Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Культурно-філософський підйом 20-х років («розстріляне відродження»). Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Культурно-філософський підйом 20-х років («розстріляне відродження»). Реферат

За короткий термін існування незалежної України (1917 — 1918) надзвичайно багато робилося для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій (а в старих, російськомовних, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури)

Київський університет св. Володимира в жовтні 1918 р. було урочисто відкрито як перший Державний Український Університет, а наприкінці жовтня того ж року в Кам'янці-Подільському відкрився другий Український Державний Університет, у Полтаві почав працювати історично-філологічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку (наприкінці гетьманської доби тут вже налічувалося понад 1 млн книжок, серед яких багато стародруків та інших унікальних видань). 24 листопада 1918 р. урочисто відкривається Українська Академія Наук з трьома відділами: історично-філологічним, фізико-математичним і соціально-економічним на чолі з професором Володимиром Вернадським (1863 — 1945).

Крім того, створюються Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела під проводом О. Кошиця та Державний Симфонічний оркестр під проводом О. Горілого. Українською мовою видаються підручники з різних галузей знань.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української культури. Наприкінці 1920 р. Червона армія встановлює остаточно контроль над українськими землями (за винятком Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття, що ввійшли до складу відповідно Польщі, Румунії та Чехословаччини), а в 1922 р. Україна у формальному статусі Української Соціалістичної Радянської Республіки (фактично колонії російської радянської імперії) входить до складу СРСР. Настає нова (на цей час — «більшовицька») Руїна.

На всеросійській нараді працівників політосвіти в 1920 р. Ленін поставив завдання «побороти весь опір капіталістів не тільки воєнний і політичний, але й ідейний, найглибший і наймогутніший». На виконання цього завдання в Україні було ліквідовано університети з метою «усунення цитаделей ворожої буржуазно-кадетської професури», а на їх місці створено інститути «народної освіти».

Так, у Києві ліквідація університету супроводжувалася взагалі закриттям гуманітарних факультетів — юридичного та історико-філологічного. Медичний факультет виділено в окремий інститут. Створений на базі університету «Вищий інститут народної освіти» (ВІНО, з 1926 р. КІНО) брав на себе завдання готувати працівників народної освіти «для всіх типів масової школи».

Упередженість щодо гуманітарних цінностей, гуманітарної культури взагалі (закриття гуманітарних факультетів університетів, хоча, на перший погляд, і дрібний, але надзвичайно показовий факт) — типова риса російського (ленінсько-сталінського) «марксистського» світогляду, успадкована ним від російського «нігілізму» XIX ст.

Згадаймо, що серед висланих Леніним у 1922 р. за кордон «буржуазних» інтелігентів переважна більшість була гуманітаріями. Не зайве нагадати, що офіційна, партійно-державна філософія СРСР (діамат) тлумачилася Сталіним як вчення про природу (з якою ототожнювався світ взагалі). Тож не дивно, що домінантою тоталітарного світогляду радянської держави стає відвертий технократизм (для партійно-державного жаргону радянської доби характерними є вислови типу: «письменники — інженери людських душ», «людський матеріал», «кадри», «людський фактор» тощо).

Показовим, особливо в повоєнний час, є той факт, що партійна еліта (члени ЦК, обкомів, міськкомів, райкомів партії) на 80 — 90 % складалися з вихідців з інженерно-агрономічного середовища (всі перші секретарі ЦК Компартії України повоєнного часу — від Хрущова і до Т. Тербицького — були за освітою інженерами). Відповідним чином склалася традиція обирати президентами Академії "наук, ректорами університетів тощо майже виключно представників природничих і технічних наук.

Особливо згубними виявилися ці технократичні інтенції російсько-ментальної радянської «культури» для української національної культури, її альтернативної щодо технократизму екзистенціально-гуманістичної ментальності. Тож не випадково лідерами Української національної революції 1990 — 1991 років стали представники гуманітарної інтелігенції, а її ідейним і політичним штабом — Спілка письменників України.

Ліквідувавши на початку 20-х років університети, радянська влада почала провадити політику «демократизації» студентства, яка звелася до «вербовки» студентів з «робітничо-селянського середовища», організації робітничих факультетів (з 1921 по 1926 р. кількість останніх на Україні зросла з 7 до 31), призначення до вузів і технікумів комісарів з широкими повноваженнями, проведення (починаючи з 1921 р.) регулярних «чисток» студентів і викладачів.

Вища школа офіційно проголошується полем «ідеологічної боротьби». В циркулярному листі ЦК КП(б)У, розісланому до всіх губкомів й осередків вузів «Про боротьбу з буржуазною ідеологією у вузах» (кінець 1922 р.), пропонувалося вести постійну роботу серед студентства на підрив авторитету немарксистських .професорів у їх трактуванні суспільних наук. Протиставляти на кожній лекції буржуазним теоріям (індивідуалізм, ідеалізм, опортунізм, теорія «науки для науки» і т. д.) нашу теорію революційного марксизму і не перейматися тим, що не завжди вдається глибоко обгрунтувати заперечення. «Такий — класовий — підхід до формування нового покоління інтелігенції спричинився до майбутнього істотного зниження її інтелектуального рівня, до її дегуманізації. Політична влада вимагала від нової інтелігенції перш за все не високого професіоналізму, а вірності системі».

Отже, марксизм, вірніше марксизм-ленінізм (термін «ленінізм» виникає на початку 20-х років у працях Сталіна та Зінов'єва), стає єдино допустимою в суспільно-гуманітарній (і, звичайно, у філософській) сфері точкою зору. Тому відразу після перемоги радянської влади в Україні тут виникають навчальні та науково-дослідні установи для підготовки відповідних фахівців і проведення дослідницької роботи.

У 1922 р. в Харкові організовується Комуністичний університет ім. Артема, створюється також кафедра марксизму і марксознавства, на базі якої в 1924 р. виникає Український інститут марксизму (з 1927 р. — Український інститут марксизму-ленінізму, УІМЛ). У 1931 р. УІМЛ входить до складу Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів — ВУАМЛІН. З 1927 р. починає виходити теоретичний орган УІМЛ — журнал «Прапор марксизму» (пізніше, «Прапор марксизму-ленінізму», ще пізніше, в 1934 — 1936 роках — «Під марксо-ленінським прапором»). До УІМЛ входив філософсько-соціологічний відділ, керівним органом якого була Президія — С. Семков-ський (голова), В. Юринець (заступник голови), Р. Левік, Я. Блудов, Н. Білярчнк, В. Беркович, О. Бервицький, Е. Фінкельштейн, С. Генес, Ф. Беляєв, Г. Овчаров, Ю. Ма-зуренко. Відділ складався з кафедри .філософії (С. Семковський — зав. кафедрою, б. Юринець, В. Асмус, Р. Ле-вік, Я. Розанов) і кафедри соціології (В. Юркнець — зав. кафедрою, С. Семковськкй, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, А. Хвиля, П. Демчук).

Увагу привертає, насамперед, постать Семена Семков-ського (Бронштейна), якого ще до революції неодноразово критикував Ленін (за «ліквідаторство», опортунізм, заперечення права націй на самовизначення та ін.), хоча і визнавав його «розум і блискучий літературний талант». Семковський (1882 — 1937) був глибоким знавцем історії філософії, філософських проблем теорії відносності тощо. Знавцем новітніх тенденцій зарубіжної філософії був Петро Демчук, який визначав ірраціоналістичну тенденцію як одну з провідних в західній філософії першої третини XX ст. (цю тенденцію Демчук образно характеризував як «бунт проти розуму»). Проте з поля зору Демчука не випадала й вітчизняна думка.

Особливо яскрава постать серед українських філософів цього періоду — Володимир Юринець (1891 — 1937). Народившись у Галичині, він навчався у Львівському університеті, але згодом мусив продовжити навчання у Відні, Берліні та Парижі (зі Львівського університету його виключили за участь у студентських заворушеннях 1910 р.). У Парижі Юринець здобув і звання доктора філософії. У студентські роки видає збірку філософських поезій «Етапи». В роки першої світової війни потрапив до російського полону. Після революції навчався в Московському інституті «червоної професури». В 1925 р. очолює Інститут філософії (в складі харківського ВУАМЛІНу), викладає філософію у вузах Харкова. Відомий своїми працями з історії філософії та сучасної філософії (гегельянство, гуссерлівська феноменологія, психоаналіз 3. Фрейда та ін.).

Філософ і літератор, Юринець активно співпрацював з талановитою літературною інтелігенцією України 20-х років. його перу належить ціла низка літературознавчих праць про творчість В. Вінниченка, П. Тичини, М. Бажана, молоду українську літературу в цілому. Заперечуючи жорстку розмежованість наукового та художнього творчих процесів, Юринець указував на принципову нерозривність логічного й образно-інтуїтивного моментів як у науці, так і в мистецтві.

Говорячи про українську літературу 20-х років, хотілося б не просто звернути увагу на її оригінальність, не просто сказати про буйне суцвіття талантів, але й про виразну її спрямованість на світоглядно-філософську тематику, про гострий її інтерес до філософських проблем. Все це створювало неповторну атмосферу творчого співробітництва української художньої та філософської інтелігенції, ту атмосферу, яка становила один з істотних моментів того культурного феномена, котрий називають українським відродженням 20-х років.

На перший погляд, сам феномен культурного відродження за умов панування «монологічного» партійно-державного марксистсько-ленінського світогляду видається чимось принципово неможливим. Проте його існування — реальний факт,- Більше того, творчість діячів цього відродження Миколи Хвильового (1893 — 1933). Миколи Зерова /1890 — 1937), Михайла Ялового (1891 — 1934), Олеся Досвітнього (1891 — 1934). Євгена Плужника (1898 — 1936), Миколи Вороного (1871 — 1940), Михайла Драй-Хмари (1889 — 1939), Валер'яна Підмогильного (1901 — 1937), Миколи Куліша (1892 — 19371. Григорія Косинки (1899 — 1934), Дмитра Фальківського (1898 — 1934) та багатьох _інших не була опозиційною щодо радянської влади і навіть соціалізму (переважна їх більшість була навіть членами КП(б)У). Водночас це була героїчна спроба зберегти (навіть творчо розвинути) українську національну культуру з притаманною їй неповторною ментальністю українського народу.

Проте розгадати цей «парадокс» не так уже й важко, якщо згадати (про це вже йшлося в одній з попередніх лекцій), що Ленін, відмовившись напередодні жовтневого перевороту від жорсткості «об'єктивістської» позиції Плеханова і меншовиків і наголосивши на «творчому» характері своєї марксистської позиції (всупереч плеханівській «ортодоксальності»), не встиг через хворобу і ранню смерть надати своїй «творчій» позиції характеру тієї системи тоталітарного мислення, перші кроки до якої він почав уже здійснювати у статті «Про значення войовничого матеріалізму» (1922), а також актом висилки за кордон великої групи гуманітарної інтелігенції.

Така система тоталітарного мислення, з діаматом у центрі як своїм філософським, ядром, була створена, як уже зазначалося, в, 30-ті роки Сталіним. Тому між 1922 р. (хворобою Леніна) і початком 30-х років, коли Сталін приступає до творення - тоталітарного «марксизму», втіленням якого став короткий курс історії ВКП(б), вирізняється період своєрідної ідеологічної «відлиги», яка в Україні збіглася з таким сприятливим для українського відродження процесом, яким була так звана «українізація».

Відомий західний радянолог А. Авторханов (емігрант з СРСР) v виданій v ФРН у 1988 р. книжці «Імперія Кремля» писав, що в перші роки радянської влади значна частина комуністів національних республік прийняла за «чисту монету» ленінську тезу про «суверенність» радянських республік, про право їх народів на розвиток національної мови, культури тощо. В національних республіках починаються процеси розвитку національних культур (згодом ці процеси дістали назву «коренізації»).

«Українізація» (так називали у нас цей процес), зустріла глухий опір широких кіл членів КП(б)У . Та це й не дивно: адже більшовицька партія в перші роки її снування в Україні складалися переважно з не українців. На першому з'їзді КП(б)У, що проходив у липні 1918 р. в Москві, українців було менш ніж половина (більшість делегатів становили росіяни, євреї, поляки, латиші).

Тому нікого в партії не дивувало, що тут (у партійному середовищі) популярною була теорія «прогресивності» російської культури (оскільки її носієм є російськомовний у переважній своїй більшості в Україні пролетаріат) і нібито «відсталості» культури української, оскільки головним її носієм буде селянство. Секретар ЦК, КП(б)У Д. Лебідь прямо писав: «Поставити собі завдання активно українізувати партію, а відповідно і робітничий клас... зараз буде для інтересів культурного руху мірою реакційною, бо націоналізація, тобто штучне насадження української мови в партії і робітничому класі за нинішнього економічного, політичного і культурного співвідношення між містом і селом... означає стати на точку зору нижчої культури села порівняно з вищою культурою міста».

І все ж у червні 1923 р. Раднаоком УСРР мусив ухвалити постанову «Про заходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ», а у вересні того ж року було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Українізація почалася. Вона відіграла роль своєрідного каталізатора, який прискорив процес творчого пошуку місця української художньої та світоглядної культупи, культури взагалі у світовому культурному процесі. Від початку 20-х років між творчими групами української літературно-художньої інтелігенції, такими як «Плуг» (спілка селянських письменників України, заснована в 1922 р.) і «Гаот» (спілка пролетарських письменників Укпаїни, заснована на початку 1923 р. В. Елланом-Блакитним), точилися дискусії з цього питання. Згодом вони переросли - у відому літературну дискусію 1925 — 1928 років.

Як уже зазначалося в попередніх лекціях, у кінці 1925 р. з ініціативи М. Хвильового (справжнє прізвище — Фітільов) створюється Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), до якої увійшла більша частина «гартівців». У ході дискусії 1925 — 1928 років (крім письменників у ній активну участь брали й філософи, зокрема В. Юринець) лідер ВАПЛІТЕ Хвильовий видає серію памфлетів: «Камо грядеши» (1925), «Думки проти течії» (1925), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія?» (1926), в яких висуває ідею так званого «азіатського ренесансу». Західноєвропейське суспільство, писав Хвильовий, вичерпало свою творчу енергію і йде нині до духовної імпотенції. Отже, потрібний потужний духовний імпульс, джерелом якого має стати нагромаджена за багато століть енергія Сходу, щоби заново «збудувати» Європу.

Але як має статися «передача» цього імпульсу до західноєвропейської культури? Його може передати лише культура європейського типу. Російська культура (художня, зокрема) виконати таку функцію принципово нездатна внаслідок свого швидше азіатського, ніж європейського характеру, про що свідчить її «пасивно-страждальний» ідеал; або та риса, яку М. Зеров образно змалював як «млявість» російського «кающегося дворянина». Тим-то функцію цю може взяти на себе звільнена від колоніального гніту Російської імперії Україна з її яскраво вираженим європейським типом культури. Тому необхідно рішуче змінити орієнтацію української культури з Росії (така орієнтація в останні століття була зумовлена колоніальною залежністю від північного сусіди) на Європу, західний ідеал «громадянської людини» як активно-діяльної істоти. Саме в цьому полягає основний сенс ідеї «азіатського ренесансу», лаконічно сформульованого в енергійному гаслі — «Геть від Москви!»

Саму по собі «теорію» азіатського ренесансу навряд чи можна назвати теорією всерйоз. Аж занадто вона умоглядна, аж занадто прозоро проглядається в ній поєднання двох відомих міфологічних конструкцій XX ст. — Шпенгле-рового «присмерку Європи» і Ленінової «теорії всесвітньої революції» («Схід почне, Захід підтримає»). Проте є в ній цілком плідна й здорова основа — програма національно-культурного відродження України, духовного визволення з колоніальних пут, подолання рабської свідомості.

«Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через «братчиків» до нашого часу включно, українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, — міркує Хвильовий, — страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний повторювати тільки зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку».

Сказане Хвильовим майже 70 років тому цілком сучасно звучить і в наші дні, коли ми у своїх спробах економічної, політичної та духовної розбудови України продовжуємо «хворіти» на «позадництво», раз у раз, просто «за звичкою» продовжуємо оглядатися на «російського диригента».

Не заперечуючи цінності російської культури самої по собі, Хвильовий настоює на необхідності самостійного розвитку культури рідного краю. «Давил Штраус, — писав Хвильовий, — ...кинув колись такий цікавий афоризм: «Можливо Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград». Отже, коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує... виноград національного відродження не мириться з тим. хоч і прекрасним, — але — в силу багатьох і відомих історичних непорозумінь — далеким сонцем» і далі: «Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування».

Наводячи слова В. Бєлінського про те, що йому видається смішним навіть думати, що в поезії малоросіян може щось розвинутися. Хвильовий зауважує: «Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачувати Бєлінського в шовінізмі, ми цим хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші москвофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а це значить, що ми органічно не можемо на ній виховуватись».

В плані зазначеного наміри Хвильового, Зерова, Вороного та інших представників українського культурного відродження переорієнтувати українську культуру з північного сходу на Захід мають цілковиту рацію, оскільки ці наміри просто відновлюють нормальні й віковічні зв'язки України з Західною Європою (про це вже йшлося в попередніх лекціях). Ці наміри української художньої інтелігенції поділяв і В. Юринець, говорячи, що «є глибока неусвідомлена інтуїція в поклику Хвильового до Європи. Це заклик до створення в нас героїчної, конструктивістськи ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентиментальної, рабськи-поетичної. Це протест проти нашої розмазаності, безініціативності, пагубний наслідок нашого поневолення в минулім».

Світоглядні настанови українського відродження 20-х років Хвильовий тлумачив як «романтичний вітаїзм» (від лат. уііа — життя), що являв собою активно творчу, одухотворено відрожувальну форму мистецького світовідчуття. Разом із Тичиновим «кларнетизмом» («світлоритмом») романтичний вітаїзм становив смислове ядро стилю українського відродження. Визначаючи художню природу романтичного вітаїзму як «бойовий ідеалізм», Хвильовий не вбачає тут суперечності з історичним матеріалізмом, адже «історичний матеріалів", — писав він, — ніколи не відхиляє психологічного фактора.

Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті... Коли психологічний чинник діє в громадське?; у житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але живі люди» і далі: «Жива людина є громадська людина. Класичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціального критерію без психологічної Європи». Цікаво зазначити, що тлумачення Хвильовим матеріалістичної філософії є тут близьким до її первісного (гуманістичного) тлумачення Марксом.

Орієнтація на Європу розуміється Хвильовим і його однодумцями не в буквально-вульгарному смислі «схиляння» перед нею, інакше це було б тим самим «позадництвом» (тільки не «російським», а «європейським»). Європа мислиться Хвильовим «як психологічна категорія, певний тип культурного фактора в історичному процесі». Іншими словами, орієнтація на Європу означає повернення до власних культурних джерел, відродження української (суто європейської, на відміну від російської) культури.

На цьому моменті спеціально наголошує М. Зеров у своїх нарисах з новітнього українського письменства «Від Куліша до Винниченка» (1929). Аналізуючи творчість Лесі Українки, Зеров спеціально зупиняється на звинуваченнях, що нерідко робилися на адресу видатної поетеси, в «екзотизмі», «чужинництві», «далекості від рідної землі сюжетів її творчості». Проте більш пильна увага до Лесиної поезії виявляє, що їй чужий «справжній екзотизм з його виключним замилуванням до інакшого, далекого, б корені одмінного», «кінець кінцем її вавілоняни й єгиптяни мають сучасну психологію, а її американські пущі, середньовічна Іспанія, Рим і Єгипет — то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю».

Але «відлига» вже закінчувалася. Сталін, здолавши на початку 30-х років своїх політичних суперників, активно взявся до творення незакінченої Леніним тоталітарної світоглядної системи. І перші «приморозки» вдарили вже в 1926 р. 24 квітня того року Сталін надсилає листа Л. Кагановичу (тодішньому Генеральному секретареві ЦК КП(б)У) та іншим членам Політбюро, в якому висловлює здивування з приводу вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату», про необхідність для української поезії «тікати якнайшвидше від російської літератури», про його спробу відірвати культуру від політики тощо.

«В той час, коли західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії повні симпатій до «Москви», — писав Сталін, — до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якнайшвидше»... Шумський (тодішній нарком освіти на Україні. — Авт.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна лише борючись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську».

Що ж до репресій проти української інтелігенції, то вони почалися раніше (в 1924 р. судовий процес над так званим «Центром дії» в Києві й над спеціалістами Кадіївського рудоуправління; в 1925 р. — процес над спеціалістами Дніпровського заводу; в березні 1930 р. — горезвісний процес над Спілкою визволення України — СВУ та ін.).

У грудні 1930 р. на зустрічі з партосередком Московського інституту «червоної професури» Сталін вказав на наявність серед філософів двох ухилів — механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». В січні 1931 р. такі «ухили» знайшлись і в Україні. В «механістичній» ревізії марксизму-ленінізму було звинувачено С. Семковського, в «ідеалістичній» — В. Юринця. В 1933 р., не витримавши цькування, застрелився М. Хвильовий. У цьому ж році було звільнено з роботи директора інституту філософії ВУАМЛІНу Юринця (репресовано його було через три роки). І знову ж таки в 1933 р. було репресовано завідуючого кафедрою діамату ВУАМЛІНу «контрреволюціонера і шпигуна» П. Демчука.

В 1936 р. на сторінках всесоюзного журналу «Под знаменем мирксизма» зі статтею «К итогам борьбы на философском фронте Украины» виступив заступник директора Інституту філософії ВУАМЛІНу М. Шовкопляс. Він «здивування з приводу вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату», про необхідність для української поезії «тікати якнайшвидше від російської літератури», про його спробу відірвати культуру від політики тощо.

«В той час, коли західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії повні симпатій до «Москви», — писав Сталін, — до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якнайшвидше»... Шумський (тодішній нарком освіти на Україні. — Авт.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна лише борючись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську».

Що ж до репресій проти української інтелігенції, то вони почалися раніше (в 1924 р. судовий процес над так званим «Центром дії» в Києві й над спеціалістами Кадіївського рудоуправління; в 1925 р. — процес над спеціалістами Дніпровського заводу; в березні 1930 р. — горезвісний процес над Спілкою визволення України — СВУ та ін.).

У грудні 1930 р. на зустрічі з партосередком Московського інституту «червоної професури» Сталін вказав на наявність серед філософів двох ухилів — механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». В січні 1931 р. такі «ухили» знайшлись і в Україні. В «механістичній» ревізії марксизму-ленінізму було звинувачено С. Семковського, в «ідеалістичній» — В. Юринця. В 1933 р., не витримавши цькування, застрелився М. Хвильовий. У цьому ж році було звільнено з роботи директора інституту філософії ВУАМЛІНу Юринця (репресовано його було через три роки). І знову ж таки в 1933 р. було репресовано завідуючого кафедрою діамату ВУАМЛІНу «контрреволюціонера і шпигуна» П. Демчука.

В 1936 р. на сторінках всесоюзного журналу «Под зна-менем мирксизма» зі статтею «К итогам борьбьі на философском фронте Украины» виступив заступник директора Інституту філософії ВУАМЛІНу М. Шовкопляс. Він «залістів-фашистів»; О. Бервицького, Р. Левіка, Я. Блудова, О. Андріанова, Н. Білярчика, О. Милославіна, Д. Ігнатюка — до «контрреволюційної групи меншовицько-зінов'євських елементів»; М. Нирчук, Я. Розанов та ін. потрапили до «блоку націоналістів і троцькістів»; С. Семковський, Г. Єфименко, Ф. Гофман — до «болота», яке йшло за «троць-кістами та націоналістами».

У жовтні 1933 р. було розгромлено творчий колектив харківського театру «Березіль», а його керівника Леся Курбаса як «фашиста» заслано на Соловки. В 1935 р. був заарештований письменник М. Куліш і члени так званої «націоналістично-терористичної групи професора Зерова». У 1937 р.. припиняє існування ВУАМЛІН. У пресі повідомлялося, що «в колишньому ВУАМЛІНі звила собі гніздо банда контрреволюціонерів-троцькістів і націоналістів». Так трагічно обривається українське відродження 20-х років, навічно закарбувавшись у пам'яті народу як «розстріляне відродження» (за висловом Г. Лавриненка).

На довгі роки (аж до другого філософського відродження під час «хрущовської відлиги» 60-х років) в історії української філософії (як і в інших республіках більшовицько-московської імперії) запанувала догматична схоластика сталінізму. Вищість «авторитету» Сталіна у філософських питаннях «підтверджувалась» і офіційними партійними документами. В 1934 р. секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев прямо поставив перед українськими філософами завдання: «Показати роль т. Сталіна в дальшому розвитку й розробленні філософської спадщини Маркса, Леніна».

За передвоєнне десятиріччя (1931 — 1941) в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів («покоління» змінювалося кожні два-три роки), а ті, хто пройшов через страхітливо-криваві «сита», зрозуміло, практично вже не був здатний на прояв самостійної думки, міг тільки повторювати «глибокі» думки геніального керманича.

І все ж паростки живої думки пробивалися крізь товстий шар «асфальту» офіційно-державної «класики» марксизму-ленінізму. На відкритому в 1944 р. філософському факультеті та у створеному в 1946 р. Інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів, яке вже в 50-ті роки заявило про себе іменами В. Шинкарука, М. Злотійої, А. Петрусенка, Б. Лобовика, Ю. Осічнюка, В. Босенка, М. Омельяновського та ін.

Література

1. Бердяев Николай. Самопознание. М., 1990.

2. Бычко Й. В. Познание й свобода. М., 1969.

3. Драч І. Ф; Кримський С. В., Попович М. В., Григорій Сковорода. К., 1984. Історія філософії на

4. Історія філософії України / Хрестоматія. -К., 1992.

5. Костомаров М. Две русские народности. Київ. Харків, 1991.

6. Кулиш П. А. Сочинения и письма: В 5 т. К., 1908 — 1910.

7. Копнин П. В. Диалектика как логика й теория позпания. М., 1973.

8. Копнім П. В. Диалектика. Логика. Наука. М., 1973.

9. Логика научного исследования. М., 1965.

10. Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. К., 1992.

11. Попович М. В. Микола Гоголь. К., 1989.

12. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів у двох томах. К 1973

13. Україні: В 2 т. К., 1987. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. К., 1990.

14. Філософія: Навч. посібник / І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко - К.: Вікар, 1997.

15. Философия гуманизма. К., 1987.

16. Хвильовий Микола. Памфлети//Твори: В 2 т. К., 1991.

17. Человек й мир человека. К., 1977.

18. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Мюнхен, 1983.

19. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К., 1992

20. Юркевич П. Д. Философские произведения. М„ 1990.

21. Юринець В. Філософсько-соціологічні нариси. Харків, 1930.


08.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!