Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Філософія гуманізму на Україні у XVI-XVII ст. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Філософія гуманізму на Україні у XVI-XVII ст. Реферат

Сутність гуманізму та умови його формування в Україні. Ранній і громадянський гуманізм в духовній культурі України XVI ст. Ідеї гуманізму в працях латино та польсько-мовних діячів культури України XVI – початку XVII ст.

Формування і розвиток філософської думки в Україні стояли не осторонь світової філософської культури, а в її контексті. Українські мислителі, сприймаючи вплив світової філософської культури, ставали безпосередніми учасниками її творення, вносячи в неї і свій доробок. Тенденція до цього стає більш, ніж помітною, в кінці XV — на початку XVI ст. на загальному фоні тих соціально-економічних та духовно-культурних процесів, з якими пов'язана назва цілої епохи всесвітньої історії — епохи Ренесансу, Відродження.

Як відомо, основним змістом і рисами епохи Відродження є не просто перевідкриття та відродження античної культури і філософії, а її антифеодальна спрямованість. У соціально-економічному відношенні епоха Відродження — це епоха зародження капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу, де звернення до античної культури і філософської спадщини стає основою формування нової буржуазної культури та світогляду.

Ось цим і зумовлюються основні риси епохи, серед яких слід назвати: перехід від теоцентризму до антропоцентризму в розумінні світу; визнання творчої здатності людського розуму і прагнення до земного щастя; відкриття людської особистості в її цілісності, звернення уваги на внутрішню земну богоподібність людини і відмова від зовнішньої «інституціальної істоти Божої»; повернення людини до життєвої активності і утвердження віри в себе; сакралізація праці в ЇЇ загальній формі «хочеш жити, умій працювати»; освоєння досягнень культури і оволодіння багатством античної філософії.

Відбиваючи інтереси та цілі різних прошарків третього стану, реалізація ідеології і практики Ренесансу відбувалася у двох напрямах: світському, що отримав назву гуманізму, та релігійному — реформації. Ідеї гуманізму пов'язані з активізацією верхніх прошарків ранньо-буржуазного суспільства як звернення до людяності створення умов, гідних життю людини. Маючи конкретні історичні та соціальні контексти і виміри, гуманізм за умов епохи.

Відродження проявлявся у витворенні високих зразків художньої та культурної творчості, спрямованої на реальну земну людину, перебудову суспільства через розвиток світської освіти, науки, культури, де все людське має бути підпорядковане людському розуму, а сенс життя — служіння людям, батьківщині.

На відміну від гуманізму носіями реформації виступили міські середні та нижчі прошарки, які були прив'язані до релігійних уявлень внаслідок умов свого існування і вимагали зміни церкви, її вчення, обмеження монопольного становища католицької церкви в усіх сферах життя тодішнього європейського суспільства, що дійсно «було боротьбою європейського міщанства проти феодалізму».

При всіх своїх відмінностях гуманізм і реформація становили цілісний антифеодальний процес, що мав загальноєвропейські виміри, знайшовши свій відбиток і в Україні, яка на той час була вписана до європейського соціально-економічного та культурного ландшафту.

Слід визнати, що при всіх негараздах, пов'язаних із спустошливими набігами Оттоманської Порти і кримських татар, посиленням польського наступу з його соціально-економічним, політичним, національним та духовним гнобленням українського народу, про що йшлося в попередній лекції, розвиток України проходив по висхідній. Так, фільварочне господарство сприяло не тільки колонізації нових земель, а й розвитку торгівлі, товарно-грошових відносин. На порубіжних землях відбувався процес формування нового стану — козацтва.

Посилювались роль і значення міст. Щоправда, якщо в Наддніпрянщині місто ще тісно були пов'язані із землею, виконували оборонно-захисну функцію, то в західних землях вони поступово звільнялися від землі, перетворювались на центри культурного життя, торгівлі, промисловості, які починають набувати ранньо-буржуазної форми.

За цих умов здійснювався процес формування не тільки середніх і нижчих прошарків третього стану (міщанства), а й його верхівки, елітарних прошарків (інтелігенції), посилення інтересу до науки, культури. Пробудження національної свідомості народу приводить до необхідності розвитку. Світи, сприяючи зростанню шкіл та підвищенню їхнього освітнього рівня. Однак за відсутності вищих навчальних закладів в Україні значна частина української молоді виїздить за кордон, де студіює в місцевих університетах.

Першим університетом вважається Константинопольський університет (863), хоча основи університетських центрів пов'язані із виникненням і створенням Болонського університету (1158). Крім загальновизнаних університетських центрів, таких як Оксфорд (1202), Кембридж (1207), Паризький (1215), Падуанський (1222), у XIII— XV ст. відкрився Глацорський університет у Вірмени (1280), Саламанський (1290), Лісабонський (1290), Празький (1348) і Краківський (1364), Віденський (1365), Ерфуртський (1378), Гейдельберзький (1381), Кельнський на Рейні (1385), Лейпцігський (1409), Марокканський (1450), Упсальський (1477) та ін.

Про масовість навчання українців за кордоном свідчить той факт, що з 1510 по 1560 р. тільки в Краківському університеті навчалось 352 студенти з 51 міста України. Завершивши навчання, багато з них залишалися магістрами і професорами університетів, у яких вони навчалися, інші поверталися на батьківщину, де ставали придворними поетами та істориками великих українських магнатів, вищими урядовцями, вчителями тощо.

Якщо перші, усвідомлюючи себе українцями, не забували про батьківщину, то другі підтримували тісні зв'язки із своїми вчителями, західноєвропейськими вченими та культурно-освітніми діячами. Усвідомлення своєї національної належності, формування нових світоглядних орієнтирів належать саме цим прошаркам ранньо-буржуазного суспільства в Україні. Для них найбільш співзвучними стають ідеї раннього та громадянського гуманізму, які вони обстоювали в своїх працях відповідно до умов життя своєї Вітчизни.

Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особистості були не новими ^\я філософських роздумів в Україні, починаючи з праць книжників князівської доби і відбившись повною мірою в «Повчанні Володимира Мономаха». Вони знайшли свій відбиток і в наступні періоди розвитку філософської думки, особливо в XV ст.

Однак тут можна говорити лише про елементи гуманізму як такого. Систематичне звернення до ідей і концепцій гуманізму як ідеологічної течії третього стану все-таки найповніше проявилося саме в ХМ — першій половині XVII ст., набуваючи залежно від конкретних умов і звернень до своїх витоків певного зміст) та форми.

Звичайно, наведена періодизація розвитку гуманізму в Україні має умовний характер, оскільки розчленування цілісного процесу не завжди піддається проведення чіткої межі завершення одного і початку іншого періоду То використовуючи таку періодизацію, не варто перетворювати в абстрактну схему, підганяти під неї всю багатоманітність цілісного процесу, що може призвести до втрати його якісної визначеності і змісту.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні, її найвизначнішими діячами після Юрія Дрогобича не без підстав вважають Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського-Роксолана, діяльність яких припадає на перший період, збігаючись з тими рисами, на які звертає увагу Я. Стратій. У межах доступного фактичного Сріалу зупинимося на поглядах цих мислителів.

Павло Русин. Один з перших українських поетів - гуманістів, культурно-освітніх діячів, Павло Русин народився близько р. в м. Кросно (тепер Польща). Навчався в Грейфсвальдському університеті (Померанія), отримавши там ступінь бакалавра. У 1506—1516 рр. — професор Краківського університету, де викладав римську літературу, був керівником гуртка краківських гуманістів, що започаткував польську гуманістичну поезію.

Павло Русин займався видавничою діяльністю У 1512 р. видав твори відомого хорватсько-угорського латиномовного поета Я. Панноня. Добре знав твори античних мислителів, істориків, видатних державних діячів та полководців, які були для гуманістів того часу зразком для наслідування. Особливо виділяв твори Вергілія, Овідія, Горація, Персія, які він коментував студентам Краківського університету, популяризуючи античну спадщину. П. Русин видав трагедії Сенеки, вибрані твори Овідія, залишивши після себе цінну і добре підібрану бібліотеку античних творів. Помер у 1517 р.

У дусі гуманізму та античної спадщини П. Русин звертав увагу на реальне земне життя, людську особистість. Прибічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Стосовно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності.

Останнє свідчить про те, що ідеї раннього західноєвропейського гуманізму в його орієнтації на античну спадщину П. Русин доповнює певними елементами української культури князівської доби. Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, стверджувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях.

Творчість П. Русина, яка ще не зовсім вивчена у філософському аспекті, сприяла поширенню гуманістичних ідей у Польщі і в Україні, формуванню патріотизму та почуття національної свідомості з повагою до інших народів. П. Русин, як і інші українські гуманісти, постійно підкреслював, що він є українцем, русином, свідченням чого є його прізвище — Павло Русин із Кросно.

Лукаш з Нового Міста. Український і польський гуманіст Лукаш з Нового Міста народився в містечку Нове Місто (біля м. Самборара). Дата народження невідома. Освіту отримав у Краківському університеті, по закінченні якого залишивсь у ньому викладачем. У 1517 р. він став бакалавром, а в 1521 р. — доцентом філософії, пізніше — магістром вільних мистецтв. Залишивши викладацьку роботу виїхав з Кракова, займав різні громадські посади у Новому Місті. Підтримував зв'язки з краківськими академічними, виступав проти обскурантизму церковників того часу стверджував, що людина є частиною природи, яке має право на власне життя і задоволення своїх земних потреб.

Станіслав Оріховський-Роксолан. Серед українських гуманістів XVI ст. він займає особливе місце Український і польський публіцист історик філософ, перший вітчизняний політолог в сучасному розумінні цього слова, оригінальний мислитель, він в постановці багатьох соціально-політичних проблем не тільки стояв на рівні кращих діячів західноєвропейської культури, а й випереджав їх своїми ідеями і узагальненнями, які знайшли своє обґрунтування з позицій соціально-політичної і філософської думки Нового часу.

Народився Ст. Оріховський-Роксолан 1513 р. в селі Оріховці Перемишлянської округи Російського воєводства. Батько мислителя належав до шляхетного стану, а мати була дочкою православного священика. Початкову освіту отримав в Перемишлі. Навчався в університетах Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському, вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу.

Вчителями Ст. Оріховського-Роксолана були О. Брасікап — австрійський гуманіст, професор Віденського університету, автор наукових праць і лавроносний поет; Р. Амадей — професор риторики в Болонському, Падуанському та Римському університетах; Л. Бонпадиффер — професор філософії Болонського університету, німецький гуманіст Меланхтон та реформатор М. Лютер, який поселив здібного юнака під час навчання у своєму будинку.

Був знайомий з видатними гуманістами і науковими діячами Західної Європи Л. Кранахом старшим, Ульріхом фон Гуттеном, А. Дюрером, Г. Контаріні, А. Пасесром, визнаними державними та церковними діячами кардиналом Ф. Коммендоні, О. Фарнезе та ін. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся до Перемишля, де брав активну участь у гуманістичному русі.

Став видатним діячем культури епохи Відродження, творчо використовуючи та пропагуючи античну спадщину: твори Гомера, Платона, Аристотеля, Демосфена, Аристофана, Цицерона. Підтримував стосунки з видатними гуманістами та культурно-освітніми діячами Західної Європи, де Оріховського-Роксолана називали «русинським (українським) Демосфеном», «сучасним Цицероном». Володів давньогрецькою, староєврейською, латинською, більшістю західноєвропейських мов, добре знав польську та українську мови.

Звертаючись до теми розвитку ренесансного гуманізму в Україні в XVI — першій половині XVII ст., слід підкреслити, що цей процес досить часто йшов поза конфесійними та мовними ознаками. Хотіли б ми цього чи ні, проте треба визнати той незаперечний факт, що не всі православні були прогресивними діячами, як і те, що не всі католики й уніати були реакціонерами, ворогами свого народу.

Прийнявши з різних причин католицизм чи уніатство, значна частина українців не забувала «яких батьків, чиї сини» і, навіть залишаючись по інший бік барикаді часто виступала проти соціального, національного й релігійного гноблення в Україні, вболіваючи за свій народ, край, культуру, послуговуючи йому своїми творами розвиваючи ідеї гуманізму. Чільне місце тут належить латино – польсько-мовним письменникам, поетам, культурним діячам, які виступали з ідеями національної свідомості, патріотизму, громадського служіння, справедливості, політичних свобод, що певною мірою впливало на стан й на стан філософської думки в Україні.

Симон Пекалід. Українсько-польський поет С. Пекалід народився близько 1567р. в родині міського радника в м Олькуш (нині Польща). Освіту отримав у Краківському університеті,де став бакалавром мистецтва. В кінці XVI ст. прибув до Острогу, був придворним поетом та істориком князя Острозького. Брав участь у військових походах князя проти повсталого низового козацтва під проводом К. Косинського, а пізніше С. Наливайка, відобразивши ці події у своїй поемі «Острозька війна». Помер після 1601 р.

У постановці проблеми співвідношення Бога і світу, Бога і людини, духовного і тілесного С. Пекалід прагнув до обґрунтування гармонійної єдності земного і небесного, чуттєвого і надчуттєвого, наведення мостів між творцем і створеним, божественним, духовним і матеріальним, «гріховодним». Обстоював думку про суттєву причетність земного до небесного, людської природи до божественної, реабілітацію тілесної природи людини. Людину розглядав як гармонійну єдність душі і тіла, де душа неможлива без матерії.

Життєвий ідеал С. Пекалід шукав не в самозаглибленні, внутрішній духовній самовдосконаленості, а в активній практичній діяльності, самодіяльності індивіда в реальній поцейбічній дійсності. Виходячи з раціоналістичного і натуралістичного розуміння людини, наголошував на самоцінність людської особистості, а не на її родову належність. Так, прославляючи свого покровителя князя Острозького, він доводить, що слава Острозьких князів здобувалася кожним представником князівського роду ратними подвигами, просвітницькою діяльністю, видатними здібностями, мужністю, розсудливістю, особистою доблестю, а не їх знатним походженням.

Державу С. Пекалід розглядав як природну організацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає відповідне місце в соціально-політичній ієрархії. Символом державної єдності, запорукою спокою і зовнішньої безпеки держави він вважав короля. Що стосується влади, то її розглядав як вищу політичну цінність, оскільки в ній втілюється національна і державна єдність. Останнє вважав особливо значним для Речі Посполитої того часу, де почуття республіканських традицій і свобод, здобутих шляхтою, часто виливалось в її своєвільність, що призводило до реальної загрози ослаблення держави.

Історію С. Пекалід пов'язував з діяльністю видатних осіб, які мали служити конкретним цілям теперішнього. Звідси значний інтерес до історії, минулого як засобу пошуків матеріалу для обґрунтування своїх власних соціально-політичних поглядів. При зверненні до минулого С. Пекалід виявляв значну цікавість не тільки до античності, а й до історії Русі, минулого Давньоруських держав.

Посилаючись на стародавні пам'ятки, прославляв руських князів Кия, Рюрика, Олега, Святослава Володимировича, Ярослава Мудрого, згадував про об'єднання Литви і Русі, запрошення до влади у Литві руських вождів пошаною говорив про доблесть і мужність стародавніх повелителів, зображуючи їх як приклад для наслідування.

Високо цінував значення, де ідеалом для нього виступала антична вченість до якої він ставився з винятковою повагою і любов'ю С. Пекалід, захищаючи античну вченість, здобутки античної культури, закликав до вивчення класичних мов, античної духовної спадщини, вивчення вільних наук пов'язуючи їх відновлення з діяльністю Острозького культурно-освітнього центру, при описанні якого із захопленням говорив про стан викладання в ньому наук, особливо медицини та астрономії.

Шимон Шимонович. Українсько-польський латиномовний Філолог, культурний діяч Ш. Шимонович за походженням вірмен. Народився у Львові 1558 р., де провів свої дитячі та юнацькі роки. Освіту отримав у Краківському університеті, вдосконалюючи її у Бельгії, Франції. Повернувшись на батьківщину, тривалий час займався приватною педагогічною діяльністю. Його учнями були поет і юрист Томаш Дрездер, краківський каштелян Ян Собєський, великий канцлер і воєвода Київський Томаш Замойський, син гетьмана Яна Замойського, поет Ян Урсин.

Один із засновників, директор наук та інспектор Замойської академії, де брав активну участь у доборі професорів кафедр, Шимонович сприяв створенню «руської друкарні» для видання книг слов'янськими мовами. Цікавився медициною, філологією, педагогікою, філософією, мав у своїй бібліотеці твори багатьох філософів. Як поет започаткував новий у польській літературі жанр — русинські пісні (селянки), в яких вертався до реального життя простих людей. Помер 1620 р. у Львові.

Гуманістична поезія Ш. Шимоновича отримала високу оцінку. Зарубіжні гуманісти зазначали, що у своїх віршах він перевершив деяких античних авторів, а в сучасній Європі небагато знайдеться поетів, рівних Шимоновичу. Стосовно людських рис Шимоновича зазначалось: Діогену не потрібен був ліхтар для пошуку людини, бо, прийшовши до Львова, він відразу знайшов її в особі Шимоновича.

Йосип Верещинський. Письменник, католицький єпископ резиденцією у Фастові Й. Верещинський народився в українській сім'ї Корчаків на Холмщині, де тільки батько був вихований у католицькій вірі (с. Верещен Володаєвського повіту, рік народження точно не встановлений — 1532/1533 рр.). Освіту отримав у Красноставі. Належав до православної віри, був офіціалом православного Холмського єпископа, а потім перейшов у католицьку віру. У 1589 р. призначений «нареченим» єпископом Києва, зайнявши цю посаду фактично в 1593 р. Мав бурхливу діяльну вдачу, переймався світськими та культурними інтересами.

При всій щирості релігійних почуттів був досить толерантним, що витлумачувалось польськими діячами як вперта приязнь до Русі. Писав як польською, так і українською мовами, видруковував свої праці у заснованій ним друкарні у Фастові. Перу Й. Верещинського належить близько 17 праць, найбільш відомою з яких є «Правила, тобто наука або постанова кожному християнському королеві як добре жити». Помер в 1599 р.

Належачи до тієї освіченої верстви українського суспільства, що сполонізувалося, Й. Верещинський з симпатією ставився до України і українців, козацтва. Основну причину запустіння, невдачі поривів України до власновладства вбачав в її територіальному положенні, «чайки при битій дорозі». В його полемічних творах йшлося про обов'язок Польщі обороняти українські землі, укріплення Києва, заснування «січового ордену», тобто лицарського військового училища в Україні.

Досить часто забував про основне завдання священика і більше думав про боротьбу з турецькими та татарськими нападниками, виступаючи з придворними козаками в походи проти них, закликав німецького цісаря, польського короля і царя московського до спільної боротьби з турками і татарами. Саме цьому присвячена його праця «Правила...», в якій він переконує німецького імператора, московського великого князя і короля польського вдатися до хрестового походу проти турків, дає поради монархам, як організувати підготовку цього походу. Значну увагу приділяв етико-дидактичним питанням, підтримував матеріально інших культурних Діячів.

Література

1. Історія філософії на Україні. – К.,1987. – Т.1.

2. Нічник В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. В., Гуманістичні ідеї на Україні. – К. 1991.

3. Історія Української Філософії – К.,1998. – Т.1.


10.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!