Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Сутність та завдання філософії історії. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Сутність та завдання філософії історії. Реферат

У рефераті розглянуто філософію історії. Зокрема, зосереджено увагу на поняттях, напрямках, змісті і реальності, єдності і багатоманітності історії

Філософія історії – це наукова теорія історії,
критичне переосмислення різноманітних
напівлегендарних або й відверто міфічних
відомостей і переказів.
Анн Робер Жак Тюрго

Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Його реалізація передбачає з’ясування низки складних проблем: початку, спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і локального, конкретно-історичного і архитипного, центру та периферії, класичних та некласичних соціокультурних форм, типового й унікального в світовій історії тощо.

Філософія історії донедавна залишалася в Україні поза увагою суспільствознавців-дослідників та освітян. І не випадково, адже з ортодоксально марксистських позицій вона тлумачилась як донаукова спекулятивна галузь знань про розвиток людського суспільства. Як така вона або ж була приречена(з виникненням «наукового розуміння» історії) припинити своє існування, або ж мала б перетворитися на такий собі закут людських уявлень про історичний процес(теоретично неспроможний і ідеологічно реакційний).

Реальний перебіг процесів як самого суспільного життя та його осягнення і справді довів недолугість, проте не філософії історії, а подібного однобічного її розуміння.

У контексті західноєвропейської культури з другої половини 18ст. розпочинається поступова, але кардинальна трансформація у різних галузях пізнання. Якщо досі означені галузі знань вичерпувалися емпіричними узагальненнями, то далі відбувається їх найінтенсивніша теоретизація.

Відмітною ознакою останньої стало, зокрема, те, що теоретична побудова пізнання у тій або іншій галузі визначалась як “філософія” цієї галузі. Європейська наука того часу переповнена найрізноманітнішими “філософіями” від “філософії природи“, ”філософі ботаніки“, ”філософії зоології” та “філософії математики” до “філософії духу”, ”філософії права“, ”філософії мистецтва” й “філософії релігії”.

Не залишалися осторонь і сфера історичного пізнання. . Саме тоді й запроваджено Вольтером термін «філософії історії». Проте, як і у випадках стосовно «філософії ботаніки», філософії мистецтва чи «філософії права», тогочасна філософія історії являла лак собою синкретичну системну конструкцію, котра становила собою не тільки й навіть не стільки філософське осмислення історії, скільки історичну теорію, однак ще досі абстрактну, таку в якій ще не з’ясовані реальні історичні закономірності, тенденції та структури замінювалися суто умоглядними, спекулятивними конструкціями.

Отака філософія історії й справді на середину 19ст. виявила свою принципову обмеженість та безперспективність. Та це аж ніяк не означає, що безперспективною стала філософія історії взагалі. Традиційна, спекулятивна філософія історії відійшла у минуле тому, що внаслідок подальшого поступу людського пізнання вона розгалузилася.

З одного боку, формується фундаментальна, загальна теорія історії як суто наукова дисципліна, з другого –філософія історії постає вже не в традиційному розумінні синкретичної теоретичної побудови розумінні синкретичної теоретичної побудови, а як одна з рівноправних галузей сучасного власне філософського знання.

Виконуючи таку функцію, філософія історії не лише не припиняє свого існування, а стає дієвою і повноцінною поряд із виникненням всезагальної наукової історичної теорії. І насамперед тому, що філософія історії принципово не може бути редукована до науки, вона відрізняється від останньої філософським, а не спеціальним науковим підходом до історичного процесу. Прагнучи здійснити таку редукцію, прибічники марксизму радянського зразка зробили погану послугу філософії історії, загальмувавши її розвиток у нашій країні на три чверті століття.

Предметом філософії історії являється історичний вимір буття людини. Об’єктом філософського світогляду стає той чи інший сегмент історичного життя людства або ж всесвітня історія загалом. Особливу сферу створює філософське вивчення граней, можливостей і способів історичного пізнання в його різних видах, перш всього вивчення науково-історіографічного і і філософського ж пізнання історії.

Філософія історії: поняття, напрямки зміст і реальність. Одним із першочергових і найважливіших завдань вихідного етапу вивчення філософії історії є з’ясування своєрідності власне філософського осягнення історичної дійсності у найзагальнішому його визначенні, а також місця філософії історії у системі світоглядних форм осмислення історичної реальності людиною.

Філософія історії формується на стиску філософії та історії, що обумовлює двозначність поняття. З одного боку, вона є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого – філософія історії на таких само вагомих підставах уходить до числа форм історичного пізнання і є у певному розумінні найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану. Зміст, структура і функції філософії історії істотно модифікувалася на різних етапах її розвитку.

Термін «філософія історії» виник досить пізно, його сформулював і запровадив у науковий обіг французький філософ-просвітник, відомий в історії світової філософської думки і культури людства взагалі під іменем Вольтер. (Зокрема, одна з його історичних праць, датована 1765р., називається «Філософія історії»).

Варто відразу ж зробити два застереження. По-перше, сам Вольтер у поняття «філософія історії» вкладав зовсім інший зміст, ніж представники сучасної філософії історії, Він тлумачив цей термін відповідно до умов свого часу та тодішнього рівня розвитку історичного пізнання а отже, значно вужче, ніж його наступники. Під філософією історії Вольтер розумів лише наукову теорію історії, критичне переосмислення різноманітних, часто-густо не лише не перевірених, а й загалом напівлегендарних чи й відверто міфічних відомостей і переказів. Але вже досить швидко значення цього терміна істотно трансформувалося.

Коротко, не зовсім точно, але досить мітко характер цих змін описав свого часу англійський філософ історії Робін Дж. Колінгвуд. ”Термін філософія історія “, - зазначав він, - придумав у 17 сторіччі Вольтер, який мав тоді на увазі не що інше, як критичну чи наукову історію, такий собі різновид історичного мислення, де історик сам робить свої висновки замість переповідати вишукані у старинних книгах всілякі оповідки.

Цю саму назву вживав Гегель та й інші мислителі кінця 18 сторіччя, але вони вкладали в неї інше значення, тлумачучи її просто як універсальну чи світову історію. А третє значення цього вислову знаходимо у кількох позитивістів 19ст., для яких філософією історії було відкривання загальних законів, що керують ходом подій, переповідання яких є справою історії.

Початковими всезагальними історіями, що містили у поетичній формі комплекс найрізноманітніших знань і уявлень про розвиток суспільства, були, як зазначав ще Джамбатіста Віко, міфології, а першими мислителями-поетами, які створювали їх, поставили за його ж словами, стародавні народи. Однак міфологічна історія дуже специфічна, оскільки тут час стоїть. Відповідно до поділу часу на міфічний (сакральний) та історичний (профанний) зміни в суспільстві, що відбуваються в часі профанному, історичному проецюються в час міфічний і редукуються до здійснених у ньому одноразових актів першотворення.

Міфічний час при цьому постає як нерухомий, як віковічний. Водночас він є універсальним першоджерелом не тільки інваріантних прообразів, а й магічних діючих духовних сил, що актуалізуються через ритуали інсценізації подій міфічної епохи і слугують засобом підтримки раз і назавжди встановленого порядку не тільки в природі, а й у суспільстві.

Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, час, по-перше, зрушує з мертвої точки, по-друге, суб’єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною певною мірою зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно; або як вічне повернення або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних.

Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії:прогресистський, регресистський циклічний. Всі ці напрями збереглись і не втратили значення основних до нині. Водночас слід наголосити, що в двадцятому столітті поряд з цими напрямками, які репрезентують лінійну філософію історії, виникає й принципово відмінна нелінійна філософія історії.

Однак докладніший її розгляд доречно здійснювати після аналізу перших трьох напрямків. У міру формування "авторської" філософії історії та її основних напрямків дедалі чіткіше виокремлюється її предмет. Предмет філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою.

Але є й істотні відмінності. По-перше, історію цікавлять переважно локалізовані в просторі та часі суспільні події, процеси, явища, тоді як філософію історії — масштабні цілісні соціокультурні формоутворення. По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, філософію ж історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін.

Гіпертрофуючи саме цю обставину, І. Г. Гердер свого часу дійшов навіть висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих викрутів долі.

Наведеними рисами філософія історії досить чітко розмежовується зі спеціальними галузями історичної науки. Далеко не так чітко — з цариною загальної історії. Однак і між загальноісторичною та філософсько-історичною теоріями пролягає своєрідний вододіл. Будучи якщо не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різняться за своїми підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша наукова теорія, прагне осягнути свій предмет за суто об'єктивним підходом, елімінувати щонайменші суб'єктивні погляди на факти.

Філософія ж історії — в цьому її принципове ставлення до науки, — навпаки, фокусує увагу не на чистому об'єкті як. такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та окремого суспільства або ж суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається вельми широке коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем — від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини.

У всіх трьох вищезгаданих напрямках філософії історії це коло проблем ставиться і розглядається. Але в кожному з них — по-різному, відповідно до орієнтації його за вектором історичного часу і оцінки темпоральних змін.

Єдність і багатоманітність історії. Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії.

Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного закону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії.

Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті "Засади нової науки про загальну природу нації", який був опублікований 1725 p., проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.

Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ і т. д.) бачиться лише в зв'язку з історичним процесом.

Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме "дух народу", що формувався під впливом природного середовища.

У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодизації етапів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто відходив від принципу історизму (в контексті регіоналізму) і скочувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або "золотого віку" переважала у багатьох його представників.

І хоча натуралізм як самостійний теоретичний напрямок втратив перспективу, він був необхідним як концептуальне доповнення до об'єктивно ідеалістичної філософії історії. Адже у багатьох соціально-філософських вченнях, і насамперед у І. Канта та Г. Гегеля, ідеї натуралізму були необхідним підґрунтям для пояснення регіональних відмінностей єдиного людства, що розвивається як поетапне становлення "загального начала".

Сам же прогрес він пов'язує з поняттям ступеня розвитку народного начала в культурі, а народні звичаї і моральні настанови вважає реальним проявом "суспільної природи" людини.

У той же час в концепції Віко відсутній принцип історизму в інтерпретації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світовий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виникнення, розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні, оскільки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує неминуча смерть.

Філософія історії XVIII — першої половини XIX ст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму (Ш. Монтеск'є, Г. Гердер та ін. ), або ж у формі ідеалістичного натуралізму (К. А. Гельвецій, Ж. -Ж. Руссо). Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж. Віко, є характерною w” об'єктивного ідеалізму (наприклад І. Кант, Г. Гегель).

Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної вершини у вченні англійського філософа Т. Бокля, при всій його багатоманітності орієнтувався на вивчення впливу природно-кліматичних факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій, історичної ролі та долі народів пояснювались насамперед відмінністю природного середовища їхнього проживання.

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів.

Отже, монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності. Завдяки цьому уможливлюється з'ясування автентичного змісту основоположних категорій — "суспільно-економічна формація" і "цивілізація" — кожного з даних двох підходів та інтервалу їхньої продуктивної застосовності.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Філософія історії в системі суспільно-гуманітарного знання. Дисциплінарні межі філософії історії широкі та розмаїті, як і уявлення про специфіку історичного часу. Важко говорити про історичний час взагалі, поза його зв’язком із інститутами соціальної організації, з культурними цінностями, з внутрішнім життям особи. Звідси й труднощі в розмежуванні філософії історії з соціологією, з філософією культури, з філософською антропологією. Не менш складні стосунки філософії історії з конкретними історичними науками.

Історична наука відрізняється від особливого філософського погляду на історію, оскільки суто наукове дослідження історичних подій і фактів не в змозі обґрунтувати єдність і цілісність історичного процесу, на підставі яких тільки й можливе осягнення смислу історії. Ще Кант зазначав, що цілісність історії (як і цілісність світу) не дані нам у можливому досвіді і що історичні факти як такі не містять власних смислів.

Кант вже формулює в обережній критичній формі думку про кінцеву моральну мету. Рушійні сили розвитку – це не моральні сили, вони народжуються в антагонізмі людських здібностей і інтересів, але разом із тим спрямовують рух до громадянського суспільства, до свободи в умовах дії зовнішніх законів.

Історія також ототожнюється з вивченням часу. В епоху античності історика називали translator temporis (передавач часу). І ще зовсім недавно Фернан Бродель дорікав представникам інших соціальних наук, що вони виявляють схильність ігнорувати як праці істориків, так і той специфічний об’єкт соціальної реальності, що найкраще вивчається історією. Цим аспектом виявляється соціальний час, складний, суперечливий людський час, що складає матерію минулого та саму структуру сучасного соціального життя.

Історія не відрізняється від суспільних наук «методом», тобто як емпірико-теоретичне знання, і «предметом», тобто як знання про соціальну реальність. Однак теза про те, що історія відрізняється від суспільних наук часом, природно, вимагає відповіді на декілька запитань. По-перше, чому тільки в суспільно-науковому знанні виокремилося в самостійну галузь знання про минуле (ще один виняток – біологія, де в окрему галузь виокремилася палеонтологія)? По-друге, якщо історія _ знання про минуле, то як визначити за параметром часу інші суспільні науки?

Якщо вони є знанням про теперішнє, то де межа між минулим і теперішнім у загальнонауковому знанні і чим вона зумовлюється. Як це не дивно, але, хоча історія вже давно визначається як наука про минулу соціальну реальність, з цього зазвичай не робиться висновок про те, що суспільні науки займаються вивченням сьогодення.

Розрізнення історії та суспільних наук «за часом»до тепер практично не акцентувалося в науковій літературі. Теза про те, що історія займається вивченням тільки минулого, а не теперішнього, заперечується багатьма авторами. Наприклад, як зазначає французький історик Ж. Ле Гоф, висунута М. Блоком і Л. Февром теза про взаємозв’язок минулого й теперішнього навіть надихнула організаторів одного з британських історичних журналів узяти як назву «Минуле і теперішнє» (Past and Present) і в першому номері проголосити, що історія не може логічно відокремити вивчення минулого від теперішнього та майбутнього.

Але так чи інакше, поки історія все-таки ідентифікується «за часом», як суспільно-наукове знання про минулу соціальну реальність. З цього випливає, що предметом суспільних наук загалом є «теперішнє». Ця ситуація склалася далеко не відразу. Природничо-наукова парадигма в суспільствознавстві, що йде від Огюста Канта, штовхала соціологів до визначення загальних законів розвитку суспільства.

Еволюційний підхід, пов’язаний з визнанням соціальної динаміки, також орієнтував на пошуки законів – у цьому випадку законів розвитку, законів переходу від однієї суспільної системи до іншої. Але потім через певні причини соціологи збайдужіли до історії, а якщо й зверталися до неї, то, за рідкісними випадками, нічого, крім роздратування, в істориків не виникли.

З погляду методу також зрозуміло, чому спеціалізація «за часом» виникає в межах наукового знання про соціальну реальність. Інші види знання – філософія, мораль, мистецтво, ідеологія тощо – хоча й конструюють не тільки теперішню, а й минулу та майбутню соціальну реальність, проте роблять це за допомогою позачасових, атемпоральних категорій (буття, добро, краса, користь тощо).

Як показує практика, в дискусії про характер історичного знання наявна відома термінологічна плутанина. Дуже часто будь-яке знання про минуле, включаючи релігійне, філософське, природничо-наукове і т. ін. іменують «історичним»знанням (іноді використовують слово «уявлення», але це не змінює суті).

Минула соціальна реальність конструюється в межах різних типів знання як спеціалізованого, так і загального. Знання про минулу соціальну реальність є вагомим компонентом філософського, релігійного, ідеологічного знання. Усі ці типи знання беруть участь у формуванні «образу минулого», що складається в кожному сучасному суспільстві.

Історичний дух вірить у реальність минулого й виходить із того, що минуле як форма буття і до певної міри як зміст за своєю природою не відрізняється від теперішнього. Сприймаючи те, що вже не існує як колишнє, він визнає, що те, що відбулося «у минулому», колись існувало у визначеному часі й місці, так само, як існує те, що ми бачимо зараз.

Конструювання минулої реальності, що є обов’язковою функцією усіх історичних дискурсів, визнаних у певному суспільстві як знання, варто відрізняти від реконструкції минулої соціальної реальності. Під реконструкцією мають на увазі спроби відтворення такого образу минулої соціальної реальності, що існував у самій цій реальності, тобто в тих людей, які в цій реальності жили і для яких вона була теперішнім.

Н. Гартман вирізняв три групи проблем щодо історії як філософської проблеми. З джерел ми знаємо історичний процес тільки частково. Як він відбувається загалом? Яка його тенденція, якщо простежити її від сучасності до майбутнього? Чи є в ньому мета, яка його спрямовує? Або принаймні закони, що в ньому діють?

Наше знання про історичне минуле не тільки має білі плями – воно також неадекватне, містить в собі передсуди й просто помилки. Якою мусить бути робота історичного пізнання, якщо воно претендує на наукову значущість?

Наше власне життя з його пізнанням вбудоване в історію. Ми знаємо її наївним чином лише в її безпосередності, маємо її форми за абсолютні, і лише себе – за об’єктивних суддів. Але яким чином ми самі, включно з нашим історичним розумінням, зумовлені історично? Як оптично побудована наша власна історичність? І як ми як ті, хто пізнає й розуміє, виходимо за межі власної історичної зумовленості.

Якщо говорити про відмінність філософії історії та соціології, то це перш за все відмінність двох типів знання. Соціологія – це галузь наукового знання. Усі ж варіанти філософії історії суто науковими не були й не могли бути. Вони містили умоспоглядальні припущення про цілісність і смисл історичного процесу, включали різні елементи телеології та уявлення про належне.


08.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!