Osvita.ua Вища освіта Реферати Педагогіка Національна виховна система. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Національна виховна система. Реферат

Народна родинна педагогіка визначає психолого - фізіологічні особливості дитини, дає поради як виховати дитину в той чи інший період життя

Кожен народ мав історично обумовлену систему виховання, яка покликана духовно відтворювати націю, зберігати її в віках, примножити її культурно-історичні, національні здобутки. Національна система виховання складається з принципів, провідних ідей, форм, методів виховної роботи, типів навчальних закладів, концепцій виховання, що склались в масштабах України.

Дитина повертається, як головний суб’єкт національного виховання в національну педагогіку родинного виховання.

Народне родинне виховання сягає в глибоку давнину своїми способами виховання. Великим щастям вважалося продовжувати і повторювати себе в дітях. Найщасливішою була та сім’я, де лунало багато дитячих голосів: в народі навіть є такі приказки: “Без гілок не дерево, без дітей - не сім’я”, “Діти - окраса дому”. Діти приносили радість дому, їх порівнювали із зірками, із квітами: “Малі дітки, що ясні зірки: і світять, і радують в темну нічку”.

“Як росте одна дитина, то на старості трудна година”, отже, діти були опорою батьків в старості, обов’язком дітей було піклування про батьків. На весіллі часто можна було почути побажання: “Щоб ви мали дітей повну хату”. Про багато чисельність української сім’ї говорять наші пісні, колядки: “Ой, де куточок, то там і синочок, а на печі по дев’ять дочок”.

Хоч дітей було багато, та ніхто з них не забував про рідну домівку. Коли людина - мандрівник повертається з дороги, то завжди неодмінно п’є цілющу найсолодшу воду із батьківської криниці. Любов до рідної домівки, до батька - матері прививалась дітям з колиски. Коли молодий господар будував хату, то обов’язково н7а новому місці садив калину, щоб калина малих діточок колисала.

Народні повір’я, пов’язані з тим, що дитину приносить “бузько” чи “лелека”, збереглися і по сьогоднішній день. А гніздо ластівки під стріхою - на багатодітність.

Діти виростали захисниками своєї батьківщини, в майбутньому трудівниками своєї землі - що і є актуальним і сьогодні.

Водночас із появою дітей сім’я повинна була піклуватися про них і виховувати. Родинне виховання відводить важливу роль гуманному ставленню до дитини, приділенню їй великої уваги. Тому колись без уваги не залишались діти - сироти, їх обов’язково брали на виховання інші сім’ї.

Опікуном дитини - сироти вибирали не будь - кого, а авторитетну, доброзичливу людину, яка могла б виховати чужу дитину, як свою власну. В більшості випадків таким опікуном ставав ближчий родич; таку дитину забирала багатодітна сім’я, яка мала багато своїх дітей, там і чуже не помішає. Тому в народі говорили: “Не ті батьки, що породили, а ті, що виховали.”

Дуже шкода, що ця традиція майже не збереглася в наш час. Дітей віддають у дитячі будинки, вони виростають без материнської опіки, тепла домашнього вогнища.

Родина - це корінь, з якого виростає стовбур, гілки, квіти, а потім плоди. Отже, яка сім’я, такі і діти, таким буде і їх майбутнє. Людину без сім’ї, одиноку в народі називали “перекотиполем”, нерідко порівнювали із безплідним деревом.

Ідеалом української народної педагогіки здавна є така сім’я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка і жінки, на засадах трудового співробітництва і взаємодопомоги у вихованні дітей. Виховання дітей - найголовніший обов’язок батька і матері. Дітям подобається дружна сім’я, вони хочуть жити в щасливій сім’ї, бути сином чи донькою гарних батьків.

Розлучення батьків тяжко травмує дітей. У сім’ї важлива роль належить батькові і матері, як вихователям. “Чоловік у домі голова, а жінка - душа”.

Слово батька має для дитини авторитетне значення, звідси і повага до батька, якої тепер часто не вистачає в наших родинах. У нас і Україні зустрічаються різні назви батька - няньо, неню, дєдя. Назва “тато” вживається в більшості у сьогоднішній мові. У мові дітей можна почути звертання до батьків з пестливим відтінком: батечку, татусю, татусеньку, мамочко, мамусю, матінко, тетко, бабусенько, дідику, дідусю.

Діти на знак великої поваги до родичів зверталися до них “Ви” і “Ти” не властиве нашій родинній педагогіці.

Здавна в нашого народу існував культ Батька, Матері, Діда і Бабусі. Ці слова вимовляли з якоюсь особливою шаною і повагою. Батько ніс велику відповідальність за дітей, за їх здоров’я, був їх захисником. Батьків приклад завжди засвоювався дітьми, тому в народі казали: “Яка гребля, такий млин, який батько - такий син”. Батькове слово було законом.

Своєрідну повагу до батька наводить, як приклад, В. Скуратівський: ”Доки батько на роботі, я міг розслабитися, вдатися до пустощів, та варто було почути - батько іде - як все ставало на свої місця, тут же зосереджувався.” Зараз потрібно повернути авторитет батька в родину, надати йому всіх цих цінних якостей.

Батько уособлювався як годувальник сім’ї. Важливе місце у вихованні дітей поряд з батьком відводилось і матері. Адже недаремно говорилося в народі, що чоловік тримає один кут хати, а жінка - три кути. Хоч сім’я за характером влади була патріархальною і всі члени сім’ї знаходилися у залежності від голови - батька, але жінка була відносно незалежною від чоловіка. Коли тривали визвольні війни, жінка, крім того, що вела всю хатню справу, брала на себе турботу про господарство - цілком замінювала чоловіка.

Мати виношує дитину під своїм серцем, потім виховує її, віддаючи всю свою ласку і любов. Батьківська любов повинна бути стриманою і врівноваженою - так говорить народна мораль. Сліпа надмірна любов спотворює сімейне виховання. Нерідко можна зустріти, що завдяки такій “любові” дитина виростає егоїстична, розбещена.

Недарма в народі кажуть, що дитину треба так любити, щоб вона цього не знала. Материнська любов вважалася найсильнішою: “Батькова любов до могили, а материна вічно”. В українській родині батько “скупий” на похвалу. Перечитуючи багатющу скарбницю фольклору, то ніде не зустрінеш чисто “батькових” пісень. Це тому, що батько менш ласкавий, чутливий, ніж мати.

Недоцільним у вихованні вважалося застосовувати суворі покарання. Адже це може призвести до жорстокості дітей, їх відлюдькуватості. Але коли в сім’ї буде розумний авторитет батька і матері, то ці методи зовсім не доцільні. Дружня атмосфера створюється в сім’ї, коли між дітьми і батьками є спільні інтереси, праця, дозвілля, задушевна бесіда, взаємоповага і розуміння.

Важливий вплив на виховання дитини мала вся родина. Про шанобливе ставлення до свого роду говориться і в прислів’ях: “Свого доправляйся, роду не цурайся”, “Хоч по коліна в воду, аби до свого роду”. Родина була своєрідною підтримкою людини в скрутному становищі.

Традиційним є влаштування родинних свят, де збиралася вся чисельна родина. Слова “рід”, “родина” - прийшли до нас ще з староруських часів. У дітей виховувалися родинні почуття, засуджувались незгоди між ними.

Важливу роль у вихованні підростаючого покоління мав дідусь і бабуся. Ці люди, які прожили довге життя і можуть поділитися досвідом. Колись (і тепер цей звичай ще зберігся) панував звичай сходитися на свята, та по неділях до бабусиної хати на сходки. А бабуся в свою чергу підносила гостинців і розказувала безліч казок, поговірок, вірувань. Із чисельних розповідей бабусі чи дідуся діти діставали перше уявлення про навколишній світ, природу. Часто бабуся вчила: якщо зруйнується ластів’яче гніздо, то на обличчі зарябіє віспа, не доїси окрайця - снитимуться старці. бабуся, так як і мати з дитинства прививала любов до в’язання, вишивання, господарювання.

Отже, на плечі цих невтомних трудівниць випадало крім тяжкої праці, виховання внучат і передача багатющого циклу звичаїв від попередніх поколінь - наступним.

У науковому визначенні баба - жінка, мати, прамати, продовжувачка роду людського. У стародавніх слов’ян баба була жіночим божеством, яке уособлювало в собі хмари, чи світло місяця. Ці божества - баби ніби проживали на високих горбах, звідси і народна назва “Бабина гора”.

Моральне виховання характеризується добрим початком виховання з перших років життя: “Нагинай гілку поки молода”. З першого року народження діти вчаться слухати дорослих. І два-три роки діти виконують найпростіші доручення “подай... візьми...”.

Дітей вчать берегти іграшки, доброзичливо ставитися до тварин. Цьому вчать українські народні казки, вірші. Коли дитина підростає, її вчать доглядати за тваринами, не мучити і не вбивати пташок, домашніх тваринок.

У родинному вихованні найбільш цінним є мірило людської доброти. Дитину змалку привчали вітатися, бути чемною, привітною. Колись в селі віталися зі всіма людьми - знайомою чи незнайомою. В. Скуратівський пригадує такий випадок, коли він не привітався з однією жінкою, то вона поскаржилася його матері.

Старших дітей привчали піклуватися про молодших. Засвоєння моральних істин відбувається через фольклорну скарбницю.

Дітей змалку вчать дорожити честю. Важливу роль тут відіграє приклад, слово виховання. Потрібно, щоб моральні звички ввійшли в душу дитини, стали потребою.

Трудове виховання. З самого раннього дитинства дівчатка і хлопчики виховувалися разом. Але дівчаток скоріше і першими заставляли виконувати хатні роботи, якими опікувалася переважно мати. Це і догляд за молодшими дітьми, вишивання, прядіння, в’язання, навчання кулінарії, догляд за квітами, санітарією і гігієною.

Хлопців навчали хліборобству, пасічництву, садівництву, рибальству.

З працею пов’язано багато прислів’їв: “Щоб людиною стати - треба працювати”, “У праці краса людини”. З давніх-давен в народі побутувала така думка, що навіть в тяжкому горі праця зцілює, повертає до життя. Українському народові притаманна велика працьовитість. Вважалося, що людина, яка не працює, то може створити злочин “Від неробства до злочину один крок”. І ось зараз, як ніколи, поширена злочинність. Праця була обов’язком і необхідністю кожної людини.

Найкращою рахували ту сім’ю, де є працьовиті діти. За вечерею, коли збиралась ціла родина, батько підсумовував, що зроблено протягом дня і давав завдання на наступний день членам сім’ї. Робочий день починався влітку о 4-5 годині. Діти піднімались разом з батьками і разом ішли працювати. Одним із видів трудового виховання було пастушення, через нього проходила переважна більшість селянських дітей. Працелюбність виховувалась в малих дітей на прикладах народної творчості: піснях, колискових, прислів’ях, приказках. “Два півники, два півники горох молотили...” На цій простенькій народній пісні виховувалось не одне покоління. Елементи праці дорослих відображені у різноманітних дитячих іграх. Тут вони відтворюють те, що спостерігають в родинному колі. Діти варять їжу, сіють, продають.

Велике значення на сучасному етапі є проведення родинних свят ремесел, трудових свят, проведення народних ігор, зустрічі з народними умільцями.

Важливим є вибір професій. Тому змалку потрібно виявляти нахили, обдарованість дітей. Колись нахили і обдарованості дітей відкривали батько й мати. Мати ткаля, прищеплювала дочці любов до цієї праці. Батько - трудар - хлібороб - брав хлопчика в поле, вчив сіяти.

Розумове виховання на сучасному етапі передбачає засвоєння материнської мови, розвитку мислення, формування в молоді системи ідей, поглядів на природу, суспільство, прищеплювати прагнення самоосвіти.

Здавна велика роль надавалась розумовому вихованню. “Знання та розум - скарб людини”. За народним звичаєм мудрість ззовні непоказна, нею найчастіше може бути непоказна людина: “Кого насмішкою зневажать, з того люди бувають”.

Важливе місце у розумовому вихованні займає спілкування з розумними людьми: “Мудрого шукай, дурного обходь”. Тому з маленькими дітьми потрібно якомога більше розмовляти, бо мовлення дитини свідчить про її розум. Оволодівши мовою, дитина мала можливість здобути знання про навколишню дійсність. на численні запитання дітей потрібно давати коротку, але точну відповідь. Сприймання світу проходить через колискову пісню, казку - в дітей появляються казкові образи. В дітей розвивається цікавість, допитливість, пізнавальні інтереси.

З народженням дитини головним обов’язком батьків є піклування про здоров’я своїх дітей: “Стало не плакало, росло - не боліло”.

В народі здавна цінились такі якості, як стійкість, витривалість, відвага, чесність, дисциплінованість. В народі збереглися легенди про Кирила Кожум’яка, Котигорошка - мужніх силачів і велетнів.

Фізичне виховання тісно пов’язане з трудовим. Бо тільки фізично здорова людина може працювати. Збереження здоров’я до старості є дуже актуальним. Тому вітаючись, люди зичать одні одним здоров’я. Батьки повинні піклуватися про те, щоб дитина багато рухалася: “Як дитина бігає і грається, то їй здоров’я усміхається”.

давні слов’яни використовували цілющі властивості сонця, вони виносили хворого під прямі промені сонця. Новонародженого купали в травах любистку, м’яти “щоб був міцний, як дуб”, додавали гілочку вишні, “щоб гарна була”.

Багатовіковий народний досвід - ходіння босоніж. Діти з великою охотою грають в народні ігри “гуси-лебеді”, “піжмурки”. Рухливі і спортивні ігри допомагають формуванню відваги, рішучості, ініціативи, взаємодопомоги, гартують організм. На Україні майже на кожному народному святі були присутні ігри, силові змагання (козацькі забави).

Великою радістю для дітей як тепер, так і колись були: гра в сніжки, катання на санках, лижах.

Колись на Україні при народженні дитини її старались туго сповивати, щоб “росла струнка, мала рівненькі ручки й ніжки””. Люди при хворобах вдавалися до народної медицини - в основі якої лежать народні прийоми лікування.

Народ здавна прагнув гарно оздобити свій одяг, своє житло, налагодити гарні відносини між людьми. Залучення дітей до прекрасного з першої маминої колискової пісні. Ніжний материнський голос викликав у дитини почуття прекрасного. У них закладена ніжність, любов, людяність, добро.

Велика роль батьків у прилученні дітей до пісні. Вечорами збиралася всі сім’я і починали співати. Співали пісні про життя, про квіти, про ніжні і щирі почуття. Потім, коли діти підростали, то продовжували співати на вечорницях. Ще важливу роль у вихованні прекрасного відігравали іграшки. Народні умільці виготовляли привабливі іграшки.

Дотримання мовного етикету відображалось у піснях, казках. Засуджувались батьки, які вживали лайливі слова в присутності дітей. Батьки вчили своїх дітей естетично оформлювати приміщення - це перш за все охайність, чистота: ”Хоч би хата бідненька, але чиста й чепурненька, а я тому й гарна та веселенька”. Зараз молодь потрібно залучати до народного мистецтва, народних ремесел.

У давнину, коли дитині виповнювалося 7 років, то вона вже залучалася до певної праці. Діти ставали активними помічниками батьків. Велике значення надавалося участі дітей у родинних трудових святах “обжинках”.

В цей вік відбувалося відкриття обдарованості дітей. Для Гуцульщини є характерним заняття - різьблення по дереву. То ж згадаймо відомого майстра різьби Юрія Шкрібляка. Як засвідчують родинні перекази, це був чоловік вимогливий до свого таланту. Усі ці риси успадкували його сини - Федір, Іван та Василь. Вони змалечку почали вчитися у батька і чудово оволоділи цією наукою. Потім у Федора майстерність перейняв його син Дмитро. А дружина Дмитра розповідала, що вона змалку вчилася писати писанки, вишивати, ткати ліжники.

Давнє захоплення у Марії Матвійчук з Брустурів - виготовлення іграшок із сиру.

Гончарство, вироби із шкіри, гарно оздоблені череси - широкі ремені, вишивання, писанкарство, “бджолиний промисел”, обробка вовни, бляхарство, хліборобство - яка прекрасна школа для нашої молоді.

Народження дитини є великою радістю для сім’ї. Український народ протягом багатьох століть створював і зберіг сімейну обрядовість, пов’язану з народженням дитини, вибором кумів, імені, хрещення, першого купання. Основними суб’єктами родинної обрядовості в українській сім’ї виступали: дитина, породілля, бабка-повитуха і батько дитини. Повивальна бабка відігравала чи не найголовнішу роль тому, що від її знань залежало проходження родів і здоров’я маленької дитинки і жінки-породіллі.

Баба-повитуха мала володіти певними якостями: чесністю, добротою, милосердям, повинна добре знати народну медицину, досконало володіти повивальним мистецтвом, мати здібності приймати роди.

Одним із важливих завдань бабки-повитухи було навчити молоду матір повивальному мистецтву. Так на Україні у ХУІІІ столітті появилися перші “школи повивальниць”. Пуповину хлопчика відтинали на сокирі, поліні для того, щоб був добрим господарем, а дівчині на гребені (для чесання, вовни), щоб була господинею. Пупок з ниткою (лляною чи конопляною) ховали в скриню чи за ікону. Коли дитина перший раз ішла в школу, його виймали і давали дитині, щоб розв’язала. “Як розв’яже пуп, то і ум розв’яже, а як ні - то буде мучитись” - говорили у народі.

Український народ здавна приділяв велику увагу вибору імені дитини. Дуже часто вони давали ім’я дідуся чи бабусі, або називали іменем святого дня церковного календаря. За народними віруваннями дитина, яка носила ім’я святого, мала бути щасливою.

В народі кажуть, що найкраща дитина народжена вранці. Якщо вночі - то буде сонлива, вдень -сердита. В понеділок на світ з’являються віщуни. Отже, визначення якостей дитини залежало від часу народження. Дитину купали зразу і баба-повитуха клала до купелю дівчинки ромашку, щоб “рум’яна була”, калину, щоб “красна була”. А до купелю хлопчика клали гілочку дуба “щоб міцний був”, барвінок, щоб “довго жив”, чорнобривці, щоб “був чорнобривим”.

Також у воду клали хліб, щоб “завжди при хлібі був”, цукор, “щоб солодкий був”, яблуко, “щоб рум’яний був”. Воду для купелі гріли у високих глечиках, щоб були стрункі, але не давали воді закипіти, щоб дитина не була сердита. У гарячій воді купаний - тобто дитина поганої поведінки. Коли дитину викупали, то завертали її у випрану чисту сорочку батька, з якої потім робили пелюшки. З купелі зразу дитину давали батькові, який цілував дитя і передавав матері. Весь цей ритуал носив велике виховне значення, адже всі бажали дитині всяких гараздів та добра.

Купання носило теж і санітарно-гігієнічне значення: “щоб дитина чистенькою була та пахучою була”. За традицією обов’язковим було відвідання породіллі рідними, сусідами. Цю місію виконували тільки жінки і обов’язково не “з порожніми руками”.

У родинній обрядовості панували різноманітні вірування в “злі духи”, “уроки” (“вроки”).

“Вроки”- це надіслання хвороби поглядом. За таких людей говорили, що вони з “лихими очима”. Тому, коли дивилися на дитину, то говорили “нівроку” або спльовували в сторону, дивилися на нігті або стелю. Це також мало велике значення для здоров’я дитини.

За народним повір’ям “злі духи” (коли дитина ще не хрещена), викрадають її, залишаючи замість неї підміну - крикливу, з великою головою.

Були способи, якими відганяли злих духів: часник, залізо, полотно темного кольору.

У гуцулів побутував такий звичай, що баба - повитуха запалювала свічку одразу ж після народження дитини приспівуючи:

Засвічу я свічку
Піду по запічку
Ладану шукати
Облупити хату.

Така віра в “злі духи” формувала у батьків усвідомлення того, що мала дитина є безпомічною і за нею треба доглядати і берегти її. Глибоко засуджувалась матір, яка кидала дитину на призволяще.

Народна родинна педагогіка завжди намагалась розв’язати питання про походження дитини. На запитання дітей: ”Звідки я взявся?” - можна було почути, що його або знайшли в бур’яні чи капустині, або приніс лелека чи навіть ангел. Такі відповіді сприяли злету дитячої фантазії і видумки, розвитку допитливості.

Існує українська філософія про походження людини, початок якої почав дослідник Є. Згорський (1834-1892). Є твердження, що Бог створив людину із глини. Люди - діти землі. В народі є ще думка, що Бог створив жінку із рожі і дитина появляється штучно. Народне трактування про походження людини несе в собі і великий характер. Тому, що така нереальна відповідь на питання про появу дитини спонукає дитину мислити, шукати правильну відповідь на питання. В дитини формується погляд на походження людини, опираючись на народну філософію, формується думка про єдність природи і людини.

В українській родинній обрядовості спостерігається наявність других батьків - кумів. Ще в епоху до патріархату, коли роль батька не була чіткою у вихованні, на себе опікунство брав рідний брат матері. Кумівство - це добровільне шефство над дитиною від її народження до її зрілості. Отже в дитини появляються ще одні батьки, які беруть участь у вихованні.

В куми запрошує батько новонародженого. Запрошення вважається дуже почесним, тому відмовлятися від нього не можна. Вибраного батька називали нанашком, а маму - нанашкою. Діти повинні були з великою повагою ставитися до хрещених батьків, виконували всі їхні вказівки, з вдячністю сприймати зауваження. В свою чергу кум і кума, відвідуючи своїх хрещеників приносять їм гостинці, виховують їх добрим словом і ділом. Батьки в особі кумів бачили своїх порадників, помічників у вихованні дитини.

Недарма кажуть, “що кум, то ум”. Цей авторитет підтверджується тим, що під час весілля їм відводилося головне місце, перші скибки весільного короваю молоде подружжя вручали саме почесним батькам. В куми кликали старших авторитетних людей по кровній лінії або сусідів. Колись були ще “стрічні” куми - це перші зустрічні, зат принципом, кого доля приведе. Найчастіше це робили тоді, коли в сім’ї вмирали діти, відвертаючи злі сили. В народній педагогіці кумівство сприяло зміцненню здоров’я дитини, забезпеченню виховання в сім’ї.

Хрещенню дитини передували церемоніальні обряди, пов’язані із символічним прилученням новонародженого до родини “отчого дому”. Обряд з кожухом: повитуха розстеляла кожух вовною догори на підлозі чи столі і на ньому спеленувала дитину, щоб був багатий, здоровий і щасливий. Куми кидали на кожух монети, потім піднімали за краї кожуха три рази і висловлювали різноманітні побажання. Хрещення в церкві передбачає залучення дитини до віри. Релігійне домашнє виховання передавалось із роду в рід, від батька до сина, від діда до внука.

Віра в Бога і рівності всіх перед Богом, засудження жорстокості, заклик до совісті, честі, гідності, тобто релігійні людські цінності формувались в дитини від народження. І вона виростала гуманною, морально - стійкою особистістю. В сім’ї можна було почути: “Не роби так, бо прийде “страшний суд”, “підеш у пекло”.

Дітей водили до церкви кожної неділі чи в свята. Величність церковного співу, слухання заповідей божих, сповідь - все це сильно діє на психіку дитини і, навіть, старших. Це була одна із сторін духовного і морального виховання дитини, тобто виховання доброти, гуманності, справедливості, милосердя, честі, піклування про батьків, калік.

Після ритуального хрещення дитини в церкві, вдома відбувався традиційний обід. Іти на нього з порожніми руками не годилось. Жінки несли щось із поширених українських страв - вареники, завиванці або муку. Чоловіки ішли з хлібом. Ці подарунки дарували із побажаннями, щоб мрії і надії справджувалися, бажали здоров’я і всяких гараздів. Обов’язковим було частування гостей кашею, яку варили за спеціальним рецептом, на молоці з маслом та медовою водою. На горщик клали тарілочку, куди кидали гроші, а потім хрещений батько розбивав горщик так, щоб каша не розсипалася (на знак достатку).

Частину каші і гроші він давав матері, а решту каші ділить між присутніми з примовлянням: ”Роди боже, жито й пшеницю, а господарям дітей копицю”.

А господарі роздавали калачі гостям взамін за подарунки. Присутні старалися якнайшвидше вткнути квіти в калач, “щоб дитина скоро тримала в’язи”.

В нашій народній педагогіці зустрічається багато звертань до дітей: зозулько, ластівка, сонечко, щебетушка. Лайливі слова в присутності дітей були не прийняті. Вони замінялися згрубілими звертаннями - розбишака, бешкетник. В народі збереглися назви дитини, в залежності від віку. Дитину, яка щойно народилася, називали “пискля”, “туляточко”. Після шести тижнів “сміяка”, “плазунчик”, “сокотун”. Коли появляються зуби “белькотун”, “воркотуха”, “сокотун”. Як вчиться балакати “щебетун”.

Народна педагогіка вимагає виховувати дитину, зважаючи на вікові особливості дитини: “Гни дерево, поки молоде, вчи дітей, поки малі.”

Протягом всього дитинства гра і народна іграшка займає найголовніше місце у житті дитини. Гра відображала працю дорослих, елементи трудових дій. в своїй ігровій діяльності діти відображають те, що спостерігають у родинному колі. В дітей змалку виховувалася любов до праці, дітям давалися знання про навколишню дійсність. в іграх для хлопців розвивалася витривалість, виносливість, взаємовиручка, сила. У народі кажуть “Де гра, там і радість”.

В ранньому віці (1-3 р.) діти граються предметами, тобто вчаться їх використовувати. Потім виникає творча або рольова гра. Зразки дитячих ігор призначалися не лише для фізичного розвитку і загартування, але були школою етики й естетики спілкування. Під час гри використовувалися діалоги, де закріплювався мовний етикет, вироблялося певне відношення до товаришів, почуття дружби, одночасно проходило тренування пам’яті, заучуючи ті чи інші віршовані тексти. У інших іграх, як “жмурки”, “клітка”, розвивались математичні здібності.

Велике розмаїття дитячих ігор було притаманне календарним та обрядовим святам. Для більшості ігор діти виготовляли іграшки власноруч; майстрували свистульки, пищики, робили ляльки. Кустарна народна іграшка виготовлялася у дусі народного мистецтва. Діти робили іграшки із глини, дерева, овочів. До виготовлення іграшок залучалися дорослі.

На Гуцульщині виготовляли не тільки дерев’яні, а й гончарні, парафіновані, костяні, із сиру іграшки.

Дитяче мовлення у період від двох до п’яти років проходить певний етап розвитку, тобто із своєрідного дитячого лексикону поступово перетворюється в сформовану правильну мову. У народі прекрасним стимулюючим засобом є дитячий фольклор. Найперше це колискові пісні. Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов’ю до людей, до всього живого. Колискова пісня характеризується ненав’язливою формою, мелодикою, словами і музикою, формує любов до природи, формує світогляд. Все це із материним молоком засвоює з перших днів свого життя маленька дитина.

Ой на кота воркота
На дитину дрімота
А-а, люлі.
Чи Люлі - люлі, дитино
Поїдемо по сіно
Ти там будеш коні пасти
А ми будем сіно класти...

Колискові пісні виробляють у діте слух і будять чуття мови у всій її мелодичності, красі і образності.

Ай -ну люлі, люлі
Налетіли з поля гулі
Та й посіли на воротях
У червоних та чоботях...

У колисковій пісні зустрічаються слова “дитятко”, “колисоньці”. “ясненький”, “віченька”. Магічність колискової пісні полягає у своєрідній манері виконання пісень, вона нагадує тихий скрип колиски, вона лагідна, спокійна. В українських сім’ях колискові співали над дитячою колискою, що гойдалася в такт наспіву і сприяла швидкому засинанню дитини. Важливе місце в родинному навчанні і вихованні займали пестушки. Вони вводяться в життя дитини, коли вже пізнає близьких, сидить, простягає руки. Це своєрідні пісеньки і віршики - потішки.

Це вже є елементи найпростішої дитячої гри. Наприклад, за допомогою віршика-потішки “Горошок, бобошок, фасолька, бараболька, старий бабище - фур через полотнище” діти вивчали назви кожного пальця, їх кількість. Потішки стають своєрідним уроком для дитини. були потішки гумористичного змісту, це забавлянки.

Цить, цить не плач
Спечемо калач
Медом помажемо,
тобі покажемо.

Вони розвивали мовну активність дитини, пам’ять, оптимізм. І діти вмить з великим задоволенням запам’ятовували їх. Своєрідним елементом дитячого фольклору є небилиці. Це нереальна оповідь, яка спонукає дитину мислити, обмірковувати: “А як це насправді? Чи може так бути?”

Миша книги проточила
Муха борщ прошла
Півень здавив коня
Нічим їхать до млина...

Жартівливі пісні формують естетичний смак, прививають любов до рідної мови, розвивають вміння давати художні описи предметів.

Танцювали миші,
По бабиній хижі
Стало бабі за танець
З’їли миші буханець.

Немаловажну роль у формуванні майбутньої особистості мали створені народом казки.

Це і героїко-фантастичні казки про тварин, соціально-побутові казки. вони є прикладом злету людської творчої думки і вигадки, вони виступають символами загальнолюдських моральних цінностей. Це виховання доброти, взаємодопомоги, дружби, побратимства тут завжди добро перемагає зло, що є властивим українським народним казкам.

Про героїчне минуле і славну боротьбу нашого народу діти дізнавались із легенд, переказів, героїчних оповідань, дум. Вони відрізнялися від казок своєю правдивістю і вже були розраховані на дітей старше п’яти років. Наприклад, в переказі “Як запорожці перехитрили царицю Катерину” розповідається про мужність та незламну силу козаків. В легенді “Як мати стала зозулею” - виховувалася пошана і любов до матері.

Заклички своїм виникненням сягають ще в глибоку давнину в язичеську віру, коли люди своїми закличками, примовками.

якби закликали стихію, природу. Подібними до них є примовки. Це короткі звернення до тварин, птахів, комах. Колись із примовкою дуже поширене було звертання до мишки, коли у дитини випадав зуб: “Мишку, мишко на тобі молочний, дай мені золотий”. Заклички і примовки єднають дитину з природою, виховують чуйне ставлення до живого, милосердя.

Для формування правильної вимови у дітей використовуються лічильки, мірилки, дотеп-пастки. У вимові лічилок робиться наголос на певний звук з метою формування певної артикуляції мовних органів. Тут діти вчилися лічити.

Дотеп-пастка вимагає у дітей уваги, напруження слуху. Часто одні діти дотепно дражнили інших.

Я піду у ліс.
І я.
Зрубаю дуба.
І я.
Зробимо корито.
І я.
Скажи - коса.
Коса.
Твоя тітка - Оса.

Мирилки - це теж віршовані вислови, якими мирились діти, коли посваряться:

“Мир миром - пироги з сиром:. У формуванні правильної вимови важливу роль відігравали скоромовки.

Особливо поширеними на Гуцульщині були коломийки. У них відображалось життя людей, їх побут, свята, обрядовість.

Люди їдуть на ярмарок
Грошей торгувати
А я везу лиху долю
Що кому продати.

У вихованні майбутньої людини прислфів’я та приказки відігравали велику роль. Тут втілені основні ідеї моральності, людяності:

  • “До природи - не неси шкоди”;
  • “Наробився так, що аж рукави попухли” і засуджується лінь;
  • “Ішла Гандзя в поле жати, та й забула серпа взяти”;
  • “Не вчи дітей страшкою, а ласкою” - такі настанови дає народна педагогіка батькам у вихованні.

Доба козацтва внесла великий вклад у всю українську національну систему виховання.

Українське козацтво було не тільки військовим, а й соціальним, політичним, державним, педагогічним, культурно-історичним явищем.

Важливий виховний вплив українське козацтво вбачало у народному фольклорі. Це пісні, думи, легенди, перекази про героїчну боротьбу козаків проти чужоземних загарбників.

Характерним в козацьких сім’ях є панування культу Батька, Матері, Бабусі, Дідуся, Роду й Народу. Першим ступенем родинного виховання було дошкільне виховання. Вже тут просліджувалася роль батька в загартуванні дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності.

Другим ступенем було родинно-шкільне. Воно здійснювалось в козацьких братських школах. Тут виховання здійснювалося на родинних, духовних, моральних цінностях, було фізичне і психологічне загартування, спортивно-військовий вишкіл.

Батько в козацькій педагогіці це перш за все вихователь, захисник роду, сім’ї, творець історії. Він споконвіків був для своїх дітей прикладом мужності, відваги, авторитетом у ставленні до родини.

Мати виховувала своїх дітей на народному фольклорі, співала пісні про козаків, їх мужність.

В козацькому вихованні існували неписані закони лицарської честі. У молодого покоління виховувалася любов до батька, рідної мови, дружба, побратимство, готовність захищати слабших, вірність моральним чеснотам і ідеалам, готовність боротися за честь і славу Батьківщини, ненависть до ворогів. Всебічно розвинені козаки блискуче володіли не лише зброєю, а й своїм тілом. певна система загартування козаків сприяла їх мужності, витривалості й силі. Здібності козаків розвивались у танках, хороводах. У козаків поширеним було звертання “брате мій”, “товаришу”.

Українська родинна система виховання, яка історично склалася протягом багатьох віків нашим народом, головним об’єктом виховання визначає дитину, а суб’єктами - батьків, родину, громадськість. Визначає необхідність виховати фізично, інтелектуально, духовно, морально і історично розвинену людину, українця - патріота.

Народна родинна педагогіка визначає психолого - фізіологічні особливості дитини, дає поради як виховати дитину в той чи інший період життя. Переглядаючи досвід у родинному вихованні можна багато запозичити в трудовому, моральному, естетичному, розумовому вихованні. Своєрідною є і родинна обрядовість. Виростаючи в родинній атмосфері добра, моральних чеснот дитина формувалася як гармонійно розвинута особистість.

Родина закладає фундамент вихованості, який визначається особливою міццю, бо будується на ґрунті глибоких емоцій, любові між батьками і дітьми, теплі кровних відносин.

Родинне правильне виховання служить для наслідування у всіх прийдешніх поколіннях.


18.01.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!