Osvita.ua Вища освіта Реферати Педагогіка Метод В.О.Сухомлинського: виховна робота вчителя у школі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Метод В.О.Сухомлинського: виховна робота вчителя у школі. Реферат

Виховна робота, основна мета виховної роботи. Що таке моральне виховання? Шкільно-сімейне виховання – найбільше повноцінне суспільне виховання. Всебічний розвиток дитини – основне завдання школи. Інтелектуальний і трудовий розвиток учнів. Що таке самовиховання? Формування свідомості учня

Педагогіка як наука про виховання хоче зрозуміти сенс виховання, пояснити, відкрити його закономірності, і, відкривши їх, вплинути на його проходження в інтересах людини і суспільства. Педагогіка, маючи свій предмет вивчення, має методи, які застосовуються для вивчення явищ, що вона вивчає.

Сучасна педагогіка представляє собою дуже різносторонню науку. Насамперед вона тісно пов’язана з історією педагогіки, яка вивчає питання розвитку виховання як соціального явища і історію педагогічних вчень, показує боротьбу прогресивних сил і ідей проти сил реакцій.

Існують декілька джерел сучасної педагогіки. Одним з них можна назвати народну педагогіку, що являє собою відбиток народної мудрості виховання в усній народній творчості. Друге джерело – педагогічні теорії і вчення прогресивних педагогів минулого, які прагнули того, щоб освіта була доступною народу, щоб виховання пробуджувало все найкраще, що є у людини. Але роки змінювалися і стало зрозуміло, що треба змінювати і саму педагогіку.

Початок XX-го століття дав сильний поштовх розвитку творчого задуму педагогів, який був напрямлений на створювання нової школи і системи виховання. Йшло знаходження типу та структури єдиної працьової школи. Напружена робота велася в області визначення освіти для нової школи, пошуку нових організаційних форм та методів навчання. В ході цих задач складалася і оформлювалася нова педагогіка, яка відбивала особливості формування особистості людини в умовах існуючого суспільства. Значну роль у розвитку сучасної педагогіки та розв’язанні практичних задач виховання відіграв талановитий педагог нашої країни Василь Олександрович Сухомлинський, який беззмінно, на протязі більше чверті століття, керував Павлиською середньою школою.

Виховна робота вчителя у школі

Виховна робота, основна мета виховної роботи. Сьогодні перед школою постало завдання необачної складності – давати середню освіту всьому молодому поколінню, формуючи своїх вихованців чесними та порядними людьми, активними будівниками свого майбутнього, мужніми патріотами. Творчо застосовуючи педагогічні ідеї видатних педагогів, постійно уточнюючи ї коригуючи набутий власний досвід, учительський колектив Павлиської школи під керівництвом В.О. Сухомлинського прагнув знайти таке поєднання теорії і практики, яке б найповніше відповідало вимогам виховання підростаючого покоління, розкривало з найбільшою глибиною виховну силу таких факторів, як зв’язок школи з життям, з працею, а також із соціальним, моральним і науково-технічним прогресом суспільства.

Мету виховної роботи В.О. Сухомлинський вбачає в тому, щоб кожному юнакові, кожній дівчині дати моральну, розумову, практичну і психологічну підготовку до праці, розкрити в кожному з них індивідуальні задатки, нахили і здібності. Педагог прагнув підготувати своїх вихованців до високоморальних і естетичних відносин, побудованих на дружбі і товаришуванні, на повазі до всього справді людського в кожній чесній людині.

Одне з найважливіших виховних завдань В.О. Сухомлинський вбачає в тому, щоб життя учнівського колективу було першою школою громадянськості, праці, ідейних і морально-естетичних відносин. Як закласти в дитині – майбутньому громадянинові – міцне ядро громадянина – це найважливіший критерій і головний вимірник самоперевірки вчителя в процесі виховної роботи.

З того часу, як дитина навчилася нести ложку від стола до рота, вона працює. У 10 – 12-річному віці вона вже бачить перше плодоносне дерево, вирощене власними руками.

Далі, щоб набуті молоддю знання стали реальним засобом підвищення продуктивності її праці, вчитель виховує в молодого покоління діалектичний погляд на працю, на взаємодію людини з природою. Учні в школі, діти, підлітки, юнаки і дівчата, розвиваються в атмосфері творчого ставлення до праці, бачать практичну потребу в оволодінні знаннями для праці, на практиці переконуються в можливості підкоряти сили природи людському розуму.

Соціальний і моральний прогрес суспільства вирішальною мірою залежить від того, як люди, що складають це суспільство, ставляться до праці, що вони знаходять у ній – лише засіб здобуття матеріальних і духовних благ, чи умову повноцінного, змістовного, цікавого духовного життя. Саме тому В.О. Сухомлинський взяв за основу виховної роботи правило: дитина повинна знаходити радість у праці, в збагаченні своїх знань, у створенні матеріальних і духовних цінностей для людини.

Обстановці безкорисливої радості праці – праці для суспільства – Сухомлинський та його колеги надавали дуже великого значення. Праця сама собою тішить дитину. У самому процесі праці дитина знаходить задоволення. Цілком очевидно, що для створення такої обстановки треба забезпечити інтелектуальну насиченість праці, проникнення науки і техніки в повсякденну трудову діяльність.

Але для цього необхідне однаковою мірою і моральне багатство відносин між членами колективу. В.О.Сухомлинський вважає, що основа праці полягає в кінцевому підсумку не в техніці, а в людині — в її ідеалах і прагненнях, у тих цілях, яких вона досягає своєю безкорисливою добровільною працею. Джерело радості праці і повноти духовного життя в праці вбачає Вчитель в тому, щоб відносини між юними трудівниками були глибоко людяними, щоб творчою основою праці було створення щастя і радості для людей, для народу. Це і є висока моральність життя.

Важливою умовою здійснення школою своєї ролі в суспільному розвитку є зв'язок школи з життям, а також зв'язок розумового і морального виховання школярів.

Ідеї великих педагогів — Коменського, Песталоцці, Руссо, Ушинського, Дістервега, які спрямували школу, вчителя, учня на вивчення навколишнього світу, вчили досліджувати, пояснювати те, що людина бачить,— відбиваються в роботі вчителя відповідно до його завдань виховання. Важливо, щоб дитина не тільки бачила навколишній світ таким, яким він є, а й прагнула робити його кращим. Виховний сенс методу вивчення, що його обирає вчитель, набуває в зв'язку з цим особливо великого значення. Дістервег говорив, що поганий учитель лише повідомляє істину, хороший відкриває її. Уміння вести учнів шляхом пізнання так, щоб вони відкривали істину,— це не тільки дидактична майстерність, а й виховання правильних поглядів на природу і суспільство, формування стійких переконань, вироблення необхідного для творчої праці дослідницького підходу до явищ природи і суспільного життя.

Ось які слова приводить В.О. Сухомлинський в своїй книзі “Павлиська середня школа”: “Ми вбачаємо свою роль у розвитку учнів не тільки в тому, щоб допомогти їм набути певних знань, а й у тому, щоб виховати в них бажання набувати знання протягом усього життя. І ми прагнемо сформувати в дітей і переконання в тому, що знання, освіченість, інтелектуальна культура — це необхідна умова цікавого, повноцінного, духовно багатого життя, що без знань цікаве життя неможливе, бо неможлива творча праця.”

«Праця додає масла в лампу життя, а думка засвічує її»,— слова англійського економіста Д. Беллерса. Педагогічний колектив на чолі з В.О. Сухомлинським добивався, щоб прагнення кожного вихованця виявити свої сили і здібності, утвердити свою гідність задовольнялося наполегливою, завзятою працею в оволодінні знаннями.

Що таке моральне виховання? Моральні переконання тісно пов'язані з освітою, але певною мірою вони й незалежні від освіченості, від практичної готовності людини до створення матеріальних цінностей. Людина може мати знання, вміти працювати, але в моральному відношенні не бути підготовленою до життя. Моральне виховання — це не тільки формування світогляду й переконань у процесі оволодіння знаннями і діяльності, а й особлива, специфічна виховна робота, яка має свої закономірності, потребує часу і певних форм та методів впливу на свідомість, характер, поведінку людини.

Чим ширше коло теоретичних знань, якими оволодіває молоде покоління, чим загальнішого характеру набуває високий рівень його освіченості, тим гострішою, очевиднішою стає необхідність у специфічній виховній роботі. Розкриття виховної суті знань, перетворення знань у переконання великою мірою залежать від того, яка в школі ведеться виховна робота, не пов'язана безпосередньо з процесом навчання, які ідейні переконання формуються у вихованців в їхній життєвій практиці, який моральний характер має їхня суспільна поведінка, тобто якою мірою підготовлено моральний ґрунт.

У змісті теоретичних знань, що вивчаються в школі, є великі можливості для формування важливих рис морального обличчя людини: чесності, правдивості, принциповості, духовної мужності, безстрашності й стійкості в боротьбі з труднощами та перешкодами. Але тільки засвоєнням знань цих моральних рис не виховаєш, ідеї чесності, правдивості, духовної мужності, безстрашності, що проймають теоретичний матеріал, доходять до серця підлітка, юнака, дівчини тільки тоді, коли й для їхньої життєвої практики характерні принциповість, мужність, безстрашність.

Вихованець, наприклад, глибоко схвильований мужньою поведінкою Джордано Бруно, стійкістю і непохитністю Прометея, хоробрістю Спартака. Його душа прагне спробувати свої сили на високому, благородному поприщі. Майстерність і мистецтво виховання полягають у тому, що вчитель допомагає вихованцеві знайти реальні можливості для цього випробування в житті, в нашій дійсності, добивається, щоб іскра, яка зайнялася в юному серці, не згасла.

Якщо цих реальних можливостей вихователь не знайшов, то думка, що зародилася в голові вихованця, перетворюється в холостий постріл; чим більше цих пострілів, тим менш чутливим стає вихованець до тих засобів впливу на його свідомість і поведінку, до яких вдається вихователь. В.О. Сухомлинський намагався створити можливості й умови для того, щоб одночасно з усвідомленням моральних понять здійснювалась моральна поведінка вихованців. Ці можливості є в самому укладі життя учнівського колективу, в тому, що і з якою метою роблять діти, в які взаємовідносини вступають вони одне з одним і з дорослими. Моральний смисл поведінки залежить також від того, яку участь беруть педагоги в житті вихованців.

Учитель повинен бути не тільки наставником, а й другом учнів, разом з ними переборювати труднощі, переживати, радіти і засмучуватися. Педагогічний колектив на чолі з В.О. Сухомлинським намагався організувати життя учнівського колективу так, щоб вихованці не розглядали моральну поведінку як своєрідну вправу, як навмисно організовані вчинки, потрібні вихователеві для здійснення його задуму.

Молоді серця не терплять штучності. Благородні вчинки повинні бути для вихованця потребою, випливати із самого духу відносин у колективі. Найкращий учитель для дитини той, хто, духовно спілкуючись із нею, забуває, що він учитель, і бачить у своєму учневі друга, однодумця. Такий учитель знає найпотаємніші куточки серця свого вихованця, і слово в його вустах стає могутнім знаряддям впливу на молоду людину, що формується.

Від чутливості вчителя до духовного світу вихованців саме і залежить створення умов, що спонукають до моральної поведінки, моральних вчинків. Особливо важлива ця якість педагога для виховання підлітків. Найважливішою причиною труднощів у вихованні підлітків є те, що виховна практика постає перед ними в оголеному вигляді, а людина в цьому віці за самою своєю природою не хоче відчувати, що її виховують.

Шкільно-сімейне виховання – найбільше повноцінне суспільне виховання. Сім'я з її взаємовідносинами між дітьми і батьками — перша школа інтелектуального, морального, естетичного і фізичного виховання. Батько, мати, старші брати і сестри, дідусь і бабуся є першими вихователями дітей у дошкільному віці і лишаються ними, коли їхні вихованці пішли до школи. Духовне і морально-естетичне багатство сімейного життя — найважливіша умова успішного виховання дитини і в домашніх умовах, і в дитячому садку, і в школі. Дитина йде до першого класу з семи років, але бажано, щоб вона вже з п'ятирічного віку, за два роки до початку шкільного виховання, перебувала у сфері виховного впливу школи.

Педагогічний колектив Павлиської школи надавав великого значення моральній, інтелектуальній, естетичній обстановці, в якій перебуває дитина віком від двох до семи років. У перші роки життя в розвитку дитини вирішальну роль відіграють люди, що оточують її, з усім багатством і багатогранністю людських відносин. Науці відомі 32 випадки виховання дітей, викрадених у ранньому дитинстві різними звірами. «Диких» дітей, яких повернули в людське суспільство, в жодному випадку не вдалося зробити повноцінними людьми, бо вони провели перші роки свого дитинства не серед людей, не знали людських відносин у найчутливіший до зовнішніх впливів період. Цей єдиний у своєму роді факт, який дає можливість з'ясувати суть процесу людського виховання, незаперечно свідчить про те, що чим далі від народження, тим людина стає більш консервативною і важковиховуваною.

Сама природа відвела для виховання дітей тривалий період дитинства їх нервової системи; якщо цей період упущено, пізніше нічого не зробиш. Проте і в людському суспільстві не всі діти в цей період зазнають впливу всього багатства людських відносин, а тільки воно й може забезпечити повноцінний розвиток психіки дитини, її розуму, мислення, волі, почуттів, характеру. Тому В.О.Сухомлинський та його колеги вважали дуже важливим для виховання, щоб кожна дитина — майбутній школяр — дістала максимум того, що вона може одержати, знайти, побачити, відчути у людських стосунках. І досягали цього педагогічною освітою батьків.

Шкільно-сімейне виховання не тільки дає змогу добре виховати молоде покоління, а й одночасно є дуже важливою умовою вдосковалюванняя морального обличчя сім'ї, батька і матері. Без виховання дітей, без активної участі батька і матері в житті школи, без постійного духовного спілкування і взаємного духовного збагачення дорослих і дітей неможлива сама сім'я як первинний осередок суспільства, неможлива школа як найважливіший навчально-виховний заклад і неможливий моральний прогрес суспільства.

Життя рішуче відкинуло твердження, що майбутнє належить відірваній від сім'ї школі – інтернату. Усе, що послаблює повсякденну участь сім'ї у вихованні дітей, послаблює і школу. Звідси виходить, що одне з найважливіших завдань школи — давати батькам елементарні знання з педагогіки. Школа повинна бути тісно зв'язана з батьківською громадськістю. Представники батьківської громадськості повинні брати безпосередню участь у навчально – виховному процесі як члени педагогічної ради, як учасники обговорення питань навчання і виховання.

Досвід переконує, що найбільш сприятливі умови для роботи школи створюються тоді, коли вона розташована на лоні природи, де багато зелені й води, і водночас недалеко від місця проживання сім’ї, щоб дитина не витрачала багато часу на дорогу і батьки у вільний від роботи час могли часто бувати в школі. А там, де рослинний світ навколо школи бідний, треба поступово створювати зелений захист хоч би в її найближчому оточенні.

Всебічний розвиток дитини – основне завдання школи. Важливе виховне завдання школи — приділяти максимум уваги фізичному вихованню дітей ї насамперед зміцненню захисних сил їхнього організму, які запобігають захворюванню. Турбота школи про те, щоб дитина не хворіла, щоб її організм був несприйнятливий до хвороб, так само важлива, як і турбота про розумовий і моральний розвиток и вихованців.

Сила і можливості виховання невичерпні. Усі без винятку діти, які не мають патологічних відхилень у розумовому розвитку, можуть успішно оволодіти середньою освітою. Неуспішність, другорічництво — не результати поганої навчально – виховної роботи. Завдання школи не тільки в тому, щоб дати кожному знання, потрібні для трудової і повноцінної громадської діяльності, а й у тому, щоб дати кожному щастя особистого духовного життя. Щастя неможливе без повноти внутрішнього духовного світу, без радості праці і творчості, без переживання почуття власної гідності, честі, гордості.

Виховний ідеал школи — всебічно і гармонійно розвинена особистість, активний учасник суспільного прогресу. Гармонійний, всебічний розвиток означає єдність праці, духовного багатства всіх сфер діяльності людини, моральну чистоту її поведінки, взаємовідносин з іншими людьми, фізичну досконалість, багатство естетичних запитів і смаків, багатогранність суспільних і особистих інтересів. Гармонія здібностей і потреб дав людині ту повноту духовного життя, яка усвідомлюється і переживається нею як щастя. Гармонійний розвиток означає, що людина розкривається, по — перше, як творець у сфері матеріального виробництва і в сфері духовного життя суспільства, по–друге, як споживач матеріальних і духовних благ, по–третє, як моральна і культурна особистість, як цінитель і дбайливий охоронець культурних цінностей, створених людством, по – четверте, як активний громадський діяч, громадянин і, нарешті, як творець нової сім'ї, побудованої на високій моральній основі.

У центрі гармонійного всебічного розвитку стоїть висока моральність. Життя, праця, навчання, взаємовідносини в колективі — усе це В.О.Сухомлинський та його колеги прагнули одухотворити високими моральними ідеалами. Вони прагнули до того, щоб у житті шкільного колективу якнайповніше розкривався принцип: людина людині друг, товариш і брат.

Здійснення всебічного розвитку вимагає глибокого переплетення і взаємного проникнення розумового, фізичного, морального, трудового, естетичного виховання, щоб усі ці сторони виховання являли собою єдиний цілісний процес. Усе, що дається вихованцям і що вони дають суспільству, має єдину кінцеву мету: виховати людину з ясним розумом, благородним серцем, золотими руками, яка з повагою ставиться до інших членів суспільства, здатна цінувати, берегти, поважати працю, моральну гідність, розум, красу інших людей.

Так, розумове виховання спрямовується не тільки на розвиток і збагачення інтелекту, а й на формування благородних моральних і естетичних якостей — готовності віддавати свої знання людям, працьовитості, почуття краси в природі і в суспільному житті. Учні не тільки споживачі й цінителі багатств, створених людством, а й творці нових цінностей, які в тій чи іншій формі віддаються суспільству, приносять користь людям.

Для всебічного розвитку людини особливо важлива єдність праці та інтелектуального життя. Дух творчості, дослідження, дослідництво, перетворення праці на основі досягнень науки і техніки — це дуже важлива риса духовного життя шкільного колективу. Дитина працює, думаючи, і думає, працюючи. Творче міркування в процесі праці — одно із джерел працьовитості. Важливе виховне завдання педагогічний колектив В.О.Сухомлинського вбачає в тому, щоб із школи виходили в життя люди високої трудової культури, здатні не тільки створювати матеріальні цінності, а й перетворювати працю.

Інтелектуальний і трудовий розвиток учнів. Кожному ступеню інтелектуального розвитку особистості відповідає певний рівень трудової майстерності, трудової зрілості. Учень, який на уроці математики розв'язує задачі із застосуванням тригонометричних функцій, стоїть високо за рівнем трудового розвитку: володіє порівняно складними уміннями і навичками електромонтажної справи і радіотехніки, управляє двигуном внутрішнього згоряння, налагоджує металообробні верстати, виготовляє інструменти для обробки дерева і металу тощо. В єдності інтелектуального і трудового розвитку ми вбачаємо практичне виконання важливого завдання школи: громадянин, який здобув середню освіту, вже в отроцтві і ранній юності оволодіває якомога ширшим колом порівняно складних умінь і навичок, щоб у зрілому віці йому не довелося оволодівати азами техніки.

Нині школа вносить докорінну зміну в уявлення про сили і можливості людини в роки дитинства. Учні початкових класів (7—11 років) оволодівають значно ширшим колом знань і вмінь, ніж вони оволодівали раніше; навчання можна починати не з семи, а з шести років; початкову освіту можна дати не за чотири, а за три роки. Корінь цих можливостей — в єдності інтелектуального і трудового розвитку (9—10-річного учня можна навчити працювати на токарному верстаті, а це вміння значно розширює сферу його інтелектуальної праці). Чим складніші вміння і навички, якими оволодіває дитина вже в молодшому віці, тим вищого рівня досягає вона в своєму розумовому розвитку до закінчення середньої школи.

Справжнє виховання неможливо здійснити, якщо вихованці тільки споживають матеріальні й духовні цінності, що їх створює і дає школі суспільство. Виховання — в активній праці, у створенні й зміцненні матеріальної бази педагогічного процесу, у створенні матеріальних цінностей, потрібних для життя, праці, інтелектуального й естетичного розвитку. У цій праці — важлива передумова єдності інтелектуальної і трудової зрілості.

Розвиток науки, техніки, думки — основа технічного прогресу нашої країни. Завдання загальноосвітньої школи — виховувати в своїх вихованців любов до знань, книжки, науки. Це завдання здійснюється завдяки багатим науковим, інтелектуально-творчим інтересам учителів і учнів.

Шлях у науку починається в загальноосвітній середній школі. Це передбачає створення необхідних матеріальних умов. Кожен учень у старших класах має можливість виходити за межі програми з того предмета, який його найбільше цікавить, до якого в нього розкриваються задатки і розвиваються здібності. У зв'язку з цим, крім обов'язкової для всіх програми, доцільно створити окрему програму інтелектуального і трудового розвитку й удосконалення. В.О.Сухомлинський та його педагогічний колектив добивався того, щоб у кожному учневі розкрився його задаток, щоб кожен учень знайшов свою улюблену справу, став майстром у цій справі, пережив щастя творчої праці.

У процесі виховання розвиваються здібності й обдарування кожного вихованця. В майбутньому одні стануть ученими, мислителями, художниками, інші — інженерами, техніками, лікарями, педагогами, треті — слюсарями і токарями, механізаторами сільського господарства, але всіх їх ріднить спільна риса — провідна роль розуму, творчості в праці. Творчість слюсаря і токаря, електромонтера і будівельника, тваринника і рослинника — це така сама творчість, як і творчість математика-мислителя або конструктора, композитора або живописця. Відкрити в кожній людині її задатки і здібності, дати їй щастя цікавої, інтелектуально повноцінної творчої праці для суспільства, для щастя народу — таке завдання школи. Увага до кожної індивідуальності, піклування про кожного вихованця, чуйне, вдумливе ставлення до позитивних рис і недоліків кожної дитини — це основа основ процесу виховання.

Багатство інтересів, нахилів, здібностей в учнівському колективі багатогранне. Це багатство не можна підігнати під один шаблон. Виробниче навчання старшокласників, побудоване на тому, ще без учні даної школи оволодівають однією і тією ж самою спеціальністю, не виправдало себе на практиці. Середня загальноосвітня школа — це школа політехнічна; головне її завдання — дати учням глибокі, міцні знання основ наук, навчити орієнтувався в найважливіших галузях сучасного виробництва; поєднувати теоретичні знання з практичними вміннями в такому напрямі, щоб повною мірою розкривалися індивідуальні задатки, здібності й нахили.

Школа виховує тим, що в ній панує атмосфера цікавого, багатогранного інтелектуального життя. Не всі знання можуть знайти застосування в праці. Система навчально-виховної роботи по В.О.Сухомлинському ґрунтується на тому, що кожний вихованець, морально і практично готуючись до праці, водночас не ставить оволодіння знаннями в пряму залежність від того, якою конкретною трудовою діяльністю він займатиметься. В оволодінні знаннями діти вбачають не тільки обов'язок, а й потребу: без постійного інтелектуального зростання життя здається їм сірим, нецікавим. Виховання цієї духовної потреби — дуже важлива умова гармонії здібностей та інтересів. Проблеми науки і техніки, соціального, морального й естетичного розвитку суспільства обговорюються учнями старших класів на диспутах, у бесідах, на вечорах запитань і відповідей, юнаки й дівчата беруть їх близько до серця як справу глибоко особисту.

Всебічний розвиток особистості пов'язаний з оволодінням глибокими знаннями, активною громадською і трудовою діяльністю і можливістю вільно вибирати професію. Усе це передбачає поєднання особистих і громадських інтересів, а професія повинна відповідати задаткам і покликанню людини. У цьому велика відповідальність покладається й на учителів. Розквіт людської особистості В.О.Сухомлинський та його колеги вбачає в тому, щоб кожний займався улюбленою працею, і чим глибше він вникне в цю працю, тим більше розвиватимуться його здібності й талант, тим щасливішим буде його життя.

В.О.Сухомлинський та його колеги вбачали своє завдання в тому, щоб у роки отроцтва і ранньої юності кожний їх вихованець свідоме знайшов себе, розкрив себе, вбрав собі той життєвий шлях, на якому його праця досягне найвищого ступеня майстерності— творчості. Найголовніше в розв'язанні цього завдання — помітити в кожній дитині її найсильнішу сторону, знайти в ній ту “золоту жилку”, від якої починається розвиток індивідуальності, добитися того, щоб дитина досягла видатних для свого віку успіхів у тій справі, яка найбільш яскраво виявляє, розкриває її природні задатки.

Предметом особливої уваги педагогічного колективу є індивідуальна робота з дітьми, що мають нахил до того чи іншого виду інтелектуальної діяльності (або діяльності в галузі мистецтва). У методиці організації уроків, у системі позакласної роботи, у формуванні духовних інтересів колективу — скрізь здійснюється спеціальна спрямованість виховання: розвиток обдаровань, виховання розуму, творчих здібностей учнів, які стануть у майбутньому вченими, мислителями, письменниками, художниками.

Майстерність педагога полягає в умінні побачити обдарованість дитини, визначити сферу застосування її інтелектуальних і творчих сил та поставити перед нею завдання, щоб розв’язуючи їх, вона долала труднощі і щоб це сприяло дальшому розвитку її здібностей. В.О.Сухомлинський та його колеги дбали про те, щоб учні жили в позаурочний час багатим інтелектуальним життям і щоб це життя позначалося на духовному розвиткові колективу, підносило розумовий рівень усіх учнів, розвивало здібності менш обдарованих.

Однією з найважливіших умов розвитку індивідуальності є наявність вільгого часу. Задатки й обдарованість дитини розкриваються лише за умови, якщо в неї щодня є час для заняття улюбленою працею, працею за своїм вибором. Тому В.О.Сухомлинський та його колеги розглядають надання учневі вільного часу як створення неоціненного багатства. Зокрема, одну із цілей удосконалення педагогічного процесу на уроках В.О.Сухомлинський вбачає в полегшенні праці, потрібної для засвоєння програмного матеріалу, і, отже, у створенні вільного часу. У своїй виховній роботі В.О.Сухомлинський та його колеги взяли за правило: дитина повинна мати стільки вільного часу, скільки вона витрачає на уроки в школі. Особливо це важливо в старшому віці.

Що таке самовиховання? Найважливіший елемент шкільного виховання — самовиховання. В.О.Сухомлинський та його колеги організували життя школярів так, щоб якомога більше часу, протягом якого відбувається гра інтелектуальних, моральних, вольових сил у колективі, йшло на добровільну, цікаву для кожного учня діяльність, яка породжує в нього нові інтереси і запити.

Багатогранне духовне життя колективу вихователів і вихованців — їх праця, моральний, інтелектуальний і естетичний розвиток, громадська діяльність — це не тільки об'єкт педагогічного керівництва з боку вчителів і директора школи, а й сила, що виховує. Майстерність виховання саме й полягає в умінні збудити цю силу до життя і надалі керувати нею. Духовне життя вихованців досягає при цьому такого високого рівня самостійності, що на певному етапі вихованці забувають про те, що вчитель — не тільки старший товариш, а й наставник.

Як відомо, педагогічний ефект будь-якого виховного явища тим вищий, чим менше дитина відчуває в ньому задум педагога. Цю закономірність В.О.Сухомлинський вважає серцевиною педагогічної майстерності, основою вміння знайти шлях до серця дитини, підійти до неї так, щоб будь-яка справа, до якої її залучають, ставала для неї потребою, пристрастю, мрією, а вихователь — її товаришем, другом, однодумцем.

Від того, наскільки глибоко володіє цією майстерністю керівник школи, залежить виховна цілеспрямованість усього шкільного життя, у цьому — запорука вміння директора об'єднувати виховні зусилля педагогів. Ця майстерність у поєднанні з любов'ю до дітей, всебічною освіченістю, загальною і педагогічною культурою — найголовніша умова успішного керівництва педагогічним колективом.

Самовиховання полягає в тому, що, пізнаючи навколишній світ — природу, працю, суспільне життя, вихованець пізнає й самого себе, оцінює свої переконання, вчинки, поведінку з погляду найвищих ідеалів — норм моралі.

Самопізнання, самоствердження немислимі без ідеалу, без взірця, який хвилює, захоплює, дивує, надихає дитину, підлітка, юнака, дівчину. Натхнення, захоплення ідеалом породжують прагнення бути добрим, пробуджують думки про самого себе, вчать бачити в собі добре й погане. Вихованець починає свідомо випробовувати свої вольові й моральні сили, ніби перевіряючи себе.

На цьому етапі духовного розвитку, який збігається з переходом від дитинства до отроцтва, потрібно, щоб педагоги і шкільна адміністрація виявляли велику чуйність, увагу, тактовність, величезну повагу до особи вихованця. Підлітки хочуть керувати не тільки організаційною стороною діяльності свого колективу, а й духовними процесами, що зачіпають думки, почуття, переживання. Треба чуйно ставитися до внутрішнього духовного світу підлітків, не нав'язувати їм грубо своїх думок, терпляче вислуховувати їхні висловлювання (іноді навіть і неправильні!), вступати з ними в суперечку як рівний з рівним.

Педагогічне керівництво самовихованням — дуже тонка, копітка робота, зміст якої полягає в тому, що вже в роки дитинства й отроцтва треба навчити людину примушувати себе працювати, дотримувати певного режиму, переборювати труднощі, долати власні слабості. Треба також переконати вихованців у тому, що перевіряти свої вольові сили можна не тільки у виняткових обставинах, що незвичайні ситуації створюються активними зусиллями людини в звичайних життєвих умовах і вольовою людиною можна стати в звичайній праці, долаючи перешкоди, навіть борючись із власними слабостями.

Педагогічне керівництво В.О.Сухомлинського самовихованням враховує, що загальноосвітня середня школа в країні — різновікова школа. За його глибоким переконанням, це не тільки не утруднює виховну роботу, а, навпаки, полегшує її. Самовиховання в умовах різновікового колективу набуває характеру моральних суспільних відносин між старшими і молодшими. В.О.Сухомлинський та його колеги вбачають своє важливе виховне завдання в тому, щоб юнаки, дівчата, підлітки були вихователями молодших школярів. Тільки за цієї умови можна повністю враховувати вікові особливості.

В умовах колективного самовиховання істотну роль відіграє, зокрема, те, що в молодшому віці моральні поняття, уявлення, оцінки утверджуються в свідомості завдяки яскравим, емоційно насиченим взаємовідносинам, а ці взаємовідносини створюються переважно тоді, коли маленьких дітей і їх старших друзів об'єднують дружба, цікава діяльність. Вкладаючи духовні сили в своїх маленьких товаришів, підлітки, юнаки і дівчата в цій діяльності не тільки виявляють, а й пізнають себе.

Формування свідомості учня. Найважливішим завданням виховання як специфічного процесу, що певною мірою не залежить від навчання, є формування свідомості — світоглядних, моральних і естетичних понять, поглядів, переконань, багатогранних спонукань до морально значущих вчинків.

Формування свідомості — це перетворення знань у власні переконання, власну зацікавленість у торжестві істини.

Переконання формується тоді, коли; вихованець усвідомлює істину в процесі активної діяльності, проймається глибокими інтелектуальними, моральними, естетичними почуттями, завдяки чому не тільки стають зрозумілі йому велич і краса ідеї, що захопила його, а й ця ідея зумовлює велич і красу його власної душі, його власних вчинків. Цей процес — винятково важливий бік самовиховання. В.О.Сухомлинський прагне так організувати духовне життя колективу, щоб ідеї якомога глибше проникали в свідомість, оволодівали почуттями, помислами кожного вихо-ванця, ставали його провідним вогником в особистому житті, а коли вихованець, захоплений новою ідеєю, прагнутиме втілити її в життя, обстановка шкільного життя повинна сприяти його активній діяльності.

Активна діяльність, вчинки, праця, боротьба з труднощами — це найважливіші передумови переконаності. Якими б далекими від повсякденної життєвої практики не були ті наукові істини, що розкриваються перед учнями — підлітками, юнаками і дівчатами — у процесі навчання (наприклад, нескінченність світу в просторі і часі, можливість розумного життя на інших планетах), їх інтелектуальне життя вчителі прагнуть спрямовувати так, щоб знання матеріалу, ніби й далекого від життєвої практики, служило їхнім земним інтересам, викликало в них бажання здійснювати добрі вчинки, віддавати всі свої сили в ім'я торжества істини.

Формування свідомості при оволодінні науковими знаннями вимагає включення в процес пізнання всіх сфер особистого духовного життя, особливо почуттів. Вихованець захоплюється величчю, мужністю, духовною красою людей, які боролися за торжество наукових поглядів на світ; у нього пробуджується бажання глибше осмислити світ, що його оточує. Він пильно вдивляється в явища, події, вчинки людей. Він з тривогою доходить висновку, що на землі ще багато негідного високого імені людини, що треба покінчити не тільки із соціальною несправедливістю, війнами, загрозою атомного самознищення, а й з усім відсталим, вульгарним, що є в нашому повсякденному житті. Усі ці думки спонукають підлітка, юнака, дівчину щось робити, в чомусь виявити своє активне ставлення до світу.

Предметом особливої турботи педагогічного колективу і кожного вчителя є те, щоб добру і злу, які пізнаються в процесі навчання й суспільного життя, давалася чітка ідейно-політична оцінка. Ідеал В.О.Сухомлинського — щоб із школи вийшли в життя люди з громадянською свідомістю, цілісним світоглядом, готові виявляти мужність у протистоянні злу. В.О.Сухомлинський прагне до того, щоб душа підлітка, юнака обурювалася, повставала проти зла. Це благородне почуття — основа глибоких громадянських якостей. Знання, тісно пов'язані зі світом сучасності, стають дорогими для вихованця. Він дорожить ними як особистим духовним багатством. Він відстоює їх. Він готовий боротися за честь і велич своєї Батьківщини. Він бореться за Батьківщину своєю працею.

Знання стають переконаннями за умови, якщо учень використовує їх для набування нових знань, для розширення кругозору, для знаходження — самостійно, своїми силами—відповіді на численні запитання, що виникають у нього в процесі праці, громадської діяльності, духовного життя, полегшує їй дальше навчання, тому що в неї з’являються нові інтелектуальні потреби. І чим більше цих потреб — дізнатися, пояснити, дослідити, заглибитися в те чи інше питання в процесі читання або експериментальним шляхом, тим багатше духовне життя учня, тим глибші його науково-матеріалістичні переконання.

Одне з центральних завдань школи — виховання благородних почуттів: моральних, інтелектуальних, естетичних. Високі, благородні почуття — це любов до Батьківщини, до людей, до праці, до культури, поважання людської гідності кожного свого співвітчизника і кожної чесної людини на землі, почуття дружби, товаришування, радість пізнання і перетворення світу, безкорислива насолода культурними багатствами, створеними людством.

Справжня людина немислима без добрих почуттів. Виховання, по суті, починається з формування душевної чуйності — вміння відгукуватися серцем, думками, почуттями на все те, що відбувається в навколишньому світі. Душевна чуйність — це той загальний фон гармонійного розвитку, на якому будь-яка людська якість — розум, працьовитість, талант — набуває справжнього змісту, дістає найбільш яскраве звучання.

У практиці В.О.Сухомлинського та його колективу виховання почуттів проймає все, що діти роблять, бачать, слухають. Одночасно з логічною розумовою оцінкою дитина дає всьому тому, що вона бачить навколо себе, що вона робить, також емоційну оцінку. Більше того, якщо пізнання не забарвлюється почуттям, дитина не до кінця бачить те, що постає перед нею. Насамперед емоційне ставлення виявляється до тих подій, фактів, у яких розкривається суть добра і зла, справедливості і несправедливості, чесності і безчестя.

Нехай дитина переживає обурення, коли дізнається про негідний вчинок або бачить цей вчинок,— це одне з важливих правил нашого морального виховання. Хвилююче бажання бути хорошим, виявлення цього бажання в активній поведінці — найважливіша передумова виховання таких почуттів, як почуття обов’язку, любові до Батьківщини і до людини, дружба, повага до жінки; таких інтелектуальних почуттів, як чіткість думки, впевненість, почуття нового, а також естетичних почуттів — почуття прекрасного, героїчного, драматичного. Велич духу, який виховували В.О.Сухомлинський та його колеги в молодому поколінні, саме й характеризується великою емоційною чутливістю до навколишнього світу.

Нехай дитина якомога частіше переживає радість добрих вчинків, нехай моральне й естетичне задоволення від цих вчинків дає їй повноту духовного життя,— це один з головних законів життя учнівського колективу. Сферою діяльності, в якій здійснюються ці вчинки, е турбота про людину. Емоційне благородство виховується за умови, коли дитина приносить радість іншим людям і – сама дістає від цього моральну й естетичну насолоду. Той, хто лишається байдужим до горя чи негод іншого, не виконує обов’язку людини.

Людина не може готуватися до того, щоб пережити те чи інше почуття. Почуттю наказувати не можна, говорив К. С. Станіславський. Звідси зрозуміло, наскільки важливою є педагогічна майстерність, уміння впливати на виховання, щоб «підвести» його до виявлення почуттів.

Суть цієї майстерності — в умінні знайти, помітити, а іноді й створити психологічну ситуацію, що збудила б емоційне ставлення до явищ навколишнього світу. Багатство і різноманітність цих ситуацій залежить від того, наскільки глибоко вихователь зуміє проникнути в духовний світ дитини; збудити в дитині емоційну чуйність до того, що вона бачить; створити в ній емоційне ставлення до самої себе; спонукати її до виявлення благородних почуттів в активній діяльності.

Особливо велике значення має використання і створення такої психологічної ситуації, в якій думку, ідею глибоко переживає весь дитячий колектив. У цьому разі треба тільки дуже уважно стежити за тим, щоб жодна дитина не лишилась не охопленою виниклим поривом благородного почуття, що спонукає до дії. Чим більше мета приваблює людину своїм моральним благородством, тим сильніше виявляються почуття, що супроводжують її вчинки.

Розкриття цієї привабливості, пробудження моральних та естетичних почуттів і на їх основі прагнення до досягнення мети — важлива передумова педагогічної майстерності у вихованні в учня також і вольових якостей. Треба лише, щоб, пояснюючи учням зміст відповідної діяльності, вихователь створював у них уявлення про те, що їх зусилля, спрямовані на подолання труднощів,— це частина захоплюючої боротьби за утвердження своєї особистої гідності, особливо якщо в цій діяльності розкриваються мотиви обов’язку перед суспільством, боротьбі за утвердження нормальних відносин між людьми.

Підлітки, а тим більше юнаки і дівчата прагнуть гартувати свою волю серйозними, як вони кажуть, справами: сама природа юності вимагає, щоб перед вихованцями виникали труднощі, які виходять за межі навчання. Для вольового загартування треба залучати підлітків, юнаків і дівчат до праці, що має велике суспільне значення, відіграє певну роль у створенні а зміцненні матеріально – технічної бази суспільства. В.О.Сухомлинський та його колеги вважають винятково важливим моментом формування свідомості учнів, виховання громадянськості, те, щоб і в емоційній оцінці праці, яку виконує колектив, яскраво виступала суспільна, громадянська спрямованість. Найбільшу виховну силу має та праця, в якій підліток, юнак відчуває себе громадянином і борцем.

Моральна значущість мети підносить працю, учні вбачають у ній перевірку, випробування, утвердження своїх вольових сил. При цьому дуже важливо знайти для кожної дитини той ступінь фізичного, інтелектуального і вольового напруження, який дасть змогу їй досягнути мети, пережити радість успіху, але не вичерпає всіх її духовних сил, не дозволить їй остаточно видихнутись. Якщо вихователь не зуміє правильно розрахувати сили дитини, то вона або не знаходить праці для випробування своєї волі, або ж непосильна праця призводить до фізичного й духовного її виснаження — і в тому і в іншому випадку вона відступає перед труднощами. Додержання цього правила у використанні вольового фактора в навчанні і в суспільно корисній праці — дуже важлива умова єдності виховання і самовиховання. В.О.Сухомлинський та його колеги уважно стежили за тим, якою мірою вольове напруження дитини відповідає її внутрішнім духовним силам.

Уміння внести в працю учнів вольове начало — важлива риса педагогічної майстерності. Кожний вихователь старанно вивчає індивідуальні сили дітей і надалі уважно стежить, щоб вихованець, виконуючи ту чи іншу роботу, що вимагає від нього напруження фізичних і розумових сил, не тільки добивався мети, а й переживав у зв'язку з цим моральне задоволення. Не допускати розчарування дитини в навчальній праці, навчити її якнайменше витрачати свої сиди даремно — це винятково важлива умова виховання в учня звички примушувати себе.

Важливе виховне завдання В.О.Сухомлинський вбачає у формуванні в учнів корисних звичок і в запобіганні шкідливим.

Корисні звички охоплюють насамперед сферу праці, взаємовідносин у колективі. Формування корисних звичок В.О.Сухомлинський пов’язує з вихованням почуттів і взагалі з емоційним життям дитини. Він так організував життя і працю дітей, щоб діяльність, потрібна для утвердження корисних звичок, викликала й поглиблювала в них життєрадісні, світлі почуття, залишала слід у душі як щось приємне. Емоційно – естетичне спонукання робить працю, що повторюється день у день, духовною потребою. І тільки тоді, коли людина відчуває, переживає цю потребу, її власні вольові сили стають джерелом самовиховання — найважливішого фактора закріплення корисних звичок.

Чим більше повсякденна трудова діяльність учнів стає в них звичкою, тим ширші перспективи для дальшого їх морального розвитку, для формування в них нових моральних якостей, вироблення нових інтересів, запитів, потреб. У таких умовах перед вихователем відкриваються безмежні можливості для розкриття в кожному з підопічних його індивідуальної обдарованості, його покликання.

Такі педагогічні переконання колективу В.О. Сухомлинського. Вони сформувалися й утвердилися в процесі спільної цілеспрямованої творчої праці.

Підведення підсумків про виховну роботу. Завдяки єдиним педагогічним переконанням В.О.Сухомлинський та його колеги впевнено добивалися мети. Ця мета — якомога повніше розкрити здібності кожного юнака, кожної дівчини, що вступають у життя. Прагнення розвинути здібності і таланти всіх без винятку дітей, що прийшли у школу, червоною ниткою проходить через усю навчально-виховну роботу В.О.Сухомлинського. На першому місці стоїть формування моральної і громадянської зрілості. Багаторічний досвід переконав колектив, що здібності, обдаровання, людська особистість розквітають лише на фоні громадянської зрілості. Якщо в людини міцна громадянська позиція, їй буде доступна творчість.

В.О.Сухомлинський та його колеги прагнули дати правильний напрям розвиткові людської індивідуальності, так будувати навчальну і виховну роботу, щоб жодний вихованець не почував себе нездібним. Наприклад, юнак має досить посередні здібності до творчого мислення, але в нього можуть бути неабиякі здібності до якогось виду трудової діяльності, їх тільки треба розвивати. І В.О.Сухомлинський та його колеги добивалися того, що він досягає майстерності, досконалості: один — у рослинництві, другий — у технічній творчості, третій — у будівельній справі, четвертий — у догляді за тваринами. Цілеспрямованість виховання в тому й полягає, щоб дати людині пізнати щастя праці і сьогодні, і в майбутньому.

У своїй роботі В.О.Сухомлинський додержував правила не допускати, щоб навіть один день шкільного навчання був без успіху, без результату. З учнями, що з трудом опановують знання, він проводив копітку індивідуальну роботу. Розвиваючи індивідуальні нахили цих учнів, В.О.Сухомлинський добивався, щоб кожний з них досяг успіху, якщо не в навчанні, то в праці. Цей успіх стає моральною підтримкою, яка надихає учня на подолання труднощів у навчанні.

В школі у В.О.Сухомлинського, як правило, не було другорічників: на другий рік залишалися лише окремі діти, які хворіли тривалий час. Серед факторів, які забезпечують підвищення якості шкільної підготовки підростаючого покоління, на першому місці — піклування про здоров'я дітей.

Здійснюючи навчально-виховну роботу в тісному зв'язку з життям, з практикою, В.О.Сухомлинський та його колеги прагнули до того, щоб у виховний процес проникали найпередовіші явища суспільного життя. Кожний вихованець на власному досвіді переконується, що духовне, культурне зростання можливе лише при наявності творчої праці великої суспільної значущості і що праця стає цікавою, захоплюючою тільки тоді, коли вона осяяна громадянським почуттям, розумом і творчим задумом. Тому В.О.Сухомлинський прагнув зробити багатогранними спільні інтереси, що об'єднують дітей у колектив: це й цікавий задум творчої праці, і захоплююча книжка, і соціальна моральна естетична проблема, що хвилює суспільство і через те схвилювала дітей, і дозвілля, подорож, туристичний похід, ігри тощо.

Спрямованість суспільства до перетворення науки в безпосередню продуктивну силу В.О.Сухомлинський намагався якомога яскравіше відбити у виховній роботі. Сільськогосподарська праця учнів у школі була насичена експериментуванням, дослідженнями. Творча думка дітей у технічних гуртках спрямована на те, щоб ручну працю замінити механізмом. Юні хіміки заклопотані проблемою підвищення родючості ґрунту хімічними засобами. Єдність фізичної праці і наукової думки — це одне з головних джерел самовиховання в процесі праці.

Зв'язок школи з життям В.О.Сухомлинський та його колеги здійснювали також, формуючи в свідомості вихованців моральне переконання, що головне джерело матеріального добробуту і повноти духовного життя — це праця робітників і селян, тих, хто виробляє метал і вугілля, нафту і машини, електроенергію й добрива, хліб і м'ясо; праця — основа людського щастя. Уся система морального і трудового виховання спрямована на те, щоб утвердити в свідомості вихованця, який вступає на шлях самостійного трудового життя, прагнення створювати матеріальні блага і цінності для якомога ширшого кола членів суспільства. З раннього дитинства вихованці дістають задоволення від того, що вони щось дають суспільству, людям, привчаючись вбачати в цьому моральне виправдання того, що вони одержують всілякі блага від старших поколінь.

У творчій праці педагогічного колективу В.О.Сухомлинського велику роль відіграло переконання в тому, що без самовиховання немає справжнього виховання. Учнівський колектив розглядається як самостійну, активну виховну силу, а педагогічне керівництво цією силою вбачало в тому, щоб, аналізуючи навколишню обстановку, знаходити в ній реальні можливості для активної участі в житті суспільства. Формування і розвиток суспільної самосвідомості колективу, виховання почуття колективної відповідальності перед суспільством — основа самодіяльності і самостійності. Неприпустимі організація заради організації, підкоряння заради підкоряння, керівництво заради керівництва. Так, наприклад, ніякого колективу і ніякої самодіяльності не буде, якщо вихованців не надихає єдина думка, якщо вони не відчувають, що їхня праця — це частка праці народу, що їхні ідеали—це ідеали народу.

Педагогічне керівництво учнівською самодіяльністю полягає також у тому, щоб використовувати численні можливості, які надає життя, для найрізноманітніших духовних зв'язків між вихованцями, щоб у єдиному загально-шкільному колективі було багато колективів, в основі яких лежить спільність інтересів, діяльності, задумів, захоплень. Це питання має першорядну важливість для розвитку індивідуальності кожного вихованця.

Кожна людина має свої духовні потреби й інтереси, і немає такого універсального колективу, в якому всі вони могли б знайти повне задоволення. Задовольнити їх можна лише за умови, коли духовне життя кожного вихованця проходить у кількох колективах, до того ж кожний з них має свою специфічну мету і сферу діяльності. В одному колективі задовольняються інтереси, пов'язані з інтелектуальним розвитком; у другому вихованець розвиває естетичні нахили; в третьому його об'єднує з товаришами спільність творчої праці; четвертий колектив створюють самі школярі для організації дозвілля тощо. Одні колективи існують у школі, інші — за місцем проживання учнів. Одні об'єднують учнів різних вікових груп, в інші входять школярі одного віку. Багатогранність колективістських зв'язків забезпечує справжню самодіяльність. Але є виховна сила, яку нічим не можна замінити,— єдиний колектив як школа громадянського виховання.


14.01.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!