Osvita.ua Вища освіта Реферати Педагогіка Проблема формування духовності учнів у навчальному процесі: теоретичне обґрунтування. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Проблема формування духовності учнів у навчальному процесі: теоретичне обґрунтування. Реферат

Зміст поняття “духовність”, його критерії та рівні сформованості у старшокласників. Література як важливий засіб формування духовності у старшокласників. Педагогічні умови формування духовності у навчальному процесі

Проблема формування духовності учнів є актуальною, і належить до проблеми соціального характеру, оскільки пов'язана с таким поняттям, як формування особистості. В наш час дуже часто можна почути заклики про підняття національної свідомості людини, та виховання справжнього громадянина. А поштовхом і основою для цього є, в першу чергу, виховання духовної особистості. Школі потрібно змалку турбуватися про духовний світ дитини.

Саме тоді країна буде бачити молодь – як майбутнє нашої нації, рушійну силу, яка спроможна вирішити проблему держави не на свою користь, молодь із своїми вищими моральними, естетичними канонами та ідеалами. Адже від її ставлення до надбань культури залежить нині духовне оновлення нашого суспільства, зміст її цінних орієнтацій і майбутнє.

Зміст поняття “духовність”, його критерії та рівні сформованості у старшокласників. Проблема духовності цікавила людство в усі часи. Це проблема досліджувалась багатьма науками. До визначення цього поняття у вчених не має одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття “духовність” по-різному.

Поняття “духовність” завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух" (лат. “spirit” та грец. “pneuma”), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.

Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність – це специфічна людська властивість, а тілесне – це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й духовне як рівно необхідні.

Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богу.

Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX – початку XX ст. Її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Івана Ільїна, Павла Флоренського, Миколи Федорова. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку:

  • Духовність – це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин.

Інше розуміння:

  • Духовність – це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.

На думку вчених поняття “духовність” – це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність.

В сучасній некласичній та пост класичній філософії проблема духовності набуває дедалі актуальності. Це пов'язано з загальним антропологічним зворотом, що стався у сучасній філософії, і прагненням подолати раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, з обміркуванням підстав глобальної духовної кризи, що вразила людство в XX ст., пошуком шляхів її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії, притаманний таким філософам, як Мартін Бубер, Макс Шелер, П'єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега – і – Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фром, Віктор Франки. Провідною ідеєю цих вчених є: людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна. І за визначенням цих науковців:

  • Духовність – це загальнокультурний феномен, який уміщує в собі не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істині і красі.

Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. Публікуються дедалі більше праць присвячених різноманітним її аспектам. Українські дослідники, як і їх попередники, наполягають, що: духовність – це спосіб розбудови особистості. На думку Бориса Кримського духовність – це зустріч з самим собою, своєю душею, внутрішнім Я. Це – вихід до вищих цінних інстанцій формування, конструювання особистістю самої себе. Це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з моральними законами. Це цінний зміст та спрямованість буття людини.

Філософський словник подає нам таке поняття духовності: духовність – це ідеальний початок з якого походить творча сила, яка удосконалює і піднімає людину у світ чистий і цінний. І саме в цьому чистому і цінному світі існує любов, добро, співчуття, творчість, справедливість, свобода.

І.Д.Недальний пропонує своє бачення духовності, і вважає що духовність це:

  • світ ідеального;
  • особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний світ, духовне життя;
  • духовні цінності, світогляд.

На погляд Недальнього духовне життя – це завжди діалектична єдність індивідуального й суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.

Філософ В.І.Вернадський як і М.Бердяєв, В.Соловйов, П.Флоренський уявляє людину сутністю Всесвіту, головною цінністю світобудови, а шлях до високої духовності, вбачає у злитті з Космосом. Духовна людина живе творчо, піднесеною діяльністю і реалізовує себе згідно з універсальними законами природи й космосу, гармонізуючи життя на планеті, прагнучи уникнути глобальної катастрофи.

Проблема духовності ще в період античності мала вагоме значення. Більшість вчених: Алкемеон, Геракліт, Демокріт, Анаксимен, Арістотель, Декарт вважали, що основою поняття духовності є душа. Поняття душі вони розуміли, як віддзеркалення історичної зміни впливу на психіку людини. У багатьох цих вчених саме душа представлялась однією із видів речовин. Для Геракліта і Демокріта – душа це вогонь. Анаксимен пов'язує душу з сонцем.

В психології проблемою “духовність” займалися такі вчені – Гордон В., Оллпорт Г., З.Фрейд, А.Маслоу, С.Рубінштейн. Наприклад вчені визначають поняття духовності так:

  • Духовність – це пізнання світу, себе, змісту призначення себе в світі.

Психологічний словник подає нам таке визначення духовності:

  • Духовність – це індивідуальна вираженість в системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб, ідеальної потреби пізнання і соціальної потреби жити, діяти “для інших”.

Духовність характеризується добрим відношенням людини до оточуючих його людей, турботою, увагою, готовністю прийти на допомогу, поділити радість й горе. Об'єктивна користь духовної діяльності людини діалектично пов'язується з її суб'єктивною безкорисливістю, де нагородою є задоволення, під час пізнання навколишнього світу; карою цьому є почуття.

На сучасному етапі проблемою духовності займаються І.Зеліченко і Б.С.Братусь. Ці вчені – психологи вважають, що основним поняттям духовності є дух. І визначають дух – як джерело енергії і саму енергію психологічної діяльності. Дух прагне піднести світ, а психологічним органом рефлексії духу виступає свідомість.

В свою чергу за їх визначенням “духовність - це тяжіння до любові, гармонії, до прекрасного”.

О.І.Зеліченко подає оригінальну концепцію духовного світу, який є вищим щаблем у ієрархії. Духовну кризу автор розуміє як нездатність зробити наступний крок у своєму розвиткові, який виявляється перш за все у дезорієнтації та спустошенні.

Психічними проявами духовності, на думку О.І.Зеліченка, є любов, творчість, пошук, розвиток.

Б.С.Братусь правомірно визнає, що духовність – це сутнісна якість людини, яка втілює в собі активне прагнення знайти найвищий смисл свого існування, співвіднести своє життя з абсолютними цінностями, до духовного універсалу загальнолюдської культури.

Проблема духовності є однією з головних проблем сучасної педагогіки. Це питання висвітлено у працях таких вчених: С.Соловейчика, І.А.Зязюна, Г.М.Сагача, В.М.Сагоновського. Але розуміння цієї проблеми подають кожен по-різному.

С.Соловейчик стверджує, що складовою частиною “духовності” є “дух”. І зазначає, що дух, це:

  • основа всього найкращого, що є в людині;
  • людське в людині;
  • сутність людини, прагнення до правди, добра й краси.

Педагог зазначає, що духа немає поза людиною, дух існує лише в кожній людині. І з цього основною поняття про дух ми можемо конкретно визначити, що таке духовність.

Духовність – це одна з характеристик людини, а головне, вона визначає усі його матеріальні якості, її цінність.

Якщо сучасний педагог С.Соловейчик обов'язково пов'язує поняття “духовність” з поняттям “духу”, то такі сучасні педагоги І.А.Зязюн, Г.М.Салач пов'язують духовну людину з розумною. На їхню думку, “людина розумна” на сучасному етапі виявилася нездатною подолати усякі кризи життя, а тому загострився інтерес до людини духовної, яка по-новому ставиться до цих проблем; усвідомлюючи необхідність абсолютних цінностей та ідеалів з метою уникнення глобальної катастрофи.

На думку цих же науковців, без культу духовності людство загине. То що ж таке духовність?

Духовність - це спосіб розбудови особистості, це, образно кажучи, зустрічі з самим собою - своєю душею, внутрішнім "я".

Духовність - це вихід до цих інстанцій формування, конструювання особистості та її менталітету

В сучасній педагогіці виникло таке поняття, як "духовний потенціал особистості". Це поняття треба розуміти, як здатність інтегрувати дії, спрямовані на внесення гармонійної впорядкованості в оточуючий світ.

У своїй подальшій роботі ми будемо користуватись таким визначенням духовності.

Духовність - це індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб; ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти для інших.

З визначення можна зробити висновок про структуру духовності. Структурними компонентами духовності ми вважаємо:

  • індивідуальну вираженість людини;
  • духовні потреби людини;
  • пізнавальні потреби людини;
  • соціальні потреби людини;
  • потреба само актуалізації людини;
  • потреба діяльності людини.

Розкриємо суть кожного компонента духовності. Для цього треба визначити, що ж ми розуміємо під поняттям "потреба".

Потреба - це стан нужди в об'єктивних умовах, предметах, без якої неможливий розвиток та існування живих організмів, їх життєдіяльності.

Потреби людини треба розглядати як особливий психологічний стан індивіда, як не співвіднесеність в психіці особистості внутрішніх і зовнішніх умов діяльності. Потреба - це джерело активності людини.

Індивідуальна вираженість - це життєвий шлях людини у суспільстві, це свідомість і самопізнання людини, це коли особистість, як свідомий суб'єкт розуміє не тільки оточуючих, але й себе у своєму ставленні до оточуючих.

Духовна потреба людини - це внутрішній світ людини, її морально-етичні цінності. Це пошук істини і сенсу життя людиною. Це пізнання людиною свого "я", потреба людини слухати класичну музику, читати книги, ходити до театру. Вміння людини оцінювати навколишній світ, людське оточення.

Пізнавальні потреби - це рівень розумового розвитку особистості, її жага до пізнання, підвищення свого інтелекту. Потреба людини у навчанні.

Соціальні потреби - це соціальний успіх людини, а звідси впевненість в собі у суспільстві. Це ще й потреба у аффіліації, тобто прагнення людини допомогти іншим. Це вміння людини жити в суспільстві за його законами і водночас проявляти інтерес чуйність, допомогу іншим.

Потреба само актуалізації - це потреба в розумінні особистого шляху, це реалізація своїх можливостей і здібностей. Людина, яка досягає рівня само актуалізації, повністю реалізувавши свої здібності і можливості, постає як свідома особистість. Потреба само актуалізації це і розуміння людиною своєї мети в житті і шляхів її досягнення.

Потреба діяльності - це потреба в організаційній роботі, розуміння задач, які ставить перед людиною суспільство, і в свою чергу виконання обов'язків, які постають перед людиною.

Таким чином, критерії духовності, це:

  • орієнтація людини на вищі естетичні цінності, вчинки по совісті;
  • ставлення людини до громадської діяльності;
  • прагнення особи до пізнання;
  • розуміння людиною сенсу буття.

Для характеристики критеріїв, об'єднуємо їх у табл. 1.

Таблиця 1. Критерії духовності.

Критерії

Показники

Морально-етична культура

Моральні норми, моральний ідеал. Любов і повага до ближнього

Соціальний

Ставлення до громадської діяльності, громадських доручень. Ставлення до Батьківщини, відчуття людини в собі справжнього громадянина своєї держави

Пізнання

Творча спрямованість, пошуковий інтерес, жага до знань, рівень інтелектуального розвитку учня

Розуміння сенсу буття

Життєва позиція учня, своєї мети, і свого призначення в житті

 

Тож з'ясуємо, що ж притаманно для кожного рівня сформованості духовності учнів.

Якщо людина з високим рівнем сформованості духовності, то вона володіє системою умовностей та регламентацій поведінки, має такий рівень культури, при якому спрямовує свою власну природу, свої думки, дії й діяльність на збереження. створення добра, гармонії, прекрасного в житті інших людей (тобто високий рівень сформованості).

Якщо людина з середнім рівнем сформованості духовності, то вона теж озброєна і системою регламентацій, і високим рівнем звичних потреб у їх дотриманні, але спрямовує все це та породження й реалізацію злого духу, негативної духовності (анти духовності).

І лише та людина, котра не володіє ні певною системою ні бодай мізерною кількістю умовних регламентацій, ні системою будь-яких потреб дотримуватися хоча б яких-небудь приписів в цілому (тобто людина не культурна зовсім), ні поняттям про добро та зло, про ідеал та анти ідеал, прекрасне й огидне, може вважати повністю бездуховною (низький рівень сформованості).

Навіть особа, коли в арсеналі своєї свідомості й змінить певну кількість регламентації своєї поведінки (тобто, якоюсь мірою ця людина культурна), але вона діє за всіма правилами й законами на користь чи задоволення лише своїх фізичних та фізіологічних потреб, не може вважатися духовною особою. Це також по-своєму бездуховна людина.

Тобто, спираючись на попередні визначення, зрозуміло, що людина може багато читати, ходити до театру, спілкуватися з розумними людьми, мати тактовність, але її не можна назвати духовно вихованою. Тому що, весь її розум та вади свідомо направлені на користь собі, а не на альтруїстичні вчинки.

Відомий психолог, професор Московського університету Б.С.Братусь пропонує розрізняти чотири рівні сформованості духовності у старшокласників - принципові рівні в структурі особистості, які характеризують ступінь її моральності, духовності:

  • егоцентричний - особа прагне до власної значущості, вигоди, престижу.(Ставлення до себе є само цінним, а до інших суто прагматичним, залежить від понять "вигідно-не вигідно".) Тут йдеться не про моральність особи, а про наявність егоцентричної моралі;
  • групоцентричний - особа ототожнює себе з певною групою (родина, народ, нація, клас, партія тощо), які є для неї цінними приналежністю до неї. Усі інші можуть сприйматися як "вороги", "опоненти", "чужі", які не варті поваги, співчуття, допомоги, любові. Тут діє не моральність, а групова мораль;
  • про соціальний (гуманістичний) - кожна людина виступає само цінною, рівною з точки зору прав, свобод, обов'язків. Ця людина спрямована на досягнення таких результатів (продуктів праці, спілкування, пізнання), які принесуть рівне благо іншим, навіть "чужим", "далеким", "незнайомим". Лише з цього боку можна говорити, що ця особа виконує "золоте правило" етики: чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою;
  • духовний - людина починає усвідомлювати себе та інших не як кінцеві, смертні істоти, а як істоти особливого роду, пов'язані між собою, співвідносні з духовним світом. У цих рамках людина встановлює суб'єктивні стосунки з Богом через пошуки особистої формули зв'язку з Ним.

Усі ці рівні тим чи іншим способом властиві кожній особі, а в якісь моменти ситуативно перемагає якийсь із цих рівнів "сформування духовності". Тож не можна чітко віднести певний рівень до кожної окремої особистості.

Згідно наших спостережень щодо сформованості духовності у старшокласників та концепції Б.С.Братуся, ми уклали таблицю, яка є результуючим фактором існуючих поглядів на цю проблему. У педагогіці є традиційним розглядати три рівні сформованості: високий, середній, низький. Для характеристики рівнів сформованості духовності об'єднуємо їх в табл. 2

Таблиця 2. Рівні сформованості духовності старшокласників.

РІВНІ

ПОКАЗНИКИ

Високий

Сформований моральний ідеал: доброта, порядність, чесність, правдивість, справедливість, працелюбність, вміння давати морально-етичну оцінку оточуючим явищам і вчинкам, активність, любов до Батьківщини, наявність мети життя, творчі здібності, рівень розумового розвитку, патріотизм,творчі здібності учнів

Середній

Сформований моральний ідеал добра, порядність, чесність, правдивість, працелюбність, активність, рівень розумового розвитку.

Низький

Не має сформованого морального ідеалу, злість, зрада, підступність, егоїзм, жорстокість, низький розумовий розвиток, не має пізнавального інтересу, патріотичних почуттів, чуйності, мети життя

 

Таким чином, проведена нами робота забезпечила теоретичне обґрунтування оціночної системи, без якої неможливим було б проведення практичного дослідження.

Однак, перш ніж вдатися до цього, нам необхідно визначити сукупність виховних можливостей навчальних дисциплін, щоб підвищити ефективність роботи духовного виховання, які вже утвердилися у практиці і стали надбанням наукової теорії. Саме цьому і буде присвячено нами наступний етап дослідження.

Література - як важливий засіб формування духовності у старшокласників. Українська література вивчається в усіх школах нашої держави. І саме література є одним з найдоступніших для школярів видів мистецтва, а тому вчителі літератури мають чи не найбільшу можливість вплинути на формування духовного світу кожної дитини, вплинути на її емоційну сферу, а й відповідно й формування системи цінностей підростаючого покоління.

Як зазначає Є.А.Пасічник, література як шкільний предмет ”...є багато функціональним, інтегральним за своїм призначенням, одним з найважливіших завдань, які необхідно розв'язати у процесі вивчення літератури, є забезпечення ідейно-естетичного впливу художніх творів на учнів, використання їх високого потенціалу з метою формування всебічно розвиненої особистості, громадянина України, якому притаманна висока культура, широкий кругозір, творчі здібності, загальнолюдські цінності, високі моральні ідеали.

Література здатна пробуджувати в людині художника, розвивати в неї вміння естетично освоювати світ”.

Звичайно, люди далеко не завжди усвідомлюють значення того чи іншого твору у своєму духовному розвитку, але мистецтво в цілому і література як один з його видів відкриває перед читачем унікальні можливості для виховання культури почуттів і переживань, що є основою здорової людської поведінки.

На сьогодні проблема розвитку духовності полягає в першу чергу у розумінні кожною людиною тих критеріїв, що складають основу поняття "духовність". Відповідно й проблема розвитку духовної особистості полягає на сьогодні не стільки в тому, що недостатньо продукується цінностей та ідеалів, скільки в їх розумінні до них кожного з нас.

Ми виділяємо такі критерії духовності школярів, як морально-етична культура учня, ставлення його до громадської діяльності, пізнавальний інтерес, розуміння ним сенсу буття. Кожен з цих критеріїв духовності має відповідні показники, які свідчать про рівень сформованості в людини того чи іншого критерію духовності.

Так морально-етична культура учня вимірюється в першу чергу наявністю в нього морального ідеалу, вмінням давати моральну й естетичну оцінку явищам, вчинкам тощо, а також вмінням роботи самооцінку.

Ставлення учня до громадської діяльності вимірюється рівнем усвідомлення ним місця окремої людини в суспільстві, а також ставленням учня до громадських доручень, наявністю в учня внутрішньої свободи, його ставлення до батьків, однолітків та інших людей, наявністю в нього патріотичних почуттів, почуття власної гідності.

Пізнавальний інтерес вимірюється наявністю в учня інтересу до навчання рівнем загальної допитливості, загальним рівнем розумового розвитку, а відповідно до цього й рівнем усвідомлення школярем потреби у навчанні.

Одним з найважливіших і одночасно найскладнішим критеріїв духовності є розуміння людиною сенсу буття в цілому, а відповідно до цього й визначення людиною сенсу свого особистого існування. Показниками цього критерію духовності є наявність в учня суспільних якостей, прагнення знайти найвищий сенс свого існування, мету життя реалізація чи принаймні спроби реалізації учнем своїх творчих здібностей й різноманітних інших можливостей тощо.

Зазначені нами вище критерії та показники духовності є далеко не єдиними аспектами оцінки рівня духовності окремої особистості, але на наш погляд вони є одними з основних аспектів за якими вчитель в практиці роботи зможе оцінити рівень духовності учнів.

Величезна роль у формуванні усіх цих показників і критеріїв духовності належить літературі, адже саме на уроках літератури вчитель має найбільше можливостей вплинути на емоційно-оцінну сферу дитини й до того ж зробити це непомітно чи майже непомітно для неї, що має чималу вагу, адже кожен вчитель знає, що дуже важливо у вихованні дитини уникати надмірності уваги, уникати моралізаторства й відкритої та частої критики у бік тих чи інших якостей дитини.

На уроці літератури вчитель має змогу впливаючи в першу чергу на емоційну сферу дитини, коригувати її систему цінностей, розширювати її кругозір, формувати її духовну сферу. Вдало підібрані твори для прочитання та відповідні методи й прийоми роботи над ними здатні успішно впливати на формування з кожного названих вище критеріїв духовності людини. Проте, на нашу думку, вчитель на уроці літератури здатен вплинути на перший і останній з названих критеріїв духовності, оскільки в дитячому та юнацькому віці людина найбільш підвладна впливу емоцій.

Художні твори впливають на людину через образи. В істинному мистецтві зміст і форма художнього образу злиті воєдино. Художній образ виростає з образів чуттєвих, первинних, подібно тому як із них виникає поняття. Художній образ неповторний і, не дивлячись на це, являє собою стійке утворення: він живе у віках. Саме через образи люди знайомляться з минулим свого народу, з добром і злом, з красивим і потворним, з моральним і аморальним.

Проблемою духовного виховання учнів на уроках української літератури займалися такі вчені-методисти як: Цимбалюк Л.М., Бугайко Т.Ф., Мірошниченко Л.Ф., Степанішин В.Р., Пасічник В.А.

Степанішин В.Р. зазначає, що нові підходи до викладання українського мистецтва слова ґрунтуються на загальній концепції літературної освіти, себто на філософських, історичних естетичних, літературознавчих і мовних засадах.

Автор чітко окреслює головні завдання, що стоять перед словесниками на сучасному етапі. Такими є:

  • виховання активної самостійної особистості, свідомого громадянина України;
  • формування засобами художньої літератури майбутніх матерів, батьків, чоловіків, дружин;
  • розвиток розумових сил, багатства мови, логічного мислення, відтворюючої уяви, образного мислення;
  • плекати сучасного кваліфікованого читача з аналогічним підходом до літературного твору, самостійним поцінуванням його змісту та форми;
  • розвивати емоційну сферу учнів, високу культуру почуттів, цілеспрямованість і твердість переконань.

Саме на таких методах навчання на уроках літератури, повинен будуватися урок. В. А. Пасічник зазначає, що систему викладання не можна розглядати як застиглу норму. Викладання літератури у школі – “це постійний пошук, творчість”.

У процесі роботи на уроках літератури ставляться завдання, пов’язані з духовним вихованням учнів, - розуміння учнем мети і сенсу буття, красу людської душі, природи, творів літератури, моральних ідеалів письменника.

Педагогічні умови формування духовності у навчальному процесі

На формування духовності підростаючого покоління впливає чимало різноманітних умов. Одні вчені розглядають ці умови як фактори, що впливають на розвиток особистості, а інші як обставини. І та і інша точки зору мають своє наукове обґрунтування, саме тому ми зупиняємося на такому визначенні, яке охоплює обидві точки зору, адже та чи інша умова за якої формується духовний світ особистості є одночасно і фактором, який впливає на це формування.

Ми виділяємо такі основні умови формування духовності особистості:

  • обов'язкове врахування вікових особистостей учнів;
  • врахування особистостей суспільної природи людини, відповідно вихованню особистості в колективі і через колектив та врахування особливостей колективної пізнавальної діяльності;
  • активне використання між предметних зв'язків для підвищення ефективності навчального процесу та для різнобічності, багатогранності розвитку особистості;
  • обов'язкове використання принципу активності учнів.

Розглянемо першу з умов. На врахуванні вікових особливостей школярів вже тривалий час наголошують і психологи, і педагоги.

За класифікацією вікових груп, яку подає нам А.В.Петровський, старший шкільний вік, або ж рання юність починається приблизно у 14,5 років і триває до 17-ти років. Але інші вчені неодноразово наголошують на тому, що подібні вікові рамки є доволі умовними. Ось як характеризують вік науковці:

"Юноша занимает промежуточное положение между ребенком и взрослым… с усложнением жизнедеятельности у юноши происходит не только количественное расширение диапазона социальных ролей, но и качественное их изменение, появляется все больше взрослых ролей с вытекающей отсюда мерой самостоятельности и ответственности… общие умственные способности человека к пятнадцати - шестнадцати годам, как правило уже сформированы, и такого быстрого роста их как в детстве, уже не наблюдается. Однако они продолжают совершенствоваться…”

“Юность - завершающий этап созревания и формирования личности. Большие изменения в собственном организме и внешности, связанные с половым созреванием, известная неопределенность положения (уже не ребенок, но еще и не взрослый), усложнение жизнедеятельности и расширение круга лиц, с которыми личность должна сообразовывать свое поведение, - все это вместе взятое резко активизирует в юношеском возрасте ценностно-ориентационную деятельность. Идет ли речь о познании собственных качеств, усвоении новых знаний, об отношениях со старшими или сверстниками - юноша особенно озабочен их оценкой и стремится строить свое поведение на основе сознательно выработаных или усвоенных критериев и норм…".

Виходячи із зазначених вище особливостей віку можна говорити про юність, як один з найбільш сприятливих періодів у формуванні духовних цінностей особистості, у формуванні школи її цінних орієнтацій.

"Ранняя юность - не только возраст самоанализа, но и самый "коллективный " возраст. Младшему подростку достаточно просто учавствовать в коллективной жизни, быть с другими. Старшекласснику важнее всего быть принятым сверстниками, чувствовать себя нужным группе, иметь в ней определенный престиж и авторитет. Низкий статус в коллективе как правило, коррелирует с высоким уровнем тревожности, юноши, не популярные у сверстников, гораздо чаще, чем остальные, хотели бы изменить свою личность".

А ось як говорить про колективне виховання і його особливості педагог І.П.Подласий: "Форма воспитания - это внешнее выражение процесса воспитания, содержание и форма неразрывно связаны между собой - изменение содержания влечет за собой изменение формы. Ведущая роль принадлежит содержанию. По количеству охватываемых процессом общей социальнозначимой целью, деятельностью, имеющая общие выборные органы и отличающаяся сплоченностью, общей ответственностью, взаимной зависимостью при безусловном равенстве всех членов в правах и обязанностях".

А до всього сказаного слід додати, що сформований учнівський колектив є не лише об'єктом педагогічного впливу, а й сам перебирає на себе деякою мірою виховну функцію.

Пошуки шляхів удосконалення освіти в загальноосвітній школі та гімназії зокрема спричинилися до відродження такого методичного явища, як інтеграція навчання - відомого ще з часів К.Ушинського (метод навчання грамоти шляхом інтеграції письма і читання), яке перейшло нині з царини дискусії у практику.

Ось як трактуються між предметні зв'язки у педагогічному словнику: "Межпредметные связи - взаимная согласованность учебных программ, обусловленная системой наук и дидактическими целями".

Далі автори наводять приклади використання математичних понять у фізиці і тому подібне.

На сьогодні поняття інтегрованого навчання трактується більш широко, хоча в той же час ми забуваємо про тотожність понять інтеграція та між предметні зв'язки.

Інтеграція (від лат. integer - повний, цільний) - це створення нового цілого на основі виявлення однотипних елементів і частин із кількох раніше розрізнених одиниць (навчальних предметів, видів доцільності та ін.)".

"Реалізація ідей інтеграції і гуманітаризації передбачає докорінну перебудову не лише педагогічного мислення, а й усієї системи освіти - вихід учителя за межі власного предмета. Настав час осмислювати матеріал з позицій філософії, здійснювати між предметні зв'язки, усвідомивши місце своєї дисципліни в загальній системі культури".

Як зазначає В.А. Пасічник, література як шкільний предмет "… є багатофункціональна, інтегральна за своїм призначенням".

Саме тому слід, на нашу думку, звернути увагу на цю специфічну особливість літератури як шкільного предмета, адже на важливості й доцільності використання у повній мірі між предметних зв'язків наголошує чимало фахівців. Це Усатенко, В.Вернадський, Н.Светоловская.

"Нині ідея інтеграції навчання приваблює, багатьох учених і вчителів у нашій країні й за кордоном. Предметом наукового інтересу багатьох дослідників (О.Біляєв, О.Савченко, П.Донченко, В.Тимченко, Ю.Колегін та ін.), є проблема інтегрованого уроку в школах різних типів".

Але ми вважаємо за доцільне звернути увагу на інтегральність літератури як шкільного предмета, від самого початку, адже ця її особливість дає, порівняно з іншими предметами, неймовірно широкий простір для плідного використання набутків інтегрального навчання.

Активність учнів на сьогодні вважають дуже важливою для ефективності навчально-виховного процесу.

"Активность в обучении - дидактический принцип требующий от учителя такой постановки процесса обучения, которая способствует воспитанию у учащихся инициативности и самостоятельности, прочному и глубокому усвоению знаний, выработке необходимых умений и навыков, развитию у них наблюдательности, мышления и речи, памяти и творческого воображения…".

Цей принцип знаходиться, за словами авторів словника у тісному й безпосередньому зв'язку з іншими принципами дидактики зокрема з принципом свідомості. Щоб дати простір природній дитячій активності, як фізичні й так і мисленневий, автори радять педагогам заохочувати різнобічну самостійну дітей, прагнути так організувати процес навчання, щоб у них виникав інтерес до цього процесу,, щоб діти розмірковували, робили висновки, діяли.

"Познавая в процессе активной деятельности дети не только лучше применят знания на практике, у них развивается исследовательские устремления и навыки, воспитывается воля, характер, способность преодалевать препятствия…".

На сьогодні принцип активності в навчанні знайшов своє колективне вираження в найрізноманітніших формах і методах викладання: лабораторні заняття, постановка різноманітних дослідів, спостереження, екскурсії, заняття з ботаніки та певних дослідних ділянках, вимірювальні роботи в класі й на місцевості, самостійна робота учнів з книгами та іншими джерелами, а також залучення учнів до активної участі в обговоренні тих чи інших тез лекції викладеної вчителем (лекція з елементами бесіди) тощо.

Активність у навчанні досягається за допомогою багатьох дидактичних прийомів. Наприклад, вчитель запитує весь клас і відповідно всі учні мають обдумувати його, готуватися до відповіді. Під час викладу матеріалу, вчитель може окремими питаннями підтримувати увагу учнів. Іноді може бути корисним чергувати виклад матеріалу вчителем учнями. Але, залежно від наявного в учнів, рівня розвитку вмінь і навичок самостійної роботи необхідна відповідна підготовча робота з боку вчителя.

Виняткове значення в активізації навчання, на думку науковців, має поєднання принципу активності в навчанні з практичною роботою, що створює можливість для застосування знань на практиці, а відповідно вмотивовує для учнів подальшу навчально-пошукову роботу.

На важливості активності у навчанні наголошували такі науковці як Тряпицина А.П., Грєбєнкіна Л.К. та багато інших.

На особливій важливості цього принципу в середньому і старшому шкільному віці наголошують і психологи. Зокрема, звертав на це увагу і такий видатний психолог, як А.В.Петровський.

Враховуючи усе зазначене вище, ми вважаємо за доцільне у своїй подальшій роботі із учнями старшого шкільного віку.

Висновки. Виходячи з аналізу науково-педагогічної літератури, можна зробити такі висновки: Проблема, яка піднімається в роботі, має давню історію, але на сучасному етапі оновлюється і потребує подальшого дослідження.

Теоретичним обґрунтуванням поняття “формування духовності учнів” присвячені праці філософів: В. Соловйова, І. Ільїна, А.Швейцара, Е. Фрома; психологів: З. Фрейд, А. Маслоу, С.Рубінштейн; педагогів: С. Соловейчик, І. Зазюна, Б Лихачова, Г.Сагача.

Існує багато визначень поняття “духовність”, але ми зупинились на такому: “Духовність – це індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти для інших.”

Критеріями духовної сформованості учнів є: моральна етична культура (моральні норми, моральний ідеал, любов і повага до ближнього), соціальний критерій (ставлення до громадської діяльності, доручень. Любов до батьківщини, відчуття справжнього громадянина своєї держави), пізнавальний критерій (творча спрямованість, пошуковий інтерес, жага до знань), розуміння сенсу буття (життєва позиція учнів, розуміння своєї мети, і свого призначення в житті).

За яскравістю вираженості духовної сформованості учнів визначено 3 рівня: високий, середній, низький.

Особливий вплив літератури як частини мистецтва вивчають у своїх роботах Цимбалюк Л.М., Бугайко Т.Ф., Мірошниченко Л.Ф., Степанішин В.Р., Пасічник В.А.

Педагогічні умови формування духовності вивчали такі педагоги: Б. Т. Лихачов, І. П. Підласий, В. А. Сухомлинський. Кінцеву мету духовного виховання вони вбачають у високому рівні сформованості духовності учня.

Аналіз наукової літератури, спрямований на визначені педагогічних умов і виховних можливостей навчальних дисциплін які впливають на формування духовності учнів, переконує у тому, що вирішення проблеми потребує застосування педагогічних умов у навчально-виховному процесі.

“Виховувати через навчання” – це головний шлях вирішення проблеми.

Аналіз психолого-педагогічної літератури та методичних праць дає змогу зробити висновок про те, що успішність формування духовності вимагає:

  • гуманізації навчально-виховного процесу;
  • врахування індивідуальних і вікових особливостей учнів, використання між предметних зв’язків, врахування активності учнів;
  • поєднання репродуктивної і пошукової діяльності учнів.


16.01.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!