Osvita.ua Вища освіта Реферати Правознавство Міжнародні договори. Поняття, джерела, суб’єкти права міжнародних договорів
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Міжнародні договори. Поняття, джерела, суб’єкти права міжнародних договорів

Договори - це міжнародні угоди, які укладені між державами у письмовій формі та регулюються міжнародним правом. Різноманітні назви договорів (пакт, хартія, угода, конвенція, протокол тощо) не впливають на їх юридичний режим

Зростаюча роль держав у міжнародному суспільстві у XVIII та у XIX сторіччях, вплив позитивістських та волюнтаристських доктрин у ці часи були причиною того, що договори посідали дуже важливе місце серед джерел міжнародного права, для волюнтаристів міждержавні угоди є єдиним джерелом цього права.

До того ж договори мають певні переваги технічного порядку: їх можна обговорювати та укладати у короткий термін, на норми, які вони диктують, можна легко посилатися, без проблем доведення, вони є ясними та точними.

У 60-ті та 70-ті роки, під впливом країн, що розвиваються, та за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори з тим, щоб кодифікувати, з також спробувати змінити існуючі звичаєві норми у більш сприятливому лля цих країн напрямку. Через усе це договори посідали дедалі важливіше місце серед інших джерел міжнародного права.

Сьогодні ситуація змінилася, та договори стали посідати більш відповідне їм місце. Співвідношення договорів та звичаїв стало більш відчутним і загалом прийнято, що договори не можуть замінити звичаїв (а також інших джерел, зокрема загальних принципів). З іншого боку, договори не завжди мають ті якості, які іноді їм приписують: будучи результатом переговорів, вони виражають компроміси, це відбивається на ясності та точності їх формулювань: процедура їх укладення часто дуже довга.

Не всі договори публікуються. Що ж стосується волюнтаристської кодифікації, яку країни третього світу - за підтримки соціалістичних країн прагнуть упровадити у міжнародному суспільстві, то вона мала дуже слабкий практичний результат, наштовхуючись на опір розвинених країн з ринковою економікою.

Ось один з прикладів кодифікації самого права договорів: після 1950 року Комісія з міжнародного права здійснила спробу кодифікації зви­чаїв. що стосуються договорів, 23 травня 1969 року підготовлений документ був прийнятий багатосторонньою Конференцією, що зібралася у Відні. Цe «договір договорів», який містить 85 статей та проголошує норми стосовно більшості аспектів права договорів (укладення, застосування, тлумачення, модифікація, недійсність тощо) не мав того впливу, на який сподівалися його автори, багато з його положень були прийняті більшістю держав, які його підписали, але держави, які складали меншість (серед яких фігурують розвинені країни з ринковою економікою), не погодитися з ним. а отже, відмовилися ратифікувати цю конвенцію (зокрема, через те, що вона містить положення стосовно вад згоди та недійсності договорів, а особливо jus cogens, яке ми розглянемо далі). Таким чином, Віденська конвенція не виголошує права договорів, їх норми залежать лише від держав, які їх ратифікують. Отже, можна сказати, що доля права договорів - бути, зрештою, врегульованим звичаями.

Поняття права міжнародних договорів

Теоретична наука розробила класифікацію договорів, намагаючись виявити категорії, які мають певні юридичні особливості. Ці спроби да­ють підставу для суперечок, оскільки у численних галузях звичаєві норми, які застосовуються до договорів, не зовсім ясно встановлені.

Досить насамперед відрізнити договори, які укладені між державами, та договори, укладені іншими суб'єктами (невизнаними державами, визвольними рухами, міжнародними організаціями, недержавними особами комерційного права тощо). З іншого боку, можна класифікувати договори за формальними критеріями: наприклад, розрізняти двосторонні та багатосторонні договори (серед останніх фігурує також категорія всесвітніх договорів, відкритих "для всіх держав", сам цей вислів дає підставу для різного тлумачення), договори в урочистій чи спрощеній формі, договори, усталені під егідою міжнародної організації, та ті. які такими не є, тощо.

Нарешті, договори можуть бути класифікованими за матеріальними критеріями: спеціальні конвенції, які мають дуже конкретний предмет, відрізняються від загальних конвенцій, які регулюють широкі питання; договори-контракти, синалагматичні, відрізняються від договорів-законів, які мають нормативну функцію. З цими різноманітни­ми категоріями, які повинні комбінуватись, пов'язані численні правові наслідки, що стосуються режиму договорів.

Джерела права міжнародних договорів

Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були звичаї.

Перший кодификаційний акт в області права міжнародних договорів був прийнятий у 1928 році на конференції американських держав. Ним стала Гаванська конвенція про договори, яка носила регіональний характер, тому що діяла лише в Латинській Америці.

З появою Організації Об'єднаних Націй і створенням у її рамках Комісії міжнародного права кодификація права міжнародних договорів стала однією з головних задач, поставлених перед Комісією. Комісія розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скликаній під егідою ООН конференції, яка відбулася в 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів. Ця Конвенція, що вступила в силу в 1980 році, стосується договорів, укладених між державами. У 1978 році на основі проекту статей, підготовленого Комісією міжнародного права, була прийнята Конвенція про правонаступництво держав у відношенні договорів, що, однак, дотепер не набрала сили.

Поява міжурядових міжнародних організацій і зростання їхньої ролі в міжнародних відносинах спричинили договірне оформлення їхніх відносин як з державами, так і між собою. У результаті не тільки з'явилося велике число таких договорів, але була вироблена визначена міжнародна практика, що стосується висновків, дії і припинення даної категорії договорів. Це викликало, у свою чергу, необхідність підготовки і прийняття спеціальної конвенції. У цих цілях у 1986 році на скликаній у Відні під егідою ООН конференції була прийнята Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними чи організаціями між міжнародними організаціями, що, будучи результатом кодификації і прогресивного розвитку  міжнародного права, містить положення, що враховують специфіку договорів за участю міжнародних організацій.

Хоча Віденські конвенції 1978 і 1986 років і не набрали сили, багато їхніх положень діють як звичайні норми. Названі конвенції кодифікували не всі діючі звичайні норми в області права міжнародних договорів. Зокрема, не піддалися кодификації звичайні норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними продовжують діяти і звичайні норми.

Важливе місце в здійсненні договірної правоздатності держав займають норми їхнього внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться в конституціях. Але деякі держави видали спеціальні нормативні акти, що стосуються компетенції державних органів і інших питань, виконання і припинення міжнародних договорів.

Суб’єкти права міжнародних договорів

Сторонами, чи суб'єктами, міжнародних договорів виступають тільки суб'єкти міжнародного права. Як випливає зі ст. 6 Віденської конвенції 1969 року, "кожна держава має правоздатність укладати договори". У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати договори "регулюється правилами цієї організації" (ст. 6 Віденської конвенції 1986 р.). Під правилами розуміються, зокрема, "установчі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також сталого практика цієї організації" (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.). Іншими словами, якщо правоздатність держав щодо договорів нічим не обмежена і вони можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається в першу чергу їх установчими актами.

Виходячи з практики, у Віденських конвенціях 1969 і 1986 років використовуються такі поняття, як "держава, яка бере участь у переговорах», «організація, що бере участь у переговорах", "договірна держава", "договірна організація", "учасник", "третя держава" і "третя організація". Держава, яка бере участь у переговорах - це держава, яка брала участь у складанні і прийнятті тексту договору: договірна - держава, яка погодилася на обов'язковість для нього договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу. До учасників договору відносяться держави, які погодилися на обов'язковість для них договору і для який договір знаходиться в силі. Держави, що не є учасниками договору, називаються третіми державами. Усе сказане щодо держав застосовується і до міжнародних організацій.

Стороною в міжнародних договорах може бути будь-як суб'єкт міжнародного права. У залежності від стадії оформлення участі в договорі розрізняються: учасники переговорів - суб'єкти міжнародного права, що приймали участь у складанні і прийнятті тексту договору; договірні сторони - суб'єкти міжнародного права, що остаточно прийняли договір, незалежно від того, вступив він вже в чи силу ні; учасники договору - суб'єкти міжнародного права, що остаточно прийняли договір і для який договір набрав сили.

Основними сторонами в договорах є держави. Міждержавним договорам належить головна роль у регулюванні міжнародних відносин і в створенні норм міжнародного права. Кожна держава має рівне право на участь у договорах. Держава - член федерації може брати участь у договорах, якщо це передбачено в конституції федерації і на визначених нею умовах.

Значне число договорів полягає за участю міжнародних (міжурядових) організацій. Оскільки на відміну від держави організація володіє похідної і спеціальною правосуб'єктністю, можливості її участі в договорах незмірно більш обмежені, ніж у держави. Спеціальна правоздатність організацій брати участь у міжнародних договорах залежить від їхніх функцій і регулюється відповідними правилами кожної організації.

У силу суверенітету держави договори інших держав не можуть створювати для нього права і зобов'язання без його на те згоди. Якщо держава користається витікаючими з договору інших держав правами, то вона повинна дотримуватись і зв'язаних з цими правами зобов’язань. Учасники договору можуть змінювати його без згоди третіх держав, що користаються правами, які випливають з його.

Виключенням з цього правила є договори у відношенні держави-агресора, укладені без участі останнього, як, наприклад, угоди про Німеччину між СРСР, США й Англією, укладені в період другої світової війни. Постанови таких договорів обов'язкові для держави-агресора, тому що вони являють собою застосування норм міжнародного права про відповідальність за агресію й інші міжнародні злочини.

У залежності від числа учасників договори поділяються на двосторонні і багатобічні, котрі, у свою чергу, класифікуються на загальні, чи універсальні, і локальні.

Основну масу договорів складають обопільні умови, за допомогою яких створюється більшість норм, що враховують особливості відносин між державами, що беруть участь. Разом з тим росте роль багатобічних договорів. При їхній допомозі регулюються важливі проблеми більш широкого чи загального значення. Багатобічні конвенції служать засобом кодификації і прогресивного розвитку міжнародного права.

Договори, за допомогою яких здійснюються кодификація і прогресивний розвиток міжнародного права або об'єкт і мети яких становлять інтерес для всіх держав, називають загальними, чи універсальними, багатобічними договорами. Такі договори повинні бути відкритими, тобто в них може взяти участь будь-яка держава. Договори за участю обмеженого числа держав іменуються локальними багатобічними, чи регіональними, договорами.

Під останніми розуміються договори держав визначеного географічного району. Якщо ці договори стосуються тільки інтересів договірних сторін, то вони можуть чи бути відкритими, чи закритими для участі інших держав, чи ж напівзакритими, тобто такими, до яких можуть приєднуватися інші держави, але за умови спеціальної згоди в кожнім випадку початкових учасників.

Висновки

Отже, договори - це міжнародні угоди, які укладені між державами у письмовій формі та регулюються міжнародним правом. Різноманітні назви договорів (пакт, хартія, угода, конвенція, протокол тощо) не впливають на їх юридичний режим.

Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були звичаї.

Перший кодифікаційний акт в області права міжнародних договорів був прийнятий у 1928 році на конференції американських держав. Ним стала Гаванська конвенція про договори, яка носила регіональний характер, тому що діяла лише в Латинській Америці.

Поява міжурядових міжнародних організацій і зростання їхньої ролі в міжнародних відносинах спричинили договірне оформлення їхніх відносин як з державами, так і між собою. У результаті не тільки з'явилося велике число таких договорів, але була вироблена визначена міжнародна практика, що стосується висновків, дії і припинення даної категорії договорів. Це викликало, у свою чергу, необхідність підготовки і прийняття спеціальної конвенції. Важливе місце в здійсненні договірної правоздатності держав займають норми їхнього внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться в конституціях. Але деякі держави видали спеціальні нормативні акти, що стосуються компетенції державних органів і інших питань, виконання і припинення міжнародних договорів.

Сторонами, чи суб'єктами, міжнародних договорів виступають тільки суб'єкти міжнародного права. Як випливає зі ст. 6 Віденської конвенції 1969 року, "кожна держава має правоздатність укладати договори". У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати договори "регулюється правилами цієї організації" (ст. 6 Віденської конвенції 1986 р.). Під правилами розуміються, зокрема, "установчі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також сталого практика цієї організації" (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.). Іншими словами, якщо правоздатність держав щодо договорів нічим не обмежена і вони можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається в першу чергу їх установчими актами.

Список використаної літератури:

  • Основи міжнародного права / За ред. Бахметова Г.И. – М., 2000;
  • Міжнародне право. Посібник. – К., 2001.


21.09.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!