Osvita.ua Вища освіта Реферати Правознавство Основні міжнародні документи з прав людини
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Основні міжнародні документи з прав людини

У сучасному світі питання про права людини займає одне з центральних місць у відносинах між державами

Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбувається у формі прийняття певних стандартів стосовно змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов'язань дотримуватись цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві і у повсякденній діяльності.

Міжнародне товариство в рамках ООН виробило ряд документів (декларації, акти, договори), які містять у собі норми, що стосуються цих питань.

Перший з цих документів - Загальна декларація прав людини, був затверджений і проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Ця дата сьогодні відзначається в країнах світу як День прав людини.

Підготовка Загальної декларації прав людини відбувалася в умовах складної дипломатичної боротьби, а її ухвалення було результатом розгляду і погодження різних поглядів і точок зору. Виявлялось це у тому, що західні держави орієнтувалися на Французьку декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію США 1787 р. та інші документи, що проголошують природний характер прав і свобод людини, які належать кожному з моменту народження. Ці документи вміщували переважно перелік громадянських і політичних прав. Тому західні держави з самого початку виступали проти включення до декларації соціально-економічних прав. Радянська ж делегація, посилаючись на Конституцію СРСР 1936 р., домагалася включення у проект широкого кола соціальних і економічних прав, а також статей, присвячених правам кожного народу на самовизначення, рівності прав кожного народу і кожної національності у межах держав. При цьому абсолютизувався принцип суверенітету держав, що вело до заперечення включення до Загальної декларації таких громадянських прав, як право кожного вільно залишати свою країну і повертатися до неї.

Різні позиції займали західні країни і СРСР щодо питання про включення до декларації права кожної людини на власність. Радянський Союз виступив проти включення цього права до проекту.

При цьому його представники виходили з ідеологічних міркувань, керувалися класовим підходом. СРСР намагався переконати народи світу, що тільки соціалізм здатний забезпечити людям основні права і свободи.

Радянський Союз виступив також проти визнання природного, природженого характеру прав людини, заперечував обов'язок держави захищати ці права. Пояснювалося це радянськими ідеологами тим, що свої права кожна людина одержує від держави, яка на свій розсуд закріплює їх в законодавстві.

Отже, під час розробки проекту Загальної декларації прав людини виникло багато принципово різноманітних поглядів з одних і тих же питань. Але вихід був знайдений. Полягав він у тому, що при ухваленні декларації держави з різними суспільними системами свідомо не уточнювали змісту багатьох її понять, не давали їм класових визначень. Незважаючи на те, що ці поняття трактувалися з різних позицій, у їх визначення вкладався загальнодемократичний і загальнолюдський зміст, який був прийнятний для всіх. Як наслідок, багато статей цього документа набули загального характеру і не мали чітких меж.

У той же час, окремі статті Загальної декларації були цілком конкретними і нагадували положення конституцій і законодавчих актів різних країн світу, оскільки, формулюючи свої пропозиції, багато з країн фактично використовували норми національного права.

За ухвалення Загальної декларації прав людини проголосувало 48 держав-членів ООН. 8 держав від голосування утрималися. Це були СРСР і соціалістичні країни. Пояснюючи свої дії, їх представники посилалися на те, що ухвалений документ порушує суверенітет держав, не включає ряду запропонованих ними положень та не гарантує здійснення основних прав і свобод.

Загальна декларація прав людини складається з преамбули і ЗО статей. Вона містить широкий перелік як громадянських і політичних, так і соціально-економічних і культурних прав. Визнаючи природний характер прав людини, вже у першій статті декларації було проголошено, що «всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах». У другій статті цього документа констатувалося те, що «кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища».

Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, і тому закріплені в ній норми мають лише рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не обов'язкові для держав - членів ООН. Але все ж, оцінюючи юридичне значення і силу положень декларації, слід враховувати те, що в міжнародному праві поряд з договором важливу роль відіграє і звичай, який формується в результаті міжнародної практики держав і поступово визнається ними правовою нормою. І саме проголошені в Загальній декларації основні права і свободи розглядаються сьогодні більшістю країн як юридичне обов'язкові звичаєві або договірні норми.

У конституціях багатьох країн світу містяться посилання на цей документ і включається низка його положень. На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Все це свідчить про дієвість цього документа і його важливе значення для розвитку міждержавних відносин.

Більшість країн світу розглядають сьогодні Декларацію як документ, який містить звичаєві норми міжнародного права, значна кількість яких стала «jus cogens». Це дуже важливо, адже ряд країн (Куба, Китай, Індонезія, Пакистан та ін.) не є членами ні Пакту про громадянські і політичні права, ні Пакту про економічні, соціальні і культурні права, і в своїй діяльності у сфері прав людини зобов'язані керуватися положеннями саме Загальної декларації прав людини.

Отже, завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. На всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі і України, підтвердили універсальність та загальнообов'язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства у будь-якій країні.

Другим важливим міжнародним документом з прав людини є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, схвалений ООН 16 грудня 1966 р.

Економічні, соціальні і культурні права - права другого покоління. Вони порівняно недавно стали проголошуватися і закріплюватися законодавством різних країн світу і міжнародними документами. У конституціях і законодавчих актах ХVІІІ-ХІХ ст. давався переважно перелік громадянських і політичних прав. Економічні і соціальні права в той період розглядалися як другорядний, побічний продукт їх розвитку. І лише на початку XX ст. в конституціях деяких держав все більший і більший наголос робиться на соціально-економічних правах. Вперше широкий обсяг таких прав був проголошений у Конституції РСФРР. Окремі соціально-економічні положення містилися також в мексиканській Конституції 1917 р., прийнятій після революції в цій країні. Після Першої світової війни положення про соціально-економічні права знайшли місце у Веймарській Конституції Німеччини 1919 р., Конституції Іспанської республіки 1931 р., Конституції СРСР 1936 р., Конституції Ірландії 1937 р., а після Другої світової війни - Конституції Японії 1946 р., Конституції Італії 1947 р. та ін.

На початку XX ст. укладаються і перші міжнародні угоди в цій галузі. Вони врегульовували, як правило, трудові відносини. До таких угод потрібно, в першу чергу, віднести статут Ліги Націй, а також конвенції, які були прийняті в рамках Міжнародної Організації Праці (МОП).

З прийняттям Статуту ООН, а потім Загальної декларації прав людини розпочинається якісно новий етап у міжнародно-правовій регламентації цих прав. Він розпочався ще в 1951 р. і був досить складним і суперечливим. Як і при розробці Загальної декларації прав людини, у процесі обговорення положень Пакту про економічні, соціальні і культурні права виявилося багато розходжень між державами, які належали до різних соціально-економічних систем. Тому не всі із запропонованих прав були включені до Пакту. Так, наприклад, через сильний опір СРСР та інших соціалістичних країн із документа була вилучена будь-яка згадка про право кожного на володіння власністю і про заборону насильницького і свавільного позбавлення цього права. В свою чергу, США наполягали на тому, що федеративна держава не в змозі гарантувати здійснення закріплених в Пакті прав і свобод на території всіх її складових частин. Але все ж було знайдено компроміс і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права був схвалений. Радянським Союзом цей документ було ратифіковано в 1973 р., але на практиці він не виконувався.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права складається з преамбули і 31 статті, які поділені на 5 частин. У преамбулі відзначається, що права, проголошені в пакті, випливають з властивої людській особі гідності, а ідеал людської особи, вільної від страху та нужди, можна здійснити лише за наявності таких умов, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами. Конкретний їх перелік розпочинається з проголошення права на працю (ст. 6), права кожного на справедливі і сприятливі умови праці (ст. 7), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 9), право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї (ст. 11), право кожної людини на освіту (ст. 13), право на участь у культурному житті, користування результатами наукового прогресу (ст. 15).

Згідно зі ст. 2 Пакту, держави, які приєдналися до нього, зобов'язувалися в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходи щодо забезпечення поступового здійснення визначених у цьому документі прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, ухвалення законодавчих актів. Держави також брали на себе зобов'язання гарантувати, що права, проголошені в Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи інших обставин.

Але, незважаючи на ці положення Пакту, деякі держави упродовж довгого часу заперечували юридичну обов'язковість його норм про економічні, соціальні і культурні права, мотивуючи це тим, що вони є лише побажаннями, а не юридичними обов'язками. І лише зовсім недавно позиція більшості країн світу з цього питання змінилася. Вони стали визнавати юридичну обов'язковість положень Пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Більш того, в 1986 р. провідні експерти різних країн світу з проблем природи і ступеня юридичних обов'язків, взятих державами - учасницями Пакту про економічні, соціальні і культурні права, прийшли до таких висновків:

  • всі права і свободи людини, включаючи і соціально-економічні, неподільні, взаємопов'язані і утворюють невід'ємну частину міжнародного права;
  • пакт покладає певні юридичні обов'язки на його учасників. Вони повинні негайно вжити всіх заходів, у тому числі законодавчого і адміністративного характеру, для здійснення прав, закріплених в цьому міжнародному договорі. Крім того, має бути передбачено право кожного на судовий захист соціально-економічних прав;
  • держави, які приєдналися до Пакту, незалежно від свого економічного рівня розвитку, зобов'язані забезпечити соціально-економічні і культурні права для всіх хоча б в мінімальному розмірі. Цей новий підхід стосовно до юридичної обов'язковості Пакту, знайшов відображення в Підсумковому документі Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася в 1993 р. у Відні.

На обов'язковому характері соціально-економічних прав наголошується у багатьох документах ООН. В них, зокрема, наголошується, що Пакт є основою для дій на міжнародному і регіональному рівнях, а також для впровадження його норм в життя. А єдиним його недоліком є те, що не всі країни через свій низький економічний розвиток, наявність необхідних ресурсів здатні втілити в життя. Тому положення Пакту можуть запроваджуватися у таких державах поступово. І тільки окремі права, проголошені Пактом, наприклад, право засновувати професійні спілки і вступати до них (ст. 8), не залежать від рівня економічного розвитку країни і мають бути надані негайно. Отже, Пакт не просто містить побажання чи рекомендації декларативного характеру, але й передбачає конкретні обов'язки держав - учасниць.

Деякі сучасні вчені, визнаючи обов'язковий характер Пакту, стверджують, що ці права нездійсненні, а сам документ за роки, що минули після його ухвалення, застарів і втратив свою актуальність. З ними де в чому можна погодитися. Адже досягнення міжнародного товариства в галузі здійснення соціально-економічних прав менш разючі, ніж у сфері реалізації громадянських і політичних прав. Економічний прогрес у більшості країн світу, крім США і Західної Європи (а саме від нього значною мірою залежить реалізація соціально-економічних прав) в останні роки був незначним. Такі фактори, як господарська нестабільність, зростання чисельності населення, тягар заборгованості та інші перешкоджають повсюдному забезпеченню соціально-економічних прав. Але, незважаючи на це, в численних дослідженнях, проведених ООН, робляться висновки про те, що ці права юридичне обов'язкові і економічно здійсненні, а для їх реалізації держави повинні розробити відповідні плани і вжити конкретних заходів.

Через неоднозначне, а часто навіть негативне ставлення багатьох країн до соціально-економічних прав, під час розробки Пакту не було передбачено створення розгалуженої системи міжнародного механізму за їх контролем. Відповідно до ст. 16 документа держави-учасниці Пакту про економічні, соціальні і культурні права повинні були подавати на розгляд економічної і соціальної Ради ООН тільки доповіді про вживані ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення додержання прав, визнаних у цьому Пакті. Але в цьому міжнародному договорі не було передбачено створення якогось спеціального органу для обговорення доповідей держав. Лише у 1976 р. було запроваджено спеціальну Робочу групу для розгляду таких доповідей. У 1985 р. без внесення поправок до Пакту було прийнято рішення про створення замість Робочої групи Комітету економічних, соціальних і культурних прав, який і розглядає тепер доповіді держав-учасниць. Ставиться питання і про те, щоб цей Комітет розглядав також скарги одних держав про невиконання положень Пакту іншими державами, петиції окремих осіб про порушення їх прав. Раніше це коло питань розглядалося Підкомісією ООН з попередження дискримінацій і захисту меншин при обговоренні питань про реалізацію економічних, соціальних і культурних прав.

Третій важливий документ у сфері прав людини - Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який, як і попередній, був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Він складається з преамбули та 53 статей, об'єднаних у 6 частинах, і проголошує широкий перелік основних прав і свобод, які повинні надаватися кожною державою всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини (п. 1. ст. 2). З цією метою учасники цього Пакту взяли на себе зобов'язання вжити законодавчі або інші заходи відповідно до своїх конституційних процедур, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті (п. 2. ст. 2). «Всі люди, - підкреслюється в Пакті, - є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону» (ст. 23). Окремою статтею в документі визнається право осіб, які належать до етнічних, релігійних і мовних меншостей, «користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою» (ст. 27).

Деякі положення Пакту торкаються питань, які регулюються також Пактом про економічні, соціальні і культурні права. Це право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів (п.1 ст.22), а також право на одержання і заснування сім'ї, рівність прав і обов'язків обох з подружжя (п.п. 1,2,3 ст. 23), право кожної дитини на громадянство та «на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі, як малолітнього, з боку її сім'ї, суспільства і держави» (п.п. 1,2,3 ст. 24) та ін.

У третій частині Пакту (ст. 6-27) міститься конкретний перелік громадянських і політичних прав, які повинні бути забезпечені людині в кожній державі: право на життя (ст. 6); заборона піддання катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, неприпустимість без вільної згоди людини піддання її медичним чи науковим дослідам (ст. 7); заборона рабства і работоргівлі в усіх їх видах та примусової праці (ст. 8); право кожного на свободу та особисту недоторканність (ст. 9); право осіб, позбавлених волі, на гуманне поводження і поважання гідності (ст. 10); право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання (ст. 12); рівність всіх осіб перед судами і трибуналами (ст. 14); право кожної людини, де б вона не перебувала, на визнання її правосуб'єктності (ст. 16); невтручання в особисте та сімейне життя людини, недоторканність її житла, таємниця кореспонденції (ст. 17); право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18); право на мирні збори (ст. 22) та ін. Серед політичних прав Пакт проголошує право кожного громадянина без будь-якої дискримінації брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через своїх вільно обраних представників, голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби (ст. 25).

Відповідно до Пакту про громадянські і політичні права, закріплені в ньому певні фундаментальні права і свободи мають дотримуватися у будь-якій ситуації, навіть в умовах збройних конфліктів. Так, згідно з п. 1 ст. 4 цього документа «під час надзвичайного становище в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави -учасниці цього Пакту можуть вжити заходів на відступ від своїх зобов'язань за цим Пактом лише настільки, наскільки це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є сумісними з їх іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження»

Але далі в п. 2 цієї ж ст. 4 застерігається, що це положення не може бути застосоване до таких фундаментальних прав і свобод як:

  • право на життя (ст. 4);
  • заборона піддавати катуванню чи жорсткому нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7);
  • заборона рабства, работоргівлі, підневільного стану (п.1,2 ст.8);
  • позбавлення волі на тій лише підставі, що невиконані якісь договірні зобов'язання (ст. 11);
  • заборона скасування принципу, згідно з яким кримінальний закон не має зворотної сили (ст. 15);
  • право кожної людини на визнання її правосуб'єктності (ст. 16);
  • право кожного на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18).

Всі ці та інші закріплені в Пакті права в процесі градації загальноприйнятих прав і свобод дістали назву «права першого покоління». Сьогодні вони набули характеру «jus codens» (імперативна норма) і повинні виконуватися всіма державами світу, незалежно від того, є вони учасниками Пакту чи ні.

Відповідно до ст. 28 пакту в 1976 р. був створений Комітет з прав людини, який складався з 18 членів. Вони обиралися таємним голосуванням із списку осіб, висунутих для цієї мети державами - учасницями Пакту. Кандидати у члени Комітету з прав людини повинні мати високі моральні якості та визнану компетентність у галузі прав людини. Кожна держава - учасниця Пакту, може висунути не більше двох осіб. Ці особи повинні бути громадянами держави, що їх висуває. Будь-яка особа має право на повторне висування. До комітету не може входити більше як по одному громадянину однієї і тієї ж держави. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк.

Держави - учасниці Пакту регулярно подають доповіді до Комітету (безпосередньо або через Генерального секретаря ООН) про стан справ в галузі прав людини і про здійснені заходи з метою прогресу в реалізації цих прав. Доповіді держав повинні складатися з двох частин: в першій - загальні положення, а в другій - інформація щодо кожного із закріплених в пакті прав. Комітет вивчає доповіді, обговорює їх на своїх засіданнях і надсилає державам свої зауваження з них. Комітет може також отримувати і розглядати повідомлення держав про невиконання якоюсь державою своїх зобов'язань по Пакту, і після вивчення питання давати рекомендації.

Комітет з прав людини правомочний розглядати також і скарги окремих осіб з питань порушення їх прав державою, під юрисдикцією якої вони перебувають.

Нині переважна більшість держав - членів ООН є учасниками Пакту про громадянські і політичні права.

Згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов'язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах.

Названі три міжнародно-правові акти - Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права називають «Хартією прав людини». Юридична сила документів, що до неї входять, різна. Загальна декларація прав людини містить у собі норми -рекомендації, тобто закріплені в ній положення бажані, але не обов'язкові для держав-членів ООН, Норми поведінки, що закріплені в Пактах, які по сутності є міжнародними договорами, вважаються обов'язковими для держав, що приєдналися до них. Засоби щодо втілення положень Пактів у життя містяться як в самих Пактах, так і в окремих документах - Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та другому Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, спрямованому на скасування смертної кари.

У ході обговорення Пакту про громадянські і політичні права між державами виникали суперечки стосовно процедури розгляду скарг окремих осіб. Одні держави пропонували в рамках пакту створити спеціальний міжнародний суд по правам людини, який мав розглядати справи, порушені не тільки державами, а й недержавними організаціями, групами осіб, окремими індивідами. При цьому всі сторони в суді мали бути в рівних умовах. Інші держави, і в першу чергу Радянський Союз і східноєвропейські країни, виступали не тільки проти утворення такого суду, але й проти запровадження Комітету з прав людини, однією з функцій якого повинен був стати розгляд скарг окремих осіб. Вони вважали, що статті Пакту, які відносилися до його імплементації, є втручанням у внутрішні справи держав і порушують їх суверенітет.

У результаті обговорення цих питань було вирішено положення про розгляд скарг окремих осіб до Пакту про громадянські і політичні права не включати, а вирішити це питання в спеціальному договорі - Факультативному протоколі до Пакту.

Цей Протокол був ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН разом з Пактом 16 грудня 1966 р. Згідно з ним Комітет по правах людини мав право приймати і розглядати скарги від окремих осіб лише у тому випадку, якщо держава, під юрисдикцією якої вони знаходилися, була учасником Пакту і визнавала цю компетенцію Комітету, ратифікувала Протокол або приєдналася до нього. Анонімні скарги не розглядалися. Авторами скарг мали бути конкретні особи, чиї права, закріплені в Пакті, порушувалися. Жертва правопорушення могла звертатися до Комітету як особисто, так і через своїх офіційних представників або близьких родичів. Комітетом розглядалися лише ті порушення прав і свобод, які були допущені після набуття чинності для даної держави як Пакту, так і Протоколу. Комітет розпочинав розглядати питання про порушення прав і свобод стосовно тієї чи іншої особи лише у тому випадку, коли були вичерпані усі можливості вирішення цього питання в середині країни засобами правового захисту і якщо це питання не обговорювалося попутно з іншою процедурою міжнародного врегулювання.

Отже, згідно з Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, захист прав людини покладається в першу чергу на національні установи. Але у випадку, коли в країні відсутній незалежний або неупереджений суд, якщо державні органи не забезпечують ефективний правовий захист, то особа може безпосередньо звернутися до Комітету з прав людини. Питання про вичерпність внутрішніх засобів захисту прав людини вирішується в кожному конкретному разі самим Комітетом з прав людини. При цьому ним аналізуються і враховуються такі чинники, як безглуздість і даремність звернення в судові або адміністративні органи держави, де правозастосовна практика не залишає жодних можливостей на задоволення скарги.

У випадку, якщо Комітет з прав людини визнає скаргу справедливою, то він про це повідомляє відповідну державу. Останній надається можливість упродовж шести місяців надіслати до Комітету письмове пояснення щодо суті питання, і після цього автор скарги може дати відгук на роз'яснення держави.

За час свого існування Комітетом з прав людини було розглянуто сотні повідомлень і винесено стосовно їх відповідні рекомендації. Більшість з них були визнані державами і прийняті до виконання.

У ході розгляду індивідуальних повідомлень про порушення прав людини Комітет з прав людини формулює узагальнюючі висновки про відповідність законів, судової та адміністративної практики тієї чи іншої країни вимогам Пакту. В свою чергу, держави, виконуючи звернені до них рекомендації Комітету, узгоджують своє законодавство з вимогами Пакту і створюють умови для того, щоб в подальшому подібні порушення прав людини не допускалися.

З розвитком міждержавних відносин, багато з питань, які раніше відносилися до внутрішньої компетенції країн, почали переходити в площину міжнародного правового регулювання. Одним з таких питань є питання смертної кари.

Документи, що входять до Хартії прав людини, проголосивши право на життя, не забороняли смертної кари. Пакт про громадянські і політичні права лише забороняв безпідставно позбавляти кого-небудь життя. «В країнах, які не скасували смертної кари, - відзначалося в ст. 6 Пакту, - смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і не суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинів геноциду і покарання за нього. Це покарання може бути здійснене тільки на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом». Пакт забороняв виносити смертний вирок «за злочини, вчинені особами, молодшими вісімнадцяти років, і не виконується щодо вагітних жінок». Кожен, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування чи про пом'якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.

До категорії «найтяжчих злочинів» законодавство більшості країн світу відносить вбивство. Але, як свідчить світова практика, лише незначна кількість вбивств заздалегідь готується або здійснюється з корисливою метою. Більшість злочинів цього виду здійснюються людьми у стані наркотичного або алкогольного сп'яніння, під впливом ряду несподіваних чинників. Отже, твердження про те, що смертна кара здатна зупинити чи різко зменшити злочинність, нічим не обґрунтована. Навпаки, на думку багатьох фахівців, її скасування дасть лише позитивні результати, так як сприятиме гуманізації суспільних відносин та уникненню судових помилок.

У 1983 р. рада Європи прийняла Протокол № 6 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.), який встановлює повне скасування смертної кари. Ст. 1 цього Протоколу проголошує, що смертна кара скасовується і ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений. Держави - учасниці Протоколу могли лише передбачити у своєму законодавстві смертну кару за тяжкі злочини, скоєні під час війни або неминучої загрози війни. На сьогодні більшість країн-членів Ради Європи ратифікували Протокол № 6 і не виносять смертних вироків або не виконують їх. Але слід мати на увазі, що приєднання до цього протоколу не є обов'язковою умовою приєднання до самої Конвенції.

Ухвалений Радою Європи Протокол № 6 до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини сприяв зміні позиції багатьох країн світу - членів ООН у питанні про скасування смертної кари. Це призвело до того, що 15 грудня 1989 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Другий Факультативний протокол до Пакту про громадянські і політичні права, спрямований на скасування смертної кари. Згідно з цим Протоколом здійснення права кожної людини на життя нерозривно пов'язане із забороною смертної кари. Ст. 1 документа зобов'язує держави-учасниці скасувати смертну кару і не виконувати винесені вироки про смертну кару. При цьому Протокол забороняє державам робити які-небудь застере­ження, за винятком застосування смертної кари за тяжкі злочини, вчинені під час війни. Контроль за дотриманням державами -учасницями положень Протоколу покладений на Комітет з прав людини. Кожна держава, що стала учасницею Протоколу, подаючи доповіді Комітету про стан прав людини, зобов'язана включати до неї також інформацію про вжиті заходи по імплементації Протоколу. Важливими міжнародними документами з прав людини є також:

  • Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього (1948 р.),
  • Конвенція про політичні права жінок (1952 р.),
  • Конвенція про статус біженців (1951 р.),
  • Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.),
  • Європейський соціальний статут (1961 р.),
  • Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.),
  • Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1965 р.),
  • Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.),
  • Міжнародна конвенція про знищення злочинів апартеїду і покарання за нього (1973 р.),
  • Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.),
  • Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 р.),
  • Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 р.),
  • Конвенція про права дитини (1989 р.),
  • Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.),
  • Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих - мігрантів і членів їх сімей (1990 р.),
  • Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.),
  • Гельсінський документ НБСЄ «Виклик часу змін» (1992 р.) та ін.

Рекомендована література:

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К., 1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права // Міжнародні договори України. - К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні договори України. - К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. - К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. - М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які здобули свободу. - К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової правової бази. - Політична думка. - 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н. Севастьянова. - М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. - Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. - К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. - М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация международно-правовьіх норм во внутреннем праве. - К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. - М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче. -1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. - К., Інститут законодавства ВРУ, 1996.

19. Конституційні акти України 1917 - 1920 рр. - К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав людини. Виклад фактів. - № 3. - ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник Академії правових наук України. - Харків, 1993. - № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. - Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний революции XVII в. - М., 1973.


21.09.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!