Osvita.ua Вища освіта Реферати Філософія Філософія політичних поглядів доби Відродження та Просвітництва. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Філософія політичних поглядів доби Відродження та Просвітництва. Реферат

Джон Локк – основоположник теоретичної системи класичного лібералізму. Політичні ідеї в працях французького Просвітництва (Шарль Луї Мотеск’є та Жан Руссо)

Джон Локк – основоположник теоретичної системи класичного лібералізму. Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632— 1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється від гоббсівської "війни всіх проти всіх". Закон природи, вважав Локк, як прояв природної розумності світобудови вимагає миру і збереження всього людства2.

У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині.

Самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до громадянського стану замінюється захистом прав і свобод особистості публічною владою. Відповідно до угоди про утворення держави люди не відмовляються від своїх природних прав, закон природи й надалі діє в державі, визначаючи мету і межі повноважень політичної влади.

Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського права, Локк відкидав твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища. Він зауважував, що метою закону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки — її збереження й розширення*. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою.

Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Локка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану, не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, на володіння майном, свободу і рівність.

Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то закони стають правовими. І навпаки, якщо така відповідальність відсутня і в системі управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір незаконним діям державних властей і вимагати зміни форми правління.

Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не може поширюватись далі, ніж це потрібно для загального блага. Хоч би хто володів законодавчою владою, він зобов'язаний управляти відповідно до встановлених законів, а не з допомогою імпровізованих указів, для досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу.

Оскільки з моменту об'єднання людей у суспільство"більшість володіла всією владою спільно, то цей загал мав змогу застосувати владу для створення законів та їх реалізації призначеними посадовими особами. За Локком, можливі форми правління: демократія — коли сам загал створює закони та призначає для виконання цих законів посадових осіб; олігархія — коли загал передає законодавчу владу в руки кількох осіб та їхніх спадкоємців або послідовників; монархія — коли влада передається в руки однієї особи. Суспільство в разі потреби може встановлювати складні та змішані форми правління. Аналіз форм правління дав змогу Локкові вивести загальне визначення держави: "Під державою я... маю на увазі не демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне співтовариство".

Якщо основною метою вступу людей до суспільства є намагання мирно та безпечно користуватися своєю власністю, то основним засобом для цього служать закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним природним законом є збереження суспільства, то першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади. Суспільство встановлює межі та повноваження законодавчої влади: законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повинна діяти на основі опублікованих законів, які не можуть змінюватись у кожному окремому випадку.

Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу й федеративну. Законодавча вища влада залишається за народом, який здійснює її через своїх обранців (парламент). Це влада, котра має право вказувати, як повинна застосовуватись сила держави для збереження співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована парламентові. В разі необхідності парламент у змозі її замінити. Король є частиною обох гілок влади (позаяк санкціонує закони), та, власне, він хіба що номінальний голова уряду. Він царює, але не править. Федеративна влада є органом, який обстоює інтереси держави в міждержавних стосунках. Їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів з іноземними державами та окремими іноземцями. Федеративна влада, ясна річ, знаходиться в руках парламенту, але реальне виконання цієї функції — справа уряду.

Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження співтовариства, може бути лише одна верховна влада — законодавча, якій решта гілок влади підпорядковується. Але законодавча влада є довіреною. Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити законодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути зміщеною та заміненою. Ідея Локка про поділ влади на законодавчу і виконавчу була підтримана багатьма представниками Просвітництва.

Джон Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх.

Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою державне не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою).

Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності політичних мислителів з'явилися два нормативних акти, які справили неабиякий вплив на політичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р.

Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну конституцію держави і донині вважаються частинами сучасної неписаної Конституції Великобританії.

Політичні ідеї в працях французького Просвітництва (Шарль Луї Мотеск’є та Жан Руссо)

Просвітництво – це широкий суспільний рух, який виник у другій половині ХVІІІ ст. у Франції. Його мета полягала у критиці основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віротерпимість, свободу наукової та філософської думки.

Теоретиків цього періоду більше цікавить проблема походження та засад держави, а не його цілі. Політична думка звільняється від колишніх пут філософії та релігії. Розум розглядається ними як інструмент, робиться акцент на мирському характері законів.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» — він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск'є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск'є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск'є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії).

Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск'є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.

Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої — аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов'язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск'є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи — монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції, одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск'є припускає, що така система стримувань інколи паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення.

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові.

Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск'є блискуче. обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Монтеск'є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання.

Крім того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді, тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й свободи.

Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство — до монархізму, католицтво — до необмеженої монархії, протестантство — до демократії. Ще відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі («природа уряду»). Монтеск'є при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави — демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) — деспотію.

Прихильно він ставиться до Демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії — честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії — зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер зовнішньої політики:

  • для республіки — мир і поміркованість,
  • для монархії — войовничість.

Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об'єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.

Його політичні погляди викладені у працях “Перські листи” (1721), “Роздуми про причи6ни величі і падіння римлян” (1734), Про дух законів” (1748). Монтеск’є виділив три форми правління: республіку, монархію, деспотизм. Кожну форму правління, на його думку, характеризує певний розмір території держави: монархії невеликі, республіки – середнього розміру, імперії величезні.

Ш.Л. Монтеск’є відстоював необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Мислитель дав одне із пластичних визначень поняття “свобода” – це право “робити все що дозволено законом”, однак він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.

Важливу роль у Просвітництві відіграв французький філософ Ж.Ж. Руссо, погляди якого викладені в працях “Судження про вічний мир”, “Проект конституції для корсіки” (1782 р. публікації), “Про суспільний договір, а принципи політичного права” (1762). Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми Ж.-Ж. Руссо пропонував розглядати на всенародних плебісцитах.

Мислитель вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони ніби-то перешкоджають висловленню громадянами “головної загальної волі”.

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва...", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Перший начерк політичної концепції Руссо подибуємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея:

  • люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими;
  • доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації.

Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником, як і занепад моралі.

Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад — наслідком.

Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об'єднання людей в організоване суспільство.

Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.

Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди — "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".

Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Встановлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й ариф-метично, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму.

Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізувати свою потенцію свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть "громадянська свобода" та "право приватної власності". Свобода є "покірністю перед законом, встановленим самому собі", це — особистий параметр.

Список використаної літератури

1. Енциклопедичний політологічний словник. - К., Вища школа, 1997.

2. Мельник В.А. Политология. - Мин., Вышейшая школа, 1996.

3. Макарічев А.С. Постмодернизм и западная политическая наука. // Социально-политический журнал, 1996, №3.

4. Політологія. / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Видавничий центр "Академия", 1998.

5. Фавр П. Политическая наука во Франции. // Полис, 1996, №6.


05.12.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!