Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Історія формування філософських поглядів щодо світобудови. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історія формування філософських поглядів щодо світобудови. Реферат

Історія філософії дає величезну кількість картин світобудови, створених як окремими філософами, так і певними філософськими школами. Вона не тільки збагачує світогляд людини, а й оберігає від типових помилок, на які здатна світоглядна думка

Перші кроки історико-філософського пошуку привели до висновку, що філософія як світоглядне явище з'являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність інтелектуального освоєння дійсності на найзагальнішому рівні її бачення.

Хронологічно цей процес відбувається у різних країнах неодночасно. Свідченням цього є пам'ятки філософської культури, які підтверджують, що філософія започаткувала себе в стародавніх Єгипті, Китаї, Індії, Ваві-лоні, а трохи пізніше в країнах Європи, насамперед Греції і Римі.

Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу. І для того, щоб це питання з'явилось у людській свідомості, необхідні були тисячоліття практичного перетворення одних речей в інші, практично-мисляче виділення із кола цих речей таких, що використовувались як засіб перетворення всіх інших.

Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов'язані з використанням води в зрошувальному землеробстві. Виникли вони в Єгипті в ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е. Використовуючи воду для зрошування полів і переконуючись на практиці, що без води нічого не виникає, а, навпаки, все вимирає, гине і розкладається, єгиптяни дійшли висновку, що всі речі виникають із води. Вода для єгиптян була основою вирощування врожаю, універсальним знаряддям добування засобів існування. Тому не дивно, що саме її поклали єгиптяни в основу всіх речей.

Це ж спостерігається і в стародавній Вавилонії. Використовуючи воду Тигра і Євфрату для зрошування полів, вавилоняни, як і єгиптяни, сформували уявлення, що всі речі походять із води, що вода лежить в основі всього сущого.

Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони піднялися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння того, що все живе, все, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу. Але, з іншого боку, людство ще не досягло усвідомлення, що вода є лише одним із проявів природної різноманітності, що єдність речей не зводиться до води як безпосередності, а, навпаки, що вода — сутність усіх інших речей. На такому ж приблизно рівні суспільної практики виникли і перші наївно-стихійні уявлення у стародавніх Індії, Китаї, Греції, Римі.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 p. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем:

  • Брахманізм;
  • Бхагаватизм;
  • Буддизм;
  • Джайнізм.

Характерною особливістю стародавньо-індійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (даршан — найбільш поширений термін староіндійської філософу, адекватний старофецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання. Світогляд у санкх'і базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість).

У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша.

Особливістю староіндійської філософської школи міманси є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його.

Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) — це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.

У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму. На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обґрунтування існування Брахмана (Бога), який є конечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві.

У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування. Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризується насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшешика займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії:

  • розуміння світу як поєднання фізичних елементів — землі, води, світла, повітря і т.д.;
  • уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми ґрунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі.

Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію. Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання.

Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання:

  • чуттєве сприйняття;
  • логічний висновок;
  • порівняння;
  • словесне засвідчення авторитетів.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання.

Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.

Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзін" ("Книга перемін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей, про дію протилежних сил в єдиній субстанції, про природну закономірність, про природність людської душі і свідомості. Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.).

Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.

Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" — це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей. Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".

Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість. Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 p. до н.е.

Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на ґрунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи:

  • людяність (жень);
  • справедливість і обов'язок (і);
  • ритуальність (лі);
  • знання (чжи);
  • довіра (сінь).

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами. Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, — це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі).

Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).

Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя ґрунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям. Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.

На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.). Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя". Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і святенність неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сунь-Цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів.

У галузі теорії пізнання Сунь-Цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці. Сунь-Цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.

Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське вчення, абсолютизуючи момент відносності в процесі пізнання. Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.). Основний твір Ван Чуна — "Критичні міркування" — присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи.

Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про святенність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба, так і землі є субстанція "ці".

Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об'єктивної реальності. Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції — "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.

Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами житєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників.

Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних — все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640-562 p. до н.е.). Вперше про нього як філософа згадує Аристотель, доходячи висновку, що Фалес є одним із перших, хто, зайнявшись філософією, вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа.

Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього (тіл) саморозвитку. Вирішення проблеми пізнання Фалес також ґрунтує на принципі єдиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611-546 p. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив прозову філософську працю "Про природу". Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами. Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення начала, тобто того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "алейроном". Апейрон, за Анаксімандром, — це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі.

Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585-524 p. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрос". Таким чином, апейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Апейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Загальновідомо, що Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості. (.Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540-480 p. до н.е.).

Гераклітові належить філософський прозовий твір "Про природу" (не плутати з однойменною працею Анаксімандра). На жаль, виклад думок у цьому творі затемнений стилістично, якоюсь загадковістю, тому думки його невидимі, темні (недарма Геракліта називали "темним"). Але його мова, на відміну від Анаксімена, проста й невимушена, багата метафорами і порівняннями. Це міфологізована мова. У Геракліта міфології більше, ніж у мілетських філософів.

Проте у вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним, вища мета пізнання — це пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.»

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — "все тече". Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності.

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного Божественного Закону - Логосу.

Наступним кроком у становленні античної філософії (після іонійської філософії - філософії мілетської школи і її послідовників) була італійська філософія, до якої належали Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл.

Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (приблизно 584-500 p. до н.е.). Інформація про життя і діяльність Піфагора дійшла до нас у вигляді різнобічних тлумачень. Але в цілому ця інформація подає Піфагора як мислителя, який, услід за Фалесом, став на шлях перетворення математики емпіричної в математику теоретичну. З цієї інформації стає відомо, що Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, що і в основу бачення космосу Піфагор поклав число. Саме завдяки числу поняття "космос" втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища. Як конструктор нових понять, Піфагор вважається першим, хто вживає поняття "філософ", "філософія".

Вся відома про Піфагора інформація дає змогу зробити такий висновок: це була особистість суперечлива, бо, з одного боку, Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку — біля джерела філософії і науки. Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки.

У "Великій Елладі" виникла і філософська школа елеатів. Основними представниками цієї школи були Ксенофан, Парменід, Зенон, Меліс. Вчення елеатів — новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії "субстанція". У іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців — математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція — буття. Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565-470 p. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світогляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу починають розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу — це і є Бог, а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою, тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофілософ править світом завдяки силі своєї думки, без ніяких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності — думка, розум. Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує думку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мислення (понять, категорій тощо), тобто силою ідеального.

Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину. Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Парменід (близько 540-470 pp. до н.е.), довівши його до поняття цілісності буття. У центрі уваги Парменідадві найголовніші філософські проблеми: питання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії використовує метод доведення філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи до нього.

Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесне оформити, бо те, чого немає — немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мислення і буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предметна, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється.

Учнем Парменіда був Зенон. Із багатьох праць Зенона ("Суперечки", "Проти філософів", "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають винахідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і суперечок. Міркування Зенона дістало назву "епіхейрема" ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне становище. За допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього є просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має величину або просторовий об'єм.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484-424 p. до н.е.) — автор філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет і філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпедокла не переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов — космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненості і зла.

Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емпедокл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислить. Так, космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і ненависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, — світ як ціле. Але. людина пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.

У період розквіту класичної Греції (479-431 p. до н.е.), особливо в часи правління Перікла, коли рабовласницька демократія досягла свого розквіту, утверджується оригінальна філософія Анаксагора (500-428 p. до н.е.). Анаксагор у центр своєї філософії ставить проблему якісного перетворення тіл. Розв'язання цієї проблеми він пов'язує з оригінальним тлумаченням першоначала.

На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як начала. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Анаксагор — засновник панспермії. Він так пояснює наявність життя на Землі: насіння живих істот падає на землю із неба разом з дощем. І це насіння існувало завжди, бо воно є різновидністю гомеомерій ("насіння всіх речей"). Останнім представником школи елеатів був Меліс (його акме припадає на 440 p. до н.е.). Подібно Зенонові, Меліс також був послідовником Парменіда, однак він реорганізував вчення Парменіда у двох принципових пунктах: уявне і конечне буття у вченні Парменіда Меліс замінив реальним і безкінечним буттям.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Антична атомістична філософія виникає на терені проблематики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого:

  • уявлення про світобудову;
  • трактування людини і людського суспільства.

Започаткували атомістичну філософію в античності Левкіп (бл. 500-440 p. до н.е.) і Демокріт (бл. 460-370 p. до н.е.). Отже, як бачимо з вищесказаного, багато філософських шкіл брали свої початки у міфологічному ґрунті, що так чи інакше пояснювали природні та інші аспекти життя людини. З часом міфологічні впливи на філософію значно зменшуються і на сьогоднішній день практично не відбиваються на сучасній філософській думці. Однак у часи зародження філософії – міфологія була одним із наріжних каменів філософів того часу.

Література

1. Надольний. Філософія. – К., 2000.

2. Філософський енциклопедичний словник. – К., 1998.

3. Думка Стародавнього світу. – К., 1994.

4. Історія міфології. – М., 1991.


10.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!