Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Аналіз мови, думки й слова у концепції Потебні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Аналіз мови, думки й слова у концепції Потебні. Реферат

У рефераті розглянуто філософські погляди Потебні на походження мови. Теорія свідомого винаходу мови, за Потебнею, “передбачає, що природа і форми людського життя піддатливо готові набути усіх видів, які спадуть на думку людській сваволі; вона побудована на вірі у всемогутність розуму й волі, на що б вони не були спрямовані

Розкриваючи значення слова в житті людини, О.О. Потебня утверджує, що слово виділило людину з тваринного світу, завдяки слову можливий обмін думками. Очевидно, що людина у ті часи, коли вона мало чим відрізнялася від тварини, не могла бути винахідником слова, яке ставить її вище інших тварини, а тому можна гадати що слово природжене людині, але не так, бо необхідним і природженим у людини може бути визнана тільки думка, а не зв’язок її з членороздільним звуком. “Звук є засобом вираження думки дуже зручним, але не необхідним”.

Отже, припустивши існування винахідницької думки до мови, тим самим треба було б припустити й слово, таким чином для винаходу мови була потрібна вже готова мова. Цю суперечність усували твердження: якщо чуттєві сприйняття та їх спогади відбуваються і в людині, і в тварині без допомоги слова, то й загальні уявлення тільки тримаються у пам’яті, повідомляють інших і через посередність слова удосконалюються, а не утворюються.

Ця теорія походження мови, як зазначає вчений, цілком суперечить положенню про роль мови в житті людського суспільства і причини її виникнення.

Початкові етапи розвитку мови являються так, що спочатку люди жили як тварини, потім в процесі формування суспільства виникла необхідність змінити засіб спілкування за допомогою звуків як знаків думки. Перші мовні одиниці були звуконаслідувальні. Для того, щоб зобразити предмет, люди обирали звуки, які були грубими й дикими.

Потім, підбадьорені успіхом, вони почали творити слова, що мали віддалену подібність з предметами. Винайдення слів для загальних уявлень особливих труднощів не становило: загальні уявлення вже були і мали з’явитися й назви для них, бо коли б було навпаки, довелося б не тільки для кожної нової речі, а й для кожного разу нового сприйняття тієї ж самої речі вигадувати окреме слово, а такої величезної кількості слів не могла б утримати ніяка пам’ять.

Та й саме розуміння було б неможливе. Так з’явилися частини мови. Коли треба було назвати субстанцію, виникав іменник, коли треба було позначити якість – прикметник і т.д. “Хай не дивує, – пише О.О.Потебня, – той глибокий розум, з яким у мові звуки передають звивини думки, бо мова, як усі людські винаходи, спочатку груба і тільки потім поступово досягає довершеності. Не слід також надто дивуватися винахідникам мови, бо справа їх випливала не з глибокого роздуму, а з почуття потреби”.

Думка про божественний початок мови, в якій О.О. Потебня вбачає здоровий глузд й виправдання лише з тієї точки зору, що в мові є багато сторін, про які й не снилося людській сваволі, і що свідомо спрямовані сили людини мізерні порівняно з завданнями, які розв’язує мова, уявляється досить спрощеним підходом до питання про походження мови й несумісна з теорією навмисного винаходу. Очевидно, божественна мова повинна в усьому відповідати мові первісної людини.

Тоді історія мови є історією занепаду первісної мови, даної Богом, відходу від неї, а значить регресу. Але “прогрес у мові є явищем настільки безперечним, що навіть з погляду протилежної йому теорії треба визнати, що єдність, до якої прагне людство своїми засобами, вища тієї, яка захована від нас “призматичними туманами”. Таким чином роль божества у створенні мови бліда порівняно з роллю людини.

Неприйнятною для О.О. Потебні була й теорія несвідомого походження мови, що виникла на ґрунті ототожнення мови з фізіологічними процесами і навіть з цілими організаціями. Яскравий представник цієї теорії Карл Беккер (1775-1849), автор книги “Організм мови” – 1841 р. прихильник логічного напряму в мовознавстві і логічного вчення про “мовне мислення”.

Зазначена книга Беккера була піддана гострій критиці з боку Геймона Штейнбаля (1823-1899), що уособлював у собі лінгвістичний психологізм в його класичні форми. Праця Шпейнталя “Grammatik, Logik und Psyhologie” (1855), присвячена критиці поглядів Баккера, була добре відома О.О.Потебні. Він її цінував і поділяв деякі її положення.

Основна полеміка Беккера, зазначає О.О. Потебня, полягає в тому, що він розглядає явища природи як втілення ідеї, тобто розглядає їх за відношенням до мети, бо втілення ідеї, тобто розглядає їх за відношенням до мети, бо втілення ідеї є мета явища, яка міститься в ньому самому. “Думка, на його погляд, - пише О.О. Потебня, - носиться над словом, але не втілюється в ньому, вона цілком розвинута сама по собі, і звук слова для неї тільки розкіш, а не необхідність. Почавши з цілковитого заперечення теорії до вільного створення мови.

Беккер під кінець мимоволі зійшовся з нею в результатах, прийняв незалежність слова від думки й філософську граматику. Він тільки на словах поважає історичне й порівняльне мовознавство, а на ділі бачить у мові бачить у мові логічний бік, при справжньому існуванні якого порівняно. Мов було б марним, і його тільки вважає гідним вивченням”.

Вступаючи проти натуралістичного погляду на розвиток мови у працях Августа Шлейхера (1821-1868), О.О.Потебня зазначає і що не можна проводити грубих аналогій між розвитком мови і розвитком явищ неореанічної природи, рослини чи організми.

Організм, говорить він, живе самостійно, а слово-тільки в устах людини. Шлейхер, хоч і намагався побудувати свою лінгвістичну концепцію на філософії Гегеля, але не зрозумів основної і тому прийшлв до висновків, що суперечили гегелівській діалектиці. Як слушно зауважує О.О.Потебня, за Гегелем, свобода ґрунтується на пізнанні необхідності, Шлейхер, однак, вважає, що свобода виключає необхідність.

Відносячи мову до явищ, у яких панує необхідність, Шлейхер твердить, що мова розвивається й збагачується завдяки дії цієї категорії. За Шлейхером, на другій стадії розвитку мови, коли в неї проникає свобода, прогрес в історії мови змінюється регресом, струнка система мови руйнується, відмирають флексії і т.д. О.О.Потебня заперечує шлейхерівську теорію двох стадій у розвитку мови, теорію регресу і виродження граматичних форм, і захищає положення проте, що мова розвивається на всіх етапах людського життя, разом з розвитком людського суспільства – носія мови – і вдосконалення людської думки, що в свою чергу, веде не до виродження граматичних форм, а до їх переродження в бік точнішого й глибшого виразу людської думки.

Отже, підсумовуючи критичний розгляд наведених вище теорій походження і розвитку мови, можна сказати, що всі вони, зрештою, мало чим відрізняються одна від одної. Їх помилки можуть бути зведені до однієї – абсолютного нерозуміння прогресу. Для теорії свідомого винаходу прогресу у мові неможливий, до виявляється тільки тоді, коли він уже не потрібний, для теорії божественного походження прогресу.

Для теорії свідомого винаходу прогрес у мові неможливий, бо виявляється тільки тоді, коли він уже не потрібний, для теорії божественного походження прогрес повинен бути регресом, для Баккера і Шиллера він може існувати хіба що в русі звуків. Усі ці теорії розглядають мову як уже готову річ і тому не можуть пояснити, звідки вона взялася.

Подолати хибні погляди на суть і розвиток мови та мислення, як вважає О.О.Потебня, можна, звернутися до вчення Гумбольдта, розгляду наукових положень, яким присвячено окремий розділ у праці “Мысль и язык”.

Хоч учення Гумбольдта і не розв’язує питання, яке цікавить О.О.Потебню, – відношення думки до слова, але обійтися без цього вчення не можна, бо воно промиває світло на ті суперечності, які закладені у мовних явищах, та на її перешкоди, що їх треба подолати для досягнення мети. З загальнолінгвістичної концепції Гумбольдта О.О.Потебня сприймає не все. Він відмежовується від грубого раціоналізму, певну данину яком віддав видатний німецький лінгвіст, йому чужі також ті твердження дослідника, що заводили думку у полон метафізичного туману, – саме там, де науковий аналіз поки що виявлявся безсилим прояснити так звані темні явища мови.

Гумбольдт, видатний німецький учений і державний діяч, зробив значний внесок у розвиток передової науки Німеччини першої половини ХІХ ст. його наукові інтереси були надзвичайно широкими. Прекрасне знання європейських мов, а також баскської, санскритської, китайської та індійських мов Америки, активне використання матеріалу давньоєгипетської, японської та інших мов світу зумовили незвичайно широкий лінгвістичний світогляд ученого, стали основою його глибоких спостережень.

Загально лінгвістичні ідеї Гумбольдта випливали з його історико-- філософської концепції, що ґрунтувалася на досягненнях німецької класичної філософії, насамперед на ідеях Канта, Шемпінга, Гегеля та інших.

На філософську думку тих часів великий вплив мало учення Канта про суперечності (антиномії) чистого розуму, що започаткували діалектичну традицію в німецькій класичній філософії. Як твердив Кант, спроба розуму дати теоретичну відповідь на питання, що таке світ як безумовне ціле, веде до суперечностей, до відповідей, які взаємно виключають одна одну.

Ґрунтуючись на цьому, Гумбольд доводив, що спроба розуму дати відповідь на питання про те, що являє собою мова, призводить до протилежних визначень. Які, проте, характеризуючи мову з різного, часом протилежного боку, розкривають глибинну суть мови в усій багатогранності її ознак. Через усі наукові праці вченого проходить ідея ідеальної абсолютної свідомості, яка в тій чи іншій формі реалізується й виявляється у мові Д.О. Посебна у цьому питання, особливо в ранній період формування свого світогляду, стояв на позиціях лінгвістичного психологізму, стверджуючи, що розвиток мови зумовлений розвиток індивідуального людського мислення. Для нього більш прийнятними були погляди. Штейн тала і Лаураса.

Ось чому, розглядаючи антиномії та ідеї Гумбольдта, О.О.Потейна інтерпретує і розвиває їх з позицій лінгвістичного психологізму. Дослідник зазначає: “У викладі антиномій Гумбольдта ми йдемо слідом за Штейталем”.

За Гумбольдтом, мова – це діяльність духу. Дує є реальним визначальним фактором щодо мови Гумбольд виховать із загальної ідеї людського духу, що носить конститутивний характер і одвічно притаманна людському колективу, але в конкретній історії ця ідея проявляється в доступній емпіричному пізнанню формі духу народу. Формою виразу народного духу є мова народу, національна мова. Погляд Гумбаольта на мову як на безперервну діяльність. а не як на щось закам’яніле, знаходив у О.О. Потебні активну підтримку і дальший розвиток у застосуванні його до аналізу нових мовних явищ.

“Визначення мови як роботи духу, зображаючи істотною ознакою мови рух, прогрес, підносить Гумбольдта над усіма попередніми теоріями”, - писав О.О.Потебня.

Отже, мова – це постійна діяльність. спрямована на перетворення членороздільного звука у вираз думки так виникає відома гумбольдтівська антиномія: мова такою ж мірою діяльність, як і твір. Ця антиномія наштовхнула її автора на нову ідею, що стала надбанням світового мовознавства, - ідею необхідності розрізнення мови і мовлення як взаємозв’язаних і водночас різних об’єктів наукового дослідження.

Отже, з гумбольтівського визначення мови як діяльності, залишається незрозумілим відношення слова до думки. Проте ця незрозумілість усувається наступним твердженням ученого – мова є орган, що створює думку, - яке викликає нові важливі суперечності, пов’язані з антиномією діяльності і твору: мислення, діяльність цілком внутрішня і суб’єктивна, часом стає чимось зовнішній і відчутним, стає об’єктом, який повертається до свого початкового джерела. При цьому думка не втрачає своєї суб’єктивності.

Якщо, при самому народженні слова в ньому виявляється протилежність об’єктивності й суб’єктивності, пов’язана з протилежністю мовлення й розуміння – мовних антиномій, на які вказував Гумбольдт. Тому їх можна інтерпретувати так: мова є необхідною умовою мислення окремої особи, бо в дійсності розвивається лише в суспільстві, не тільки тому, що вона розуміє саму себе. Взаємозв’язок мовлення й розуміння представляє протилежність об’єктивності й суб’єктивності: об’єктивність посилюється, коли той, хто говорить. Чує з чужих уст своє власне слово, й тому об’єктивність тут не втрачається, а, навпаки, підноситься, оскільки думка в слові перестає бути належністю однієї особи. Особиста думка, стаючи надбанням інших, приєднується до того. що є загальним для всього людства і що в окремій особі існує як видозміна, яка вимагає доповнення з боку інших осіб. Отже, мовлення й розуміння є одночасно і протилежність окремого й загального.

З протилежності мовлення й розуміння випливає, що мова є посередником між людьми й сприяє досягненню істини в колі людської думки, одночасно вона є посередником між об’єктивним світом та людиною, в цьому й полягає поєднання в собі об’єктивності й суб’єктивності. Об’єктивний світ існує незалежно від мови. Людина може наблизитися до цієї об’єктивності сфери з допомогою притаманних їй засобів пізнання і чуття, тобто суб’єктивним шляхом – через мову. Мова – це засіб не стільки виражати вже готову істину, скільки відкривати раніше невідому. У відношенні до людини, що пізнає світ, вона є чимось об’єктивним, а по відношенню до пізнавального світу – суб’єктивним.

Мова відзначає Гумбодьдт, - це творіння народу, але одночасно вона є продуктом творчості окремих осіб, бо кожного разу вона відтворюється, живе, змінюється тільки в устах окремих індивідів. Так постає ще одна антиномія – антиномія колективного та індивідуального в мові.

Але в той же час мова як творчість народу завжди передує індивідуальним актам мовлення. Індивідуальний акт мовлення передбачає того, хто говорить, і того. хто слухає, розуміє, а це вже передбачає колективну мову творчість.

Існує така традиція, що здобутки мовної творчості передаються з покоління в покоління протягом тисячоліть, а проте кожне нове покоління вносить у мову щось своє, нове, і в наслідок змінює ту мову традицію, яка дісталась у спадок від предків. У цьому виявляється антиномне необхідності і свободи в мові. Вплив мови на людину – це свідчення мовної обов’язковості, зворотній вплив людини на мову – це вплив принципу свободи, бо в людині може народитися те, чого не можна пояснити, виходячи тільки з попередньої традиції.

Отже, віддаючи належне науковій вартості мовних антиномій Гумбольдта можна не погодитися з тими висновками, які з них виводить німецький мовознавець. Він сам вважав, о причина відмінностей у будові мов криється у відмінностях народних характерів, тобто він суперечить власним положенням: якщо мова є творіння духу, то вона, по-перше, не самостійна, тобто зв’язана з ним, а не божественно необхідна; по-друге, вона не потребує єдності з духом й відмінна від нього; по-третє; походження мови від народного духу є цілком людським.

“Надто помилковим – пише О.О.Потебня, - було б порівняння знаменитих антиномій Гумбольдта з мимовільними і несвідомими логічними помилками на зразок тих, які ми бачимо у Беккера. Відмінність між Гумбольдтом й Госккером та, що перший – великий мислитель, який завжди відчуває, що могутні поривання його думки безсилі перед трудністю завдання, і завжди зупиняється перед невідомим, а другий у кількох дрібних фразах бачить до всіх таємниць життя й мови; перший, помиляючись, вказує нові шляхи науці, а другий тільки на собі доводить непридатність старих. Розв’язати питання про походження мови і відношення її до думки, за Беккером, - значить назвати мову організмом. За Гумбольдтом – примирити існуючі в мові суперечності мовлення і розуміння, суб’єкта і об’єкта , і індивідуума і народу, людського і божественного.

Суперечності мовлення і розуміння Гумбольдт пояснює єдністю людської природи, тобто існування мови народу. Так само розв’язується суперечність суб’єкта й об’єкта, свободи і необхідності. Що ж до розв’язання антиномії людського й божественного в мові, то ту Гумбольд заявляв, що уявити собі ту внутрішню єдність. Яка стоїть над цією антиномією, неможливо. Цього не можна розуміти, бо ми не маємо навіть найтемнішого чуття якоїсь свідомості, крім індивідуальної.

Суперечність людськості і божественності мови, зауважує О.О.Потебня, можна було б, очевидно. Розв’язати так само, як замирюється суперечність об’єктивності і суб’єктивності, тобто ствердження єдності людського доху з божественними, яке б цілком відповідало єдності об’єктивного й суб’єктивного в мові. Таким чином, у створенні мови божество саме собі служить обмеженням. Проте Гумбольдт не намагається примирити суперечності божественного й людського в мові такою дивовижною побудовою, що передбачає в богові миттєво – індивідуальну і конечну природу, і залишає згадку суперечність нерозв’язаною.

“Так само мало піддається метафізичним перетворенням інша суперечність, що мова залежить від духу і самостійна, і щодо цього вона відрізняється від першої тільки тим, що в ній більше помітні помилки Гумбольдта. Самостій6нйсть мови не викликали б ні найменшого сумніву, коли б вона не виходила за межі загального закону людської діяльності, за яким усякий твір стає однією з обставин, що зумовлюють наступну діяльність самого творця.

Але, якщо Гумбольдт стверджує тотожність мови і духу, якщо він намагається вийти з кола: “без мови немає духу, і навпаки – без духу немає мови” таким чином, що підносить поряд і дух, і мову до найвищого начала; то це повинно бути наслідком якихось непорозумінь. Такі розв’язання заступає дорогу дальшому дослідження, ототожнюючи питання про походження мови і походження духу, тимчасом як не можна в собі задумати переконання, яке дедалі більше посилюється фактичним вивченням мови, що ці питання нерівносильні і окремі один, щодо одного” – говорить О.О. Потебня.

Проте це ніякою мірою не порушує закону необхідності слова для думки, яка за О.О. Потебнею виникло в наслідок такого складного процесу, є засіб насамперед розуміти самого себе і одночасно воно служить посередником між людьми, установлюючи між ними розумовий зв’язок, а також посередником між новим сприйняттям і попереднім запасом думки.

“При створенні слова, - пише О.О. Потебня, - а також і в процесі мовлення розуміння... одержане вже враження зазначає нових змін, ніби вдруге сприймається, тобто, одним словом – апперципується”. Отже апперцепції, як свідчить учений, спостерігається скрізь, де дане сприйняття доповнюється, пояснюється наявним, хоч би навіть найнезначнішим запасам інших.

Первісним словом людської мови, на думку О.О.Потебні, був вигук. Він займає особливе місце серед інших слів. Відмінність між звичайними словами і вигуками, вважає учений, полягає в тому, що у звичайному слові інтонація грає другорядну роль. Порівняно з його змістом, на відміну від вигуку де їй належить першорядне значення.

Інтонація дає можливість зрозуміти почуття людини, навіть коли вона говорить незрозумілою нам мовою. Другою, важливою рисою вигуку є те, що. На відміну від слова, яке завжди викликає у людини якусь думку, вигук, будучи рефлексом почуття, не відтворюється як думка ... вигук знищується зверненою на нього думкою, подібно до того, як почуття руйнується самоспостереженням, яке необхідно додає щось нове до того, чим зайнята була свідомість під час самого почуття”.

Звідси випливає третя характерна риса вигуку. Для того, щоб усвідомити якесь явище, треба зробити його предметом своєї думки. Але цей вигук залишається поза свідомість того. хто його вимовляє, як і поза свідомістю того. хто його сприймає. Вигук сприймається як знак наявності почуття у кого-небудь.

Проаналізувавши відмінності між вигуком й словом, О.О.Потебня показує далі, як ці відмінності стираються у процесі переходу деяких вигуків у слова. У цьому виявляється процес утворення мови – набуття людиною здатності розуміти себе й інших людей. Слово набирає об’єктивного змісту, стає зрозумілим для всіх.

О.О.Потебня окреслює умови народження слова, які можуть мати індивідуальний і колективний характер. Зміст слова, яке ми вимовляємо, супроводжується почуттям. Саме почуття людини, яка вимовляє вигук, зменшується при переході вигуку в слово. Зменшення інтенсивності почуття сприяє зрозумілості змісту слова, а також форми, якої воно набирає.

Складні взаємовідношення змісту і форми слова знайшли своє висвітлення у вченні О.О.Потебні про внутрішню форму слова.

Проблема внутрішньої форми слова вперше була висунута Гумбольдтом і розвинута далі представниками психологічного напрямку в мовознавстві – Штейн талем, Лацарусом, Вундтом і Потебнею. Свідомість людини, як твердив Гумбольдт, з великої кількості ознак предмета обирає лише одну, фіксує її у мові і робить представник усього комплексу ознак, з яких складається предмет. Так, завдяки слову свідомість створює “предмет” думки, а ознака, яка зафіксувалася в слові, стає внутрішньою формою слова.

В кожній мові внутрішня форма вічна і незмінна. І хоча у мові й відбуваються зміни, вони не виходять за рамки внутрішньої форми або ж здійснюються на її основі. Як бачимо, розуміння внутрішньої форми у Гумбольдта пронизане ідеями метафізики, на що не раз указували дослідники.

Внутрішня форма слова, вважає О.О. Потебня – це відношення змісту до свідомості, вона показує, як уявляється людині її власна думка.


05.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!