Osvita.ua Вища освіта Реферати Логіка Судження: загальна характеристика. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Судження: загальна характеристика. Реферат

Структура судження. Судження і речення. Про роль запитання в судовому пізнанні

Останнім часом в юридичній діяльності усе відчутнішим стає дефіцит логічної культури. Його неможливо подолати, не вивчивши основи логіки, не навчившися застосовувати її в юридичній практиці. Через це основний принцип логіки, відповідно до якого усі результати практики обговорення та вирішення правових проблем повинні бути строго доказові та чітко аргументовані, є фундаментальною підвалиною всієї юридичної діяльності.

Юридична діяльність визначається не лише певними процесуальними діями, але й інтелектуальною взаємодією – дискусією осіб, втягнених до процесу правового пізнання. З такої позиції основним пізнавальним завданням правового дослідження є відшукання та логічно аргументоване обґрунтування істини у справі.

Наука логіка навчає, як правильно будувати умовиводи, доведення, прищеплює вміння правильно оперувати поняттями й судженнями, застерігає від можливих логічних помилок. Незнання законів та правил логіки, невміння користуватися ними в процесі правового дослідження нерідко призводять до різноманітних логічних помилок, котрі в професійній діяльності юриста одночасно виявляються юридичними помилками. Тому законодавець визнав за необхідне закріпити вимоги основних законів логіки в нормах права, перевести їх до рангу нормативних вимог.

Пізнаючи предмети і явища навколишнього світу, виділяючи в них певні ознаки, ми висловлюємо судження. Наприклад: "Право є надбудова"; "Злочин є діяння суспільне небезпечне"; "Крадіжка здійснюється тільки навмисне" і т. д.

Судженням називається думка, в якій утверджується або заперечується що-небудь про предмети та явища об'єктивної дійсності.

Судження відображає наявність або відсутність у предметів певних властивостей, ознак, зв'язків і відношень. У судженні виражається наше знання про саме існування предметів і явищ та про всі різноманітні зв'язки й відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. За допомогою суджень ми охоплюємо предмет у найрізноманітніших його проявах.

Таким чином, судження - це не просто зв'язок понять чи уявлень, за котрими немає ніякої реальності, як твердить ідеалістична логіка, а відображення дійсно існуючих суттєвих зв'язків і відношень між предметами.

Судження може бути або істинним, або хибним.

Істинним називається таке судження, котре правильно відображає дійсність, відповідає тому, що є насправді.

Хибним є судження, яке неправильно відображає дійсність, не відповідає тому, що є насправді.

Так, судження: "Народ - творець історії"; "Суд - орган правосуддя"; "Вирок суду має бути законним і обґрунтованим" - є істинними, вони відповідають дійсності, правильно відображають її. А таке судження, як "Харків більший від Києва", "Мистецтво не відображає дійсності", "Крадіжка не є злочин" - хибні, оскільки те, що висловлюється у кожному з них не відповідає дійсності.

Питання про те, яким є кожне конкретне судження - істинним чи хибним, розв'язується практикою.

Структура судження

Судження складається із судження, предиката і зв'язки.

Суб'єкт - це те, про що йдеться у судженні. Суб'єкт - не сам предмет дійсності, а поняття про нього. Суб'єкт позначається літерою S (перша літера латинського слова subjectum).

Предикат - це те, що мовиться у судженні про предмет думки. Предикат є поняттям про те, що стверджується або заперечується про предмет, виражений суб'єктом. Позначається предикат літерою Р (від латинського слова рraedicatum).

Суб'єкт і предикат судження називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, існуючого між предметом думки і певною властивістю; зв'язка установлює, належить чи не належить предметові судження властивість, мислима в предикаті. Зв'язка виражається такими словами, як "є", "не є" тощо.

Наприклад, у судженні "Правові відносини є вольові відносини" суб'єктом є поняття "правові відносини", предикатом — поняття "вольові відносини", зв'язка виражена словом "є".

Судження як форма мислення є єдине ціле. Кожна з частин судження (суб'єкт, предикат і зв'язка) окремо не може скласти судження. Одну частину судження не можна відривати від другої та абсолютизувати. Суб'єкт у судженні не може бути суб'єктом без предиката, а предикат — без суб'єкта. Обидва вони немислимі без зв'язки між ними, унаслідок якої вони і стають суб'єктом і предикатом судження. Судження без суб'єкта, або без зв'язки, або без предиката бути не може.

Якщо є предикат, то має бути і суб'єкт; якщо є суб'єкт, то має бути й предикат. Якщо у судженні говориться щось, то має бути названий і той предмет думки, котрому належить чи не належить це "щось". Якщо в судженні наявний суб'єкт, то необхідно виявити і його предикат, тобто те, що стверджується чи заперечується про предмет, виражений суб'єктом.

Так, судження, виражене безособовими реченнями, як, наприклад, "Вечоріє", "Світає", "Сутеніє", "Дощить" і т. д мають суб'єкт і предикат. Речення "Вечоріє" виражає судження "Вечір (суб'єкт) надходить (предикат) ". Речення "Дощить" має судження "Дощ (суб'єкт) іде (предикат) ".

Такі судження, виражені називними реченнями, в яких дається відповідь на будь-яке запитання, наприклад, "Кафедра" (при відповіді на запитання "Що це?"), "Зима" (на запитання "Що тепер?") тощо, мають не тільки предикат, а й суб'єкт, хоч останній словесно й не виражений. Так, у реченні "Кафедра", що є відповіддю на запитання "Що це?", суб'єкт - поняття "це", а предикат - "кафедра" ("Це - кафедра"), а у судженні "Зима", що є відповіддю на запитання "Що тепер?", суб'єктом є поняття "тепер", а предикатом "зима" ("Тепер зима").

Суб'єкт і предикат судження містять знання не однакового характеру. Суб'єкт виражає знання про предмет думки, а предикат — про ознаку, відношення, властивість, що належить або не належить предмету. Суб'єкт містить знання відоме, а предикат — нове, раніше не відоме знання. Предикат є характеристикою предмета думки, через нього ми з'ясовуємо те, що властиве (або не властиве) даному предмету. Предикат завжди несе нове знання про вже відомий предмет. Тому кожне нове судження про якийсь предмет розкриває нам ще невідому, нову його сторону. І чим більше суджень ми висловлюємо про предмет, тим повніше охоплюємо цей предмет.

Судження може складатися з одного суб'єкта і одного предиката або з кількох суб'єктів і предикатів.

За складом суб'єкта й предиката судження поділяються на прості та складні.

Простим судженням називається судження, яке складається з одного суб'єкта і одного предиката.

Складним судженням називається таке судження, в якому наявні кілька предикатів чи суб'єктів. Складні судження складаються з кількох простих суджень.

Судження і речення

Кожне судження граматично завжди виражається у формі речення. Судження не може існувати поза реченням. Речення є безпосередньою дійсністю судження, його матеріальною оболонкою. Проте не всяке речення виражає судження.

Характерні особливості судження полягають у ствердженні або запереченні чого-небудь про що-небудь. Тому якщо у реченні що-небудь стверджується або заперечується, то воно виражає судження, якщо ж у реченні відсутнє ствердження або заперечення, то таке речення не є судженням.

Речення, як відомо, бувають розповідні, питальні і спонукальні.

У розповідних реченнях, наприклад, "Суд є орган правосуддя"; "Експерт не є свідок" тощо обов'язково в наявності або ствердження, або заперечення, тому будь-яке розповідне речення є судженням. Це не означає, звичайно, що різниця між судженням і реченням у таких випадках зникає, вона лишається.

Судження - категорія логічна, речення - категорія граматична. Судження завжди тричленне: воно має суб'єкт, предикат і зв'язку. Речення не завжди є тричленним: воно може бути й одночленним ("Світає"; "Морозить" тощо), і двочленним ("Дощ іде", "Мир переможе" і т. д.), і многочленним ("Київ є найкрасивіше місто України" тощо). Окрім підмета й присудка, граматично речення має й другорядні члени: означення, додаток, обставину.

Логічна будова суджень інтернаціональна. В основних своїх рисах вона є спільною для найрізноманітніших народів. Будова речення, навпаки, значною мірою національна, вона визначається сукупністю граматичних особливостей, характерних для даної мови, що відрізняє її від інших мов.

Так розв'язується питання про співвідношення судження і речення, коли ми розглядаємо судження і розповідне речення.

Призначення питальних і спонукальних речень інше, ніж ствердження чи заперечення. Сутність питального речення полягає у постановці запитання, а спонукального речення — у вираженні спонуки. Коли ми ставимо запитання: "Петренко — співучасник?", то в самому запитанні ще немає ні ствердження, ні заперечення, ми не стверджуємо того, що Петренко є співучасником, і не заперечуємо цього, тобто не висловлюємо якогось певного судження про Петренка.

Те, на що спрямоване запитання, нам ще не відоме. Отже, коли ми ставимо запитання, наприклад: "Де ти був учора о 10 годині вечора?"; "Хто дав вам цю річ?"; "Де стояв потерпілий?"; "Кому належить ця сокира?" і т. д., то ми ще не висловлюємо суджень. Судженням, тобто думкою, у якій щось стверджується або заперечується, буде тільки відповідь на запитання, а саме:

"Учора о 10 годині вечора я був у кіно"; "Цю річ дав мені Петренко"; "Потерпілий стояв біля вікна свого будинку"; "Ця сокира належить Ніколаєву" і т. д.

Від запитальних речень слід відрізняти риторичні запитання, такі, наприклад, як "Хто не знає наших депутатів?", "Кому не дорога пам'ять про свою школу?", стверджувальні думки про те, що "Усі знають наших депутатів", "Кожному дорога пам'ять про свою школу", які є судженнями.

У спонукальних реченнях, наприклад: "Зачиніть двері!"; "Подайте води!"; "Відійдіть!"; "Не чіпайте!"; "Будьте уважні!" тощо, як і у реченнях питальних, теж відсутнє і ствердження, і заперечення. Тому спонукальні речення не є судженнями.

Про роль запитання в судовому пізнанні

У процесі пізнання людиною дійсності постановка запитань має велике значення. Запитання є осмисленим виразом нашого прагнення до знання, розв'язання тієї чи іншої проблеми. У формі запитання формулюється пізнавальне завдання, намічається напрямок процесу пізнання. Без запитання неможливі здобуття нових знань, розвиток науки.

До питань категорії "істинно" і "хибно", якими характеризуються судження, не застосовні. Не можна сказати "Це запитання є істинним" або "Це запитання є хибним". Запитання може бути або правильним, або неправильним. Тому, коли ми маємо справу із запитанням, нас цікавить перш за. все те, правильно чи неправильно воно поставлене, оскільки правильна, послідовна і своєчасна постановка запитання є істотною умовою успіху у процесі пізнання.

Правильній постановці запитання надається велике значення у будь-якій науці, у будь-якій галузі пізнання. Значна увага правильній постановці запитань надається в юридичній науці і судовій практиці, особливо під час розслідування та розгляду кримінальних справ і, зокрема, під час планування розслідування, побудови версій, збирання і перевірки доказів, під час допиту свідків, потерпілих і обвинувачуваних, у судовій експертизі та інших слідчих діях.

Так, теорія кримінального процесу і криміналістика виходять із того, що під час допиту свідків, потерпілих і обвинувачуваних, запитання мають бути сформульовані стисло, чітко і виразно, у зрозумілих для допитуваного виразах, на які він міг би дати чітку і недвозначну відповідь. Під час допиту немає нічого шкідливішого, ніж постановка розпливчатих запитань, невиразних або не зовсім ясних тому, кому вони задаються, оскільки на такі запитання, як правило, будуть здобуті відповіді, що мають характер загальних суджень.

Не можна ставити громіздких запитань, поєднуючи в одному кілька запитань, що охоплюють різні факти або обставини, оскільки у разі складного запитання допитуваний безперечно опустить у відповіді якусь обставину, котра може мати істотне значення для справи.

Недбале формування запитань, зневага до їх деталізації, непослідовність призводять до того, що чимало доказових фактів, відомих свідку, можуть випасти з поля зору слідчого і суду, оскільки свідок або не згадає про них, або передасть Їх із викривленням.

Під час допиту свідка не допускаються навідні запитання, тобто такі, у формулюванні яких є очікувана, бажана відповідь. Наприклад, запитання "Чи не був обвинувачуваний у костюмі чорного кольору?" є неправильним. Запитання ж у такій формі: "Як був одягнутий обвинувачуваний?" - буде правильне, не навідне. Навідні запитання неприпустимі тому, що вони підказують, навіюють свідку відповідь, і свідок у цих випадках говорить не про те, що він сам бачив, знає чи пам'ятає, а повторює те, що йому було підказане навідними запитаннями.

Важливе значення під час допиту свідків має правильна постановка запитань додаткових, уточнюючих, тих, що нагадують, та інших запитань.


25.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!