Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Класична антична філософія. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Класична антична філософія. Реферат

У рефераті розглянуто класичну античну філософію. Охарактеризовано атомізм Левкіппа і Демокріта, софістичну філософію, філософію Сократа, Арістотеля та Платона

Атомізм Левкіппа і Демокріта. Філософія Левкіппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше поєднує поняття «буття» із поняттям «першоелемент» в понятті про атом - неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже ніяких відомостей, однак про Демокріта, його видатного учня, існує досить велика кількість суперечливих фактів.

Діяльність Демокріта (460-370 рр. до н.е.), за свідченнями античних авторів, була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа-Демокріта. В ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі атоми).

Зберігається і характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття навколишнього світу: «Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча». На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттях руху, Демокріт приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу.

Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дозволяє теоретично розв’язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.

Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з’єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з’єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй «людяності», але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно своєму місцю в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова «атом» - «індивід».

Якісно новим для античної філософії є поняття «нескінченності», «незнищеності» Космосу, в якому існує багато різних світів. Ці світи не відрізняються істотно від світу, в якому ми безпосередньо живемо. Розуміння дійсності в уяві Демокріта підпорядковане принципові необхідності. Ця необхідність абсолютна настільки, що не визнає навіть теологічної її інтерпретації: «Боги не потрібні Космосу».

Виявлення причин і наслідків, які простягаються у нескінченний ланцюг, і є, з точки зору Демокріта, головним предметом пізнання. Там, де виникали питання про можливість, випадковість, Демокріт вбачає проблему пошуку невідомих причин. Так, його концепція ейдосів - чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними.

Ейдоси виникають як проміжне утворення між об’єднанням атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у середовище щось подібне до предмета, котре проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до суб’єкта як відбиток. Вирішення проблеми причини невідповідності між уявною картиною буття і чуттєвими даними стає головним предметом розвитку у класичній античній філософії.

Софістична філософія. В античній софістиці дуже важко знайти цілісну концепцію чи течію, вона має розмаїття вчень, поглядів різних її представників. Однак її спільною ознакою можна чітко визначити суспільне положення софістів. Розквіт софістичної філософії відбувся у період Пелопоннеської війни (431-404 рр. до н.е.). Найбільш відомими із старших софістів визнають Горгія, Протагора, Гіппія, Продіка, Антифонта.

Горгій (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три найвідоміших тези:

  • нічого не існує;
  • якщо щось існує, то його неможливо пізнати;
  • у випадку, коли ми можемо щось пізнати, то неможливо ці знання передати чи пояснити іншій людині.

Докази цих тез будуються на чіткій логічній фіксації визначень понять. Уся конструкція базується на прийнятті відповідного положення, із якого виводяться висновки, що суперечать розповсюдженим точкам зору.

Горгій досить чітко вирізняє значення слів, використовує зміни значень в різних контекстах. Ця маніпуляція мовою, її логічною і граматичною структурою, характерна для всіх софістів.

Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Відомий як один з найбільш популярних учнів Демокріта. Відстоює традиційний для софістів релятивізм. Є автором знаменитої тези: «людина є мірою усіх речей, існуючих - що вони існують, неіснуючих - що вони не існують». Вказану тезу у Протагора допомагають зрозуміти суттєві пояснення Секста Емпірика про те, що «Протагор... мірою називає критерій, речами - справи.., що людина є критерій усіх справ, діянь».

Повне роз’яснення концепції Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про спів падіння висловлювань з дійсністю. Ці дві різні концепції антиномічні, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, які ведуть людину до успіху при завершенні задуманої справи - істинні, а успіх у справах є універсальною людською мірою знань, будується на абсолютно протилежному Аристотелеві вченню про істину. Для софістів тільки досвід може слугувати джерелом знання, а не «нус», «абстрактне мислення», «ідея».

Найбільш відомими молодими софістами були Фразімах, Критій, Алкідам, Лікофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логіки стала для них домінуючою, бо софісти бачили своє місце саме як вчителів, наставників молоді. Спираючись на своє переконання про важливість мови для впливу на людей, вони здійснили головний крок на шляху виникнення філології. Протагор першим почав визначати роди іменників, здійснив поділ мови на чотири види: прохання, питання, відповідь, вказування, і назвав їх коренями мови. Продік відомий своїми думками про синоніми.

Практичне спрямування школи софістів призвело до розмежування в античній філософії течій практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття.

Філософія Сократа. Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія - це діяльність по усвідомленню, осмисленню та визначенню відношення людини до дійсності. Філософ - людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне відношення до софістів Сократ пояснював тим, що вони «продавали знання за гроші кому завгодно».

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. «Пізнай самого себе» - такою є головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття «діалектика» (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він ставив питання про такі характеристики, як «мужність», «розсудливість», «доброта», «краса» тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування («краси» взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: «Я вічно блукаю і не знаходжу виходу».

Філософія Сократа - своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх до сократівських мислителів («до сократики») світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину - «одну з» частинок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення «людина-світ».

Платон. Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних філософів, чиї праці збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія (тому що вона знаходилась у парку, присвяченому міфічному героєві Академу). Свої праці він писав у вигляді діалогів - «Учта», «Гіппій Більший», «Горгій», «Держава» та ін.

Платон свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального («краси» взагалі, «мужності», «добра» тощо). Він не мав сумнівів у існуванні загального реальним чином, а як воно саме існує - нікому ще не відомо. Тому Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування загального. Так, він відзначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей (текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства.

Платон долає проблему, що зафіксована Сократом, завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, є дечим первинним відносно до конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей.

Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого - ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей, бо для існування тіла і душі повинна бути відповідна ідея, яка керує процесами в дійсності. Душа, з»єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, в ході якого формуються загальні поняття (про будинок взагалі, добро взагалі, трикутник взагалі), є процесом пригадування.

Платон першим ввів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія - це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії наявну реальність із тією, яка була до неї. Вживаючи поняття «матерія», Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: «Із нічого може виникнути лише ніщо».

Все, що існує, виникло із чогось, але саме тепер того, із чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно - матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню світу, повністю відповідного ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до пошкодження, деформування ідей, до втрати конкретними речами тієї досконалості, яку мала «чиста» ідея.

Взаємодію ідеї і матерії Платон фіксував математично. Він дуже цінував філософію Піфагора, вважаючи, що піфагорійці першими усвідомили роль ідей.

Усі свої дослідження природи, суспільства, пізнання, мислення Платон підпорядковував принципові визначення міри прояву ідей в конкретних речах, де фіксація загального визначення ідеальної конструкції займала головне місце. Він шукає ідеальну державу, ідеальний метод пізнання тощо, розглядаючи реальність як прояв ідеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвідомлена процедура здійснення послідовної дедукції.

Арістотель. Арістотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа ІІ Олександра. Його роботи - «Метафізика», «Топіка», «Етика Нікомаха», трактат «Про душу» та інші.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики - науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали при осмисленні надбання його вчителя Платона. Перш за все, це - проблема відношення матерії та ідеї.

Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, котрі ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкорює собі матерію-небуття. Отже, не повинне існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?

Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму:»Платон мені друг, але істина - дорожча». Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити поставлену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.

Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття «матерія». Він розуміє матерію як пасивний «матеріал» буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі - матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

Таке вирішення проблеми загального і індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять «можливість» і «дійсність». Матерія постає носієм можливостей, а форма - дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.

В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого - одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем «формою форм». Ця форма форм визначається як «першодвигун», незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена «божественною формою».

У розвиток свого вчення про форми Арістотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так ним створюються підвалини нової науки про форми мислення - формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.

Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Арістотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати наявність такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж методологією. Він вважає, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми.

Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його учень Олександр Македонський. Однак, сталося так, що діяльність царя Македонії завершується його випадковою смертю від малярії. Сучасниками така несумісність досконалої, логічно обґрунтованої теорії з впливом реального малярійного комара на долю світової держави була сприйнята як доказ неспроможності раціональної мудрості бути помічником у дійсному житті.


06.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!