• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

ХХІ століття - це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, у якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і культури всього населення набувають вирішального значення для економічного і соціального поступу країни. Інтеграція і глобалізація соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі, перспективи розвитку української держави на найближчі два десятиліття вимагають глибокого оновлення системи освіти, зумовлюють її випереджувальний характер.

Входження України у світовий освітній простір зумовлює приведення вітчизняних освітніх стандартів, зокрема щодо тривалості здобуття загальної, середньої освіти, у відповідність з нормами світового співтовариства (не менше 12 років).

Охоплення дітей 6-річного віку шкільним навчанням дозволить виправити ситуацію, яка склалася нині щодо недостатнього використання психологічних можливостей шостого, сьомого року життя дитини для її повноцінного розвитку.

Загальна середня освіта має забезпечити умови для морального, інтелектуального, фізичного, художньо-естетичного розвитку учнів, виховання громадянина демократичного суспільства, яке визнає освіченість, вихованість, культуру найвищими цінностями, незамінними чинниками соціального прогресу.

Середня загальноосвітня школа є тим основним соціальним інститутом, що реалізує мету загальної середньої освіти, робить вирішальний внесок у формування інтелекту, самосвідомості нації, забезпечення її фізичного і духовного здоров'я.

Основними завданнями загальноосвітньої школи є:

• різнобічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення її задатків і здібностей, формування ціннісних орієнтацій, задоволення інтересів і потреб;
• збереження і зміцнення морального, фізичного і психічного здоров'я вихованців;
• виховання школяра як громадянина України, національно свідомої, вільної, демократичної, життєво і соціально компетентної особистості, здатної здійснювати самостійний вибір і приймати відповідальні рішення у різноманітних життєвих ситуаціях;
• формування у школярів бажання і. уміння вчитися, виховання потреби і здатності до навчання упродовж усього життя, вироблення умінь практичного і творчого застосування здобутих знань;
• становлення в учнів цілісного наукового світогляду, загальнонаукової, загальнокультурної, технологічної, комунікативної і соціальної компетентностей на основі засвоєння системи знань про природу, людину, суспільство, культуру, виробництво, оволодіння засобами пізнавальної і практичної діяльності.

Школа - це простір життя дитини; тут вона не готується до життя, а повноцінно живе і тому вся діяльність навчального закладу вибудовується так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектувальника власного життя, гармонізації і гуманізації відносин між учнями і педагогами, школою і родиною, ґрунтуючись на ідеї самоцінності дитинства, діалогу, усвідомленого вибору особистого життєвого шляху.

Структура 12-річної школи. 12-річна школа має три ступені: початкову, основну і старшу, які можуть функціонувати разом або окремо. Середні загальноосвітні навчальні заклади. на договірних засадах можуть входити до складу різноманітних. навчально-виховних комплексів, зберігаючи статус юридичної особи.

Обов'язковість повної загальної середньої освіти, збільшення терміну навчання вимагають уточнення функцій і пріоритетних завдань кожного ступеня школи і водночас забезпечення її цілісності.

Початкова школа є чотирирічною. До неї вступають діти, яким до 1 вересня, як правило, виповнилося 6 років, і які за результатами медичного і психологічного обстеження не мають протипоказань для систематичного шкільного навчання.

Кожна дитина до школи має одержати відповідну підготовку за вимогами базового компонента дошкільної освіти у дошкільних навчальних закладах, при школі чи в сім'ї.

Початкова школа, зберігаючи наступність із дошкільним періодом дитинства, забезпечує подальше становлення особистості дитини, її інтелектуальний, фізичний, соціальний розвиток. Пріоритетними у початкових класах є загально навчальні, розвивальні, виховні, оздоровчі функції. Характерним для початкової школи є практична спрямованість змісту, інтеграція знань, що дозволяє краще врахувати визначальну особливість молодших школярів освоєння навколишньої дійсності.

Основна школа (5-9 класи) дає базову загальну середню освіту, що є фундаментом загальноосвітньої підготовки всіх школярів, Формує в них готовність до вибору і реалізації форми подальшого одержання освіти і профілю навчання. У цьому віці в учнів загалом завершується формування загально навчальних умінь і навичок, оволодіння навчальним матеріалом на рівні, достатньому для подальшого навчання. Важливого значення надається формуванню здорового способу життя, правовому й екологічному вихованню. Завершуючи основну школу, учні на практичному рівні мають добре володіти українською мовою, рідною мовою у школах національних меншин, однією іноземною мовою, вміти користуватися комп'ютером.

У 7-9 класах пізнавальні інтереси учнів стають стійкішими, з'являються нові, досить сильні мотиви навчання, змінюються критерії самооцінки й оцінки навколишнього, цілісність сприймання, досягаються якісні зміни у способах навчальної діяльності, зміцнюється воля і характер, прагнення до неформального спілкування і лідерства. Саме тут поступово розгортається систематичне вивчення основ наук, підвищується роль теоретичних знань у змісті освіти, забезпечується задоволення різноманітних пізнавальних інтересів школярів.

Старша школа (l0-12 класи) є останнім етапом одержання повної загальної середньої освіти, на якому завершується формування цілісної картини світу, оволодіння способами пізнавальної. і комунікативної діяльності, уміннями одержувати з різних джерел і переробляти інформацію, застосовувати знання. Старша школа функціонує переважно як профільна. Це створює значно кращі умови для диференційованого навчання, врахування індивідуальних особливостей розвитку учнів, які відрізняються передусім якісним складом своїх здібностей. Тут доцільним є поглиблене вивчення окремих предметів, широке використання курсів за вибором (економіки, екології, психології, програмування, соціальних тренінгів, автосправи тощо), факультативів.

Повна загальна середня освіта має бути доступною для всіх дітей незалежно від місця проживання і соціального статусу батьків. Між етапами шкільного навчання не повинно бути бар'єрів для переходу учнів від одного етапу до іншого.

Зміст, загальної середньої освіти. Модернізація змісту шкільної освіти ґрунтується на врахуванні позитивних надбань української школи і водночас передбачає істотні зміни, зумовлені сучасними тенденціями суспільного розвитку.

Зміст освіти у 12-річній школі оновлюється цілісно з урахуванням таких пріоритетів:

• створення передумов для різнобічного розвитку особистості, індивідуалізації та диференціації навчання, переходу до особистісне орієнтованих педагогічних технологій;
• виховання особистісних якостей громадянина – патріота України;
• формування життєвої, соціальної, комунікативної і  комп'ютерної компетентності учнів;
• і посилення практично-діяльнісної і творчої складових у змісті всіх освітніх  галузей;
• гуманізації та гуманітаризації змісту навчання;
• комплексної реалізації оздоровчої функції шкільної освіти;
• приведення обсягу і складності змісту у відповідність до вікових можливостей дітей, перспективами їх розвитку;
• забезпечення, у старшій школі профільності навчання, генералізації та інтеграції знань на основі фундаментальних ідей, законів і теорій;
• перерозподілу навчального змісту між ступенями школи;
• забезпечення наступності навчального змісту і вимог щодо його засвоєння між дошкільною освітою і початковою школою;
• початковою і основною школою;
• основною і старшою школою;
• загальноосвітньою підготовкою та вимогами професійно-технічної і вищої освіти.

Методологічною основою визначення змісту шкільної освіти є загальнолюдські і національні цінності, центрованість на актуальних і перспективних інтересах дитини. Зміст визначається на засадах його фундаменталізації, науковості і системності знань, Їх цінності для соціального становлення людини, гуманізації і демократизації шкільної освіти, ідей полі культурності взаємоповаги між націями і народами.

Зміст шкільної освіти детермінований українознавчим спрямуванням, що безпосередньо забезпечується вивченням таких загальноосвітніх предметів як

українська мова, українська література, історія України, географія України, українська художня культура тощо, а також шляхом висвітлення українознавчого матеріалу у змісті інших навчальних предметів.

Зміст шкільної освіти має бути осучаснений таким чином, щоб випускники 12-річної школи могли швидко адаптуватися у самостійному житті, цілеспрямовано використати свій потенціал як для самореалізації в професійному і особистому плані, так і в інтересах суспільства, держави.

Кабінет міністрів України постанова від 16. 11. 2000 р. № 1717 м. Київ

Про перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання

На виконання статей 12, 15 і 31 Закону України «Про загальну середню освіту" Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Здійснити перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання для учнів, які почнуть навчатися у першому класі 2001 року і в наступні роки, у три етапи:

• перший етап 31 вересня 200 І р. - у загальноосвітніх навчальних закладах І ступеня;
• другий етап з 1 вересня 2005 р. - у загальноосвітніх навчальних закладах ІІ ступеня;.
• третій етап з 1 вересня 2007 р. - у гімназіях, ліцеях, колегіумах, спеціалізованих школах та з 1 вересня 2008 року в інших загальноосвітніх навчальних закладах ІІІ ступеня (за винятком учнів, які вступили до першого класу чотирирічної початкової школи у 1999 році).

2. Затвердити Державний стандарт початкової загальної освіти (додається).

Дозволити Міністерству освіти і науки вносити до зазначеного Державного стандарту зміни непринципового характеру. Установити, що до затвердження державних стандартів базової і повної середньої освіти діють навчальні плани та програми, затверджені Міністерством освіти і науки, які прирівнюються до цих стандартів.

3. Міністерству освіти і науки, Академії педагогічних наук, Національній академії наук:

• здійснити протягом 2000-2002 років заходи, спрямовані на оновлення змісту загальної середньої освіти;
• відповідно до нової структури середньої загальноосвітньої школи, розробити навчальні плани і програми для загальноосвітніх навчальних закладів різних типів;
• забезпечити оновлення змісту, перехід на нову структуру та обсяги підготовки педагогічних кадрів відповідно до потреб системи загальної середньої освіти;
• розробити до 2003 року Державні стандарти базової і повної загальної середньої освіти, спеціальної загальної середньої освіти дітей з особливими потребами;
• запровадити ефективну форму державної підсумкової атестації випускників загальноосвітніх навчальних закладів І, ІІ і ІІІ ступенів;
• забезпечити конкурсний відбір підручників, навчальних посібників. іншої навчально-методичної літератури відповідно до нового змісту навчання і потреб загальноосвітніх навчальних закладів;
• вжити заходів до розроблення і впровадження у навчальний процес нових засобів навчання і педагогічних технологій, інформатизації середньої освіти комп'ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів;
• привести нормативно-правові акти в терміни, визначені пунктом 1 цієї постанови, у відповідність з новим змістом, структурою і 12-річним терміном навчання.

4. Міністерству охорони здоров'я, Міністерству освіти і науки внести до 1 вересня

2001 р, зміни і доповнення до Державних санітарних правил і норм «Устаткування, утримання загальноосвітніх навчально-виховних закладів та організація навчально-виховного процесу».

5. Міністерству фінансів, Міністерству економіки під час формування Державного бюджету України та Державної програми економічного і соціального розвитку України передбачати щороку кошти на забезпечення загальноосвітніх навчальних закладів підручниками, наочними посібниками, комп'ютерною технікою з відповідним програмним забезпеченням, іншими засобами навчання та навчальним обладнанням.

6. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям:

• розробити за погодженням з Міністерством освіти і науки та затвердити до І січня 200І р. регіональні плани переходу загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і І2-річний термін навчання;
• до І вересня 200І р. оптимізувати мережу загальноосвітніх навчальних закладів відповідно до освітніх потреб населення та соціально-демографічної ситуації в регіоні, розширювати можливості надання учням додаткових освітніх послуг;
• вжити заходів до гарантованого забезпечення підручниками і навчальними посібниками учнів загальноосвітніх навчальних закладів;
• здійснити підготовку і перепідготовку педагогічних працівників для організації навчання в загальноосвітніх навчальних закладах за новим змістом і структурою загальної середньої освіти;
• забезпечити підвищення рівня матеріально-технічного забезпечення та інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, оснащення їх необхідним обладнанням і устаткуванням.

7. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1998 р. N І2З9 «Про затвердження Базового навчального плану загальноосвітніх навчальних закладів» (Офіційний вісник України, 1998 р" N 31, ст. 1187).

Прем'єр-міністр України! В.ЮЩЕНКО

Д. БЕХ, доктор психологічних наук, дійсний член АПН України, директор Інституту проблем виховання

Виховання підростаючої особистості на засадах нової методології

Сучасна психолого-педагогічна наука докорінно переглядає свої методологічні підходи до морально-духовного виховання й розвитку підростаючої особистості. Від продуманості цієї роботи безпосередньо залежатиме те, якої особистісно перетворювальної проби будуть виховні методи як основний інструмент діяльності педагога.

Нині стало очевидним, що лише ті наукові положення матимуть перспективу, які покладаються на дитину в її сутнісному вимірі, звертаються до її свідомості й самосвідомості, до вищих її почуттів в опануванні морально-духовної культури і свого народу і людства в цілому.

Завважимо, що виховна методологія - це система положень, які виступають пояснювальними схемами в організації виховного процесу. 3 огляду на це пропонуємо виховні інваріанти, тобто усталені вимоги, на основі яких педагог зможе науково обґрунтовано виховувати дитину.

Формування в суб'єкта здібності й бажання усвідомлювати себе як особистість. Завдання допомогти дитині усвідомити себе як особистість має стати головним для педагога як організатора виховного процесу. Адже тільки через усвідомлення можливе опанування складових внутрішнього світу, тобто формування вихованця як суб'єкта власного морально-духовного розвитку. Але що означає усвідомити себе як особистість щодо дитини, яка ще має стати цією особистістю, в якої ще не розвинено базових особистісних цінностей? Тут слід виходити з того, що структура образу "Я" дитини переважно емоційно-чуттєва і чим молодший вік, тим ця особливість яскравіше проявляється. Тому треба створювати такі виховні ситуації, які вимагали б від вихованця прояву широкої емоційної палітри, але позитивної спрямованості, оскільки негативні емоції особистісне руйнівні.

Спеціальні психологічні дослідження засвідчують, що совість як система суспільне значущих моральних цінностей розвивається швидше з того емоційного матеріалу, який робить індивіда психічно сильним. Почуття ж страху, слабкості тощо блокують розвиток повноцінної особистості.

Усвідомлення вихованцем своїх почуттів, прагнень, намірів відбувається за допомогою внутрішнього мовлення. Можна стверджувати, що воно є процесом оснащення свого "Я", Основна функція внутрішнього мовлення - вплив швидше на своє "Я", ніж на інших людей. Коли дитина починає більше усвідомлювати себе як особистість, вона звертається безпосередньо до себе, не прагнучи вступити в спілкування з іншою людиною.

Використовуючи внутрішнє мовлення для представлення самому собі своїх почуттів щодо різних подій, вихованець у результаті такої внутрішньої праці визначає і спосіб взаємин з іншими людьми. Власне, дитина цим самим створює свій життєвий світ, у якому вона має здійснити себе, працюючи постійно над своїм особистісним проектом.

Якраз почуття вихованця щодо себе організовують його життєвий світ, визначаючи і його емоційну атмосферу й ціннісну спрямованість.

Культивування у вихованця цінності іншої людини. Шкільний вік виявляється сприятливим для виховання в дитини такого фундаментального для її морального розвитку новоутворення, яким є здібність цінувати особистість людини. Ця риса передбачає сформованість відповідних знань про дану людину і прагнення до їх реалізації в поведінці.

Якщо таке прагнення стає стійким, набуває ознаки поведінкової звички, то воно перетворюється на почуття любові до людини і проявляється в різноманітних добродійних вчинках. Це почуття має бути безумовним, таким, що не пов'язане з якоюсь вигодою для його носія.

Здібності цінувати особистість людини в дитини формуються двома шляхами. Перший з них - це детальне розкриття дитині позитивних сторін навколишніх - дорослих, старших дітей чи ровесників.

Слід звертати увагу на те, чим саме вихованець різниться від людей, яких йому ставлять за приклад для наслідування, чого йому не вистачає, щоб зрівнятися з ними в особистісному зростанні. Треба сповна підкреслювати, якою важкою морально-духовною працею дається людині та чи інша суспільно значуща якість чи цінність. Якщо вихованець переконуватиметься в обсязі й вагомості тих внутрішніх зусиль, які мобілізує й витрачає людина в процесі свого морального вдосконалення, то в нього створюватимуться реальні підстави для об'єктивної її оцінки, для виникнення почуття її значущості для себе. Тільки в процесі формування у вихованця цінності людської особистості можна сформувати в нього й адекватну оцінку власної значущості, без якої неможливе його моральне вдосконалення.

Другий шлях формування в дитини здібності цінувати особистість людини - це попередження зневажливого ставлення до інших. Таке явище за недоцільних виховних дій може набрати загрозливого характеру. Часто формуванню в дитини зневажливого ставлення до інших сприяють батьки, яких лякає стрімке зростання кола спілкування дитини, і тому вони проявляють зневагу до вчителів та інших людей, порівняння з якими, як Їм видається, може бути не на Їхню користь. Такими неадекватними діями батьки завдають непоправної шкоди своїй дитині: нав'язуючи зневажливе ставлення до людей (дорослих і дітей), вони втручаються в розвиток почуття величі людини як "міри всіх речей", блокують формування уявлень про людську гідність.

Виховуючи в дитини здібність цінувати особистість людини, педагог мусить пам'ятати про деструктивну дію такого захисного механізму, як самоствердження за рахунок приниження інших, і сам не повинен його проявляти; більше того, він мусить запобігати його прояву у своїх вихованців. Цей механізм - свідчення особистісної недосконалості, а то й примітивності людини, коли вона замість професійно-морального самовдосконалення як основи для розвитку почуття власної значущості підтримує його, доводячи наскільки негідні навколишні.

Формування у вихованця образу "хорошого іншого". Вибудовуючи виховну стратегію з дітьми, педагог має виходити з домінуючої потреби дитини мати друзів-товаришів, що поділяють її захоплення, чий статус з усіх боків в основному відповідає її статусу. Це взаємини приятелювання.

Така змістовна спрямованість дитячих міжособистісних стосунків може позитивно впливати на моральну вихованість і поведінку дитини за умови формування в неї чіткого образу товариша. Йдеться про образ саме "хорошого іншого". Такий образ може виникнути й розвинутися в процесі спільних дій, в ігрових, побутових ситуаціях, у процесі навчання тощо. У цьому зв'язку важливою обставиною є те, щоб ці види дитячої взаємодії були взаємо, успішними, бо інакше виникатимуть ускладнення. У цілому можна вважати, що існуючий У дитини образ "хорошого іншого" завжди символізує майбутнє задоволення багатьох її нагальних потреб і прагнень, чи, іншими словами, символізує інтеграцію, підтримку і вирішення ситуацій, які виявляються обов'язковою умовою для здійснення вихованцем ефективних і адекватних дій, спрямованих на реалізацію його актуальних мотивів.

Суттєвим у характеристиці образу "хорошого іншого" є те, що він уособлює не систему абстрактних логічних суджень морального змісту, а насамперед сукупність позитивних емоційних переживань, яких зазнає дитина. І в цьому факті вбачається основна виховна сила таких образів.

Образ "хорошого іншого" кожної дитини має стійку тенденцію до безперервного розвитку емоційних переживань, пов'язаних з певною особистістю. Важливо, щоб такий образ мав досить великий обсяг переживань, оскільки їх обмеженість не дає очікуваного виховного ефекту. У цій справі педагогові не слід покладатися лише на дитячу спонтанність, а потрібна продумана система виховних дій, які спонукали б вихованця постійно вичленяти певні сторони життя товариша, емоційно збагачували Їх аж до виникнення суб'єктивної значущості.

Образ "хорошого іншого" виступає посередником у формуванні в дитини суспільне прийнятних ставлень до свого товариша. У цьому зв'язку слід враховувати психологічну закономірність, згідно з якою міра ефективно реалізації суспільне цінних ставлень на першому етапі може досить сильно коливати в дитини, що взаємодіє з різними ровесниками чи з одним із них у різних ситуаціях: допомогою розвитку цього образу моральні вимоги, що об'єктивуються в певній системі суспільне значущих ставлень, вихованець усвідомлює більш ефективно.

У внутрішньому світі вихованця образ "хорошого іншого" функціонує спочатку нерозчленовано, синкретично як недостатньо структурована цілісність і лише згодом диференціюється, тобто образ "хорошого іншого" як результат його узагальнення і образ товариша як доброзичливого помічника в конкретних ситуаціях розмежовуються. Звичайно, що узагальнений образ товариша як помічника може виникнути, пройшовши стадію формування його образу.

Сформованість у дитини узагальненого образу "хорошого іншого" має принципів значення для її самопочуття. Якщо раніше в неї могли виникати сумніви, чи відбудеться бажана взаємодія з ровесником, чи за якихось обставин він ухилиться від неї, то тепер для сумніву, хвилювання, тривоги вагомих підстав бути не може. Так завдяки мінімізації негативних переживань виникає стабільність у позитивних емоційних ставленнях вихованців.

Узагальнений образ "хорошого іншого" спонукає дитину до міжособистісної взаємодії, і в цьому вбачається його виховна цінність. Все ж педагогові слід зважати на те, що імпульс до моральної дії - це не миттєве явище, яке виникає в дитини під впливом простого сприйняття нею свого товариша, опосередкованого його образом.

У виникненні й реалізації моральної спонуки суттєву роль відіграють так звані провісники, уявлення про яких мусить мати високопрофесійний педагог, щоб навчити дітей опанувати їх. Провісники - це своєрідні образи-знаки, які сигналізують і про стан дитини, яка очікує піклування, і про стан іншої дитини, яка його має проявити. Такими провісниками є експресивні емоційні прояви (збентеженість, відчай, розгубленість), рухові реакції (жести рук, швидкість і ритм рухів, напруженість м'язів обличчя, незвичність бази людини тощо), мовні висловлювання, інтонації голосу, вигуки, пильність погляду, позитивна чуттєва схильність, зосередження уваги на іншій людині тощо.

Діти мусять, по-перше, чітко й детально розпізнавати й визначати ці психічні знаки, а по-друге, правильно встановлювати значення кожного з них, і тоді вони стануть суб'єктивними знаряддями, що спонукатимуть до особистісної взаємодії. Є всі підстави вважати інтерпретацію дитиною знаків самостійною методичною процедурою педагога. Психічно ж інтерпретація знаку зумовлюється переживаннями вихованця в результаті безпосередньої актуалізованої взаємодії з ним, в основі чого лежать передбачувані переживання, яких дитина зазнала в минулому.

Таким чином, знак являє собою окрему модель переживання дитиною ситуацій, що диференціюються в руслі чи за межами загального потоку емоційних переживань. У виховному плані доцільне одночасне формування в дитини як узагальненого "образу іншого", так і відповідної системи психічних провісників-знаків, адже їх часове відставання негативно позначатиметься на процесі формування й розвитку особистості школяра.

Використання "ефекту генерації" у виховному процесі. Використання "ефекту генерації" у виховному процесі, на нашу думку, докорінно змінює його сутність, а отже, і його методичний перебіг та загальну результативність. Розкриємо саме поняття "ефекту генерації": Воно фіксує внутрішній процес породження, генерування вихованцем знань-суджень морально-духовного змісту. Таким чином, ідеться про таке спрямування виховного процесу, коли дитині тотально не транслюють відчужених моральних норм, стандартів, етичних правил чи вимог, а вона стає час від часу в позицію їх активного створення. Навіщо це потрібно? Річ у тім, що здобуті самостійно знання не залишаються у свідомості їх автора на рівні певного пізнавального утворення, а емоційно збагачуються, позитивно емоційно переживаються, чуттєво забарвлюються, набувають особистісного сенсу.

Треба пам'ятати, що, породжуючи моральні судження, вихованець мусить, так би мовити, приміряти Їх до себе, адже вони мають стати його моральним надбанням тому в цьому процесі переважає моральна рефлексія, тож важливо, щоб вона була достатньо глибокою.

Глибока рефлексія потребує від суб'єкта розвитку певних мислительних умінь. До них належить уміння виділяти в пропонованій моральній темі судження, які визначають і зміст. При цьому важлива кількість таких суджень і особливо несуперечливе врахування Їх у рефлективному процесі. У зв'язку з цим доцільно використовувати поняття когнітивна складність" - операційний показник, що дає змогу оцінити кількість параметрів, які суб'єкт одночасно враховує в рефлексивному аналізі. Чим вищий рівень когнітивної складності, тим диференційованіша система психічних засобів для глибокої рефлексії.

Більш диференційований зміст, який є результатом аналітико-синтетичної діяльності мислення, містить значно ширші можливості для породження емоційного переживання, збільшення його повноти. Тому вихованець мусить цілеспрямовано формувати в себе вміння знаходити в запропонованій йому морально-поведінковій темі більше моментів для проявлення емоцій, вичленяти джерела переживання.

Використання у виховному процесі "ефекту присутності". У західній гуманістичній психології використовують досить наукомістку, на нашу думку, категорію "присутність" як форму взаємин вихователя з вихованцем. Психологічний зміст даної категорії доцільно визначати як вплив педагога на дитину своєю сутністю, своїми корінними духовними надбаннями. Таким чином, присутність вихователя, це "робота собою" як основним виховним засобом, що унеможливлює будь-яке напучування дитини.

Бути присутнім - означає проявляти цілковиту сконцентрованість своїх сутнісних сил і спрямованість їх на дитину, діяти за принципом "лазерного проміння", віддаватися повністю своєму задуму. При цьому присутність як виховний засіб педагога вимагає відповідного за якістю ставлення, контакту з дитиною. Поважаючи суверенність її індивідуальності, вихователь не тягне дитину силоміць до себе, не змушує бути його "споживачем", а запрошує створювати разом і особистість дитини, і свою особистість. Запрошення - це оптимальний міжособистісний зв'язок, перетворювальна сила якого неперевершена.

Ситуація присутності можлива в умовах, коли вихователь має, так би мовити, особистісний голос і обличчя. Тоді інші його приймають. "Ти тут, щоб тебе брали до уваги", тобто ти не поряд в одному фізичному просторі, а в просторі особистісних взаємин завдяки своїй особистісній індивідуальності.

Культивування у вихованця досвіду свободи самому вирішувати.  Вміння вихованця самостійно вирішувати, діяти згідно з певною етичною нормою розгортається, так би мовити, між двома центрами. З одного боку - зміст соціальної вимоги. З другого - суб'єкт, який мусить зайняти морально значущу й відповідально активну позицію щодо неї. Що ж є визначальним у вільному особистісному вирішенні? Зміст соціальної вимоги чи психічна організація суб'єкта в конкретний момент?

Вочевидь, яким би духовно цінним не був зміст вимоги, він не може сам по собі, ізольовано спонукати вільне рішення, оскільки цей зміст завжди зустрічає опір з боку самосвідомості вихованця. Саме від суб'єкта залежить доля зовнішнього впливу - буде його прийнято чи ні. Важливими тут є те, в руслі якого ставлення до соціальної вимоги розгортається довільне рішення - в руслі узгодженості чи конфронтації. Бо ж відомо, що дитині від народження властиві почуття співпереживання як емоційне підґрунтя розвитку в неї моральності. Прояв лише цього емоційного переживання, звичайно, полегшував би особистісне вирішення.

Але позбутися конфронтації вихованець практично не може, оскільки вона теж має природні джерела і безпосередньо пов'язана з його егоїстичним "Я". До того ж сила егоїстичного прагнення людини набагато більша від її здатності до співпереживання. Враховуючи це, виховний вплив треба спрямовувати на формування в суб'єкта вміння власними силами нейтралізувати дію егоїстичних прагнень і цим самим розчищати поле свідомості для діяльності в межах відносин узгодженості. Таким чином, виховну роботу педагог має спрямовувати на визнання вихованцем справедливості певної моральної вимоги і своєї активної відповідальності за неї. Така внутрішня діяльність відбувається завдяки співвіднесенню проаналізованого змісту моральної вимоги з власним" Я" як діючим і спроможним самостійно вирішувати. саме усвідомлення суб'єктом такої цінності, як власна здатність так чинити, є дійовим чинником вільного прийняття етичної норми як мотиву його індивідуальної поведінки.

Важливу роль в усвідомленні вихованцем власного "Я" відіграє також ставлення до себе як до причетного до навколишнього світу, як до активного суб'єкта, котрий живе за принципом: "Якщо не я, то хто ж?" Подібне ставлення й може сформуватися через сукупність відповідальних вчинків, через ланцюг особистісних рішень. І саме те рішення, над яким працює вихованець в даний момент, є важливою сходинкою до подібної моральної позиції в повсякденні.

Культивування зворушливого виховного впливу. Сучасна гуманітарна наука у своїх пошуках смислоціннісного виміру людської особистості вичленує фундаментальний її критерій - міру чуттєвих ставлень до соціального й природного довкілля, до самої себе та міру життя в цілому. Тому предметом вивчення й розвитку стають такі категорії, як совість, глибока любов до інших, глибоке піклування, сила еgо, рівень усвідомлення свого "Я", життя на повну силу тощо. Лише сильні почуття здатні духовно вдосконалити особистість. Виходячи з цього, потрібно культивувати проникаюче, зворушливе виховання, а це виховання вищої людської духовності. Воно ґрунтується на піднесених почуттях, або над почуттях, сильної радості, незвичного захоплення, насолоди, натхнення, осявання.

Для цього треба створювати такі ситуації, які б актуалізували ті глибинні резерви душі, які розмірене буденне життя вимагає лише зрідка. Дитину потрібно спонукати до таких вчинків, завдяки яким вона приходить у стан піднесення, захоплення, величності. Переживання величної краси вчинку - це і його духовностворювальна сила. Треба виховувати ставлення до вчинку як до сенсу свого життя. Осявання через переживання над почуттів може бути властивим і людині егоїстові, прагматикові, і тоді вона проводитиметься благородно.

Ефективність виховного процесу значною мірою залежить від так званих контрольованих чинників, тобто системи наукових положень, які визначають сутність

конкретної виховної методики. Звичайно, що у вихованні діють і чинники, які мають ситуативний характер, і чинники, які завчасно врахувати досить складно. Останні не повинні нейтралізувати організований вплив вихователя - це основна вимога, з якою він мусить рахуватися.

Запропоновані нами виховні інваріанти й повинні зробити виховання більш прогнозованим, а отже, й більш розвивальне ефективним.

10.01.2011