Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Моральні та філософські аспекти евтаназії. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Моральні та філософські аспекти евтаназії. Реферат

Термін "euthanasia" утворений від латинізованого грецького слова "thanatos" і префікса "еи", що в перекладі означає "легку, гарну, щасливу, безболісну смерть". Однак, попри зовнішню зрозумілість, за цим терміном приховується досить складне і суперечливе явище

У Спарті вбивали дітей, що народилися хворими чи з певними вадами, у Середній Азії (за Тімура І) хворих проказою, у Франції (за Наполеона) хворих чумою. Нацисти у Німеччині застосували евтаназію до 275-и тисяч своїх громадян (фізичних інвалідів, душевнохворих та інших), яких вони вважали такою формою існування, що негідна називатися життям. Тут явно прослідковується примусова евтаназія, за якою постає свавілля правителів.

У Сардінії (одному з європейських регіонів з специфічною архаїчною культурою, що зберігалася у своїй цілісності майже до 60-х років XX ст.), існував за одними даними до кінця XVIII ст., за іншими - до кінця XIX ст. інститут sa accabadora (від іспанського "acabar" - „кінчати", "вбивати", "прикінчувати"). Це своєрідний інститут особливих жінок, які існували ледве не в кожному селі.

До їх послуг зверталися у тих випадках коли хвороба торкалася невиліковно хворих людей, страждання яких, за їх власним бажанням чи бажанням родичів, хотіли припинити. Ось тому термін accabadora у контексті сардінської культури означав не стільки "вбивця", скільки "прикінчувальниця". Усі дії аккабадорки виконували ритуально, недалеко від вогнища, біля якого традиційно у Сардінії розміщували тих хто народжує і тих хто помирає. Вони ж першими і оплакували померлого.

Послуги аккабадорок були платними. їх оточували повагою і пошаною. Сам інститут "Sa accabadora" асоціювався у місцевих жителів з світлим началом, адже аккабадорки були не тільки "позбавительками" від мук, вони, таким чином, ніби підвищували "статус" кончини тяжко хворого, оптимізовували психологічний мікроклімат в локальних колективах. Тут "важка" чи "принизлива" смерть вважалася такою, що ображала гідність будь-якого смертного сардінця, зачіпала його честь і честь роду. Сам акт заподіяння смерті був утаємниченим, досить інтимним, недоступним чужому оку. Ні лікарям, ні священикам, ні, тим більше, стражам порядку він не відкривався. В цьому випадку евтаназія теж носить примусовий характер, обумовлений традицією.

Почесною була біологічна смерть вождів, лідерів, старійшин у племенах, що заселяли тропічну Африку. Проте тому були причини, що змушували цю категорію людей добровільно вдаватися до евтаназії:

  • по-перше, щоб мати можливість попасти в число почесних предків і вже "звідти" допомагати у всьому своїм соплемінникам;
  • по-друге, не показати перед своїм племенем себе слабким чи не в ладах зі своїм розумом.

Хоча і тут вибір у вождів був дуже умовним. Щоб вони не засиджувалися при владі до фізичної дряхлості і старчого маразму, найближчому їх оточенню, згідно з традицією, доручалося делікатно пропонувати таким вождям "заснути", тобто здійснити ритуал самовбивства або ж безславно покинути межі "царства". В такий спосіб застосування евтаназії зумовлено знову ж таки факторами традиційними і звичаєвими.

Отже видно, що евтаназія, як об'єкт пізнання, дійсно є складним явищем.

Актуальність цієї проблеми обумовлюється як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Об'єктивною причиною розгляду проблеми евтаназії є вічна проблема, яка завжди приваблювала і приваблює пересічних громадян і науковців - це проблема життя та смерті, вірніше гідного життя та гідної смерті.

Не менш важливим тут є питання: "Чи є життя найвищою цінністю людини?" Якщо, так, то "Чи має право хто-небудь, крім неї, розпоряджатися цією цінністю?". Суб'єктивною причиною виступають конкретні факти практичного застосування евтаназії легально і нелегально, у правовому і позаправовому просторах при невирішених корінних медичних, правових і філософських аспектах.

Проблема осмислення права людини на легку добровільну смерть в історії філософської думки не нова. Про евтаназію, як благо і для самого хворого і для оточуючих, говорили Сократ, Платон, стоїки, Ф. Бекон, 3. Фрейд та ін. У сучасних публікаціях будь-яких наукових напрямів неодмінно присутня цитата Ф. Бекона, що обов'язок медика не тільки в тому, щоб відновлювати здоров'я, але і в тому, щоб пом'якшувати страждання, викликані хворобою, а якщо недуг визнано невиліковним, лікар повинен забезпечувати пацієнту легку і мирну кончину. Адже немає на світі блага більшого, ніж подібна евтаназія.

Одночасно можна назвати і тих мислителів, які не поділяли цю точку зору, серед них Конфуцій, Піфагор, Арістотель, Екіпур, Августин та ІН. На противагу беконівській думці можна привести не менш яскраву конфуціанську, про те, що ми не можемо судити про смерть, коли не пізнали, що таке життя.

Декілька методологічних зауважень стосовно поняття евтаназія:

  • По-перше, розрізняють примусову і добровільну її форму. Примусова евтаназія - це спричинення легкої, швидкої, штучної смерті хворій людині, але поза її волею, за приписом іншого суб'єкта, який несе або повинен нести відповідальність за прийняте рішення. Добровільна евтаназія - це спричинення легкої, швидкої штучної смерті хворій людині за її власним бажанням, коли вона цілком усвідомлює, що прийняла рішення про позбавлення себе життя.
  • По-друге, за засобами чи способами здійснення евтаназії, вона може бути активною і пасивною.

Активною евтаназією називають штучне заподіяння смерті хворій людині за допомогою активних дій медперсоналу (ін'єкція препарату, що викликає смерть, передозування наркотичних засобів, які застосовуються, щоб зняти біль тощо).

Пасивна евтаназія - це відмова медперсоналу від лікування хворого для штучної підтримки його життя або відмова в застосуванні штучних заходів для підтримки життя хворого.

Також потрібно навести аргументи щодо прийнятності чи неприйнятності евтаназії.

Прихильники евтаназії обґрунтовують свою позицію тим, що: з філософської точки зору - перехідна стадія від життя до смерті не повинна бути такою страждальницькою і принизливою для людської гідності; з правової - існування права на життя передбачає право на прийняття рішення щодо власного тіла, в тому числі і права на смерть; з медичної - якщо безнадійно хворого чекає важка, нестерпна, недалека в конкретно визначений термін смерть, то чи не краще такого хворого позбавити страждань природного умирання, полегшивши йому смерть.

Противники евтаназії висувають не менш вагому аргументацію. В загально-філософському плані неприйнятність евтаназії йде від культурної традиції, яка розглядає людське життя як таке в якості найвищого блага і найвищої цінності, легалізація ж евтаназії потягне за собою девальвацію цієї цінності. З іншого боку, евтаназія не є засобом розв'язання філософських проблем життя і смерті, вона лише насильницьки усуває їх.

З релігійної точки зору, наприклад, християнство сповідує принцип, що життя є даром Божим і лише Бог може дати та забрати його. Підсилює цю точку зору релігійна заборона "не вбий". Закріплена нормами права можливість евтаназії може безпосередньо вплинути на суспільну свідомість, оскільки з точки зору суспільної психології, усе узаконене вважається таким, що заохочується державою.

Евтаназія, як форма медичної практики, може спричинити деморалізуючу дію на величезну масу хворих (тоді як благають про штучну смерть значно менше з них) і на медперсонал (навіщо боротися за життя хворого до кінця, краще без "турбот", "клопоту" забезпечити йому лагідну смерть). Практика евтаназії небезпечна також діагностичними помилками. Немає впевненості, що ідея евтаназії має під собою чіткі науково-клінічні і організаційно-медичної гарантії своєї істинності.

Узаконення евтаназії може викликати можливість зловживань з боку медперсоналу, криміналізації медицини в цьому питанні. І, насамкінець, рішення про евтаназію, попри те, що здійснюється особою усвідомлено, однак може бути поспішним і незваженим. Більше того, в стані хвороби практично не уникнути вад волі - помилок, примусового волевиявлення внаслідок зовнішніх впливів (насильства, погроз, шантажу, умовлянь тощо).

У звичайному стані кожна людина хоче жити довго і щасливо, відкидаючи думки про смерть. Та й смерть не така вже й страшна, якщо міркувати за Епікуром, який заспокоював живих тим, що коли вони існують, то смерті ще немає, а коли вона приходить, то їх уже немає. Але одна справа померти природно, з почуттям виконаного перед усім світом обов'язку або ж коли трагічний випадок враз обірве життя, і зовсім інша - це умирання внаслідок тяжкої невиліковної мученицької хвороби.

Проблема евтаназії у сучасних дискусіях торкається саме тих людей, хто страждає внаслідок невиліковних хвороб.

Російські і вітчизняні автори, висловлюючись за евтаназію спираються, як на першоджерело, на погляди А.Ф. Коні, який ще у 20-х роках минулого століття визнавав допустимість евтаназії у виключних випадках, коли є такі умови як: свідоме і стійке прохання хворого; неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами; точна, безсумнівна доведеність неможливості врятувати життя, що встановлена колегією лікарів при обов'язковій одностайності; попередження органів прокуратури.

На сьогодні принципово нових аргументів щодо умов за яких можлива б була евтаназія не висувається, а лише дещо ширше вони трактуються: ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї хвороби; прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не дасть позитивних результатів; наявність висновків науково-дослідного інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони здоров'я; прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій формі й засвідчене головним лікарем медичного закладу або нотаріусом; згода батьків, родичів хворого.

Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з юридичної точки зору, тому, що, по-перше, ніхто не може позбавити людину життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця; по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про одного, а сотні чи тисячі пацієнтів); по-третє, можливе зловживання евтаназією з боку лікаря чи інших суб'єктів (гарно "задокументувати" справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у несвідомому і навіть свідомому стані.

Саме тому патетичні заклики типу "евтаназія, яка застосовується в декількох країнах світу (Нідерланди, Бельгія, штат Орегон в США), як виключення, неминуче повинна стати коли-небудь загальноприйнятою системою у медичній практиці освіченого суспільства", змушують замислитися, чи є відповідні екзистенційні підстави для таких припущень і, тим більше, для реальної практики? Адже де-факто евтаназія набирає обертів, незважаючи на те, що, наприклад, Європейський суд з прав людини у Стразбурзі вважає справедливою заборону на евтаназію у національних законодавствах, комісія з прав людини ООН вважає, що процес евтаназії, який розгортається, призведе до „баналізації" добровільної смерті, перетворить евтаназію у буденне явище.

Звичайно ж проблема евтаназії, в першу чергу, торкається тих невиліковно хворих, хто в муках очікує смерті. Однак моральний бік цієї проблеми грунтовно зачіпає ще десятки, а можливо й сотні тисяч людей - політиків і правників, які повинні прийняти відповідні закони, а згідно з ними й конкретні юридичні рішення на евтаназію конкретної особи; близьких і рідних цієї особи, які повинні погодитися з достроковою смертю свого родича; і, звичайно, лікарів, які, по-перше, повинні прийняти вірне, безпомилково-професійне рішення щодо стану хворого, а, по-друге, виконати процедуру спричинення смерті.

Таким чином, у процесі евтаназії бере участь, як мінімум, чотири категорії людей: безпосередньо хворі, які просять про легку смерть, політики-правники, родичі і лікарі. Проте всі вони мають однакове право - право на вільний вибір, а швидше на свавільне рішення:

  • одні - жити чи не жити;
  • другі - надавати чи не надавати законне право на дострокове припинення життя;
  • треті - давати чи не давати згоду на неприродну смерть близької людини;
  • четверті - про можливість чи неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами, про безсумнівну доказовість неможливості врятувати життя, про той чи інший "легкий" набір лікарських засобів здійснення евтаназії і, насамкінець, про те, чи бажає той чи інший конкретний лікар (чи лікарі) здійснити цю процедуру.

Давайте детальніше розглянемо ці позиції з точки зору свободи і свавілля.

1. Чи може тяжко хвора людина вільно вибрати між життям і смертю? Існує пафосний аргумент, що мов благоговіння перед життям, як вищою земною цінністю, не повинно позбавляти індивіда його природного особистого права на вільне самовизначення: як жити і як вмерти.

Так, дійсно, людину вільну не можна примусити жити. Це залежить від її сваволі виключно. Але щодо вільного самовизначення і природного права, тут є суперечності. Справа в тому, що природне право і вільне самовизначення різного роду феномени - одне притаманне людині від народження, інше набувається в соціальній практиці.

У природі усе детерміновано, природа не наділила жодну живу істоту інстинктом до смерті, але дала їй чудову програму виживання. Окремі випадки самоліквідації у тварин і птахів пов'язані з конкретними збоями в інстинкті виживання. При цьому наголос ставиться на самоліквідації. Природа не вважає доцільним наділяти живих істот інстинктом "допомоги" іншим живим істотам в самоліквідації за певних умов. Отже, питання спричинення дострокової смерті у людей це суто соціальне явище.

Ні у фізичному, ні у біологічному світах воно не спостерігається. Так що природну сферу залишаємо, проблема евтаназії лежить цілком у площині сфери моральної. Однак перший урок засвоюємо - спричинення дострокової смерті самому собі явище протиприродне.

Тепер щодо вільного самовизначення. Поняття "вільне" означає діалектичну єдність "свободи від..." і "свободи для..." Але чи є у тяжко хворої людини "свобода від..."? Ні, її немає. Прийняті нею рішення причинно зумовлені. Вона діє не вільно, а за необхідністю. Такими причинами є: фізичні страждання; переживання про те, що близьким і рідним через неї потрібно нести матеріальні і моральні збитки; образа за те, що так прикро доводиться в кінці життя, глибока депресія, неможливість однозначної оцінки у співчутті до неї оточуючих і багато інших подібних факторів.

Самовизначення теж не може бути тотожним свободі, хоча і є одним з абстрактно-загальних визначень свободи, підкреслюємо "одним з ...". Самовизначення передбачає, що хтось сам за себе визначає, сам за себе вирішує, зумовлює свої цілі. Проте все це може відбуватися під дією як внутрішніх, так і зовнішніх чинників, а в нашому випадку нікого не потрібно переконувати, що тут діють зовнішні обставини. Під дією внутрішніх причин людина не благала б у когось своєї смерті, вона б це зробила самостійно, бо найважчою формою самовизначення є самообмеження, а крайньою -самозаперечення. Але ці дві форми самовизначення не даються людині само собою. Такою здатністю наділені люди загартовані як фізично так і духовно. Тож такі люди не благають, а швидше діють самостійно.

Вище сказане свідчить про неможливість доведення факту добровільного вибору.

2. Не менш гостро стоїть питання про свавілля політиків. Так, є неначе позитивні факти правового вирішення питання евтаназії" у Бельгії і Нідерландах, де вже десятки людей "скористалися" законним правом на легку смерть. Проте як поставитись до історичних фактів масового знищення дітей з вадами в античній Спарті, хворих проказою в Азії, хворих чумою у Франції чи державної політики фашистської Німеччини, спрямованої на "очищення" "вищої раси".

Помилкою було б думати, що все в минулому. Чого, наприклад, варті рекомендації політиків сучасних США щодо зменшення перенаселення в деяких африканських чи азіатських країнах? А хто гарантує, що в умовах бідності і незабезпеченості медицини конкретно в Україні привабливими для політиків не стануть такі "добрі" і головне "високоморальні" заходи як умертвіння хворих на рак, СНІД, недоглянутих одиноких престарілих хворих людей в ім'я забезпечення нормального життя "здорової" частини суспільства? Якби подібних або інших ризиків не було, то мабуть, законодавець не вніс би, до Цивільного кодексу такий елемент як "заборона позбавлення життя фізичної особи", з якого б боку цей елемент не розглядався.

3. У яких умовах повної несвободи можуть опинитися родичі тяжко хворої людини, що прохає про евтаназію? Вони змушені будуть проханням цієї людини, дією закону приймати в будь-якому випадку не свободне, а свавільно-зле рішення: або взяти на себе частину відповідальності за спричинення смерті і потім з цим все своє життя жити, або взяти на себе гріх в такий спосіб позбавити себе зайвого клопоту і матеріальних витрат (хто-небудь досліджував, який відсоток у родинах де є такі хворі складає проблема бажання будь-якими шляхами звільнитися від такого тягаря? Можемо тільки здогадуватися, що не малий).

4. Лікарям, між тим, само собою, з доброго дива пропонується взяти на себе головну місію - процедуру умертвіння, тобто ката. Лікував-лікував, а тепер убий! Знову йдеться про замах на свободу - тепер уже лікаря.

Ситуація вимальовується такою. Є закон, що дозволяє евтаназію, отже, кожний бажаючий, хто підпадає під дію цього закону має право! (бо ж це закон!). Родичі хворого теж мають право на підтримку своєї близької людини. Прокурор, перевіривши усі відповідності процедури, дає конкретний припис на евтаназію. Тепер слово за останнім в ланцюгу - лікарем. Однак він теж має право не бути катом. Виникає знову суперечність між правом і свободою. То ж чи не краще відкинути всі ці правові процедури і довіритися свавіллю, сваволі, власній волі конкретних хворих і конкретних лікарів - і тоді ніяких колізій?!

Дивними є спроби переконати спільноту, що повитуха і кат суть одна річ. Чомусь у найжахливіші часи, як давнини так і сучасності за навіть найгучніших злочинів проти людини чи людства, хоча б формально, але участь "судді" і "ката" завжди розділялась, розрізнялась, виокремлювалась. Тепер пропонується виховати, виростити, сформувати чергову надлюдину професійного ґатунку - надлікаря! Бо тільки такому під силу допомогти людині народитися, все життя підтримувати їй здоров'я, а в разі чого-небудь не передбаченого холоднокровно (зате "легко" і "приємно") відправити її у потойбічний світ.

Таким чином, евтаназія - це складне соціальне явище, у якому така багатоманітність суперечностей і неузгодженостей, залежностей і випадковостей, що його ніяк не можна втиснути у вузькі рамки права чи медицини, воно за своєю природою торкається свободи волі людини.

Досліджуване явище є свавіллям. Тому єдина можливість забезпечити свободу і права тяжко хворої людини - це всіляка допомога їй (збоку держави, закону, родичів і лікарів) стійко і найлегше діждатися своєї природної кончини.

Якщо ж суспільство прагне виявити милосердя гуманність до тяжко хворих своїх громадян, то нехай воно подбає, щоб держава постійно забезпечувала лікарні та лікарів найсучаснішими засобами підтримки життя і позбавлення страждань пацієнтів. Сьогодні ж, як це не парадоксально звучить, суспільство вимагає від держави "вжити заходів" тепер і негайно, бо комусь одному чи декільком це так необхідно. За такої нагоди держава може розв'язати дуже багато своїх "гострих" проблем.


10.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!