Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Філософський погляд на проблеми сучасного інформаційного суспільства. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Філософський погляд на проблеми сучасного інформаційного суспільства. Реферат

Поняття «соціуму» у філософії, його детермінація. Структура соціуму, його функції. Історичні типи суспільства. Культура, духовність в інформаційному суспільстві

З розвитком новітніх технологій все помітнішим став їх вплив на людину, суспільство в цілому. Виникають нові типи відносин між людьми, нові концепції щодо організації соціуму, зокрема – інформаційне суспільство, що є соціологічною концепцією, що визначає головним фактором розвитку суспільства виробництво та використання науково-технічної та іншої інформації.

Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії постіндустріального суспільства, засновниками якої були З.Бжезинський, О.Белл, О.Тоффлер. При розгляді розвитку суспільства як «зміну ступенів», прибічники теорії інформаційного суспільства пов'язують його становлення з домінуванням «четвертого», інформаційного сектору економіки, який іде після сільського господарства, промисловості та економікою послуг. Завдяки можливості спілкування, інформаційної технології приводить до того, що в інформаційному суспільстві класи змінюються соціально недиференційованими «інформаційними спільнотами».

Існує проект «глобальної електронної цивілізації», що базується на синтезі телебачення, комп'ютерної служби та енергетики [11]. «Комп'ютерна революція» поступово приводить до зміни традиційного друку «електронними книгами», змінює ідеологію, перетворює безробіття у забезпечене дозвілля [13]. Соціальні та політичні зміни розглядаються у теорії інформаційного суспільства як наслідок «мікроелектронної революції».

Перспектива розвитку демократії пов'язується з розповсюдженням інформаційної техніки, яка забезпечує двосторонній зв'язок громадян з урядом, дозволить враховувати їх думку при розробці політичних рішень. Розробки у галузі «штучного інтелекту» розглядаються як можливість інформаційного трактування самої людини. Концепція інформаційного суспільства викликає критику з боку гуманістично-орієнтованих філософів та науковців, які дотримуються думки щодо негативних наслідків комп'ютеризації суспільства.

Постають питання щодо можливості гармонійного розвитку людини, культури соціуму в цілому.

Поняття «соціуму» у філософії, його детермінація

Поняття «соціуму» або «суспільства» у філософії має багато визначень. Ось деякі з них: «Суспільство – найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності; історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни» [16].

П.Сорокін дає таке визначення суспільства: «Суспільство означає не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв'язок» [10, с. 28].

Н.Смелзер у своїй праці «Соціологія» визначає певні умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об'єднання можна було назвати суспільством. До цих умов належать:

  • певна територія;
  • поповнення суспільства, головним чином, за рахунок дітонародження;
  • розвинута культура;
  • «політична незалежність».

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні й форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

  • праця (специфічно людська доцільна діяльність);
  • спілкування (колективний характер діяльності й життя);
  • свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії й об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії.

Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми суперечностями - між природою й суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення). У новий час, особливо в XVII-XVIII ст., значного поширення набула натуралістична концепція суспільного життя.

Натуралізм (від natura - природа) як філософський принцип вимагає пояснювати соціальні явища винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної тощо. Ш.Фур’є намагався створити «соціальну науку» на ґрунті всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона. Натуралізм вищі форми буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти. Головний його недолік полягає в нехтуванні якісною своєрідністю людини, у приниженні людської активності, у запереченні людської свободи. Наприклад, У філософії Томаса Гоббса свободі належить досить скромне місце; свобода для нього, є чимось неістотним, випадковим.

Інший недолік натуралістичного підходу до суспільства полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а суспільства – механічному агрегату індивідів, замкнених лише на своїх власних інтересах. Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично трактує людину, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Унаслідок цього людські зв'язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь (просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов (Л.Фейєрбах). І хоча постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда й суспільства бракує.

На відміну від натуралістичних концепцій, ідеалістичні вчення відривають людину від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Ідеалістичне розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На практиці це означає дотримуватися просвітницького принципу: «Думки правлять світом».

Ідеалізм не заперечує об'єктивного чинника історії, але якщо з точки зору натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого начала, соціального ватажка виконує або світовий розум (об'єктивний ідеалізм), або ж нічим не детермінована людська, насамперед духовно-вольова, активність (суб'єктивний ідеалізм). Ідеалістичне розуміння історії у багатьох випадках небезпечне тим, що породжує соціальну міфологію і прирікає соціальні суб'єкти, які опинилися під владою ілюзій міфів, на гонитву за міражами.

Отже, як натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі, занадто заземляє її, так і ідеалізм, який відриває людину від природи і перетворює духовне начало в людині на самодостатню сутність, орієнтують на однобічне розуміння суспільства.

В певних теоріях визначається первинність індивідуального начала в суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс, П.Сорокін), в інших - вихідними є над індивідуальні соціальні структури (Е.Дюркгейм, К.Маркс).

Зіммель писав: «Суспільство існує всюди, де декілька індивідів знаходяться у взаємодії, яким би не було останнє». А П.Сорокін в своїй праці «Людина, цивілізація, суспільство» казав, що «соціальне явище є соціальний зв'язок, що має психічну природу і реалізується в свідомості індивідів, виступаючи в той же час по змісту і тривалості за його межи. Це те, що називають «соціальною душею», це те, що інші називають цивілізацією і культурою, це те, що треті визначають терміном «світ цінностей», в протилежність світу речей, що створюють об'єкт наук про природу. Будь-яка взаємодія, між ким би вона не відбувалася, якщо вона має психічний характер (у вищевказаному змісті цього слова) - буде соціальним явищем» [10, с. 39].

К.Маркс вважав, що в суспільстві діють «свої особливі закони, що не мають ніякого відношення до осіб, які складають суспільство», а сам індивід «включається у «зовнішнє» спілкування «тільки як природній член будь-якого людського колективу» [2, с. 208].

В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття «суспільство» пов'язане з інформаційною революцією, із новим баченням світу. «Інформаційно-комп'ютерна революція реалізується як «процес інформатизації усіх сфер життя суспільства й життєдіяльності людини. В основі кожної соціотехнічної революції знаходяться свої особливі технологічні системи.

Для інформаційної революції це інформаційні технології. Її кінцевим результатом повинно стати створення нової інформаційної цивілізації. При чому все радикально змінюється: матеріальне виробництво і світогляд, побут і освіта, спілкування й мистецтво змінюють не тільки свої зовнішні риси, але й внутрішні механізми - зміст діяльності...» пише А.І. Ракітов у праці «Філософія комп'ютерної революції» [8]. Формується загально планетарна цивілізація на засадах, з одного боку, єдності і неподільності світового співтовариства, з другого - множинності, відносної незалежності й різноманітності народів, культур.

За думкою Д.Белла у наступному столітті вирішальне значення для економічного та соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини набуває становище нового соціального укладу, що базується на телекомунікаціях. Революція в організації та обробці інформації та знань, в якій головну роль грає комп'ютер, розвертається водночас із розвитком індустріального суспільства. Три аспекти останнього особливо необхідні для розуміння телекомунікаційної революції:

  • перехід від індустріального до сервісного суспільства;
  • вирішальне значення кодифікованого теоретичного знання для здійснення технологічних інновацій;
  • перетворення нової «інтелектуальної технології» у ключовий засіб системного аналізу та теорії приймання рішень [5].

Один із засновників концепції «інформаційного суспільства» Д.Бела серед перших виділив його характерні ознаки. Його визначення цього поняття зводиться до роз’яснення суттєвостей нового суспільства через зміни, що будуть відрізнять «післяреволюційне» суспільство від теперішнього.

При визначенні поняття «інформаційного суспільства» на думку Турена найважливішим моментом є те, що робиться акцент на нові економічні стосунки. Турен підкреслює «...особливу важливість перетворень інвестиційної та керівничої політики під час телекомунікаційно-інформаційної революції...» [2].

Кан же вважав, що «різниця між поняттями «інформація» та «інтелект» є штучною, але достатньо важливою». За його думкою «інформація» намагається бути відносно формальною та легко доступною. Поняття «інтелект» означає знання про події та людей, це знання може бути умовним, інтуїтивним, особистим, офіційним або тайним. «Інтелектуальні» дані зазвичай не підпадають під стандарти, а «інформація» є сукупністю шаблонів. Дуже важко відокремити чітко інтелект від інформації [11].

Дослідження Г.Кана особливостей розмежування понять «інтелекту» та «інформації» є дуже важливим для розуміння сутності «інформаційного суспільства», оскільки воно дозволяє чітко відокремлювати духовну й матеріальну сфери нового суспільства. Адже інформація сама по собі, без людських емоцій не здатна змінювати людську культуру, сприяти прогресу духу.

В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри - індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство - це самі люди в їх суспільних відносинах. Усі суспільні явища є результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх, спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції.

Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною й природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності - бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом із тим незалежним від них над індивідуальним, об'єктивним утворенням - обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх, діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи.

Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма «включення» їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними культурної спадщини, не тільки їх, суб'єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, в тому числі - рівнем суспільної свідомості.

Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактором залежності людей від продуктів та результатів їх, власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, у свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом із тим створюють і змінюють ці обставини.

Структура соціуму, його функції

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікро-соціумів» - соціальних груп, спільнот, які є суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних тощо).

Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку з ними, оскільки кожна людина, включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної долі, обставин життя, інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот, зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.

Ільїн В.І. в праці «Соціальна стратифікація» розглядає таку класифікацію соціальних груп: «з точки зору групового зв'язку - формальні й неформальні. По-перше, переважає без особистісний зв'язок, по-друге - особистісний. З точки зору ступеню міцності виділяють короткотривалі групи (натовп, черга), спорадичні групи, що знову створюються час від часу (болільники однієї команди), постійні групи. З точки зору розміру виділяють малі й великі групи. Малою вважається група, в якій усі члени можуть знаходитись в безпосередніх, особистісних, або формальних відносинах, не користуючись допомогою посередників. По характеру членства... - групи з автоматичним і добровільним членством».

Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних спільнот та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні та інші ознаки). Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста й мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому ґрунтується класовий поділ суспільства - на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію.

У сучасній соціології поряд із поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні верстви й спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім відношення до власності й рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.

Вирішальним моментом, що визначає власне структуру соціуму, є фактори, завдяки яким стало можливим само його народження й існування: праця, спілкування, свідомість. Вони лежать не тільки в основі визначення трьох сфер життєдіяльності людей, але й - відповідних до них суспільних відносин.

Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності, - в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Потрібно підкреслити, що визначення трьох основних сфер суспільного життя має певною мірою відносний, умовний характер, тому що реальна людська життєдіяльність - це тісний взаємозв'язок і взаємовплив цих сфер. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до створення деформованої моделі суспільства.

У процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносини. М.Вебер суспільними відносинами називав «поведінку декількох людей, співвіднесену по своєму змісту один з одним і, що орієнтується на це. Відповідно соціальні відносини повністю і виключно полягають у можливості того, що соціальна поведінка буде носити доступний (осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного поняття є - нехай навіть мінімальна - ступінь відношення даного індивіда до іншого.

Зміст цього відношення може бути найрізноманітнішим: боротьба, ворожнеча, кохання, дружба, повага, ринковий обмін, «виконання» погодження, «ухилення», або відмова від нього, суперництво економічного, або будь-якого іншого характеру; класова, або національна спільність. Таким чином, поняття «соціальні відносини» як таке нічого не говорить про те, чи йдеться про «солідарність» діючих осіб, чи про прямо протилежне» [12, с. 630-631].

Соціальні відносини охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включають у себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні - політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні - моральні, релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх, інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

Суспільство, як єдність соціального і індивідуального, спрямоване, по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації й розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріального достатку); регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування й нормалізації політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток людей.

Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення й розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній філософії поняттям «суспільне виробництво».

Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом формування й розвитку духовної сфери людства, суспільних форм свідомості (духовне виробництво). Отже, основні сфери життєдіяльності в їх взаємозв'язку - це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його суб'єкта - суспільної людини.

Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення й освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва - це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони є системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють «обмін речовин» між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх, знаннями, різними формами об'єднання виробничих зусиль.

Другим елементом продуктивних сил є засоби виробництва. Засоби виробництва - це сукупність засобів праці (серед яких основними є знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи). В історичному розвитку знарядь праці, як основного елемента засобів виробництва, виділяють три етапи. Перший з них - епоха інструменталізації, епоха панування ручної техніки. Другий етап пов'язаний з появою машин, він набув назви епохи індустріалізації. Сучасний етап розвитку продуктивних сил обумовлений процесом науково-технічної революції, перетворенням науки в безпосередню продуктивну силу і підвищенням ролі суб'єктивних, духовних здібностей людей в процесі виробництва (йдеться про епоху комп'ютеризації і інформації).

Виробничі відносини - це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва й руху суспільного продукту від виробництва до споживання. Вони є історично-конкретним способом поєднання людей і засобів виробництва на основі певного характеру власності, або способом привласнення людиною умов своєї праці.

Саме через спосіб і процес привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є суттєвою характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від виробничих відносин відрізняються так звані технологічні відносини, які так само складаються в процесі виробництва, але обумовлені не формою власності на засоби виробництва, а потребами технології й організації виробництва. Це, наприклад, відносини між робітниками різних спеціальностей, між організаторами та виконавцями тощо.

Соціально-політична сфера життєдіяльності - це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Вона пов'язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-історичних суспільств, держав, класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) і соціальних інститутів - форм організації і регулювання стосунків у суспільстві.

Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію й стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути - це і певні установи, і сукупність норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм.

В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права, освіти, сім'ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції й звички, мораль тощо).

Духовно-культурна сфера є процесом духовного виробництва, процесом формування й функціонування об'єктивних форм духовного життя - мистецтва, моралі, релігії, філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта. Кожне суспільство у своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету, свідомості підпадають під загрозу ерозії, то змінюються і суспільні відносини, трансформується сама цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.

Історичні типи суспільства

У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують одне одного, але разом із тим і доповнюють - інформаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку й спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних у єдиний загальнолюдський історичний процес.

Формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.

Формаційна теорія ґрунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Саме він уперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки.

Суспільно-економічні формації - це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед - формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усю різноманітність суспільних відносин і зв'язків.

Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови - ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.

Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство - такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.

Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні соціально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування й розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього.

По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді - історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури й цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.

Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового й технічного прогресу (XVIII-XIX століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду.

Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації - складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності.

В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової, яка лише формується, але, деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (інформаційною). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII століття); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової цивілізації.

Термін «цивілізація» досить багатогранний і не має однозначного й чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють із поняттям «культура» (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям «цивілізація» розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який пов'язаний з високим рівнем техніки й технології.

Але у всякому випадку поняття «цивілізація» вживається для характеристики цілісності матеріальної й духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?

На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі - сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей.

Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.

Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя - це Стародавня Індія й Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства.

Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення й збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.

Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини й суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним.

Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу й підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове.

Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілізації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.

К.Ясперс, один із засновників «цивілізованого» підходу, аналізує у своїй праці причини, які призвели до виникнення особливої «техногенної» цивілізації сучасності. Він вбачає головну причину такої різкої зміни цивілізацій у виникненні машин як заключної ланки між людиною й природою.

Техногенна цивілізація не тільки динамічна й рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх, культуру. І це не випадково, тому що серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили, боротьби, панування над природними й соціальними обставинами. Саме на цьому ґрунтується культ корисності й спрямованість на володіння товарами (речами, людськими здібностями, інформацією як товарними цінностями).

Еволюція західних суспільств ХІХ-ХХ століть виявила фундаментальну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета (збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем) перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Збільшилась частина не стихійних, а організованих зв'язків в суспільстві, зокрема, духовне виробництво перетворилось на складну індустрію свідомості.

Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але, з другого боку - та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток і потреб, і здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці.

Таким чином техногенна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис (проявом чого є розвиток економічного й політичного лібералізму - визнання принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального захисту, обмеження влади буржуазії, демократичні свободи тощо). Надбудова (усупереч формаційній теорії) виявила здатність набувати все більшої незалежності від економічного базису.

Культура, духовність в інформаційному суспільстві

Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури - це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних та духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, філософські та релігійні системи, традиції, юридичні закони і т.ін.. культурних

Раніше ми звертали увагу на культуру, як на процес нагромадження мудрості і як визначальний чинник поступу економіки та суспільства. Тепер настав час, коли ми можемо подивитись на культуру у більш широкому плані, а саме як на творчий аспект духовного життя суспільства. Культура - це безпосередня реалізація людської свободи, що створює нові символи - цінності, зразки людської поведінки, виробництва і відношень. Тому кожне досягнення культури підносить людину, і неповторне по своїй значимості, свідчить про нові людські можливості. Отже чим різноманітнішими стають людські відношення, тим різноплановішою стає і культура.

Але творіння культури не мало б ніякого значення, якби воно не було об'єктом успадкування, копіювання, словом поширення. Маса творів майстрів культури минулого якими ми тепер користуємось, не дійшла до нас, коли б вони не копіювались і не тиражувались. Процес масового наслідування, повторення витворів культури здобув назву «цивілізація». Слово «цивілізація» походить від латинського слова civilis, яке означає в перекладі на українську мову - цивільний, державний.

Поняття цивілізація з'явилось у ХVШ ст. у тісному зв'язку з поняттям культури. Воно інколи застосовується як синонім культури. Але здебільшого відображує рівень суспільного розвитку взагалі, або степінь розвитку матеріальної і духовної культури того чи іншого суспільства, як згадувалось раніше. Поняття «цивілізація» відноситься до того проміжку часу в історія розвитку людства, який співпадає з періодом зародження культури.

З другого боку латинське слово civilis означає «місто». Це говорить про те, що саме у містах вперше виникає потреба масового повторення здобутків культури, отже утворення цивілізації. У містах утворюються і кращі умови для відбору й збереження зразків минулих культур. Саме з міст ці твори потім поширювались у сільській місцевості. Тому цивілізація - це завжди напластування культур, що мали місце у минулому. Це - своєрідний, актуально діючий музей культури. Адже і у наші дні живуть і конкурують, наприклад, наукова медицина і знахарство, плуг і трактор.

Суспільний занепад нації завжди починається з того, що люди все більше і частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Тому німецький філософ О.Шпенглер вважав цивілізацію навіть ознакою смерті культури, так як цивілізація спирається на стереотипи, шаблон, масове копіювання, а не на творчість нового, незнаного.

Людське життя внаслідок неспівпадання суті культури і цивілізації постає суперечливим. Більше того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, проте залишатись при цьому не культурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей. Сучасна цивілізація специфічна. Формування масового споживача культури, що проявляється у стандартизації життя, у його однобічності.

Цивілізоване життя одномірне, шаблонне, орієнтовне не на творчість, а на споживання нових стандартів: нових шаблонних думок, будівель, одягу і зразків для наслідування. Нерідко цивілізована маса чинить опір культурі, тобто творчості, саме тому, що остання ламає певні шаблони буття.

Проблема співвідношення культури та цивілізації набула останнім часом надзвичайної гостроти. Одні дослідники розцінюють зустріч культури з сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу. Інші бачать у цьому народження нової культури. Наприклад, відомий математик і філософ І.Шафаревич бачить у сучасній «технічній» цивілізації загрозу для культури. «В Історії, - пише він, - бувають лінії розвитку, які закінчуються невдачею. Здається, що такою є й лінія розвитку технічної цивілізації, яка заснована на науково-технічній утопії... Її невдача загрожує загибеллю не тільки локальній культурі, а всьому людству й усьому живому на Землі».

При всій правильності в оцінках існуючих бездуховних та анти культурних тенденцій в сучасному суспільстві позиція вченого нас не може задовольнити, тому що, заперечуючи будь-який культурний зміст в сучасній цивілізації, ми зводимо цивілізацію і культуру до непримиренного конфлікту, пророчимо загибель культури.

Так, ми не зможемо вже буквально відродити в наші дні, скажемо, давньосхідну або античну культуру, але зберегти і використовувати культурні надбання попередніх епох та поколінь ми можемо й повинні. Тому актуальним завданням зараз є не відлучення сучасної цивілізації від культури, не спроба повернути «колесо історії» назад, а виявлення культурного змісту нашої цивілізації та його реалізація.

Мабуть, варто дивитися на цивілізацію і культуру не як на ворогів, а як на союзників. І якщо ми хочемо мати майбутнє, то повинні прагнути до розумного компромісу між теперішністю та минулим. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює в утопію ідею культурного відродження народу, адже культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла. Цивілізація - це тіло культури, її матеріальний носій, який має не природне, а соціальне походження. Бездуховна цивілізація жахлива річ, культура позбавлена своєї матеріальної оболонки - річ не можлива.

Потрібно не забувати, що існує межа, за якою цивілізація заснована сучасною культурою, може обернутися непоправним лихом для суспільства. Так, здобутки культури (промислові винаходи, наукові відкриття, нові засоби мистецтва тощо) при перетворенні у факти цивілізації (індустріалізація, атомні бомби, електростанції тощо) завдають шкоду екології і ставлять під знак питання існування світу і людини.

Культура «інформаційного суспільства» відзначається стрімкістю зміни, розвитку. Замість довгих «ниток» ідей, пов'язаних одна з одною, потрібно сприймати «уривки» інформації: оголошення, команди, уривки новин, які не узгоджуються зі схемами. Нові образи та уявлення не піддаються класифікації - частково тому, що вони не вкладаються в старі категорії, частково тому, що мають дивну непов’язану форму.

Читачі різноманітних видань та спеціалізованих журналів короткими прийомами сприймають величезну кількість інформації. Але і вони намагаються знайти нові поняття та метафори, які б дали можливість систематизувати чи організувати «уривки» в більше ціле. Однак, замість того, щоб намагатись втиснути нові дані в стандартні категорії та рамки, вони хотіли б все побудувати на свій власний лад.

Замість того, щоб просто запозичити готову ідеальну модель реальності, зараз ми самі мусимо знову та знову її винаходити. Це важка необхідність, але разом з тим, відкриває великі можливості для розвитку індивідуальності, демасифікації культури та особистості. Деякі, правда, не витримують, ламаються або відходять в сторону. Інші перетворюються в таких, які постійно розвиваються, компетентних індивідів, здатних підійматись в своїй діяльності на новий, більш високий рівень.

Тоффлер одним з перших помітив корінні зміни, які мали місце за останній час в культурі суспільства, особливо західного. Наростаюча сила потоку інформаційного обміну між людьми породила новий тип культури, в якій все підпорядковано необхідності класифікації, уніфікації для найбільшої компресії та підвищення ефективності при передачі від людини до людини чи то особисто, чи то через засоби масової інформації.

Х.Скопімовський вважав, що під загрозою інструменталізації культура знаходить різноманітні протидії. Вихід за межі може бути реалізовано лише за допомогою наркотиків і через екскурси до східної філософії. Виникнення філософії техніки - друга протидія культури в небезпеці бути задушеною інструменталізацією, бо дебати про природу техніки - це дискусії про майбутнє людини та людства в цілому [15].

Культурний рух ще глибше підірвав раціональне мислення та легітимацію основного проекту. Він поставив під питання як цінності платників, високий життєвий рівень, так і переваги споживання, праці та бережливості. Він відкрито кинув виклик відстроченому винагородженню, само організованості.

Ясперс писав, що техніка не тільки наближує нас до пізнання, техніка відкриває перед нами новий світ та нові можливості існування в ньому. Він одним із перших підняв проблему нової естетики у технізованому світі.

Радикальні зміни у сфері виробництва неминуче призведуть до великих соціальних змін. Ще при житті нашого покоління фабрики та установи наполовину спорожніють та перетворяться у складські приміщення. Футуристи вважають, що розвиток мережі інформації дозволить значно розширити практику надомної праці. Це дозволить зменшити забруднення оточуючого середовища та знизити витрати на її відновлення. В напрямку створення електронного котеджу діють і соціальні фактори. Чим більше скорочується робочий день, тим більше часу для робітника для саморозвитку.

Висновки. Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну впорядкованість розвитку історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства.

Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись в середині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілої людство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської діяльності і творчості, який передбачити дуже складно.

Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обґрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу суспільно-економічної формації.

В основі такого розвитку лежить закон розвитку способу виробництва. К.Марксом був запропонований об'єктивний критерій історичного розвитку - рівень розвитку продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим головним, економічним показником, визнавався і інший - гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі людини в соціальній системі, у можливостях, які відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінився у ХХ столітті на цивілізаційний. Поняття цивілізації передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії людей, в єдності їх матеріального і духовного життя.

Основу цивілізацій складають певні культурні цінності. Кожна епоха є відбитком неповторної унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись критеріями прогресу. М.Бердяєв вважав вчення про прогрес (як про поступальний розвиток «по сходинках» історії нижчого до вищого, від менш досконалого до більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з філософської, ні з моральної, ні з наукової точки зору.

При такому підході втрачається самоцінність кожної епохи, покоління, культури. Вони перетворюються лише на засіб майбутнього, більш досконалого суспільства. Насправді ж кожна епоха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мірою наближена до Бога.

Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншовартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьовує. Людство все більше розуміє необхідність «рівноправного партнерства», діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертається до культурних цінностей традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потребують освоєння наново і по-новому.

Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва - до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.

Сучасна філософія поставила питання людини і культури дуже близько. Так як проблеми людини і культури дуже тісно пов'язані в повсякденному житті, у всіх сферах людської діяльності, перш за все в такій важливій і необхідній сфері діяльності людини як сфера цінностей. От чому сучасне суспільство приділяє велику увагу вивченню етики, естетики, права і держави, релігії і науки, антропології, етнографії, психології, педагогіки, літератури і мистецтва.

Література

1. Абдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации. М., 1994.

2. Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. Москва, Мысль, 1982.

3. Бердяев Н. Смысл истории. М., 1990.

4. Вебер М. Избранные сочинения. Москва, Прогресс, 1990.

5. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. Москва, Наука, 1991.

6. Келле В.Ж. Наука как компонент социальной системы. М., 1988.

7. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Київ, Основи, 1994.

8. Ракитов А.И. Философия компьютерной революции. М., 1991.

9. Современная западная философия. Келле В.Ж. Наука как компонент социальной системы. Словарь. М., 1991.

10. Сорокин П.А. Человек, цивилизация, общество. Москва, Политиздат, 1992.

11. Тавризян Г.М. Техника, Культура, Человек. М., 1988.

12. Тойнби А.Дж. Постижение истории. М., 1991.

13. Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на пороге 21 века. М., 1991.

14. Тоффлер О. Третья волна//США – экономика, политика, идеология. 1982. № 3.

15. Філософія: Підручник. За редакцією Заїченко та ін. К., 1995.

16. Філософський словник. За редакцією В.І. Шинкарука. Київ, Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1986.

17. Франк С. Духовные основы общества. М., 1992.

18. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.


08.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!