх визнавців не тільки серед філософів латинської культури, але мав їх і серед арабів: найбільші їхні філософи, хоч подавали себе за учнів Аристотеля, фактично були учнями Плотина. Неоплатонівська традиція пережила середньовіччя, пережила Ренесанс. Еволюційний монізм, створений Плотином, повертався під різними личинами і в метафізиці Нового Часу аж до XIX віку, до Шеллінга і Гегеля.

Література

1. Антология мировой философии. T.I. 4.1. К., 1991.

2. Аветисьян А. А. Античные философы. Тексты. К., 1955.

3. Асмус В, Ф. Античная философия. М., 1976.

4. Иванов В. Г: История этики Древнего мира. СПб., 1997.

5. История античной диалектики. М., 1972.

6. Кессиди Ф. X. Сократ. Ростов н/Д, 1999.

7. Лосев А. Ф., Тахо-Годи А. А. Платон. Аристотель. М., 1993.

8. Платон. Сочинения в 4-х тт. М., 1990-1994.

9. Плотин. Избранные трактаты. Минск, Москва, 2000.


11.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!