Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Посткласична антична філософія у стародавньому Римі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Посткласична антична філософія у стародавньому Римі. Реферат

У рефераті розглянуто античну філософію стародавнього Риму. Охарактеризовано римський епікуреїзм, стоїцизм у стародавньому Римі, римський еклектизм та неоплатонізм

Римський епікуреїзм. Греція, її культура та філософія, мала величезний вплив на становлення римської державності, культури, філософії. Початкові етапи розвитку римської філософії були пов’язані з перекладами з грецької. Неможливість однозначного перекладу призвела до посилення образності мови, втрати строгої логічності.

Недаремно філософські погляди Лукреція Кара викладено в поетичній формі, а римські неоплатоніки вважали неможливим побудувати філософську систему, яка спирається тільки на строгі, визначені поняття. Еклектизм у стародавньому Римі стає не тільки характерною рисою більшості вчень, але й претендує на роль самостійного філософського вчення.

Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство. Це відбулося приблизно в ІІ ст. до н.е. Легкість, із якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів - еліти суспільства - новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, згідно якого найвищим благом і метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою розповсюдження його вчення.

Першою школою епікуреїзму в Римі стала школа Сірона та Філодема поблизу Неаполя. Якщо Сірон залишається у відносному затінку (кількість згадувань про нього незначна), то Філодем - дуже відома персоналія в філософії. Цілий ряд його праць було відкрито при розкопках Геркуланської бібліотеки, засипаної попелом під час виверження Везувія у 79 р. н.е.

Філодем прибув до Італії приблизно у 80 р. до н.е. Тут він познайомився з відомим тоді меценатом Пізоном. В маєтку Пізона і була заснована епікурейська школа. Діяльність Філодема та гроші Пізона дали відчутні результати. Скоро маєток перетворився у культурний центр, рівного якому не було в ті часи. Часто навідували цей дім Вергілій, Горацій. Окрім широкої просвітницької діяльності, Філодем займався і теоретичними філософськими розробками. Йому належить ряд праць з питань логіки, в яких аналізується індукція як метод, з’ясовується роль аналогії в пізнанні, а також проводиться критика стоїків з різних питань.

Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). До нас дійшла повністю його поема «Про природу речей», у якій він детально розробляє атомістичну концепцію. В цілому вчення Лукреція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмертя душі.

Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. Із другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема і богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.

Незважаючи на близькість поглядів на природу у Лукреція до поглядів Епікура, їх теорії відрізняються при вирішенні питання про місце людини у суспільстві. Самоусунення від політичного життя у Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція, на відміну від Епікура, головним філософським вченням є не етика, а фізика - пояснення природи. Людина, котра знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце у суспільстві.

Стоїцизм у стародавньому Римі. Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його еллінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля. Провідну роль у цьому відігравав Панецій (прибл.185-110 рр. до н.е.). Різнобічно освічена людина, він немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму від відвертого схимництва.

Замість протиставлення душі і тіла у Панеція людина - гармонійна істота, навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а проникаючи в середину, зливаючись із нею, «проростає в душі». Визнаючи провідну роль долі («фатуму»), він приділяє увагу і самостійності особи. Окрім верховенства обов’язку визнається роль насолоди в житті людини. Насолоди поділяються на природні та надприродні. Справжній стоїк не цурається ні тих, ні інших. Тому етичні погляди Панеція близькі до утилітаризму. Виділяючи три форми релігії - поетичну, філософську та державну, - він визнає цінність тільки державної як регулятора життя суспільства, основи для виховання індивіда.

Діяльність Панеція дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякі учні, наприклад Ціцерон, сягнули дуже значних висот у політичному житті, створили свої власні системи, трансформуючи стоїцизм настільки, що їх учення відносять до напрямків еклектичної філософії.

Яскравим представником римського стоїцизму був Посідоній (135-51 рр. до н.е.). Він продовжив розпочатий Панецієм процес елінізації стоїцизму, тільки доповнював його ідеями Платона. Поступово лінія стоїцизму Посідонія трансформувалася у неоплатонізм (самостійну філософську течію).

З точки зору Посідонія світ являє собою вогнену «пневму», яка є не що інше як видозміна єдиного бога, вона поділяється на світ ідей та світ чисел. З пневми виникають «сім»яні логоси» - зародки всіх речей. Душа людини також є «вогненим диханням». Після смерті людини вона підіймається у надмісячний світ (своєрідне чистилище), а потім рухається ще далі, у найвищі сфери, де благоденствує. Чергова світова пожежа знову розподіляє світ на сфери, а душа набуває нового тіла.

Поєднання богів із світом людей відбувається опосередкованим чином. Опосередковуюча ланка описується у демонології Посідонія, котра вчить про демонів як істот, здатних спілкуватися безпосередньо і з богами, і з людьми. Люди колись були близькі із богами, тоді вони не чинили злочинів, не мали нестатків. Але сталося так, що люди почали уподоблювати себе богам, вони створили ремесла, науки, завдяки котрим змінювали створені богом речі на створені людьми. Людство пішло шляхом прогресу - створювало все нові та нові людські предмети, залишаючи все менше місця божественному світові. Цей рух вперед призвів до падіння моралі. Тому мета філософії - повернути людину до демонічного стану, тобто повернути її до бога. Це можливо лише на шляху виховання у дусі поваги до законів, держави, релігії.

Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека.

Життя Сенеки сповнене суперечностей. Він закликав до бідності та смиренності, проте сам жив хабарами, накопичивши великі скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, після викриття Нероном, був змушений покінчити життя самогубством.

Суперечливість його філософських поглядів та реального життя знайшла відображення і у його вченні. Космогонічні погляди Сенеки були дуже близькими до попередніх вчень. Як один із учнів Посідонія, він засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцію розподілу душі. Душа має тілесність і духовність, постійно переживає внутрішню боротьбу протилежних тенденцій: прагне до спокою і до боротьби, до добра і зла тощо. Протилежність ряду тверджень Сенеки ним не пояснюється, а лише фіксується.

Аналогічний підхід здійснено ним і до роз’яснення поняття «Бога», який виступає як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). В той же час Бог не владний над матерією, проте коли світ дійде до стану істинного буття, то він стане божественним, а коли світ відходить від істини, то Бог знищує його у світовій пожежі.

Людська природа (у своєму виникненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в’язницею душі. Душа, необтяжена тілом - вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Усі люди рівні, їх душі здатні до звільнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-суті, а будь-яку працю, де затрачуються фізичні сили - принизливою для вільної людини. Така праця підкорює душу тілу.

Філософія Сенеки є своєрідним підсумком розвитку еліністичної філософії, хоча і не завершує її. Дане вчення увібрало в себе безліч суперечливих тверджень про світ, констатуючи кризу античного типу філософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи філософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства.

Римський еклектизм. Процес розповсюдження філософських знань у стародавньому Римі характеризується могутніми процесами зближення філософських вчень та шкіл. Вони почались ще у Греції приблизно в ІІ ст. до н.е. Теоретичною підвалиною цього явища став скептицизм, котрий проголосив, що всі філософські школи мають рівне право на існування, тому що всі вони не вірні. Скептики на цей час були домінуючою течією у Академії, мали значний вплив на свідомість співвітчизників.

Саме в умовах Риму, коли різні течії, які виникали історично в різний час, але прийшли одночасно як рівні між собою, почався процес зближення та взаємопроникнення різних напрямків філософії. Цьому сприяло те, що римляни самі не належали до родоначальників тієї чи іншої школи і мали змогу споглядати суперечності різних напрямків зі сторони. Недаремно більшість тих, хто сповідував еклектицизм, були не філософами, а державними діячами, ораторами, діячами мистецтва.

Найбільш відомим римським еклектиком був Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до н.е.), славетний оратор та політичний діяч, який отримав філософську освіту. В Греції він відвідував диспути провідних філософів різних напрямків. Пізніше Ціцерон написав ряд філософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посібник для римських громадян, котрі вивчали основи різних філософій. Йому належить заслуга створення філософської термінології на латині.

У питаннях пізнання та вченні про буття Ціцерон був близький до скептицизму. Політичні погляди досить консервативні. Влада, за визначенням Ціцерона, є надбанням шляхетних народів, шляхетної верхівки народу, а простому людові досить і видимості свободи. Імовірно тому однією з головних цілей філософії він вважав утішання людини.

Значним представником еклектицизму був також Марк Теренцій Варон. Він був послідовником Антіоха з Аскалону, відомого грецького еклектика. У своїх філософських дослідженнях наближався до стоїцизму.

Імператор Марк Аврелій, спираючись на сенеківську школу моралізаторства, створив свою систему еклектичної філософії, котра опиралася на відношення до життя, розроблене грецькими кініками. Його спосіб міркувань дуже нагадує проповідь, одкровення пророка. В його філософському вченні відчувається дуже сильна релігійна тенденція розвитку світогляду.

Неоплатонізм. Побудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відбилося і на філософії ІІІ-ІV ст. н.е., яка все більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл - найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напрямку думки.

Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. І в цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою розуміється, як і у Платона, небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків - це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний.

Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов’язана не тільки з тілом, але й з божественною душею. Мета земного життя - звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це: перебування в собі-вихід з себе-повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про наявність ідеального світу, про втілення ідеї в матерію,про безсмертя душі, про пантеїстичний зв’язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію середньовіччя та на філософію епохи Відродження та Нового Часу.


05.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!